КАВРАЙСЬКИЙ ЗОШИТ

Поділитися
Уже втретє я запрошую друга-читача перейнятися мандрівним настроєм і вирушити життєвими шляхами нашого перворозуму Григорія Сковороди — цього разу у причаєне в гаях і луках село Каврай на Черкащині...
Директор Каврайської середньої школи Людмила Різник в музеї Григорія Сковороди

Уже втретє я запрошую друга-читача перейнятися мандрівним настроєм і вирушити життєвими шляхами нашого перворозуму Григорія Сковороди — цього разу у причаєне в гаях і луках село Каврай на Черкащині. Перший раз побували ми з читачем у Переяславському духовному колегіумі, де студент Києво-Могилянської академії з наснагою молодості прагнув відкрити студентам чарівний світ поезії («Дзеркало тижня» від 22—28 липня 2000 року). Затим журналістський маршрут проліг на схід України, у село Чорнухи на Полтавщині, де у Пелагеї і Сави Сковородів народився допитливий хлопчик Грицько, який стане вічним мандрівником, а ще згодом вирушимо знову навстріч сонцю, у піддашшя Харківщини, в село Пан-Іванівку (нині Сковородинівку), де сивочолий мудрець знайшов своє вічне пристановище («Дзеркало тижня» від 7—13 жовтня 2000 року).

Звичайно, читач звик до хронологічної послідовності людського життєпису, але автор не може дозволити собі такої розкоші, щоб від початку, протягом чималенької низки років, повторити всі шляхи й стежки філософа (а з-поміж відомих українців ХVIII століття Сковорода мандрував найбільше, і без поштової подорожньої, а все пішки, з палицею в руках і флейтою в торбині — через усю Україну, по Росії, європейськими країнами), щоб потім виструнчити свою неспішну розповідь з початку століття в його кінець. Автор вважає за краще поділитися радісним відкриттям із читачем одразу — тільки доторкнешся зором і словом до пам’ятного сковородинівського місця: славного міста, академії, монастиря, пасіки, лісової криниці. Хай буде і цього разу так: після мого повернення із села Каврай, де молодий Григорій Сковорода прожив, ні, проспівав шість поетичних літ.

«О селянській милій, любій мій покою…»

Сковорода, у селі Каврай

— За тим он подорожнім знаком давайте звернемо на путівець, — сказав наш водій Микола Ліла, за мить повернув ліворуч кермо і з’їхав із тверді асфальту на польовий звив. — Саме цим шляхом і натруджував останні версти до села Каврай київський студент Григорій Сковорода…

Микола Миколайович мав підстави сказати це ствердно, впевнено, бо ж він, викладач психології Переяслав-Хмельницького педагогічного інституту, вивчав біографію Сковороди не за обов’язком працівника вузу, що носить ім’я видатного філософа, а з юних літ назавжди залюблений у його слово, наслідує його життєвий учинок — і я вже знаю, що невдовзі ми одержимо від Ліли (а згодом і оприлюднимо) психологічний портрет народного Учителя.

За чверть години наш старенький «жигуль», вміло протанцювавши на дорожніх вибоїнах, вилетів на широку сільську вулицю, яка й вивела прямісінько до Каврайської середньої школи, де нас уже чекала її директор Людмила Леонідівна Різник. Вона одразу ж, без особливих передмов, повела нас до шкільного музею Григорія Сковороди, домашнього вчителя сина дідича Степана Томари — «вродзоного шляхтича», семирічного Василя. Не провела Людмила Різник (сама вона з Каврая, половина села — Різники, і вже чотири роки очолює педколектив школи) попередніх роз’яснень тому, що приїхали в її село не дозвільні туристи, а вірні друзі Сковороди, знавці його життя і творчості — директор історико-етнографічного заповідника «Переяслав» Михайло Іванович Сікорський і професор, автор книг та досліджень про видатного українця Іван Петрович Стогній. Вони давно хотіли побувати тут, у селі Каврай, поспілкуватися з молодим поетом Григорієм Сковородою, та все якось не випадало.

e:workpicspreview18-2.jpg
e:workpicspreview18-2.jpg

І не тільки їм. Про Сковороду написано багато, ще більше вигадано. При цьому письменники задовольнялися вільним образним словом, вчені шукали порівнянь для сковородинівських постулатів в античності, наводили хисткий місток між українським мислителем і німецькими містиками. Жоден з авторів не проминув і каврайського періоду у житті Сковороди.

