«Карнавальна» історія від Плюща

Леонід Плющ не велемовний. А навпаки, глибинно спокійний, як дно океану. Він розуміє, що мовчанням можна сказати багато, однак є такі моменти, коли мовчати не можна. Його стиль — практика спокійного споглядання із середини духу, адже «Мысль изреченная есть ложь», як писав Тютчев.

Особистість відомого математика, літературознавця, правозахисника Леоніда Плюща постає перед нами у трагічному калейдоскопі життєписів українських дисидентів Василя Стуса, Петра Григоренка, Валерія Марченка, Євгена Сверстюка... 21 рік минув відтоді, як лише завдяки самовідданій боротьбі дружини Тетяни та заступництву міжнародного правозахисного руху Леоніда Плюща вдалося визволити з Дніпропетровської спеціалізованої психіатричної лікарні та перевезти до Франції. Ні моральні, ні фізичні тортури не зламали Леоніда Плюща і не змусили його «покаятися». В еміграції він став членом Закордонного представництва УГГ, остаточно сформувався як публіцист та літературознавець і нарешті повернувся в Україну зі своїми літературознавчими працями та книжкою спогадів. Другим місцем презентації книжок «У карнавалі історії. Свідчення», «Екзод Тараса Шевченка: Навколо «Москалевої криниці» та «Його таємниця, або «Прекрасна ложа» Хвильового» після Львівського форуму видавців став Національний університет «Києво-Могилянська академія».

Екзод Леоніда Плюща

Якось Євген Сверстюк сказав Леоніду Плющу: «А ти спробуй хоча б один день поспілкуватися тільки українською, і тоді зрозумієш, чим є мова». За таку еквілібристику в УРСР можна було втратити все: роботу, статки, соціальний статус… Після цього експерименту (до речі, він ще довго був би актуальним, принаймні у великих зрусифікованих містах), а також після праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація» Леонід Плющ починає замислюватися над роллю рідної мови в житті людини. Згодом в ув’язненні він матиме багато часу для прочитання Тараса Шевченка, Лесі Українки, Павла Тичини. Так поступово з російськомовного математика народжувався філолог за покликанням, якому Іван Світличний вчасно порадив: «Ти пиши, в тебе математичне око, ти не маєш академічних окулярів філолога. Можеш побачити те, чого ми не бачимо…». Перебуваючи в еміграції, Плющ побачив найголовніше — українського літературознавства майже немає. Єдиний науковець, котрий досліджував діалектику Шевченка, — Михайлина Коцюбинська.

Тоді, ймовірно, Леонід Іванович і почав працювати над «Екзодом Тараса Шевченка: Навколо «Москалевої криниці», працею, методологічно близькою до тартуської структуралістської школи, в якій автор прагне розкрити архетипні та міфологічні структури у Шевченкових творах. Цією книжкою Плющ спростовує також атеїзм Шевченка, накинутий радянською критикою, бо ж, як відомо, навіть найчастіше вживаним у поета є слово «Бог».

На карнавалі

У книжці «У карнавалі історії. Свідчення» описано хресну дорогу українця на його дисидентську Голгофу. Як писав М.Бахтін: «Справді, карнавал не знає поділу на виконавців і глядачів. Карнавал не споглядають, — у ньому живуть... Від нього нікуди піти, бо карнавал не знає просторових кордонів. Під час карнавалу можна жити тільки за його законами, тобто законами карнавальної свободи».

Спочатку пан Плющ не хотів поширювати цю працю на пострадянському просторі, оскільки писав її для французів, однак, книжка все ж знайде свого читача в Україні, особливо серед молодших поколінь, котрі не знають реалій життя в «тюрмі народів». Автор будує свою «карнавальну» історію на теорії М.Бахтіна. Згідно з автором, бути на карнавалі — означає бути вільним від ідеологічних догм; конкретніше, залишатися незалежною особистістю в «диявольському водевілі радянського раю». Із зародженням дисидентського руху з’являється індивід, здатний робити вибір, достатньо сміливий, щоб зірвати маску. Адже, як зазначив Євген Сверстюк, «правду» говорили чи не на кожній кухні, з якої більшість виходили у світ і надалі лицемірно брехали. Серед дисидентів було інакше: кожен, хто ставав на цей шлях, знав, що вороття не буде.

