Трохим Лисенко і тепер «живіший за всіх живих»

Юрій Шепельов «Дзеркало тижня» №27, 19 липня 2008, 00:00

В.Зосимович и Н.Навалихина. 1963 год. Снимок из архива Н.Навалихиной

…У Багдаді об’явився такий собі Аль-Фарух-ібн-Абдаллах, який запевняв, що сам на собі випробував цілу низку перевтілень: спочатку — на бджолу, потім — із бджоли на крокодила, з крокодила — на тигра і, нарешті, знову на самого себе.

Одного тільки перетворення ніколи не випробував згаданий Аль-Фарух: із шахрая в чесну людину...

Леонід Соловйов. Повість про Ходжу Насреддіна

Шістдесят років тому відбулася ганебної пам’яті сесія Всесоюзної сільгоспакадемії ім. Леніна (ВАСГНІЛ). На ній було остаточно розгромлено радянську генетику, яка ще в середині 30-х рр. минулого століття посідала чільне місце у світі. Радянській і українській науці було завдано удару, від якого вона так і не оговталася...

Ці нотатки — спроба розібратися, чому ми знову й знову змушені повертатися до цієї чорної сторінки історії. Спроба простежити життєвий шлях людей, котрі не прийняли так звану «мічурінську біологію», відмовилися «покаятися». Таких було небагато. Врятувати генетику від розправи їм не вдалося, але невдовзі вони сприяли її відродженню, зберегли духовну свободу, власну честь і честь вітчизняної науки.

У подвійному кільці

Н.Навалихіна. 1980 р.

Найщасливішими роками в житті Ніни Навалихіної були, мабуть, студентські. Світ тоді був молодий, життя — попереду, всі рідні — живі, поруч — вірні друзі, а ще — Вчителі: Георгій Карпеченко, Григорій Левитський, Микола Говоров... Учених світового рівня й водночас веселих, дотепних людей зібрав у Ленінграді Микола Вавилов. Григорій Левитський, що переїхав у Ленінград із Києва, тонко виставляв сиплоголосого провісника «пролетарської» біології Трохима Лисенка на загальне посміховисько.

Всесоюзний інститут рослинництва (ВІР) став визнаним світовим лідером у генетичних дослідженнях, а Ленінградський університет — генетичною школою світового рівня. Свою першу наукову працю студентка третього курсу Навалихіна опублікувала в «Доповідях Академії наук СРСР». Представив роботу до публікації академік М.Вавилов.

ВІР, Ленінградський університет — спільнота справжніх учених, творчих, вільних людей, об’єднаних науковим авторитетом і чудовими організаторськими здібностями М.Вавилова. Це докорінно суперечило вибудуваній більшовиками номенклатурно-бюрократичній системі, основою якої було рабське, сліпе підпорядкування. (Система ця збереглася й донині, всього лише змінивши господарів). Зазнавши поразки в наукових дискусіях, Лисенко перейшов у наступ на іншому фронті. Був заарештований Вавилов. Один по одному зникали Вчителі. Випускний іспит студенти складали вже за лисенківською «біологією розвитку» («недорозвитку», похмуро підколювали вони).

Потім була блокада. Багатьох із тих, кого оминули репресії 30-х (а це були освічені інтелігенти, цвіт нації), кого не вбили на фронті, — доконали голод, бомбування, регулярні обстріли. Із блискучого випуску 41-го живими залишилися одиниці.

У ці страшні 900 днів Ніна Навалихіна втратила рідних, сама ледь не загинула в ув’язненні, куди потрапила за брехливим доносом колег по роботі, які відстоювали, як тепер кажуть, «корпоративний інтерес». Друзі домоглися перегляду справи, і Верховний суд Росії її повністю виправдав.

