Будинки для літніх людей: життя чи доживання?

Якось довелося спілкуватися з 22-річним австралійцем. У розмові зачепили вічну тему: «Батьки-діти». Мет, ніби між іншим, сказав, що його батьки, ймовірно, зустрінуть старість у будинку для літніх людей. Я не встигла стримати рефлекс «великі очі» і вголос висловила здивування. На що Мет відповів приблизно так: в Австралії це цілком нормально, батьки самі хочуть потрапити до цього особливого закладу, аби не навантажувати дітей. У цивілізованих країнах і молодь, яка досягла повноліття, і літні люди вважають неприродними будь-які варіації сидіння на шиї одне в одного.

Молодому вкрай складно утримувати крім дружини і дітей ще й батьків. Тож найстарші члени сім’ї віддають перевагу комфортному проживанню у будинку, де їм буде зручно, спокійно, де спілкуватимуться з однолітками, відпочиватимуть або присвятять себе хобі, на яке раніше не вистачало часу, і підтримуватимуть контакти з діть­ми й онуками. І жодних тобі сімейних драм.

Українська душа скоріш за все відреагує на «забугорні» звичаї протестом, обуренням і нерозумінням: як можна за живих-здорових, молодих та енергійних дітей (онуків) віддати рідних неньку чи татка (та хоч напівбожевільного прапрадідуся) в якийсь там пансіонат, до чужих людей! У нас, ук­раїнців, менталітет такий: за сім’ю в нас болять і серце, і розум. За неї в нас совість не спить. А ще ж висока моральність і відповідальність, а як ні - то бодай страх перед людським осудом. Але тут питання не стільки в моралі, скільки у сприйнятті й розумінні слів «будинок пристарілих», «пансіонат (чи інтернат) для людей похилого віку» тощо.

Для наших вух ці слова стереотипно негативну, оскільки візуалізуються картинами побуту: старезні ліжка, що пам’ятають «совок», байдуже ставлення персоналу, заспокійливі уколи - сло­вом, жахливі умови та ще й чужі лю­ди навколо. Та навіть коли щось із цього й близьке до правди, не це є вирі­шальним: у нашій країні, як правило, до будинку пристарілих потрапляють ті, хто на якомусь етапі життя залишився без близьких, хто не може само­стійно пересуватися, не спроможний мінімально дати собі раду, тяжкохворі, люди із психічними відхиленнями або ж ті, в кого перервалися стосунки із сім’єю (стався конфлікт або діти мігрували за кордон чи переїхали кудись далеко). Всі вони у переважній більшості (надати точні дані не маємо змоги, тож покладемося на логіку) перебувають у глибокій депресії, час від часу почуваються самотніми, безпорадними й непотрібними, а отже - джерелом негативу. То чи захоче хтось віддати свого кровного родича у царство смутку, хвороб і старості?

Україна, як жодна інша держава, потребує налагодженого функціонування будинків пристарілих та пансіо­натів. За даними Державного комітету статистики, в Україні сьогодні понад сім мільйонів людей, яким «за шістдесят п’ять». За даними Мініс­терства охорони здоров’я, кожна п’ята літня людина - самотня, а серед самот­ніх багато неспроможних подбати про себе. Тим часом до будинку для літніх людей не так уже й легко потрапити: закладів не вистачає на всіх, хто потребує соціального захисту. До того ж, потрібно щедро заплатити. А гарантій, що якісно доглянуть, немає.

Директор Департаменту соціальних послуг Міністерства соціальної політики України І.Тарабукіна наводить такі дані: «Мережа стаціонарного соціального обслуговування налічує 324 будинки-інтернати, з них 74 будинки-інтернати для громадян похилого віку та інвалідів і 39 пансіонатів для ветеранів війни та праці. У стаціонарних закладах на даний час проживає майже 55 тис. громадян похилого віку, інвалідів і дітей-інвалідів, з яких понад 9 тис. осіб - у будинках-інтернатах загального профілю і майже 8,4 тис. - у пансіонатах для ветеранів війни та праці і в геріатричних пансіонатах.

Черга на влаштування до будинків-інтернатів загального профілю на початок поточного року становила по Україні 53 особи. Потреба населення у стаціонарному догляді задовольняється майже повністю. Незначна черга на влаштування виникає у зв’язку з бажанням особи бути поселеною до конкретного будинку-інтернату, що вирішується у стислі терміни».

Елла Лібанова, Директор Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.Птухи НАН України, має дещо інший погляд на ситуацію: «Інтернатів для літніх людей не вистачає. У селах часто роль цих соціальних центрів відіграють лікарні. Має відбутися перепрофілювання. Одиноких літніх людей в Україні дуже багато, особливо жінок (існують навіть цілі села, де живуть самі бабусі). Стан будинків для літніх людей - це аж ніяк не першорядне питання. Їх просто не вистачає, люди радіють будь-яким умовам».

Що ж до фінансування мешканців будинку пристарілих, то зі слів І.Та­рабукіної, відповідно до постанови Кабінету міністрів України від 05.11.91 №311 будинки-інтернати належать до комунальної власності областей і фінансуються з місцевого бюджету. А отже, питання перерозподілу фінансування цих закладів є компетенцією місцевих органів виконавчої влади. За оперативними даними, стаціонарні зак­лади за шість місяців 2011 року профінансовано в середньому на 90% від затверджених асигнувань.

Розмір коштів, виділених на перебування однієї особи у стаціонарному закладі, не залежить від розмірів її пенсії. Розрахунковий показник видатків на утримання будинків-інтернатів обчислюється відповідно до формули розподілу міжбюджетних трансфертів між державним бюджетом та місцевими бюджетами в частині визначення видатків на соціальний захист і соціальне забезпечення. Додаткові бюджетні кошти на утримання стаціонарних закладів виділяються в тільки деяких областях, зокрема Донецькій.

З огляду на це, перебування у будинку для літніх людей (пансіонаті) - має багато переваг: постійний догляд, три-чотириразове харчування, лікування та спілкування. Стареньким не пот­рібно купувати продукти, прибирати, думати про одяг і взуття, хвилюватися через погане самопочуття. Деякі пансіонати дбають навіть про психологічний комфорт утримуваних: час від часу їх відвідує психолог. Усього цього не може дати молоде подружжя, що майже увесь день працює, аби утримувати себе, дітей та батьків. Можна забігати до стареньких до і після роботи, можна забрати їх до себе, можна найняти доглядальницю. Та всі варіанти приховують безліч нюансів: фізичне знесилення, брак часу на себе і дітей, порушення комфорту проживання, ймовірні конфлікти через житлову площу та побутові незручності, можливе недобросовісне ставлення доглядальниці тощо. До того ж в окремих випадках, коли мають місце психічні розлади, людину похилого віку не можна залишати вдома саму, оскільки це небезпечно.

З особистого досвіду: коли моя бабуся залишилася без чоловіка, через деякий час її фізичне та психологічне здоров’я значно погіршилося: вона забувала наші імена, плутала родичів, не могла самостійно користуватися побутовою технікою і повноцінно доглядати за собою. Про те, щоб віддати стареньку до будинку для літніх людей, не було й мови. Батьки приїжджали через день, приносили їжу, забирали прання, стежили за її гігієною тощо. Щоправда, для бабусі завжди найголовнішим було спілкування: не їжа, і тим більше не прибрана кімната. Вона годинами хотіла розмовляти, а після робочого дня ми не завжди могли потішити її цим, до того ж ці розмови, беручи до уваги її психічний стан, були не з приємних.

«До будинку-інтернату (пансіонату) за власним бажанням приймають на державне утримання осіб похилого віку, які досягли пенсійного віку, та інвалідів першої і другої групи віком після 18 років, які за станом здоров’я потребують стороннього догляду, побутового обслуговування, медичної допомоги, яким згідно з медичним висновком не протипоказане перебування у будинку-інтернаті та які не мають працездатних родичів, зобов’язаних їх утримувати за законом, - стверджує директор Департаменту соціальних послуг при Міністерстві соціальної політики України. - Як виняток, до будинку-інтернату можуть приймати осіб похилого віку та інвалідів, які мають працездатних дітей або родичів, зобов’я­заних відповідно до чинного законодавства їх утримувати, якщо останні з об’єктивних причин не можуть цього робити. У такому разі щодо кожного окремого випадку, на підставі підтверджувальних документів, ухвалюється рішення колегії відповідно Мініс­терст­ва праці та соціального захисту Авто­номної Республіки Крим, головних управлінь праці та соціального захисту населення обласних держадміністрацій, Головного управління праці та соціального захисту населення Київської, Управління праці та соціального захисту населення Севасто­польської міських держадміністрацій. За наявності вільних місць до будинку-інтернату можуть приймати осіб, які мають працездатних дітей або родичів, котрі відповідно до чинного законодавства зобов’язані їх утримувати, за умови відшкодування будинку-інтернату вит­рат на їх утримання».

Немає сенсу, рвучи на грудях сорочку, виголошувати промови з гаслами про моральний обов’язок, осоромлювати тих, хто віддав когось із рідних до спеціального закладу. Адже іноді - це найкраще рішення. За статистикою, в Україні знижується фінансова спроможність сімей піклуватися про батьків. Свою роль відіграють як демографічні чинники (зниження народжуваності, старіння нації), так і індивідуально-особистісні (брак часу, відстань, обмеженість ресурсів - усе-таки всі ми люди, а не роботи). Інший бік проблеми - у самій сутності пансіонатів, де співробітники - часто за копійки - до­глядають стареньких, іноді геть безпомічних. А це дуже виснажлива праця, яку можна порівняти з доглядом за немовлям. Тільки набагато тяжча, бо в одному випадку - початок, а в іншому...

Якщо стоїть питання догляду за пенсіонером, то державні пансіонати оформляють на себе пенсію людини, нараховують собі від 75 до 90% від неї, а решта надходить на рахунок того, кого утримують. Одні пансіонати роб­лять акцент на родинній атмосфері, інші - розташовані в екологічно чистій зоні, де люди похилого віку можуть виходити на прогулянки. У цих закладах дбають про безпеку пересування, про відносно активний і різноманітний відпочинок: можливість пограти в настільні ігри, користуватися бібліотекою, відвідати концерт… Виходить, що певною мірою ці заклади забезпечують більш різноманітний і яскравий побут, ніж можуть запропонувати вдома. Ідеальний варіант: поєднання чуйного догляду, лікування, родинної атмосфери з відвідуванням мешканців пансіонату родичами. Відносно легко адаптувавшись до нового середовища, люди читають тут книжки, відвідують культурні заходи, навіть працюють і створюють сім’ї. Якщо подивитися на це «австралійськими» очима мого знайомого, уявивши райський куточок, де людина похилого віку може досягнути гармонії, спокою, відсторонитися від метушні й пізнати всі радощі похилого віку (адже в кожному віці є свої принади), то будинок пристарілих вже не видається суцільним злом. Так ми повертаємося до одвічного «все - в нашій голові», а точніше - в нашому ставленні. Проте до позитивного ставлення ще потрібно прийти. Адже людям похилого віку тяжче звикнути до нових умов, щоб не почуватися самотніми серед чужих людей.

Україна - не Австралія і навіть не Європа, ні в плані менталітету, ні за рівнем соціального захисту населення. Та все ж хотілося б, щоб у нашій країні заклади для людей похилого віку сприймалися не як місце «доживання», а як куточок відпочинку й насолоди поважним віком, коли можна відпочити за себе і порадіти за інших. Мусимо викорінити стереотип, що будинок пристарілих означає розрив стосунків з родиною (адже можна поєднати одне з іншим). Адже найстрашніше для літньої людини - соціальна ізоляція.