Леонід Плющ побував за кордоном і бачив українське життя звідти, бачив і еміграцію, почасти не менш складну, ніж наш материковий шар. Бачив спротив і зашкарублість мислення професорів, які не бачили в Шевченка виходів на онтологічні глибини, не бачили міфу й глибших шарів колективної свідомості, що знайшли вихід у його творчості.

Ці та інші думки пан Плющ планує викласти в четвертому томі своєї праці. Неймовірно цікаво було б дізнатися докладніше про його евристичні, але, певен, глибокосяжні знахідки про сліди хетського міфу в Шевченка, які мають бути оформлені в четвертій книжці! У ній також розглядатимуться питання антисемітизму, причини його виникнення в тій чи тій країні, робитиметься порівняльний аналіз російського більшовизму та німецького нацизму. Зокрема до питань, пов’язаних із тоталітарними системами, Леонід Плющ хоче застосовувати феномен «оберненого часу», який полягає в тому, що перемога більшовизму або нацизму спричиняє регресивний рух в історії до феодального або рабовласницького ладу, навіть до канібалізму під час голодоморів. Серед філософів, які частково досліджу­ють цей феномен, Леонід Плющ називає О.Мандельштама, котрий стверджував, що нині християнський світ рухається назад до поганства.

Леонід Плющ обрав стратегію мовчання й праці. Спадають на думку слова Свідзинського «Самотність, труд, мовчання». Мабуть, національні герої мають потрапляти й у світло медійної рампи (іспанські націєтворці Хосе Ортега-і-Гассет, Мігель де Унамуно, Антоніо Мачадо у своїй художній творчості утвердили національний міф саме через акцентоване висвітлення героїв національного іспанідаду, не кажучи вже про російський досвід забронзовілого окультнення героїв). Але все одно сама суть цієї стратегії лякає. Від бронзи не почути живого слова. А з тиші можна видобути не лише слово, а й ті значення буття, які подано людині не через мовний досвід, а з верхів’їв.

Леонід Плющ тихий і герметичний, але неймовірно потужний. Людина гігантська у своїй людській скромності, у своєму баченні світу це глибоко релігійний чоловік, який відчуває світ у повноті світла вищої трансценденції. Інтенція таких людей — навіть через одну точку доторку дотичної до кола побачити безкінечність самої дотичної. Ось така математична логіка. Але ні, це вже не математика, а філософія людини, яка жила в колі тих, хто також хотів жити, але кого обмежували на рівні духу. Ані Євген Сверстюк, ані Іван Дзюба, ані Леонід Плющ — це ніколи не МИ, а завжди глибокодумне й вільне Я.

«Психушка»

«Карнавал історії» Л.Плюща — це не лише книжка вкрай важлива для націєтворення, це документ доби, який написала людина, котра пройшла все: від божевільні до в’язниці. В антиутопії М.Замятіна «Ми» одним із заключних епізодів є загальнообов’язкова операція видалення фантазії, пройшовши яку, головний герой нарешті стає щасливим і вписується в загальні правила «золотої» таблиці. Адже у світі тоталітарних норм і всебічного контролю «доброчинців» людина, котра має інший погляд на світ, здається жалюгідним невротиком, що вперто не хоче бути ощасливленим. Обездушнення людини цього століття — то є провина не лише тоталітарних режимів, а загальна тенденція до раціоналізації, яка в різних за характером імперіях набула одних і тих же гротескових форм.

Чи ж не тому в літературі ХХ століття часто трапляється образ божевільні як утілення абсурдності навколишнього режиму, а ширше — всього світу. Згадаймо бодай епізод із лікарнею Стравінського з «Майстра і Маргарити» Булгакова чи «Санаторійну зону» Хвильового, чи «Пролітаючи над гніздом зозулі» Кізі — це тексти власне художні, згенеровані лише автором, хоча й не без впливу дійсності.

Згадаймо один із таких текстів — розділ «Психушка» із книжки «У карнавалі історії». Досвід оповідача — це не просто досвід окремого індивіда. «Зафіксований і нетлінний», він переходить в інші виміри буття, постаючи моральним досвідом цілої епохи, покоління і людства загалом. Ситуації, як їх зафіксувала пам’ять, тепер є знаками минулої епохи, і їх треба прочитати.

Вихідна точка розмислів автора залишається поза текстом розділу, її подибуємо в післямові до книжки, що розміщена... на її початку: «Як науковця мене завжди цікавило питання: «Ну, добре, вони сфальсифікували моє божевілля. Але де в мене внутрішні гарантії, що я не шизофренік?.. Чим більше зустрічався з божевільними (особливо на Заході), тим ясніше ставало, що нема абсолютної межі між нормою і патологією».

Герой перебуває в ситуації хитання, в межовій ситуації між божевіллям і... чим саме? Те, що зветься «здоровим світоглядом», у тексті мають лише лікарі — але це зовсім не лікарі з «Чуми» Камю, не носії людськості. «Якщо провести градацію аморалізму, то найбільш аморальні лікарі», — свідчить оповідач. У світі навиворіт носіями людяності є божевільні: єдиний персонаж, що сміявся «від душі» — це божевільний Коля: «Хтось помітив, що коли над вухом у нього сказати «конячка», то він заходився диким реготом. Приходили санітари, наглядачі, медсестри послухати цього сміху від душі, сміху, якого зовсім не можна було описати...». Сміятися може лише вільна людина. Щоб бути вільним по той бік, треба було б перетворитися на боже-вільного, як у вірші Ліни Костенко «Ван Гог».

Мистецтво в «психушці» — це мистецтво в абсурдних умовах тоталітарного режиму. «Лікар» може захоплюватися Чюрльонісом і водночас мститися хворому, даючи йому надвисокі дози галоперидолу — препарату, що викликає пекельні судоми: «Невже любов до прекрасного не пов’язана із любов’ю до людей?» — спантеличено вигукує автор.

Але водночас лікарняні закони — це лише об’єктивізовані закони життя всієї країни, де «кожне слово потім буде інтерпретоване як загострення хвороби. Щоправда, мовчанка — теж поганий симптом». Людина (чи то хворий — бо ж «здоровий» глузд мають лише лікарі) не має вчинків чи бажань — у неї є лише симптоми якоїсь хвороби, природи якої ніхто не знає, але вона неодмінно повинна бути — адже у вивихнутому світі свідомість теж вивихнута... А також у людини є карнавальна маска симулянта-блазня, яку іноді неможливо відрізнити від справжнього обличчя, тому всіх підозрюють у всьому: одного хворого «довго підозрювали, що він симулює німоту»!

Шістдесятництво

Імпонує думка Євгена Сверстюка про те, що шістдесятництво — це відкрита система, всі оберталися у визначених координатах, бо цим людям було цікаво разом. Євген Сверстюк, Іван Світличний, Ліна Костенко, Леонід Плющ…

Не варто, мабуть, шістдесятництво експлікувати на широке коло, хоч імпульси від цієї купки — величезні. Комуністичний тоталітаризм був складною ідеологічною системою, заснованою на брехні, ілюзії, фальшивих утопічних візіях. Протистояти цій системі було важко. Ось тому покоління українських шістдесятників, що потужно увійшло в культуру на тектонічній хвилі першої кризи Системи, кинуло насамперед виклик фальші Системи — політичній і мовній, культурній та ідеологічній. Фальш була атрибутом Системи, — тож шістдесятники поцілили в саме її «центро».

Бліц-інтерв’ю

— Пане Леоніде, яку оцінку, на вашу думку, матимуть ваші книжки в Україні?

— Як завжди, буде мовчанка. Ті, кому книжки не сподобаються, побояться виступити… Хоча, можливо, ті, в кого будуть позитивні враження, щось напишуть. Проблема в тому, що в нас немає критики.

— Ви дванадцять років не були в Україні. Які ваші враження від побаченого за ці тижні?

— У цілому враження позитивні: українська мова більш популярна, помітно поменшало випадків хамства (у Львові я не пригадую жодного, а в Києві трапилося поки що тільки два). А загалом, проблема України полягає в нестачі політичної еліти. І це не дивно, адже політична еліта постає з культурної, яку нещадно нищили стільки років. Тож сьогодні потрібно, передовсім, виховати культурну еліту, що, наскільки я розумію, і робить Києво-Могилянська академія.

— Чи не виникало у вас бажання викладати в Україні?

— Я робив спроби вести переговори з багатьма університетами перед і одразу після незалежності, проте жоден не відреагував.

— А як щодо Києво-Могилянської академії?

— У той час вона тільки створювалася, а тепер уже стільки років минуло, вік уже не той. Хоча, як запросять, можливо, щось і вийде!