Після зняття блокади Навалихіна отримала запрошення від професора Марії Розанової в аспірантуру Московського університету. У ленінградському ще з довоєнних часів неподільно запанували лисенківці, у московському ж генетика ще збереглася, і Марія Олександрівна переїхала туди. Навалихіну взяли на кафедру академіка О.Серебровського. Дошкуляв голод: московські пайки поступалися ленінградським. У Москві вона познайомилася з молодими вченими з Інституту цитології, зі свіжоспеченим членкором М.Дубиніним. Надзвичайно серйозній роботі анітрохи не заважали жарти, розіграші, іскрометні веселощі на численних вечірках, на яких метр, що не вдався зростом, міг, розпустувавшись, із місця застрибнути на стіл. Усе це так скидалося на довоєнні часи! Захопившись цікавою темою, запропонованою Миколою Петровичем, і зробивши блискучу доповідь за результатами досліджень, Навалихіна закинула власну кандидатську. До того ж на другому році аспірантури їй змінили тему. Але захиститися не вдалося.

Розгром

Мало хто з «вейсманістів-морганістів» очікував серпневої сесії ВАСГНІЛ 1948 року, на якій радянську генетику було остаточно розгромлено. Тим страшнішим виявився влаштований лисенківцями шабаш. Усе було вирішено заздалегідь, «на найвищому рівні». Мабуть, єдиним, хто зважився на відкритий опір, назвав речі їхніми іменами і стояв до кінця, був професор Й.Рапопорт. Маленький, худенький, увесь поранений, він бився, як на фронті...

Йосип Абрамович Рапопорт. Знімок із сайта Й.Рапопорта

Уродженець Чернігова, Рапопорт у 1935 р. закінчив біологічний факультет Ленінградського університету, потім — аспірантуру Інституту експериментальної біології АН СРСР, де зайнявся дослідженнями в галузі генетики. 1941 року добровільно пішов на фронт і воював до перемоги. 1943 р., перебуваючи у службових справах у Москві, зумів захистити підготовлену ще до війни докторську дисертацію. Командував розвідбатом, вирізнявся рідкісною, затятою мужністю та відвагою. Був нагороджений вищими радянськими бойовими орденами, зокрема й орденом Суворова, а також американським орденом Legion of Merit. Його тричі рекомендували на звання Героя, проте зірку отримав його командир...

Стенограма сесії ВАСГНІЛ зберегла доповідь Й.Рапопорта, проте дуже характерний епізод до неї не ввійшов. Під час свого виступу Ісай Презент, головний ідеолог Лисенка, заявив: «Коли ми, коли вся країна проливала кров на фронтах Великої Вітчизняної війни, ці муховоди...» Рапопорт кинувся до трибуни. Схопивши Презента за горло, він запитав: «Це ти, наволоч, проливав кров?..» Після сесії Рапопорта звільнили з роботи й виключили з партії, в яку він вступив на фронті.

У 1948—1957 рр. Йосип Абрамович працював у геологічних експедиціях і навіть захистив кандидатську дисертацію з геології. 1957 р., завдяки підтримці провідних радянських фізиків (зокрема й Нобелівського лауреата М.Семенова та І.Курчатова), які високо цінували його як ученого, Рапопорт напівлегально поновив свої дослідження в Інституті хімічної фізики АН СРСР, де для нього було створено лабораторію; 1965 р., після остаточної реабілітації генетики, Рапопорт офіційно очолив найважливіші експериментальні дослідження в цій галузі.

У 1962 р. за відкриття хімічного мутагенезу кандидатури Й.Рапопорта й Ш.Ауербах були висунуті на здобуття Нобелівської премії. Нобелівський комітет, уже навчений гірким досвідом із Пастернаком, попросив у радянського уряду згоди на його кандидатуру. У ЦК КПРС Рапопорту сказали: пиши заяву на прийом у партію — і отримуй Нобелівську премію. На що той відповів: «Ви мене вигнали, ви мене й поновлюйте...»

