Борис Возницький, дорога до вічності

У п’ятницю, на другий день після Вознесіння Господнього, у Львові прощалися з Борисом Возницьким. Героя України відспівали в одному з найдавніших львівських храмів - Кафедральному соборі Покрови Пресвятої Богородиці.

У вівторок, як завжди, Борис Возницький вдосвіта вирушив у довгу дорогу. У дверях приймальні залишив записку «Я поїхав у Поморяни. Буду після обіду».

Ця дорога стала останньою у житті видатного українського вченого, Героя України, почесного члена Академії мистецтв України, заслуженого працівника культури України, генерального директора Львівської національної галереї мистецтв.

Близько дев’ятої години ранку його автомобіль на великій швидкості потрапив у ДТП між селами Куровичі та Печенія Золочівського району.

Очевидці фатальної трагедії розповіли, що перед аварією голова водія вже була схилена на кермо… Причина смерті - серцевий напад.

Борису Возницькому йшов 87 рік.

Останні роки життя почесний гендиректор галереї мистецтв присвятив ідеї відновлення найближчого йому Підгорецького замку. Минула зима була особливо суворою до історичної споруди. Траплялося, через фінансові негаразди там відключали світло й сигналізацію. Працівники мерзли. А Возницький нічого не міг вдіяти. Тяжко переживав невизначеність із коштами на відновлення замку. Відновлені з великими труднощами ділянки знову занепадали. На додачу шквальний вітер обвалив покрівлю на одній зі споруд Золочівського замку. Потрібні були кошти, будівельні матеріали. А ще допікали постійні проблеми з якістю реставраційних робіт.

Його мрією було виграти конкурс у програмі Фонду Р.Ахметова «Динамічний музей». Ці кошти, на його думку, могли врятувати Підгорецький замок.

Задумок у світлій голові вченого було так багато, що його колеги дивувалися: звідки він їх бере? Називали його мрійником. Чого тільки варта була ідея спорудити пам’ятник... княгині Ользі неподалік Підгорецького замку! Двадцятиметрову конструкцію взялися виконати скульптор, народний художник України Іван Самотос та архітектор, академік Василь Каменщик. Він був глибоко переконаний, що перша християнка Київської Русі народилася саме у Пліснеську (тепер - с. Підгірці Бродівського району Львівської області).

Не встиг…

Та хіба тільки цей його задум залишився нереалізованим? Десятки і десятки.

Тоді як інші займалися бізнесом, нагромаджували один поперед одного статки, Борис Возницький кожну хвилину віддавав своєму першому і єдиному у житті захопленню - порятунку пам’яток, збереженню культури, розбудові тієї «дороги», яка веде до справжнього Храму.

Богдан Чайковський, директор Львівського історичного музею:

- Смерть Бориса Возницького - втрата не лише для Львівщини, України, а й значною мірою - для світового музейництва. Борис Григорович майже 20 років був президентом українського відділення ІКОМ. Він активно спілкувався з працівниками музеїв різних країн світу. У Львові його називали Музейною іконою. Він був не тільки символом відданості справі, працездатності, наполегливості, а й винятково чесною та порядною людиною.

Кажу так, бо 34 роки знав його особисто. Ми з ним жили по сусідству в будинках хрущовського типу. Довгі роки до цього Возницький мешкав у службовому приміщенні картинної галереї, в одній кімнаті з дочкою. Лише згодом перший секретар міськкому партії В’ячеслав Секретарюк, який підтримував його в музейній справі, запропонував ученому цю квартиру. Бо сам Возницький ніколи нічого не просив.

Усі напрями мистецтвознавства - від археології до сучасного мистецтва - були йому доступні. Не кажучи про музейну справу. Не повірите, але в нього не було власної колекції! І це з такими можливостями.

Сьогодні мало хто дотримується морального кодексу. Борис Григорович вважав, що моральний принцип ІКОМ забороняє музейним працівникам тримати колекції. Не тому, що когось боявся. Возницький робив так із переконання. При цьому інколи жартував, що є найбагатшою людиною, бо мав аж три замки!

Кажуть, незамінних людей немає. Але це тільки половина правди. Немає людей такого рівня, які б могли замінити Бориса Григоровича. І не бачу їх на перспективу.

Усі президенти України вважали за честь бути знайомими з ним. Його називали українським музейним генієм. Не випадково йому дали звання Героя України. В Україні серед музейників було тільки дві людини, удостоєні цього високого звання, - Михайло Сікорський та Борис Возницький.

Тепер серед живих немає нікого.

Він не боявся говорити неприємні для влади речі. Інша річ, що його слухали, але не чули. Однак Борис Григорович не розчаровувався, не покладав рук. Коли не вдавалося домогтися фінансування, він брав лопату в руки - і працював. Сам ставив каміни, мурував стіни. Знаю, як нетерпляче чекав весни, коли можна було взяти лопату й щось робити. У відпустці він не бував, напевно, останніх двадцять років.

Коли в нього виникла проблема з ногою і потрібна була операція в Німеччині, його буквально примусили це зробити. Потім довго бідкався, що втратив багато часу на цю операцію.