Не міг обійти. За молодою окриленістю, за поетичним зльотом, пошуком «філософського каменю» шість каврайських років височать духовною горою в біографії Сковороди. Та не тільки в цьому повторювалася із століття в століття принада для авторів. Особливо романною виявилася драматургія, а то й нерозгадана інтрига сковородинівських років у Кавраї.

Узимку 1753 року каврайський поміщик греко-українсько-німецького роду Степан Томара просить свого близького знайомого, київського митрополита Тимофія Щербацького прислати в його дім учителя «самого лучшего для избалованного матерью сына» (як засвідчив прохання бунчукового товариша Томари в листі до Василя Лошковського відомий Мартос). Так найкращий студент Київської академії уклав договір на рік учителювання у дідича Томари.

Наростання напруги першого каврайського року позначалося щодня насамперед за чотирикутником обіднього столу. Горбоносий і блакитноокий, погордливий господар за рік так і не спромігся промовити ані слова до вчителя, який був йому ровесником, молодшим лише на три роки. А жвавий, допитливий неслух Василько, навпаки, тягнувся до вчителя, ловив кожне його слово. Та біля сина стояла на сторожі, мов яничар у спідниці, всевладна мати, пихата пані Ганна, дочка полтавського полковника Василя Кочубея. А що ж учитель?.. Він ніби й не помічав холодної прірви, яку поклали між ним і собою бундючні старші Томари.

Не помічав, аж доки одного разу спересердя і водночас простодушно під час уроку не зауважив материному плеканцю, що той «мислить, як свиняча голова». Зразу ж донесли пані зі злим перебрехом. І в одну мить «самый лучший» учитель зі швидкістю татарської стріли вилетів із панського маєтку.

Та інтрига п’єси на цьому не заштилюється. Не минуло й року, як гордий Томара починає розшукувати Сковороду й умовляє повернутися, на яких завгодно умовах, до сина, що не встигає утирати сльози за вчителем. Та де там!.. Заіскрили два горді характери.

Яку ж розв’язку шукають автори? Друг і перший біограф Сковороди Михайло Ковалинський, може, для залагодження власних сумнівів, написав, що приятель Григорія, «будучи упрошен от Томары, обманом привез его в деревню к нему ночью спящего». Талановитий і доскіпливий дослідник Леонід Махновець не міг погодитися з таким способом пересування (як це жодного разу за 50 верст не прокинутися на морозному шляху) свого улюбленця. І почав шукати пояснення в календарі. Повернення в Каврай Сковороди припадає на веселі тижні Масляної — 21 лютого — 6 березня. Чи не могли друзі звабити товариського Григорія зайвою чаркою і розпашілого та сп’янілого вирядити в дорогу? І дослідник визнав своє припущення правдивим.

Хоч би як там було, Григорій Сковорода вдруге з’являється у Кавраї і залишається тут аж до літа 1759 року. Тільки тепер за вільним бажанням: «без договора, без условій» з паном Томарою. Та й самому вельможі довелося притлумити гординю: зрозумів, нарешті, що вчитель Сковорода — то подарунок долі для його сина.

І ось ми входимо слідом за нашим проводирем Людмилою Різник у той духовний дім, де вчитель Григорій Сковорода знайшов «селянській, милій, любій мой покою», де в нього була «каморка, только что одному вместна», є і з десяток улюблених книжок («О бібліотеко, ты моя избранна»).

Знайомлячись на дотик серця з благословенним краєм, який зберіг дух Сковороди, пам’ять про нього, я дійшов несподіваного висновку, що ніхто з авторів, чиї твори про філософа й поета тісняться в мене на книжковій полиці, не спромігся побувати в селі Каврай, що за кілька десятків кілометрів від Переяслав-Хмельницького. Крім невтомного, в усьому достовірного Василя Шевчука, в романі якого «Григорій Сковорода» легко впізнаєш мальовниче село Каврай за місцевими назвами Левада, Платковщина, Підставки та за прізвищем героя роману — козака Бруса. В наші дні я знайшов Бруса — і не одного — у парку Слави, на пам’ятнику односельчанам-воїнам, які загинули у минулій війні.