Після вчиненого лисенківцями погрому під забороною опинилася вся генетика — звичайна більшовицька практика заборон на ідеї, що корениться в Середньовіччі. Генетики опинилися у блокаді — навіть листування з іноземними колегами розцінювалося як шкідництво та шпигунство. Ніні Навалихіній, як і іншим «вейсманістам», запропонували «зректися». Треба було особисто їхати на прийом до самого Лисенка, каятися перед ним і тільки після цього отримати «індульгенцію» та дозвіл працювати. Здавалося б, їй, зломленій пережитим у блокаду, вагітній, не залишалося іншого виходу, ніж зрадити любиму науку, своїх розстріляних і замучених у катівнях НКВС Учителів, покаятися — хоча б задля годиться... Так чинили багато хто — і залишалися живими, робили успішну кар’єру... Навалихіна відмовилась. І їй запропонували подати заяву «за власним бажанням».

Із гуртожитку її намагалися виселити: житло, мовляв, відомче. Ленінградської квартири та прописки в ній на той час не стало. Народжена дитина помирала з голоду. Професор О.Малиновський через суд домігся, щоб Навалихіній та її чоловікові виплатили гонорар за зроблений ними переклад книжки американського генетика (до речі, випускника Київського університету) Феодосія Добржанського, готовий набір якої розсипали після горезвісної сесії. Отримані гроші дали можливість протягнути певний час.

Потім дуже відомий лісівник академік В.Сукачов та академік Є.Лавренко допомогли Навалихіній і її чоловіку, теж генетику, влаштуватися в експедицію Інституту лісу АН СРСР на маленькій науковій станції в луганських степах. Повне бездоріжжя, відсутність електрики, колодязь за кілометр від житла... Але була надія, що все це ненадовго, що Істина переможе. «Ненадовго» затягнулося на 12 років.

Відродження

У травні 1957 року вийшла постанова про створення Сибірського відділення Академії наук, найбільшим центром якого стало новосибірське Академмістечко. Директором-організатором СВ АН став академік із Києва М.Лаврентьєв. «Не тільки тиск бюрократичної дурості з боку партії примушував учених втікати якнайдалі від ЦК та столичних обкомів і заснувати Академмістечко, а й віра в те, що суспільні інтереси вищі за особисті, — писав у своїх спогадах професор Г.Бердишев. Там же, в Академмістечку, М.Дубинін розгорнув дослідження з генетики, відродив вітчизняну генетичну школу. Запрошував Микола Петрович і Навалихіну, але — без чоловіка, якого він не терпів. Навалихіна відмовилась.

На початку 1961 р. у Ленінграді мав відбутися генетичний симпозіум, в останній момент заборонений Хрущовим. Але вчені з’їхалися, і спілкування відбувалося без трибун та доповідей. Навалихіна тоді була у відрядженні в Ленінграді, працювала в цитологічній лабораторії університету і випадково підказала одному з приїжджих учених якийсь методологічний прийом у цитологічних дослідженнях. Співрозмовником її виявився лауреат Ленінської премії професор В.Зосимович. Вони познайомилися, і професор одразу запросив Навалихіну до Києва — він саме організовував у Центральному республіканському ботанічному саду АН України відділ генетики, перший в Україні після лисенківського погрому...

До появи Лисенка українську школу генетиків і селекціонерів у СРСР цінували дуже високо. Випускником Київського університету був Ф.Добржанський. Одеський НДІ генетики та селекції очолював А.Сапегін. Лисенко звільнив Сапегіна з посади директора й зайняв його місце, провів масову «чистку» кадрів. Одеський інститут став опорою лисенківщини на довгі десятиліття. Вигнали з Інституту зоології М. Тарнавського, з Київського університету — С. Гершензона. Нагадаємо: Лисенко був академіком не тільки ВАСГНІЛ та АН СРСР, а й АН України. До того ж він і керівник республіканської Компартії М.Підгорний були родом із одного села...

