КРАЩЕ БУТИ ГОЛОВОЮ У РИБИ, НІЖ ХВОСТОМ У ЛЕВА

Калмиков сам конструював свій одяг і стежив, аби він був зовсім ні на що не схожий. У нього на цей предмет була своя теорія.

«Ось уявіть собі, — пояснював він, — із глибин Всесвіту дивляться мільйони очей, і що вони бачать? Повзе і повзе по землі якась нудна одноколірна сіра маса. І раптом, як постріл, – яскрава кольорова пляма! Це я вийшов на вулицю».

Ю.Домбровський
«Факультет ненужных вещей»

При нагоді Федір Костянтинович Тетянич любить пригощати друзів-приятелів своїм фермерським доробком. Там, у Княжичах під Києвом, у нього все: батьківщина, фазенда, двадцять соток. Відповідно, повна комора різної консервації. Любить з усім тим бавитись. Тетянич — митець. Уміє змінюватись до невпізнанності. Ось він в образі модерного Дон-Кіхота, вибиває мечем з дротяного щита неспокійну какофонію: війна, війна… За мить за плечима вибухне сріблястий поліетилен. Усе це водночас нагадує вітрило, мушлю і п’яного равлика… Людина-оркестр. Якщо стати трохи осторонь загадкової метафори, то Тетянич — член Спілки художників, монументаліст і живописець.

— У миру вас більше знають як Фріпулью. Себто нескінченність. Мабуть, у вас особливі стосунки-уявлення простору й часу.

— Простір і час можна, у принципі, виміряти своїм життям. І в це життя ніби входить світобачення цілих епох, усіх тих літописців і безпосередніх свідків, але завжди з похибкою, що то все є мої органи…

— Як це?

— «Учись у всьому побачити, відчути, зрозуміти. У нескінченності є лише я, скажи собі. Немає кого більше винити. Куди думкою не пронесусь, вершу нескінченності діло. Бо всюди мій вічний дім, точніше — моє нескінченнеє тіло». Ось так… Дивлюсь на сонце — це мій орган. Без нього я не можу. І без далеких зірок не існую. Один філософ говорив, що матерія сама себе пізнає. Я для себе пояснюю, що поняття «я» — це Бог. Він розсіяний у всьому живому і кожною живою істотою пізнає сам себе. Або візьмемо хоча б Інтернет. Ці неймовірні тепер уявлення про паралельний світ, і його можна відкривати нескінченно, і нескінченно не розуміти в нашій свідомості, що воно таке. Адже тільки в казках ці дива були. І в наступні роки-століття будуть безкінечні відкриття, і ніколи вони не зупиняться. Буде неймовірно і неймовірно. От тільки знаєте, з самого початку всі ці відкриття були і є смішними. Принаймні для мене. Бо в кожному відкритті людство усвідомлює, що ось воно досягло цього…

— Тобто так воно самоутверджується?

— Так. І водночас ніби розписується під власним безсиллям. Так само в релігії. Яке картате було багатобожжя! Боги Стародавньої Греції, Риму, Азії… І ніби має людство якісь стабільні почуття, та все одно: воно стабільно міняє своїх героїв. Можливо, навіть зараз, під час розмови, десь зароджується нова релігія. Бо невідомо, коли фіксується епоха-точка. От Преслі собі зробив олтар. І Сальвадор Далі бавився у подібне. Щоправда, він більше зі своєї творчості виробляв перформенс. А Преслі — той по-справжньому. У нього там олтар, фанати… І він свідомо йшов на ці речі. Я також пережив цю істину. Відчував подібні почуття, коли працював. Тоді виникає певний стан, і починаєш любити цю роботу. Все це передається, і її починають любити оточуючі. Виникає своєрідна ікона. У Штатах свого часу іконою зробили джинси. Я називаю це не економікою, а і-кономікою. Це мій власний винахід, неологізм, так би мовити. Це коли на цю і-кономіку працює все: і реклама і…

— А не святотатство?

— Для решти, може, й так. Знаєте, звинувачення в цьому самому святотатстві завжди волочило за собою людську трагедію. Реакція інквізиції на красиву жінку чи випадковий портрет генсека у клозеті… А яка ненависть до джинсів була тут! Огидні вузькі холоші від тих таранів, бітлів. Ловили і розрізали на шмаття. Оце святотатство я пережив на собі. І навпаки: як вдягнеш ті джинси, то вже почуваєшся ніби святий, вже здається, що не просто якась ганчірка на тобі, а саме освячена. От вам ще один штрих до реальних проявів віри і поклоніння.

— Вже цього немає…

— Звичайно, те ж саме в мистецтві…

— Панування еклектики?

— Еклектика також має здатність стати і-кономічною, зневажаючи інші течії. В даний момент для мене мистецтвом є все. Предмети довкола я сприймаю так, як сприймаю живопис. Вони всі для мене цікаві. В тому числі і купа сміття. Для мене сама природа, земля і трава на ній — це свого роду чисте полотно. Все, що людина створила, — це ніби олійне самоствердження, фарба. І тому будь-який пам’ятник, хоч би який він був божественний, для мене все одно що сміття. Так я сприймаю твори мистецтва. Натомість у реальному смітті можу побачити пам’ятник. Так само, як Малевич зробив чорний квадрат, я створив білі трапеції Тетянича…

— І? Що ви цим хочете сказати?