Село у цьому райському куточку, вздовж річки Каврай, лівого допливу Сулою, заснував на початку ХVIII століття дід Томари, переяславський полковник Степан Іванович Томара, посадивши тут козаків із Гельм’язівської сотні. Назву для села довго не вигадували, назвали, як і річка, — Каврай. Мовою тюркських кочівників «каврай» означає «сухий очерет». Це відповідає реаліям. Вздовж річки, в урочищах Береги та Леонівщина, вітер гойдав (на жаль, уже в минулому) густі (і конем не проб’єшся) зарості очерету.

Садиба Томарів, спочатку із дерев’яних будівель, швидко розросталася і на час, коли сюди прийшов студент Сковорода, була вже як містечко за міцною огорожею. Де ж саме вона стояла?

Не раз я згадував вдячним словом доскіпливого Леоніда Махновця, повз чию увагу не пройшов анінайменший штрих життєпису Сковороди, та й він віддав перевагу архівним відкриттям, а не хвилюючій поїздці автобусом у село Каврай. У ревізькій книзі від 31 серпня 1767 року він знайшов докладний опис садиби Томарів, яка стояла «близ царини между шляхами з Гельмязова в село Драбовце и в местечко Золотоношу идучими», і «керуючись цими досить точними даними, місце, де був двір Томари в Кавраї, знайти, гадає автор (тобто Л. Махновець. — В.С.), досить легко».

«Куди вже легше, — каже Людмила Різник, — адже ми якраз і йдемо подвір’ям маєтку пана Томари. Наша школа з усіма її будівлями повністю вписалася в план колишньої садиби, від якої ще досі залишився глибокий погріб (показує рукою праворуч на приземкувату будівлю), куди ми на зиму складаємо городину, вирощену нашими учнями…»

Наш проводир настільки впевнено показує, де стояли панський будинок, «людські» для челяді, комора для хліба, клуня для збіжжя, пташник на городі, а на леваді, в молодих дубках, конюшні, а при них стара хата, де в зимову холоднечу грілися конюхи. В одному не впевнена: де жив учитель — чи в прибудові до панських покоїв, чи на «чорному дворі», в помешканні для челяді. Але сьогодні вона, директор школи, а також Сковорода заходять на урок в її 9-й клас, учні якого шефствують разом із нею над шкільним музеєм, — і кожен з них ерудований екскурсовод, радісний оповідач життєвого шляху їхнього вчителя Григорія Савича Сковороди.

У музеї я схилився над великим, на весь стіл, планом садиби Томарів з усіма будівлями і навіть з деревцями.

Накреслив цей план наш односелець Степан Степанович Нехорошев, — задовольняє мою цікавість Людмила Леонідівна. — Все життя він ішов за Шевченком і Сковородою, чимало років жив у Кавраї, біля Сковороди, і залишив школі у спадок оцей ось подарунок, — вона простягнула мені кілька шкільних зошитів, зшитих товстою ниткою в одну книжку у білій обкладинці.

Я перегорнув кілька сторінок і, вражений, опустився на стілець. Егоїстично подумав: може, й добре, що до мене тут не побував хтось інший із шанувальників нашого Сковороди.

«А мне одна только
в свете дума…»

Сковорода, у селі Каврай

Не випустив зошита з рук, поки не проковтнув усі 62 сторінки в клітинку. На обкладинці посвята: «Каврайській школі, нащадкам Каврая дарю цей труд з благоговінням та любов’ю. Нехорошев Ст. Ст. Вересень 1972 р. Каврай». На першій сторінці слова, від яких стрепенулося серце: «Про Григорія Савича Сковороду та пана Томару».

Скажу одразу: автор рукопису Степан Степанович Нехорошев заслуговує окремої і великої розповіді. Це вузлик на пам’ять. А поки що короткі віхи його біографії. Народився Степан Нехорошев 1897 року в Черкасах. Ще в недалекому минулому від того року Нехорошеви — кріпаки графа Бобринського. Дід хлопця Данило Щепанський, черкаський кравець, зустрічався з Тарасом Шевченком, коли поет приїздив в Україну в 1859 році. П’ятеро дітей рано осиротіли: Степанів батько, машиніст млина Гринблат у Черкасах, під час великої повені, рятуючи машинне відділення, дуже застудився і помер у неповні 33 роки.