Відділ Зосимовича розпочав роботи з поліплоїдами цукрового буряка. Роботи у цьому напрямі вже вів О.Лутков у Новосибірську. Навалихіній же було дозволено зайнятися поліплоїдією лугової конюшини. Завдяки викликаному мутагенами у вихідних сортів збільшенню кількості хромосом урожайність нових культур різко підвищувалася. На Заході з допомогою поліплоїдії відбулася «зелена революція», європейські країни змогли забезпечити себе продовольством. На початку 60-х Радянський Союз мусив вдатися до закупівель зерна за кордоном. Так тривало багато років, аж до розвалу СРСР. Стараннями Хрущова були практично знищені й замінені кукурудзою кормові трави, тож навіть знайти матеріал для експерименту було вкрай складно. Вихідним сортом для Навалихіної послужив «Уладовський-34». Вдалося отримати поліплоїдну форму — набагато потужнішу, потім необхідно було шляхом суворого добору домогтися стабільності у спадкуванні ознак...

1965 року (на той час відділ В.Зосимовича вже перевели в Інститут ботаніки) новий сорт був переданий у міжстанційне сортовипробування, експонований на ВДНГ у Москві й визнаний достойним бронзової медалі. Паралельно Навалихіна писала кандидатську дисертацію. Захист відбувся у жовтні 1966 р. і пройшов блискуче; опонентами були С.Гершензон і Є.Кордюм. Здавалося, всі проблеми залишилися позаду, можна було займатися любимою наукою, надолужувати згаяне.

У 1962 р. президентом Академії наук України став молодий академік Б.Патон. Новий президент запропонував кандидатові наук К.Ситнику стати головним ученим секретарем академії. «Борис Євгенович помітив його на засіданнях парткому академії, де вони два роки працювали разом. Майбутній президент звернув увагу на те, що молодий колега випереджає на півкроку своїх товаришів у швидкості й чіткості прийняття рішень» («Дзеркало тижня», 12 — 18 квітня 2008 р.). Очевидно, саме ці риси і стали для Бориса Євгеновича вирішальними, хоча К.Ситник дотримувався лисенківських поглядів. Казали навіть, що свого часу він брав участь у переслідуваннях М.Холодного, чиє ім’я згодом було присвоєне Інститутові ботаніки... Довгі роки К.Ситник керував усіма біологічними дослідженнями в академії, був «сірим кардиналом» при президентові, і від нього залежало дуже багато. Все ж таки В.Зосимовичу, який став членом-кореспондентом академії, вдалося переконати його в необхідності розширення робіт із генетики й запрошення для цього фахівців із Новосибірська. Незважаючи на свої погляди, К.Ситник завжди чітко вловлював кон’юнктуру і вмів бачити перспективу.

Першим «десантом» із Новосибірська стала невеличка група генетиків на чолі з кандидатом наук В. Паніним. Проте невдовзі з’ясувалося, що Панін намірився очолити новий відділ. Інтриги й чвари тривали у відділі кілька років, і зрештою В.Зосимовичу вдалося позбутися перспективного, але занадто амбіційного спеціаліста. За першим «десантом» пішов другий. Б.Патон, на настійну вимогу В.Зосимовича, звернувся до свого друга, голови Сибірського відділення Академії наук СРСР академіка М.Лаврентьєва, з проханням прислати до Києва групу генетиків із Новосибірська. М.Лаврентьєв доручив підібрати групу кандидатів на поїздку в Київ професору П.Шкварникову — видатному генетикові, творцю знаменитих сортів пшениці для Сибіру (Новосибірська-67)
та України (короткостеблі сорти). П.Шкварников свого часу був в Інституті генетики заступником з науки у самого М.Вавилова. Репресований Т.Лисенком, він працював головою радгоспу в Криму, доки його не покликав у Новосибірськ М.Дубинін. У Новосибірську Петро Климентійович очолив лабораторію експериментального мутагенезу, певний час був заступником М.Дубиніна, за сорт Новосибірська-67 удостоєний ордена Леніна. До групи запрошених увійшли також відомі генетики Г.Бердишев і С.Стрельчук.

П.Шкварников, Г.Бердишев і В.Зосимович організували при Інституті ботаніки сектор генетики. Було засновано журнал «Цитологія і генетика», створено Українське товариство генетиків і селекціонерів ім. М.Вавилова (УТГіС), відновлено кафедру генетики в Київському університеті. До 1968 р. П.Шкварников став директором-організатором майбутнього Інституту генетики АН УРСР, керівником сектору генетики у складі Інституту ботаніки АН УРСР. Водночас він став першим президентом УТГіС та очолив університетську кафедру генетики.