— Продовжується ідея: все, що забруднює біле полотно, є фарбою. Таким чином навіть мій обляпаний одяг можна трактувати як малюнок. Колись, як був молодший, то мізкував собі, який пам’ятник чи споруду я б хотів після себе залишити. Якби в мене були можливості, гроші, влада… І уявив собі такий величезний блакитний купол. Не пам’ятаю, якими матеріалами я там собі перебирав — чи то мармур чи то кришталь… А потім мені стукнуло в голову: навіщо цей купол робить, якщо його вже зробив Господь Бог? Небо над нашою головою. Проста ніби мисль. Усе є, нам треба тільки триматись його. Не ніжніти, не виманіжуватись і не розбухати, як печінка алкоголіка.

— Що для цього треба робити?

— Діло нехитре: загартовуватися, спорт, труд. Людині ж ніколи не буває досить. Спочатку холодно, потім ще холодніше. Шлях до виродження. Колись не потрібно було мобільних телефонів, у людей були більш сенсорні здібності розвинуті, телепатія. І так у всьому. Сучасна людина як інвалід. І тому всі здобутки цивілізації я сприймаю з іронією. А купу сміття можу спостерігати з естетичною насолодою. Як митець я розвинув у собі це відчуття, бачу там якісь нові образи, неймовірні фантазії. Але як пояснити це іншим, котрі вважають, що я або несповна розуму, або глумлюсь? Виникають конфлікти. Ну от, побачу я, наприклад, собор Паризької богоматері. Сприйняття його звичної архітектоніки для мене — банальний момент. Я дивлюсь і починаю знаходити в ньому щось нове, якісь форми. Фантазую для душі. Але я не застрахований від того, що в цьому соборі можу цього й не побачити або матиму слабші імпульси для фантазій, ніж від обсервування купи сміття. Розумієте? Я навіть говорив про те, що сьогодні повинна продаватись не так робота, як ідеї. Побачив я ту купу сміття, зумів пояснити іншим свою фантазію — ось і маємо твір мистецтва. І я непоодинокий у цьому жанрі. У світі існує такий підхід до мистецтва. Наприклад, за столом сидять два художники. Вони пообідали. Потім беруть того стола і заносять у музей, накривають ковпаком, викачують повітря. Ось тобі й готовий твір мистецтва. Виходячи з цих моментів, я відчуваю, що кожна мить мого життя — це перформенс. Усе, що я створюю у просторі, всі мої сліди — це образотворче мистецтво, танець, музика. Я — у всіх вимірах. Я — нескінченність. Птах, який сидить у клітці, бачить світ одягнутий кліткою, а я бачу світ, одягнутий своїм оком, своєю шкірою.

— Скидається на філософію людиноцентризму…

— Соліпсизм, егоцентризм… Усе це є. В Європі, адресуючи листа, чоловік спочатку пише своє ім’я-прізвище. Головне… А в нас починається з чогось масштабного, а вже потім увага до індивідуума. Ось так.

— Часто вас не сприймають, навіть категорично, агресивно… Тоді що?

— Знаєте, буває як щось не те з’їси, то розлад шлунку.

— Зрозуміло. От ви згадували про білі трапеції, які виставляли в галереї «К-11»…

— Поруч із «Чорним квадратом» Малевича. Само собою — репродукції. Ну там ще фотографії різні, концептуальні. Білі трапеції — це в мене сфера така. Трапеції-полотна чи навіть модулі. Я їх називаю біотехносферою. Це ніби житло майбутнього. Має два метри сорок сантиметрів у діаметрі. І в майбутньому я пропоную людству перебувати в таких сферах. Йому буде там вільно і не потрібно ніякого простору…

— Як? Усього-на -всього два метри?

— І сорок сантиметрів. Зайвий простір шкідливий, це — ворог людини. Все це стосується людського житла, а не пересування в часі і просторі. По-перше, ретросмак і всі ці сучасні споруди у стилі Людовіка XVI, недолугі котеджі приведуть до зміни середовища планети Земля. В моєму варіанті кожна людина ніби перебуває в такому мобільному супутнику, в якому найдосконаліша апаратура. Він може служити і за кабіну літака, і автомобілем. Там у людини все під рукою. Вона здатна мобільно й миттєво переміщуватися у просторі. Мало того, сучасна апаратура ще й спроможна регулювати стан людського організму на рівні клітини. Практично — це житло людини не тільки майбутньої, а й безсмертної. Як би вам пояснити? Це щось схоже на те, якби при народженні не перерізали пуповину і стара матір постійно омолоджувалась за рахунок плоду…

— Жах який… Ви впевнені, що людство хоче бути безсмертним?

— Йдеться про людину майбутнього. Сучасна розніженість навіть теоретично не готова. І тому я всі ці театральні постановки, які зараз ідуть… Це нічого, що я так перестрибую? Вони для мене дуже нецікаві, і всі ці декорації, що варяться на примітивному рівні…

— Тому що фальшиві?

— Не так фальшиві, як варяться у своєму соку і не в контакті з моїм відчуттям. Я завжди страждав від того, що мої твори можуть відставати від ходи часу. І щоб задовольняти себе, мені завжди хотілося чогось нового й нового. Тому сучасний театр, який обходиться без мене та багатьох інших, — є свого роду ізоляціоністом. Від слова — ізоляція.

— Тобто ви взагалі проти театру?

— Я проти того театру, який не цікавиться мною. Чого навзаєм я маю виявляти до нього зацікавленість? Взагалі, я вважаю, що театром є все. Будь-яка точка простору. Перебуваючи на периферії, я маю перевагу. Можу дозволити собі розкіш бути філософом. На віддалі спостерігати всі пихаті гримаси цивілізації і не бігти навипередки до всіх псевдоолтарів. Краще бути головою у риби, ніж хвостом у лева.