Шестирічного Степанка взяла до себе й стала йому названою мамою сусідка— вчителька Віра Федорівна Бублівська, хрещениця Володимира Даля, слухачка перших жіночих курсів у Санкт-Петербурзі. «Пам’ятаєте картину українського художника Сошенка «Курсистка», — достукується до моєї шкільної пам’яті Людмила Різник, — це і є вихователька нашого земляка, можна сказати, каврайця Степана Степановича Нехорошева». Керований названою мамою, юнак закінчив приходську школу, вище початкове училище і вступив до Київської учительської семінарії, якою завідував брат Віри Бублівської. У Першу світову Степан Нехорошев — солдат 170-го Бузулуцького полку. В двадцятих роках учителював у школах Київської, Полтавської, Чернігівської губерній, жив тоді, як напише у своїй автобіографії, «у пошуках слова про великого Кобзаря».

Та за точку відліку уже своєї справжньої біографії Степан Нехорошев вважає приїзд до села Каврай на Черкащині. З цього він і починає свій каврайський зошит.

«Я в селі Каврай-Левада учителював чотири роки — 1927—1931. У ті часи село Каврай-Левада було дуже бідне, найбільш відстале в Гельм’язівському районі. Тут, у Кавраї, ніколи не було школи…

У 1926 році голова сільської ради Андрій Різник і голова колгоспу Димид Різник почали надоїдати районній владі про школу. Не знаю, чи правда, чи ні, щоб відчепитись од левадян, в районі сказали: перевозьте будинок Багацького і будуйте собі школу. Левадяни ухопились за ці слова, розібрали попівський будинок Багацького, перевезли, миром збудували — і я урочисто 1-го вересня 1927 року відкрив школу.

Історія будинку цього така. Цей великий будинок належав попові Багацькому. Казали, піп цей дійсно був багатим. У Багацького була велика сім’я. Бандити напали на цей будинок і п’ять душ порізали, серед них молоду студентку. Родичі позабивали вікна, двері, і будинок стояв пусткою декілька років. Люди навіть вдень обминали цей страшний будинок, а вночі по цій вулиці ніхто не проходив.

Як я уже казав, люди всією громадою скоро збудували школу: дві класні кімнати і дві маленькі кімнати для вчителів. Школа збудована, а вчителя довго немає. Ніхто не хотів їхати до села Каврай-Левада. Ніхто — воно так і було…

А мені з дитинства прищепили любов до Сковороди, я читав не раз і добре знав, що Григорій Савич Сковорода більше п’яти років жив у селі Каврай у пана Томари. А тут на педконференції я познайомився з каврайською учителькою Кучмій Марією Іванівною, — вона була закохана в Сковороду і була справжня енциклопедія по Сковороді. Ось чому я без вагань переїхав учителювати в Каврай-Леваду. Я мав намір обійти не тільки всі села району, а й особисто зустрітись із дідами-старожильцями. Я балакав з усіма без винятку дідами і кожного запитував: що вони чули і що пам’ятають про Шевченка, про Сковороду, про далеке минуле…

Зустріли мене в Каврай-Леваді як дорогого гостя. Село дуже бідне. Так, бідність, але люди… люди хороші. Одразу з’явились у мене друзі: Марко, Цибуляк Яків, Кузьма сусід. Я не сам. Не страшно мені…

Другого дня до мене прийшов «одвідать сусіда» Пилипон і приніс мені… великий букет квітів, чудових осінніх квітів: айстри, резеда, петунія, тютюн, жоржини… Букет такий великий, що в мене і поставить не було куди, і я поставив його у відро з водою. Дід і квіти… Це дивувало мене.

Я запитав: «Дідусю, де ви дістали ці чудові пахучі квіти? Хтось мені їх передав?» — «Що ви, Степане Степановичу, — каже дідусь. — Квіти вирощені мною, я дуже люблю квіти і кохаюсь у них».

Я одразу ж у діда розпитувати став про панів, які жили поблизу Левади. А потім про пана Томару. О, все це знайоме дідові! І про Сковороду знав. Я такого щастя у Кавраї не чекав.