Проте К.Ситник вирішив передати сектор генетики в інший інститут. Ось що писав про ці події Г.Бердишев: «Петро Климентійович… зі своєю сибірською прямотою й незламною порядністю часто конфліктував із К.Ситником… Я знав про його (Ситника. — Авт.) образу на Сибірське відділення Академії наук СРСР, яке під час приїзду делегації українських учених не запросило його в президію наради…Через інтриги К.Ситника сектор генетики зависнув у повітрі. Для вирішення його долі Б.Патон запросив комісію з Москви на чолі з академіком В.Енгельгардтом, борцем за молекулярну біологію, особистим другом професора С.Гершензона». Комісія вирішила «об’єднати сектор генетики і сектор вірусології в сектор молекулярної біології та генетики на чолі із С.Гершензоном. П.Шкварников і співробітники сектору генетики протестували проти цього рішення комісії, але К.Ситник переконав Б.Патона в його доцільності. К.Ситник поширив чутки, що запрошений сибірський генетик — нетовариський склочник, негнучка людина, тяжкий у спілкуванні».

Реванш лисенківщини і крах сподівань

Очоливши сектор, створений зусиллями П.Шкварникова, В.Зосимовича і Г.Бердишева, С.Гершензон, як і належало керівникові наукової установи, вступив у партію і невдовзі був обраний членом-кореспондентом, а потім і академіком. У новоствореному секторі, перетвореному потім в інститут, обстановка склалася напружена: керівник, як повелося, більшу частину виділених коштів спрямовував на власні дослідження, мізерні рештки розподілялися між іншими відділами. Розпочалися масові звільнення незгодних. Зі схвалення Б.Патона, С.Гершензон примусив піти з інституту П.Шкварникова, професора П.Ситька, професора М.Колесника та багатьох інших — усього понад сотню спеціалістів. Відділом П.Шкварникова почав завідувати В.Моргун, секретар партбюро. Згодом він став членом-кореспондентом академії, а потім і академіком, директором реорганізованого Інституту фізіології рослин і генетики.

На початку 1970-х президент АН СРСР М.Келдиш проголосив курс на омолодження кадрів академії. Передбачалося влити в науку свіжі сили, збагатити її новими ідеями. Проте ефект виявився багато в чому протилежним. На передній план висунулися молоді прагматики, для яких наука була лише засобом для власного кар’єрного поступу. З другого боку, висунулися адміністратори, що ставали керівниками наукових установ. Утвердилася практика обрання академіками та членами-кореспондентами саме керівників-адміністраторів, які вміли «пробити» фінансування певних наукових розробок. Їхній науковий доробок найчастіше складався з написаних у співавторстві статей і монографій. Втім, траплялося й так, що й монографії, написані їхніми співробітниками, «нові академіки» просто привласнювали...

Навалихіна продовжувала роботу з конюшиною. 1971 р. сорт був переданий у державне сортовипробування. На ряді сортоділянок він продемонстрував перевищення над диплоїдними стандартами за врожаєм зеленої маси до 38% і не характерну для тетраплоїдів високу насінну продуктивність. Навалихіна розробила методику отримання й виявлення тетраплоїдів конюшини, методи підвищення їхньої врожайності та продуктивності. Наукові праці Навалихіної високо оцінили найвідоміші генетики, а також провідні селекціонери-конюшинознавці. У своєму відгуку на докторську дисертацію Навалихіної академік ВАСГНІЛ П.Жуковський відзначив: «Це всебічна генетична монографія, в якій поєднано нові теоретичні основи селекції червоної (лугової. — Авт.) конюшини з практичним отриманням нового високо цінного сорту. Навіть у Швеції та Канаді ми не знаємо таких видатних результатів — теоретичних і практичних...»