Ще про незамінних. Якби не Борис Григорович, не знаю, чи хтось би відкрив нам твори Пінзеля. Тепер Європа їх дуже цінує. Ці скульптури вже побували у багатьох країнах світу. Наприкінці нинішнього року заплановано ще одну закордонну виставку творів Пінзеля. Борис Возницький мав їхати на їх представлення...

Ще одна заслуга Бориса Григоровича - порятунок сакрального мистецтва. У часи тоталітаризму, коли все робилося за погодженням із партійними керівниками, йому якось вдавалося виконувати свою справу. Тоді десятками закривали церкви, спалювали ікони. А Возницький не боявся їздити збирати їх і навіть реставрувати. І його терпіли, бо навіть у ті часи визнавали його авторитет, чесність та порядність.

Це була людина великої скромності. На різних нарадах він ніколи не виставляв себе. Коли всі будь-що намагалися виступити, Возницький сидів у куточку і щось писав, малював. Після того головуючий на нараді звертався до нього. І тоді Борис Григорович спокійно розставляв усе на свої місця. Хоча не любив бувати на нарадах, вважав це марнуванням часу.

Він навіть не брав з собою водія. Їздив на «жигулях». Можливо, те, що він був сам за кермом, і стало причиною трагедії.

Ще за президентства Ющенка Возницькому запропонували очолити «Мистецький Арсенал». Проте Борис Григорович категорично відмовився. Мотивував це бажанням довести до завершення роботу із львівськими замками. Він знав: якщо зробить такий вибір, то втрати будуть однозначно. Але не хотілося б завершувати на песимістичній ноті. Про те, що так може статися, навіть не хочеться думати.

Оксана Козинкевич, завідувач відділу старого європейського мистецтва XIV-XVIII ст. Львівської національної галереї мистецтв:

- Борис Григорович сам багато робив і не давав сидіти без діла працівникам картинної галереї. Ніколи не бачила його бездіяльним. Завжди з олівцем, інколи брав лупу і щось читав.

Часом здавалося, що говорив утопічні, неможливі речі. Ні! Він бачив далеко наперед. Знав, як досягти результату. Одного разу я сказала йому, що зі шкільної лави чула про трьох утопістів - Сен-Сімона, Оуена і Фур’є. А він - четвертий. Однак, попри все, його утопічні задуми втілювались у життя.

Хто б міг подумати, що Олеський замок, який лежав у руїнах, буде відновлено? А він зміг це зробити. Як і вдихнути життя в Золочівський та Підгорецький замки. Там ще багато потрібно зробити, особливо в останньому. Хоча держава не виділила на нього коштів, Борис Возницький пообіцяв до вересня нинішнього року завершити роботи на першому поверсі і відкрити його для відвідувачів.

Зараз ми з Возницьким хотіли зробити у Підгірцях виставку копійних колекцій із цього замку. І навіть знайшли меценатів. Борис Григорович казав, що коли відреставрує цей замок, то зможе спокійно займатися садівництвом.

У четвер, на Вознесіння Господнє, ми мали відкривати виставку «Трипілля». І він тішився, що меценат Сергій Тарута допоможе відремонтувати підвали палацу Потоцьких у Львові, аби влаштувати там виставку.

У середу вже мали виставляти експонати… У вівторок, страшенно втомлений, під вечір він прийшов ще раз подивитися, як ідуть роботи. Знову говорили про терасу, мовляв треба її ремонтувати.

Тому йому багато вдавалося. Уявіть собі - музей налічував 17 філій. Тут працювало багато різних людей. Одні хотіли щось робити, інші - вдавали, що роблять. Якось він розповів про будівничих Шартрського собору. Коли одного будівельника запитали, що він робить, той відповів, що несе камінь, інший - що заробляє на життя. Зате третій сказав, що будує собор. Так і Борис Григорович - він будував Собор. Ідей, якими він жив, вистачило б на десятки проектів.

Богдан Черкес, директор Інституту архітектури, академік, член ICOMOS:

- Його подвижницька діяльність на ниві мистецтва і колекціонування була безкорислива. До кінця своїх днів, царство йому небесне, був людиною, відданою мистецтву. Щоб зібрати такі колосальні збірки мистецтва, як у Львові, так і в Олеському замку, Золочеві й загалом в Україні, потрібно було мати неймовірну сміливість. Він керувався принципом: життя - коротке, а мистецтво - вічне.

Пам’ятаю, як Борис Григорович уважно ставився до молоді. У НУ «Львівська політехніка» був спільний проект із картинною галереєю, що стосувався архітектурних обмірів Підгорецького замку. Ці роботи відбувалися за великої підтримки і при щирому зацікавленні Б.Возницького. Він сам вставав удосвіта й першим брався за інструменти.

Борис Григорович - рідкісний талант, який людина може у собі синтезувати. Це - визнання світового масштабу. Твори, які він зібрав і зберіг, якими ми можемо інтегруватись у європейську спільноту, свідчать про те, що ця людина мислила глобальними масштабами.