Коли другого дня я пішов до дідуся в гості, то був вражений великою кількістю різних квітів. Був кінець серпня. Вийшла бабуся і до мене: «Картоплю хоч на печі сади, а він з квітами», — сміється».

З «каврайського зошита» Нехорошева я дізнався, звідки дід Пилипон перейняв любов до квітів. Садиба пана Томари тонула у квітах. На задньому дворі золотоніські майстри збудували велику теплицю, засклили її, вивели через дах трубу від «грілки», встановленої посередині оранжереї. Були тут і екзотичні рослини, привезені здалеку, пальми із жарких країн. Старша донька Томари кохалася в червоних квітах, менша панночка — в білих. Скрізь, у кімнатах, на веранді, біля ліжок, стояли свіжі квіти — весь рік.

Далі краще за мене скаже дід Пилипон: «Мій батько з хлопчика і, поки не оженився, на квітниках панських робив, а мій дід Овсій у пана Томари народився, був усе життя квіткарем, у пана Томари і помер — і знаєте, як помер? Коли Наполеона знищили, у пана стріляли з гармати — всі кричали «Ура!» Дід так крикнув «Ура!» — і Богові душу віддав». Пилипон усміхнувся і додав: «Військова смерть — благородна смерть».

Я тримаю нині «каврайський зошит» поруч із романами й монографіями. Ним перевіряю точність характеристик сімейства Томарів, панського оточення. Біографи Сковороди не приховують пихатості бунчукового товариша Степана Томари, підкреслюють його зверхній погляд на людей, на світ. Дід Пилипон з «каврайського зошита» підтверджує цю характеристику: «Пан Томара мало показувався на людях, мало бував дома, керували управителі та сама бариня, яка нічим не гребувала. Розповідали мій батько, що Томара був військовим, бо ходив завжди у військовому. Пан любив породистих коней. Для коней і на коні нічого не жалів…»

Зошит-спомин підтверджує і злостиву вдачу владної пані Томари. Степан Нехорошев записує зі слів діда Пилипона: «Пригадую Олену, яка обходила стару сліпу бариню. Дуже трудне було життя в Олени: бариня з великими примхами — і сміх і гріх, — а Олені горе. Коли Олена чим не вгодить, бариня кричить: «Ану, Олено, до мене! Де твоя морда?» Олена підійде до барині. А та руками пощупає лице і ну сухою, холодною рукою бить Олену по щоках, по лицю…»

В таких ось умовах учив, виховував Григорій Сковорода шість років Василя, сина пана Томари, після чого кар’єра юнака склалася за звичною для української старшини схемою. Сказано ж у зошиті: «У пана Томари був син, і жив він не з батьком, а десь далеко, рідко Василя Степановича бачили в Кавраї. Люди казали, син Томарів чуть не в самого царя служить. Казали також, що у Василя Степановича у Петербурзі свій дворець є, туди і синів своїх забрав…»

І все ж не тільки грамоти та письма навчав Сковорода Василя Томару, не пропали марно, не розчинилися в життєвих змаганнях уроки на природі, мелодіювання на флейті, читання вголос промов Цицерона, слухання віршів самого вчителя Григорія Сковороди. Свідчення цьому лист, який надіслав сановник Василь Томара своєму вчителю і другові молодості 6 березня 1788 року, вже з вершини титулів і гербів: «Любезный мой учитель Григорий Савич!.. Вспомнишь ли ты, почтенный друг мой, твоего Василия, по наружности может быть и не несчастного, но внутренне более имеющего нужду в совете, нежели когда был с тобою. О, если бы Господь внушил тебе пожить со мною! Если бы ты меня один раз выслушал, узнал, то б не порадовался своим воспитанником. Напрасно ли я тебя желал? Если нет, одолжи и отпиши ко мне, каким образом мог бы я тебя увидеть, страстно любимый мой Сковорода? Прощай и не пожалей еще один раз в жизни уделить частицу твоего времени и покоя старому ученику твоему —

Василию Томаре».

Дай Боже, кожному з нас на завершення життєвого шляху одержати такого ось листа від учня, друга, близької людини.