Диплом почесного члена УТГіС

Окрім наукової праці, Ніна Костянтинівна координувала діяльність мережі селекційних станцій, на яких проводилося міжстанційне сортовипробування отриманого нею тетраплоїда, а потім контролювала вирощування насіння для держсортовипробування і розсилку його на держсортоділянки. Доки Українським товариством генетиків і селекціонерів (УТГіС) керували його перший президент П.Шкварников, який перейшов у Київський університет завідувачем кафедри генетики, а потім фактично — віце-президент Г.Бердишев, який став завідувачем кафедри після виходу на пенсію Шкварникова, Навалихіна брала участь у роботі всіх з’їздів товариства, із п’ятим включно, редагувала праці з’їздів. На V з’їзді її обрали почесним членом товариства. Але ще до захисту Ніна Костянтинівна домоглася затвердження теми Держкомітету СРСР з науки й техніки і протягом 1971 — 1973 рр. успішно її виконала, хоча з асигнованих державою на це 50 тис. карбованців її групі було виділено лише ставку молодшого наукового співробітника. Решту поділили президія академії та керівництво інституту.

Тоді ж керівництво інституту неодноразово намагалося звільнити Н.Навалихіну за скороченням штатів. Інститутом поширювалися домисли про її сімейне життя, що не склалося, поповзли чутки про те, що Навалихіна під час блокади була засуджена й перебувала в ув’язненні, про те, що, захистивши докторську, вона планує посісти місце завідувача відділу. Ці чутки цілком могли послужити причиною різкого охолодження до неї В.Зосимовича, який відразу ж після захисту докторської повідомив Навалихіній, що її буде звільнено. Ніні Костянтинівні, яка пройшла в Ленінградському університеті школу Вавилова, яка сприймала саму приналежність ученого до генетики як гарантію порядності, було гірко бачити й відчувати, як лисенківські методи, ніби метастази, пронизують і нищать науку. Як наукова школа підміняється клановою організацією. В академії точилася боротьба за владу, за виділення коштів на наукові розробки, за славу, посади й нагороди. Академік К.Ситник «пробивав» асигнування на роботи з вирощування вищих рослин в умовах невагомості під час космічних польотів, які проводила група дослідників Інституту ботаніки й до яких академік відразу приписався. У тому ж таки інституті розгорталися роботи з клітинної та генної інженерії, що їх проводив Ю.Глєба. До них К.Ситник також приписався, завдяки чому здобув імідж великого спеціаліста в зазначених галузях...

Навалихіна після захисту боролася ще три роки. Вона знову виявилася у ворожому оточенні, у блокаді. Групу зрештою практично ліквідували і, скориставшись тяжкою хворобою Навалихіної, поспішили її звільнити. Втім, їй було запропоновано вибір: піти за власним бажанням чи бути звільненою у зв’язку зі скороченням штатів. «Конюшинову» тему закрили, а насіння, призначене для держсортовипробування, інститут забрав із колгоспу, в якому воно було вирощене. До завершення випробувань залишався всього рік. Куди поділося насіння — невідомо, адже власником сорту, насіння були Академія наук та інститут, а не Навалихіна.

Але навіть після звільнення Навалихіної її спочатку запрошували опонентом, а також як додаткового члена вченої ради на захист дисертацій — у Росію, Молдавію... Доки віце-президентом УТГіС був професор Бердишев, вона працювала в товаристві ученим секретарем. Проте невдовзі президентом товариства став В.Моргун, і таким чином академії вдалося взяти під контроль і УТГіС, і кафедру генетики — останню «опозиційну силу» своєму «генеральному курсу».

Здавалося, 1987 рік в історії радянської генетики став переломним. На хвилі оголошеної Горбачовим перебудови і гласності стало відомо багато фактів історії, які раніше приховувалися або замовчувалися комуністичним режимом. Побачили світ роман В.Дудінцева «Белые одежды» — про боротьбу генетиків проти лисенківського мракобісся — та книжка Д.Граніна «Зубр», у якій розповідається про унікальну і трагічну долю великого генетика М.Тимофєєва-Ресовського. Того ж року відзначалося 100-ліття М.Вавилова. У Москві відбувся ювілейний з’їзд Всесоюзного товариства генетиків і селекціонерів. У своїй промові на відкритті з’їзду президент товариства академік В.Струнников, зокрема, заявив, що з лисенківщиною покінчено. На жаль, шанований академік помилявся.

