Марта Сантос Паїс: «У найближчі 10—20 років пріоритет питань із захисту прав дітей залишиться низьким»

24-25 травня в рамках головування України в Раді Європи у Києві відбулася міжнародна конференція «Протидія насильству щодо дітей: від окремих дій до комплексних стратегій», організована ЮНІСЕФ і Радою Європи і покликана привернути увагу до проблеми порушення прав дітей.

Спеціальний представник генерального секретаря OOH з питань насильства над дітьми Марта Сантос Паїс, яка взяла участь у роботі конференції, сподівається, що уряд України найближчим часом розгляне можливість ратифікації Гаазької конвенції щодо всиновлення дітей і Конвенції про захист дітей від експлуатації та зазіхань сексуального характеру, ухваленої у Страсбурзі 2007 року.

Своїм баченням актуальних проблем у сфері захисту прав дітей, а також поглядом на деякі дискусійні для українського суспільства питання Марта Сантос Паїс поділилася з кореспондентом DT.UA.

- Пані Марто, чи поліпшилася ситуація із захистом прав дітей в Україні? Які досягнення і які напрямки, на ваш погляд, досі ще є проблемними? Як ви оцінюєте роботу ЮНІСЕФ в Україні?

- Це мій перший візит в Україну. І я спостерігаю збоку. Вважаю, що робота ЮНІСЕФ дуже важлива в Україні. Організація наголошує на захисті прав дітей у всіх дискусіях, які відбуваються всередині країни, приділяючи особливу увагу потребам найуразливішої категорії дітей. Ваша країна зараз проходить через процес адміністративної реформи. ЮНІСЕФ нагадує і уряду, і громадським організаціям про те, що ситуація з дітьми також є частиною цього порядку денного, і це не випадкова, а центральна тема в цьому питанні.

З чимось у вас усе було цілком добре. Наприклад, у вашій країні є досить серйозне розуміння проблем дитинства, є експерти, які добре знають питання і, відповідно, сформована досить грамотна політика щодо захисту прав дітей. Україна зробила кілька серйозних кроків у цьому напрямку, включаючи ратифікацію важливих міжнародних договорів, зокрема Факультативного протоколу до Конвенції про права дитини щодо торгівлі дітьми, дитячої проституції, дитячої порнографії; Конвенції про права людей з обмеженими можливостями, а також Факультативного протоколу до неї. Ми підтримуємо підписання цих договорів і сподіваємося, що невдовзі відбудеться їх імплементація в національне законодавство.

Однак не треба забувати про те, що для підтримання політики стосовно захисту прав дітей потрібні серйозні ресурси як на державному, так і на регіональних рівнях. Дуже важливо мати хорошу координацію між задіяними міністерствами, щоб планувати заходи, які йдуть на користь дітям. На жаль, реформі не передувало ухвалення чіткого плану щодо делегування повноважень і функцій, пов’язаних із захистом дітей. Є також потреба у зборі даних, у реальній оцінці просування адмінреформи та інформуванні про це уряду для того, щоб у цьому процесі не були втрачені інтереси дітей, а також наявний фаховий і технічний потенціал.

- 2009 року Україна ухвалила Національний план дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини до 2016 року. Чи достатньо, на вашу думку, програма фінансується державою?

- Я вважаю, добре, що такий план було ухвалено до 2016 року. Цього часу достатньо для його реалізації. Останнім часом на ці цілі виділялося більше ресурсів. І це позитивний момент. На початку року, коли Комітет ООН оцінював звіт України, він рекомендував, щоб при розподілі ресурсів цьому питанню приділялася пріоритетна увага. Сподіваюся, що виконанню цього плану приділятиметься стільки ж уваги, скільки й його розробці.

- 2006 року спеціальний доповідач ООН з питання про торгівлю дітьми, дитячу проституцію та порнографію за підсумками візиту в Україну подав шокуючий звіт. Чи змінилася (і якщо так, то як), на ваш погляд, ситуація? Які кроки має зробити український уряд для її поліпшення?

- На жаль, торгівля дітьми, дитяча проституція та дитяча порнографія - це велика проблема для багатьох країн. Вважаю, що шокуючий звіт став нагадуванням уряду і суспільству про те, що це пріоритетні питання.

- Тобто, наскільки я зрозуміла, ситуація в Україні поліпшилася?

- Сподіваюся на це. Але ще багато чого треба зробити - і щодо внесення змін до законодавства для регулювання цих проблем (наприклад, встановити чіткі пороги сексуальної згоди і не допускати криміналізації жертв сексуальних злочинів), і щодо профілактики, у тому числі підвищуючи рівень поінформованості суспільства про масштаби проблеми для того, щоб допомогти людям запобігти випадкам сексуального насильства, а також повідомляти про них.

- Чи допоможе сексуальна освіта підлітків якоюсь мірою запобігти сексуальному насильству над дітьми? Чи варто впроваджувати відповідні програми в школах? Якщо так, то з якого віку, і успішним досвідом яких країн Україна могла б при цьому скористатися?

