Ірина та Ігор Калинці: «Ми завжди були однодумцями»

Поділитися
Це подружжя справді унікальне. Ірина та Ігор Калинці разом пережили табори і заслання, цькування радянської системи, вони не лише не втратили одне одного під час довгої розлуки, але ще більше зміцнили свій союз...

Це подружжя справді унікальне. Ірина та Ігор Калинці разом пережили табори і заслання, цькування радянської системи, вони не лише не втратили одне одного під час довгої розлуки, але ще більше зміцнили свій союз. Їх поєднали спільні політичні погляди та літературні уподобання. Вони спільно виступають як громадські діячі, радяться одне з одним щодо своєї творчості та наукової праці. Нині пані Ірина викладає у Львівському національному університеті імені І.Франка, вона пише наукові праці, досліджує життя України в часи Київської Русі. Пан Ігор пише дитячі вірші. Він мріє перевидати свій дитячий двотомник у Києві. Нам випала нагода поспілкуватися з цим відомим подружжям.

— Створюється враження, що ви усюди нерозлучні. Цікаво, а як ви познайомилися?

Ігор: Нас поєднала поезія. Я був студентом філфаку Львівського університету, приїхав із Ходорова. Коли з’явилася перша моя публікація в журналі «Жовтень», поруч побачив вірші молодої авторки. Пригадую, подумав, що багато в чому солідарний з нею, хоча й не знав, хто вона. Та якось на засіданні літературної студії чую — ззаду студентка першого курсу славістики каже: «А покажіть-но мені Ігоря Калинця».

Ірина: Тоді ти озирнувся і пильно подивився на мене.

Ігор: Потім я увів Ірину у наше напівлегальне товариство. Багато хто згодом стали відомими, зокрема Теодозій Старак, перший посол незалежної України в Польщі, чи Богдан Завадка — літературознавець. Ми з хлопцями жили весело, ходили разом у гості, на іменини.

Ірина: А фактично вели довгі політичні дискусії.

Ігор: Підпільно діставали багато літератури. Читали навіть Донцова, а це було дуже великим гріхом перед тодішньою владою. Саме тоді виключили з університету Михайла Гончара і Левка Воловця за те, що вони читали трилогію «Мазепа» Богдана Лепкого. Діставали «Літературний вісник», знайомилися з творами Олега Ольжича, Олени Теліги, Юрія Липи. Знали трохи більше, ніж звичайний студент, почувалися українськими патріотами. Але ми вели подвійний триб життя, бо назовні мали видаватися радянськими людьми, лояльними, складати марксизм-ленінізм та всі інші лженауки.

Ірина: Так, але це вже був час так званої хрущовської відлиги. Тому ми й дозволяли собі таку сміливість. Тоді до Львова почало приїжджати чимало молодих студентів із Києва та інших міст.

— А що, власне, вас поєднало?

Ігор: Товариське життя, однакові погляди на світ. А далі початок знаменних подій. До Львова приїхали Іван Драч, Іван Дзюба і Микола Вінграновський, по руках почала ходити поезія Василя Симоненка, Бориса Мамайсура, Ліни Костенко. Починається самвидав. Ми з Іриною стали досить активними його учасниками. Це теж нас поєднувало.

Ірина: Пригадую, у 1961 році я мала доповідь на Шевченківських святкуваннях у Києві як студентка. Познайомилася там з Іваном Драчем, тоді ж велике враження на студентів справив і Павло Тичина. Тоді ж умовно відкрили кордони і до Києва приїжджали студенти з Польщі, більш вільні та відверті. Але вже 1964 рік, коли ми відзначали 150-ліття від дня народження Шевченка, ознаменовується жахливою подією — гебісти зумисне спалили бібліотеку Академії наук.

Ігор: На той час я запустив у самвидав передрук статті «Радянізація Тичини», яка потім проходила на моїх судах у 1965 і 1972 роках. КДБ не встановило, хто автор, але встановило, що це я її розповсюджував.

Ірина: Нас попередили: до КДБ надійшла вказівка з Москви провести обшуки, арешти. За нами вже встановили нагляд.

Ігор: Нас постійно тягали до КДБ на допити з погрозами: «Бачите, які сюди широкі двері? А назад будуть вузькі».