Завершилися дні й труди учня Сковороди душевною тугою, а ще через десятиліття зруйнувалося й родинне гніздо Томарів. І цю зарубку в пам’яті заніс дід Пилипон у «каврайський зошит» Степана Нехорошева: «Я добре пам’ятаю, хоч і молодим був, коли маєток Томари пішов «на пух і прах!» — так казали старі люди, коли покупці розбирали великий будинок, а розбирали, казали, покупці євреї із Золотоноші. Парою кіньми приїхала ще не дуже стара пані, а з нею діти, хлопці чи дівчата, не пам’ятаю, років 10-15. Вони зупинили на вулиці коні, зійшли з фаетона, подивились, подивились і мовчки пішли всі до усипальниці. Поплакала пані там, повернулась назад з дітьми до євреїв, які розпоряджались біля будинку, знову заплакала пані, сіли у фаетон і мовчки поїхали назад. Казали, що то приїздила Михайлова сім’я, а може то приїздила дочка Томари. Хто знає? Хто вони, а горювали добре… Коли розпалася садиба, тато таке казали: «Розлізлися томарчата, як миші голодні…»

Розпався маєток Томарів, та не закінчився на цьому «каврайський зошит». Як і в Сковороди, була в учителя Степана Нехорошева «одна только в свете дума» — зібрати серед людей в Україні якомога більше живих спогадів про Шевченка і Сковороду. Таких безцінних записів нагромадилося понад 80 тисяч. І хоч «багато записів не збереглося» (про це з жалем пише Нехорошев у зошиті-щоденнику), та все ж більша частина їх зафондована сьогодні в архівах Санкт-Петербурга і Москви, решта письмових свідчень — в Черкасах і Золотоноші.

Бачу, не встигаю я добратися до цих народних перлин. Але вірю, хтось із наступників упірне за ними в глибінь архівів.

А ось без «каврайського зошита» Степана Нехорошева ні романіст, ні науковець не ризикне нині писати про життя Григорія Сковороди в маєтку Томарів на Черкащині. Тож хай буде покладено товстий зшиток у білій обгортці з посвятою «Каврайській школі, нащадкам Каврая…» поруч з «каврайським зошитом» самого Сковороди в київському духовному сховищі його рукописів.

«Душа моя
есть верба…»

Сковорода, у селі Каврай

Так, у молодого вчителя Григорія Сковороди був свій «каврайський зошит». На двадцяти сторінках однакового паперу зошит цей вкладений в оправлений збірник листів Сковороди до Ковалинського і зберігається нині в рукописному відділі Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України.

Архівний «каврайський зошит» більше ніж писемний слід у творчості Сковороди. Каврайський період цікавий і важливий не напругою стосунків київського вчителя з деспотичним двором Томари, а молодим і широким розкриллям Сковороди в педагогічних пошуках, поетичних вправах, у філософській думці. Не буде перебільшенням назвати це сковородинівське шестиріччя «каврайським спалахом».

Сковорода давав уроки малому Василю, а сам опановував на майбутнє роль народного навчителя. Звільнений від лещат замшілих поетичних правил, які йому нав’язували настоятелі Переяславського колегіуму, він на повний голос творив поетичне диво, вслухаючись у шум лісу, дзюрчання весняних струмків, у веселість народної говірки. В часи всесильної латини, важких церковнослов’янських конструкцій йому навіть доводилося трохи вибачитися за таке явне опрощення в слові: «Правда, наша пісня майже зовсім селянська і проста, написана простонародною мовою, але я сміливо заявляю, що при своїй простонародності і простоті вона щира, чиста, безпосередня» (з листа до Гервасія Якубовича від 22 серпня 1758 року).

Віддаючи належне високомовному поетичному стилю (гвіздком засів в пам’яті й уяві з академічної лави), Сковорода відчував, передбачав, що саме «селянська і проста, написана простонародною мовою» пісня залишиться назавжди з його іменем, надихатиме людські душі й серця. Так і сталося. Лірники й кобзарі рознесли по Україні каврайські пісні Сковороди — громадянського гніву: «Всякому городу нрав и права, всякий имеет свой ум голова…», ліричну, від серця: «Ой ты, птичко желтобоко, не клади гнезда высоко…» із щемливим завершенням:

«На что мне замышляти,

Что в селе родила мати?