У статті, присвяченій 70-річчю радянської влади та дослідженням у галузі фізіології рослин в Україні, академік К.Ситник одразу відзначив, зокрема, «величезні заслуги» «пролетарського академіка»... Що ж, можливо, постулатів Лисенка про перетворення вівчарика в зозулю і вівса у вівсюг нині ніхто всерйоз і не сприймає, проте насаджені ним методи кланової «організації» науки стали панівними...

В Україні кільце ізоляції продовжувало стискатися навколо Навалихіної. Її роботи з конюшиною були припинені, до роботи УТГіС почесного члена товариства залучати перестали. Ніхто з академії й УТГіС жодного разу не привітав її з круглими датами.

У 1990 р. М.Горбачов нагородив велику групу радянських генетиків, усього близько 50 чоловік, — за мужність і непохитність у відстоюванні наукових поглядів. Звання Героя соціалістичної праці був удостоєний член-кореспондент АН СРСР Й.Рапопорт. Усе-таки став Йосип Абрамович офіційно визнаним героєм. В Україні нагороджені були троє вчених: С.Гершензон став Героєм соцпраці, П.Шкварников отримав орден Леніна, Н.Навалихіна — орден Трудового Червоного Прапора. До нагороди її представили ленінградці... Українська академія й пальцем не поворухнула.

Ніна Навалихіна померла 4 лютого 2001 р., на 84-му році життя, на самому початку нового століття і нового тисячоліття. Вона почала згасати, коли зрозуміла, що ні її робота, ні вона сама ні академії, ні новій Україні абсолютно не потрібні. Пенсія учасника війни і доктора наук Навалихіної становила на той час близько 120 гривень, тобто приблизно 20 доларів... Їй не вистачило необхідного стажу. Варто було 1948 р. зрадити істину — і тоді б вона мала все: стаж і наукові ступені та звання, пошану й повагу і від академії, і від держави. Влада ніколи не потребувала чесних і принципових людей — їй були потрібні покірні і слухняні. Такі потім самі ставали владою і вирощували нові покоління покірних. З рядів покірних і слухняних вийшли нові Герої України. Слухняний, покірний герой — що може бути безглуздіше? Ну а непокірливих і нестандартно мислячих у вже незалежній Україні чекали масові звільнення — нібито через нестачу коштів на науку...

Так само виявився не потрібним хворий і сліпий під кінець життя П.Шкварников. Статтю про Петра Климентійовича («Дзеркало тижня», 16 — 22 вересня 2000 р.) написали новосибірські вчені, та аж ніяк не його учень В.Моргун: на той час президент УТГіС сам став корифеєм і про вчителя, певно, вирішив не згадувати.

Після смерті Н.Навалихіної її син звернувся до В.Моргуна, який був до того ж членом редколегії журналу «Цитологія і генетика», з проханням опублікувати некролог, текст якого він написав сам. Академік не відповів. Відповідь надійшла від заступника головного редактора журналу академіка О.Созінова, який чудово знав Навалихіну та її праці. У листі повідомлялося, що некрологи публікуються тільки про академіків і членів-кореспондентів НАНУ. Жодного співчуття. І тоді Г.Навалихін написав В.Моргуну різкого відкритого листа. У ньому він зазначив, що українська генетика й українська наука в цілому уражені метастазами лисенківщини, і йому соромно за те, що його мати продовжує вважатися почесним членом товариства таких учених. Диплом почесного члена УТГіС він надіслав разом із листом. Невдовзі надійшли відповіді з президії академії і з редакції журналу. Некролог було надруковано у другому числі «Цитології і генетики» за 2001 р. Надійшов лист і від В.Моргуна. Висловивши співчуття, академік запевнив, що завжди з повагою ставився до Ніни Костянтинівни...

Замість післямови

Нинішній рік для Національної академії наук України — ювілейний двічі: 90 років виповнюється самій академії, стільки ж — її незамінному протягом майже півстоліття президентові Б.Патону. Можна очікувати на звичні в таких ситуаціях захоплюючі матеріали у ЗМІ, урочисті збори та засідання. І — на черговий зорепад державних нагород видатним організаторам. Проте навряд чи будуть почуті голоси тих, хто давно вже вимагає докорінної реорганізації академії, апарат якої за десятиліття авторитарного керівництва Б.Патона перетворився на потужну, неймовірно відсталу і ніким не контрольовану бюрократичну структуру, не стільки таку, що керує науковим процесом, скільки таку, що його гальмує. Замість наукових шкіл виникли наукові клани, які тягнуть куцу ковдру державних асигнувань на себе і відмітають дослідження вчених, які прагнули бути незалежними.

Не можна не згадати і про вміння Б.Патона «домовитися з владою», «переконати її в необхідності прийняти таке рішення, яке йому (й академії) було потрібне. … у поведінці Патона був тонкий, добре продуманий розрахунок, — вважає колишня права рука президента НАНУ К.Ситник (див. «Дзеркало тижня», 12 — 18 квітня за 2008 р.). — Коли йому потрібно було щось вирішити, він передусім починав із інструктора ЦК. … Потім ішов до завсектором, до заввідділом, і вже потім — до секретаря ЦК з ідеології (який керував наукою), і тільки після цього до Щербицького. … У нього не було поразок».

Певно, у президента НАНУ не було особистих поразок. Поразок зазнала вся українська наука — завдяки його пристосовницькій тактиці. Можна було б згадати імена М.Семенова, І.Курчатова, О.Несмєянова, які вміли поводитися з владою принципово, достойно, часом — жорстко. О.Несмєянов із цієї причини втратив посаду президента союзної Академії наук. А.Сахаров узагалі пожертвував кар’єрою, нагородами, свободою, здоров’ям. Така поведінка вчених примушувала владу рахуватися з ними. Українська ж наука виявилася в неї у становищі служниці. І в цьому — не вина України, а її біда.

Задушлива атмосфера догідництва, інтелектуальної зрівнялівки та сірості здатна задушити найяскравіший і найнеординарніший талант. Тому в Україні й немає тепер вчених, рівних за масштабом мислення фундаторові української Академії
В. Вернадському, великим ученим М. Холодному, М. Лаврентьєву, В. Глушкову, М. Амосову... Про яку неординарність може йтися, якщо в нашій країні можна придбати не тільки дипломну роботу, а й кандидатську чи навіть докторську дисертацію! А кілька років тому найбільш високопоставлений чиновник із карним минулим, не здатний грамотно написати своє вчене звання та посаду, придбав навіть звання члена президії НАНУ — всупереч Статуту академії. Жодного скандалу це не викликало. Пан Янукович побував у кріслі прем’єра вдруге і лаштується — втретє, а віце-президент НАНУ пан Семиноженко, який посприяв йому в отриманні чергової регалії, всерйоз розраховує на крісло президента академії.

Ще 13 років тому у своєму інтерв’ю газеті «Час/Time» відомий фахівець у галузі молекулярної біофізики О.Демченко, спеціаліст в галузі молекулярної біофізики, аналізуючи стан українській науки, дійшов висновку, що Академія наук потребує радикальної реорганізації. Необхідність ця випливала, зокрема з того, що «між ученими й адміністраторами... виникла прірва. Академічна номенклатура лише симулює прагнення до реформ, турбуючись про збереження уже й справді безглуздих привілеїв...» О.Демченко пропонував перевести інститути академії в підпорядкування урядових структур, діяльність же самої академії — перебудувати на зразок академій більшості країн світу, де вони є справжніми мозковими центрами, а не бюрократичними структурами. Судячи з того, що на 2004 рік доктор Демченко опинився за кордоном, керівництво НАН України зробило свої висновки з його гострої критики та ділових пропозицій. Практика, цілком достойна незабутнього «народного академіка».