— Пані Ірина багато змінила тоді місць роботи…

Ірина: Так, мені не дозволяли працювати за фахом. Не прямо заявляючи, підступно. Ось, наприклад, хтось із директорів школи погоджувався взяти мене, а коли я приходила з документами, діставала відмову, нема, мовляв, роботи. Зрештою безробіття стало нормою життя.

Ігор: У 1965 році нас тягали на слідство, але тоді ще не засудили. На той час мені вдалося видати свою книжечку «Вогонь Купала» в Києві. Але на Західну Україну вона не потрапила; тут я був заборонений. У 1962 році я виступав зі своїми віршами у Музеї українського мистецтва на якомусь святі. І вже на другий день мене, безпартійного, викликали в обком партії і заявили, що в мене не радянські вірші, а націоналістичні. Я працював тоді у львівському обласному архіві, де директоркою була Галина Сизоненко, колишня радянська партизанка, вона мені симпатизувала і постійно мене захищала. Тому мені вдавалося втриматися на роботі до арешту 1972 року. Я сподівався, що видам другу книжку. Вона вже була в тематичному плані, але надійшла вказівка зі Львова: не друкувати. І тоді я свої збірочки став засилати у самвидав. Поширював між товаришами, знайомими, а декілька книжечок нелегально перетнули кордон. Вийшли вони в Англії, Німеччині, США. У КДБ нагромаджувався матеріал і 1972 року я був заарештований, на півроку пізніше за Ірину.

Ірина: Наприкінці 1971 року ми створили Комітет захисту Ніни Строкатої. Комітет із захисту прав людини уже був у Москві, В’ячеслав Чорновіл хотів створити український. Властиво, це і був початок того руху, який пізніше вилився у Українську Гельсінкську групу. Якраз цього ідеологічна служба боялася. 12 січня 1972 р. усіх членів комітету було заарештовано, мене також, а Ігор залишився з нашою маленькою донечкою, яка щойно пішла до першого класу. У цей же день, 12 січня, у помешканні провели глобальний обшук: забрали всі вірші, листи, багато книжок...

— Арешт — це велике потрясіння. Що ви переживали, коли прийшли вас забирати?

Ірина: Ще відомий психолог Коен описав психологічний стан людини, котра потрапляє до концтабору: відчуженість, ніби спостерігаєш за собою збоку. Коли я ознайомилася зі звинуваченням, виявилося: воно йшло за статтею, яка загрожувала навіть розстрілом. Бо нас звинуватили, що ми начебто є представниками законспірованої антирадянської групи... Під час обшуку не знайшли нічого такого, що давало б їм змогу зачепитися. Але для КДБ достатньо було того, що ми українці, які писали, розмовляли українською мовою. Слідчий на допиті сказав: «Ну добре, ви не хотіли прославляти у своїх віршах радянську владу, ну хоча б написали, яке щасливе у нас життя, про мир». Коли мене арештовували, чоловіка не було, вони зробили дуже хитро, запросили його на з’їзд молодих поетів. У серпні я була засуджена. Суд, звичайно, був закритий. Ігоря вони допитували як свідка. Потім нам дали кілька хвилин на побачення. Він тоді вже знав, що також сидітиме. Ігоря засудили тільки за те, що він поет. Донечка залишилася з моїми батьками.

Ігор: Мені пропонували написати покаянного листа: тоді, мовляв, не буду заарештований і справу дружини переглянуть. Я не міг погодитися на таке, бо маю певні моральні засади. Знаю, що люди колись гинули в боротьбі з окупантами, кінчали життя самогубством у криївках. То все було ще на моїх очах, хоч я був малою дитиною. Це пройшло і через родину, і через сусідів, знайомих. До того ж я був начитаний у патріотичній літературі. Кадебістам здавалося, що вони мене легко зламають, зважаючи на ніби м’який мій характер, я не був такий аж занадто різкий і твердий, як Ірина. Вони показували список людей, які вже покаялися і були на волі. Лякали й тим, що дитину віддадуть до інтернату. Для мене це було найстрашніше. Слава Богу, цього не сталося.