Нехай у тех мозок рвется,

Кто высоко вгору дмется,

А я буду себе тихо

Коротати милый век.

Так минет мене все лихо,

Щастлив буду человек».

Сковорода понад усе любив переяславський степ, його чудову квітку — село Каврай (недаремно в цій назві є слово «рай»). Йому співалося само собою, на весь голос, ледь опинявся на околиці села, серед духмяної левади, на річковому плесі.

«Весна люба, ах, прийшла! Зима люта,

Ах, пройшла!

Уже сады расцвели, соловьйов навели.

Ах, ты, печаль, прочь отсель! Не безобразь красных сел.

Бежи себе в болота, в подземные ворота!»

Хоча не завжди Григорію вдається втекти від підступного смутку: мила оку природа і душевна самітність, висока дума і убогість життя навкруг… І тоді вириваються такі пронизливі рядки, що хочеться через віки простягнути руку молодій людині, підтримати, втішити:

«Ах, ты, тоска проклятая! О, докучлива печаль!

Грызешь мене из млада, как моль платье, как ржа сталь.

Ах, ты, скука, ах, ты, мука, люта мука!

Где ли пойду, все с тобою везде всякий час…»

Та чорну хмару пробивав сонячний промінь — і все одно перемагав високий та світлий дух (наказує собі віршованим рядком: «Оставь земны печали и суетность мирских дел!.. Ты в горный возвысись град!»), душа брунькувалась зеленим листям і по-весняному розцвітала (ніхто не знайшов кращого поетичного порівняння, як Сковорода: «Душа моя есть верба, а ты (правічний Бог. — В.С.) еси ей вода. Питай мене в сей воде, утешь мене в сей беде»). Та все ж справжньою поетичною перлиною «каврайського зошита» Сковороди стала ода «De Libertate» — «Про свободу». Ці неначе вилиті з бронзи рядки могли народитись і народилися саме в Кавраї, в тому благословенному місці, де молодий Григорій Сковорода віддав сповна поетичну данину незбагненній красі природи, де він підніс свій дух до найвищих вершин, «где правда живет свята», де він прагнув зрівнятися із Сином Божим («Ты в мне, я в тебе вселюся…, с тобой в беседе, с тобою в совете, как дня заход, как утра всход»), і де він врешті-решт дійшов головного розуміння і переконання, що все-таки для людини найбільша цінність, найвища мета — це Свобода.

І сказав про це проймаюче незаперечно:

«Что то за вольность? Добро в ней какое?

Ины говорят, будто золотое.

Ах, не златое, если сравнить злато,

Против вольности оно еще благо».

І не будемо пов’язувати, як це робить дехто з дослідників, появу оди «Про Свободу» з тривогою Сковороди перед можливістю втратити волю в закріпаченні, яке ширилося Україною, — ні й ні, поетом володіли інші, вищі мотиви, його сміливе вивільнення із земних турбот і пут. І не треба з висоти розтерзаного ХХ століття іронізувати над вибором Сковороди в «батьки вольності» гетьмана Хмельницького. Цілком очевидно, Сковорода щирий у заздоровному слові: «Будь славен вовек, о муже избранне, вольности отче, герое Богдане!». Минуло лише сто років, як Богдан Хмельницький здобув свободу для України (у каврайський період Сковороди ще не до кінця відкрилась підступна облудність російського царату). Живий образ «героя Богдана» поставав перед Григорієм Сковородою навпроти
з-за Дніпра, із Чигирина — гетьманової столиці, із задумливого Суботова з побудованою Хмельницьким Михайлівською церквою. Усе таке близьке, рідне, своє!

Він справді стався — великий каврайський спалах. У житті Сковороди багато доріг і стежок, чимало важливих часів: чорнуське здивування світом, вічне студентство в Могилянській академії, царське співославлення в Санкт-Петербурзі, європейське мандрування, слобожанське усамітництво, харківське бунтарство… Та все ж Каврай стоїть окремо і вище. Каврай сформував того Сковороду, якого ми знаємо і любимо.

Як це було? Ми лише спробували прочинити вікно в каврайський світ Сковороди.

Каврай чекає свого дослідника і літописця.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі