Де Черемош впадає в Прут

Світлана Кабачинська «Дзеркало тижня. Україна» №47, 23 грудня 2011, 19:05

Хата Миколайчуків — така, як і була, тільки під шифером Фото автора

Як на мене, одна з найбільших загадок українського характеру — чому ми так бездарно живемо, якщо в нас так багато обдарованих людей?! Причому настільки погано, що обдарованим людям у нас особливо зле. Якщо талант — це справді дар Божий, то не інакше як на заслання присилає до нас небо таланти…

Принаймні життя Івана Миколайчука це точно підтверджує. Що він геніальний актор і надзвичайно здібний сценарист і режисер — очевидно для всіх. Та й, як на українського артиста, Миколайчук був досить затребуваний у радянському кінематографі: понад тридцять зіграних ролей, інша річ — чи те грав, що хотів... Його творчий шлях аж ніяк не нагадує пряму дорогу — хіба що пунктир. Де кожен пробіл — не так простій, як біль. За Україну.

Вона йому боліла, бо любив. А його називали за це націоналістом і карали за любов тим, що подовгу не знімали. Коли ж не знімали — любов іще дужче ятрила душу тугою. І нікуди було від неї подітися — бо ввійшла в нього, от уже справді, з материнським молоком.

Почуття те виплекалося в маленькій буковинській хатині в селі Чортория Кіцманського району Чернівецької області, де в багатодітній селянській сім’ї 1941 року народився Іван. Тут ріс, навчався. Сюди приїздив, ставши вже знаменитим і любимим Україною. Коли його не стало, хату відновили — на дві половини, як колись, — і зробили в ній музей. Усі експонати в ньому — справжні речі Миколайчуків: колиска, що вигойдала тринадцятьох дітей, мисник, кожухи, рушники, верети… Згодом поставили на подвір’ї пам’ятник Івану — тепер він, як справжній господар, зустрічає своїх гостей.

Фрозина Грицюк

А вони тут чи не щодня. Музей-садиба Івана Миколайчука — один з найпопулярніших на Буковині. Може, тому, що завідує ним рідна Іванова сестра Фрозина Василівна Грицюк. 80-річна жінка з такими ж, як у брата, великими сірими очима, роботу в музеї вважає головною справою свого життя. Не лише тому, що може розповісти про брата — як жив, що любив. А й тому, що, розповідаючи, передає цю любов — його і свою — іншим.

— Ми з Фрозиною живемо по-сусідству, тож щоранку бачу, як вона біжить до музею, — каже її подруга Теофіла Мельничук. — І вдень, коли хто приїде, її кличуть. Ніколи не відмовить, дарма що вже в роках. Усе тут робить — наче рідну хату обходить. Поруч оце дім іще одного брата, Юрка. Родина велика, і всі діти в ній такі… долюдні.

— Людяні?

— Долюдні, — киває Теофіла Дмитрівна.

Музей утримується коштом сільради. Сільрада наче й велика — об’єднує шість сіл, але грошей на всі об’єкти бракує. Тому й платять Фрозині Василівні всього близько чотирьохсот гривень — і то віднедавна, раніше й цього не було. В селі є ще два музеї — природи і краєзнавчий, і сільський голова Іван Теофілович Захарія каже, що район обіцяв щось узяти на свій баланс, та поки що ніякого руху. Тим часом у районі стверджують, що село і родина не дуже хочуть «віддавати» музей. Голова Чернівецької обласної державної адміністрації Михайло Папієв пообіцяв розібратися з фінансуванням.

Музей Миколайчука справді заслуговує на особливу увагу. Адже видатний земляк — гордість Буковини, а його хата на пагорбі — одна з «родзинок» краю, в якому туризм дедалі більше перетворюють на повноцінну галузь економіки.

Для цього є всі підстави. Крім природи, історії, архітектури, Буковина приваблює цілою плеядою блискучих імен сучасної української культури: Володимир Івасюк, Дмитро Гнатюк, Назарій Яремчук і багато інших. Хто знає, чому саме цю землю Господь так рясно засіяв талантами. Чернівецький журналіст Петро Кобевко, приміром, переконаний, що біля Миколайчукової Чорториї особливо потужна енергетика: тут Черемош впадає в Прут. «На тому березі Черемоша — моє село, Залуччя, — каже пан Кобевко. — У ньому народились аж три лауреати Шевченківської премії: співак Андрій Шкурган, художник Василь Касіян і письменник Ярема Гоян. Яке ще село в Україні може таким похвалитися?»

Справді, яке?

Природу таланту багато хто досліджував — та навряд чи хто розгадав. Але це й не обов’язково. Головне — аби таланти й далі густо сіялись і росли на українській землі. І були щасливіші — серед свого народу в рідній Вітчизні.