— Ви обоє перебули шість років таборів суворого режиму — Ірина у Мордовії, Ігор на Пермі, і три роки заслання у Читинській області. Розкажіть про життя у таборі. Що було для вас найважчим?

Ірина: У мордовському жіночому таборі було небагато жінок. Там ми застали нині відому громадську діячку Дарію Гусяк, Марічку Пальчак, яких засудили на 25 років. Як і Катерина Зарицька чи Галина Дідик, чи Ольга Ільків, це жінки надзвичайної волі та героїзму. З новоприбулих у 1972-му українок одеситка Ніна Караванська, киянка Надія Світлична, львів’янка Стефанія Шабатура, тоді ж повторно засудили на новий термін колишніх учасниць руху опору Ірину Сеник та Оксану Попович. Ірина Сеник свого часу перебула жахіття сталінських таборів. За невиконання так званої норми (а виконати її не міг ніхто) в’язнів переводили на голодний пайок та карали карцером. Ірину посадили в карцер, який поволі заповнювали холодною водою аж по шию. У результаті гематома хребта. Другий арешт у 1972-му, за зв’язки з В’ячеславом і вірші. Нині Ірина Сеник одна з трьох українських Героїнь Світу.

— Ви також?

Ірина: Так, я і ще Анна Захарова з Харкова... Найприкріше, що в таборі нам дозволяли писати лише два листи на місяць. Родичі і донечка писали регулярно, а від друзів листів було дуже мало. Крім того, нашим рідним було важче на так званій волі, ніж нам у таборах. Репресії торкнулися й наших близьких друзів, переважно всі вони були звільнені з роботи. Найбільше мене тривожила доля доньки Звенислави. Пригадую відчай Надійки Світличної, коли її маленького сина забрали у дитячий будинок, де хлопчик від потрясіння перестав говорити. Але, на загал, політтабори 70-х років уже не були тими страхітливими катівнями, що за сталінських часів. Та головне, ми всі почувалися вільними, говорили відверто, в очі гебістам, табірному начальству, високих рангів «воспитателям» із Саранська і Москви все, що думаємо про радянську систему й дику комуністичну ідеологію...

Ігор: Так, я погоджуюся з Іриною, у таборі ми відчували себе вільними. Скажімо, до 1972 року я мусив постійно носити маску нібито радянської людини, яка прагне правди у світлі вчення Маркса чи Леніна. Тобто я не міг так відверто себе оголосити українським патріотом, як це зробили Іван Гель чи Валентин Мороз. У таборі було багато українців, зокрема зі старшого покоління (ті, хто був в УПА, в ОУН, у підпіллі). Були ще прибалти, росіяни, євреї, вірмени. Нас не визнавали політичними. Тому ми часто порушували питання про визнання статусу політв’язня. У таборах, на Уралі, я відбув шість років. І весь час, окрім протестів, які підкріплювалися постійно якимись заявами, зверненнями як до радянського уряду, так і до міжнародних організацій, ми влаштовували голодування і страйки. Займалися ще нагальнішою роботою: писали хроніку життя в таборі, якісь публіцистичні речі, вірші, статті, і передавали все це за кордон. Передати — це було найважче мистецтво... Я мав усього два побачення з рідними за шість років (з донькою, мамою і братом). Усі твори, які я написав у таборі, потім вийшли великим томом під назвою «Невольнича муза». Вірші ховав по записниках, блокнотах, робив у кількох примірниках, надсилав у листах додому.

— Ви не бачилися шість років. Коли ви зустрілися, що ви говорили одне одному?

Ірина: Все, що хотіли (сміється). Найбільше мене вразив вигляд Ігоря. Ми у жіночій зоні своїми руками порали землю, садили там квіти, а між квітами петрушку, цибульку, ще там щось. Навіть могли посадити лушпиння картоплі і виростити кущ. Виціджували перлову кашу, додавали тої петрушечки, брали листя з румбамбару і робили голубці. А на чоловічій зоні було незмірно важче... Та ще його зумисно на дорогу обстригли наголо.