- У багатьох країнах дискутують з цього приводу. Іноді дуже емоційно. Ми бачили, що в тих країнах, де до розв’язання проблеми було залучено сім’ї, вчителів і молодь, які отримали правильну інформацію, відповідну їхнім віковим групам, це допомагало здійснювати профілактику насильства і злочинів на сексуальному грунті.

За даними Ради Європи, кожна п’ята дитина в Європі зазнала сексуального насильства в тій чи іншій формі в Інтернеті, школі, удома. Це цифри, які лякають. Щоб допомогти батькам обговорювати це питання з маленькими дітьми, Рада Європи за підтримки педагогів розробила і провела інформаційну кампанію. Її мета - продемонструвати молодим людям, що їх підтримають у цих питаннях, не допускаючи при цьому вторгнення в їхній приватний простір.

Сексуальна освіта має стати реальністю. Треба правильно подавати інформацію молоді.

- З якого віку?

- Це залежить від контексту країни. Рада Європи створила на цю тему мультфільм для дуже маленьких дітей. З дорослішанням дітей інформація має розширюватися. Це треба добре зважувати, щоб передавати інформаційні повідомлення правильно, зважаючи на соціальний та інші контексти кожної конкретної країни.

- На жаль, артеківська справа, крім іншого, показала, що в Україні немає достатньо кваліфікованих кадрів і зважених програм роботи з дітьми, які зазнали сексуального насильства. Це стосується як виявлення таких дітей, так і їхньої реабілітації. ЗМІ теж не завжди адекватно висвітлюють ці теми.

- Безумовно, потрібні фахівці. Зокрема й для того, щоб допомогти батькам правильно спілкуватися з дітьми, які зазнали насильства, - керувати ними, підтримувати й попереджати про можливі ризики. ЗМІ тут відіграють важливу роль. Необхідно розповідати про проблему етично, не ідентифікуючи жертви, не називаючи її імені і прізвища, місця проживання. Іноді виникає спокуса розповісти конкретну людську історію. Проте в результаті може відбуватися стигматизація, що ускладнює процес реабілітації діючої особи такої історії. Тобто треба порушувати проблему, але не вказувати на конкретних осіб, тим самим піддаючи їх ризику.

- Як, на ваш погляд, в Україні просувається реформування системи опіки і піклування? Як ви оцінюєте усталені в цій сфері українські практики, зокрема, й стосовно міжнародного усиновлення?

- Треба займатися профілактикою, щоб батьки не кидали своїх дітей. Адже біологічна сім’я - це найкраще середовище для виховання дитини. Держава повинна підтримувати інститут сім’ї, щоб батьки, у свою чергу, відповідали за своїх дітей.

Але в деяких випадках біологічну сім’ю для дитини зберегти не вдається. Тому необхідні альтернативні форми для її виховання, такі як національне всиновлення, прийомна сім’я чи ДБСТ. Якщо всередині країни вичерпано всі можливості для влаштування конкретної дитини в сім’ю, тоді має сенс міжнародне всиновлення. Треба розглянути всі варіанти, щоб виключити експлуатацію і спроби зловживань. Щодо кожної конкретної дитині слід знайти оптимальне для неї рішення. Саме тому ООН і хоче, щоб уряди ратифікували Гаазьку конвенцію з усиновлення дітей у кожній конкретно взятій країні і розробили захисні механізми від експлуатації, зловживань, щоб процеси всиновлення відбувалися в інтересах дитини. Ситуація має оцінюватися до процесу всиновлення, під час нього і після. Коли такі захисні механізми будуть упроваджені в національне законодавство, то міжнародне всиновлення може бути варіантом.

- Хіба Гватемала після підписання конвенції перестала бути одним з епіцентрів скандалів, пов’язаних з міжнародним усиновленням?

- Гватемала - дуже практичний приклад. По-перше, тому, що країні знадобилося десять років для ухвалення конгресом законодавства з усиновлення. До його ухвалення не проводилося жодного моніторингу, і міжнародне всиновлення розглядалося як друге джерело доходів країни. Провадячи цей бізнес, звісно ж, ніхто не керувався інтересами дітей.

Ми отримали урок щодо викликів і ситуацій, які можуть виникати, коли конвенція не ратифікована, національне законодавство відсутнє, а процесом усиновлення займаються приватні контори. Ми не хочемо, щоб подібне повторилося в якійсь іншій країні.

- Тобто конвенція може бути ратифікована тільки після того, як буде розроблено чіткі правила роботи спеціалізованих агентств на території країни?

- Звісно. Конвенція встановлює рамки. Відтак треба мати національний закон, що регламентує прозорі стандарти роботи приватного агентства.

- Чи не вважаєте ви, що для успішного проведення реформи щодо деінституалізації дітей необхідно обчислити її економічний ефект для держави?

- Звісно. Немає таких процесів, у яких отримання результату є стійким. Якщо немає хорошого плану, грунтованого на всебічних дослідженнях, і немає стратегії його впровадження, у тому числі кваліфікованих кадрів, то цей процес може мати негативні для країни наслідки і, зрозуміло, стати дорожчим.

- ЮНІСЕФ наполягає на запровадженні в Україні ювенальної юстиції. Проте досвід інших країн показує, що це дає грунт для численних зловживань і збільшує кількість випадків позбавлення батьків батьківських прав. Як дотриматися балансу в країні правового нігілізму?

- Запровадження ювенальної юстиції - знову ж таки вимога Конвенції ООН з прав дитини. Це одне з тих зобов’язань, що взяла на себе Україна, ратифікувавши її багато років тому.

Система ювенальної юстиції означає насамперед інвестиції у профілактику ювенальних злочинів, у підтримку сімей якісними базовими соціальними послугами для зменшення кількості скоєних злочинів, у законодавчу базу, що допоможе молоді усвідомити свою відповідальність у суспільстві, і, звичайно, у їх підтримку, якщо вони зроблять помилку. Ми також хотіли б інсталювати судово-процесуальну систему для роботи з молодими людьми, які схибили в житті, замість того щоб ставитися до них як до дорослих.

Ювенальна юстиція - це не система для відокремлення дітей від їхніх батьків. Навпаки, вона призначена для того, щоб батьки краще знали, як виховувати своїх дітей для запобігання ризикам. Ювенальну юстицію створено, щоб показати, що нижче певного вікового порога не можна засуджувати дітей за скоєні злочини за кримінальним кодексом.

- Навіть найкращі батьки іноді відчувають бажання шльопнути неслухняну дитину. А Комітет ООН розцінює будь-яке дисциплінарне покарання з метою завдати дитині фізичного болю або ж просто незручності як насильство над нею. Чи можливі в цій частині зловживання і як наслідок - позбавлення батьків батьківських прав?

- Так, ми бачили в ряді країн, що батькам допомагають знайти альтернативу побоям, покаранню ремінцем і насильству, допомагають порозумітися в сім’ї, щоб отримати кращі результати. Як батьки, ми повинні навчити дітей, що таке добре і погано. Але іноді ми емоційно втомлюємося, почуваємося розбитими, втрачаємо терпіння. В ці моменти важливо знайти варіант пом’якшення свого стану, щоб не виміщати негативні емоції на дитині. І батьки, і діти іноді повинні скористатися правом тайм-ауту. Бажано це зробити до того, як відбудеться емоційна реакція. Не обов’язково матеріалізувати її в насильство. Ми розглядаємо дедалі більше ініціатив, згідно з якими діти і батьки вчаться будувати діалог без використання насильства.

- Що конкретно пропонує зробити ООН (ЮНІСЕФ) (або вже робить), щоб дітей з обмеженими можливостями не змушували вчитися у спецзакладах?

- Для профілактики поміщення дітей з обмеженими можливостями у спецзаклади держава повинна надавати сім’ям базові соціальні послуги (медичні, освітні) та підтримку (соціальні виплати, наприклад). Як на мене, дуже важливим заходом є заборона направляти дітей до трьох років у спецзаклади. Це вік, коли в дитини формується почуття належності, самооцінка, впевненість у власних силах. Треба підтримувати сім’ю, щоб вона правильно розставляла пріоритети. У разі, якщо сім’я не буде готова піклуватися про цю дитину, влаштування її потім у спеціалізовану прийомну сім’ю може бути альтернативним варіантом. Але треба проводити моніторинг, щоб ухвалюване рішення було найкращим для дитини.

- Я правильно зрозуміла - ви пропонуєте законодавчо заборонити батькам дитини з обмеженими можливостями віддавати її у спецзаклади до трирічного віку?

- Так. Я вважаю це дуже важливим. Але для цього треба вжити всіх заходів аби підтримати сім’ю. Інакше ефект буде протилежним. Якщо стратегії будуть добре розроблені, то країна зможе працювати на ідею, щоб забрати зі спецзакладів дітей, які вже там перебувають. Розміщувати дітей з обмеженими можливостями у спецзакладах - це більший тягар для бюджету країни порівняно із соціальними виплатами сім’ї.

На жаль, сьогодні ми бачимо сумну тенденцію: дитині з обмеженими можливостями, яка народилась у дуже бідній сім’ї, - пряма дорога в спецзаклад.

- Які проблеми дитинства, за вашими прогнозами, світу доведеться вирішувати в найближчі 10-20 років?

- Залишаться питання дитинства, з яких відсутні хороші дані. Наприклад, ми недостатньо добре знаємо, що відбувається з дітьми, коли вони перебувають у спецзакладах, як це впливає на їхній розвиток. І другий приклад: дуже мало даних про рівень насильства в спецзакладах.

Швидше за все, актуальною проблемою залишиться низький пріоритет питань із захисту прав дітей. Багато країн більше уваги приділятимуть дорослому населенню.

Це виклик, на який ми мусимо дати відповідь, бо людський прогрес значною мірою залежить від наших інвестицій у дитинство.