Ігор: Я той день дуже добре пам’ятаю. Ірини не було в хаті, мені люди показали, куди йти. Я тоді був, пригадую, з такою недолугою дерев’яною валізою. До Ірини саме приїхав тато. Була гарна сонячна погода. І ми не могли наговоритися. Бо довго чекав тієї миті, коли нарешті зустрінемося. Звичайно, протягом тих шести років раз на місяць обмінювалися листами. Вона у листах надсилала свої історичні версії-пошуки, поезію, а я їй свою, обмінювалися враженнями про книжки і погоду. Тема побуту у таборі була заборонена.

— Повернення до Львова було не лише радісним…

Ірина: Так. Багато людей вдавало, що нас не знають... Коли дочка закінчила школу, ясна річ, поступити їй не дали. У Львівському поліграфічному інституті їй сказали: «Ви знаєте, хто ваші батьки, як ви можете вчитися у радянському вузі?». Вона пішла вчитися в ПТУ на садівника, закінчила з відзнакою, що дало їй можливість вступити до університету на біологію. Нині вона кандидат біологічних наук, проректор університету. Щодо мене, з улаштуванням на роботу було дуже важко. Навіть прибиральницею не хотіли брати. Та мені вдалося влаштуватися друкаркою у Будинок учителя.

Ігор: У Львові ситуація була дуже гнітючою. Нам довелося повоювати, аби залишитись у цьому місті і допомогти іншим політв’язням: Кандибі, Осадчому, яким також було тяжко після повернення.

Коли вийшов на волю, підготував свій двотомник. Бо у 1980 році я перестав писати поезію, вона вже мене не цікавила. Те, що я мав сказати про 60-ті, 70-ті роки, я сказав. Я випробував різні поетичні форми, кожна збірочка мала якусь мету. Поставив свідомо крапку. Ті два томи спочатку вдалося видати за кордоном: «Пробуджена муза» вийшла у 1990 році у Варшаві, а в США, у Бостоні, побачив світ другий том — «Невольнича муза». В Україні за збірку віршів отримав Шевченківську премію. Вийшли окремо книжечки, англійською, німецькою, польською, французькою мовами. Але я завжди мріяв про двотомник, виданий в Україні, і у 1997 році він вийшов у видавництві «Факт». А в 90-х роках став письменником для дітей, видав десь понад двадцять книжок: і віршованих, і прозових. У ненав’язливій формі, легкій, жартівливій, привчаю маленького читача бути патріотом.

— Ви як подружжя дивовижно одне одного доповнюєте.

Ірина: (сміється) Краще хай Ігор відповість...

Ігор: Не­зва­жаючи на різні характери, ми завжди були однодумцями. І, власне, ці спільні погляди на різні речі, насамперед у політичному сенсі, нас єднали. Потім донька, яку ми вистраждали в такій довгій розлуці, теж нас зв’язувала. Привчилися одне до одного — Ірина знає, що я можу зробити, а я знаю, що вона. Притерлися, як кажуть. Шлюб наш не розлетівся: ми далі живемо спільними ідеалами, своїми розчаруваннями чи зачаруваннями, своєю творчістю.

— Ви обоє найкращі свої молоді роки присвятили боротьбі за свободу слова і права людей, за те, щоб наша країна була вільною. Не відчуваєте розчарування від теперішньої ситуації в країні?

Ірина: Ні про що не шкодую. Думаю, навіть замало працювала. Зрештою наш шлях був долею визначений... Я завжди сповідувала принцип: ніщо не минає безслідно, аби тільки себе не спотворити, не втратити. Нація — це неповторна квітка, яка мусить розцвісти своїми кольорами. В Україні росте молоде покоління. За ними майбутнє.

Ігор: Не буду оригінальним: я задоволений з того, що так сталося. Інша справа, що воно не мало б так статися у нормальній країні, де за вірші не посилають до тюрми на стільки років. Але інакше я не міг чинити. Були трагічні моменти, наприклад, як перенесли наше ув’язнення батьки. Та коли тепер я бачу, що ті ідеали, які для нас були святими, не дуже пошановані у суспільстві, то, звичайно, це дуже прикро. Держава щораз більше обростає неприємними речами, які нам не під силу вже очистити. Та є напевно молодь, готова до цього чину, але, можливо, ще не досить сильна, щоб утверджувати справжню Україну. Адже Україна стає чим раз більше Малоросією.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі