За п’ять округів до надії

«Як американцям удалося так швидко порахувати голоси?» - це риторичне запитання за останні кілька днів добряче набридло. Оперативність, з якою за океаном підвели риску під тамтешніми президентськими виборами, найбільше здивування викликала у виборців мого рідного 223-го округу, де «вивчення» підсумків народного волевиявлення тривало без малого два тижні. Політика влади остаточно переконала: вона із задоволенням поклала б функції окружкомів на підрозділи «Беркута», а роль ЦВК із легкістю відвела б Печерському райсуду. «Товстолобики» у шкіряних куртках і спортивних штанях з успіхом замінили б представників преси, а догідливі чиновники всіх мастей - спостерігачів. Заодно можна було б узаконити сльозогінний газ як засіб передвиборної агітації. Цинізм режиму перевершив очікування найпохмуріших песимістів. Найпопулярніший анекдот тижня: «За підсумками підрахунку голосів, поданих виборцями за кандидатів від Демократичної та Республіканської партій США, перемогу присуджено самовисуванцеві Богдану Губському».

Точно підрахувати кількість округів, які з легкої руки офіційних осіб заведено сором’язливо називати проблемними, складно. Хтось говорить про два десятки, хтось про 11, хтось про 15. Центральна виборча комісія коло спірних територій звузила до п’яти. Джерело в ЦВК такий вибір пояснило просто - саме в цих округах:

- перебіг подій викликав найбільший суспільний резонанс;

- порушення мали найбільш відвертий і грубий характер;

- були вагомі підстави говорити про виграш представників опозиції;

- противники режиму демонстрували максимальну готовність обстоювати свою перемогу;

- влада нібито була здатна піти на компроміс.

Про те, наскільки опозиція була готова боротися за права своїх висуванців, а також про ступінь поступливості влади ми поговоримо трохи пізніше.

Питання про визнання офіційного переможця було відкладено на невизначений термін у 94-му (Київська область), 132-му (Миколаївська область), 194-му і 197-му (Черкаська область) та злощасному столичному 223-му. Представники опозиційних політичних сил (спираючись на наявні в них оригінали протоколів дільничних та окружних виборчих комісій) стверджували, що першими до фінішу прийшли саме їхні кандидати. У перших чотирьох випадках, за твердженням противників режиму, успіх був на боці висуванців ВО «Батьківщина» Віктора Романюка (головний опонент - Тетяна Засуха), Аркадія Корнацького (суперник - Віталій Травянко), Миколи Булатецького (візаві - Валентина Жуковська) і Леоніда Даценка (конкурент - Богдан Губський). У Шевченківському районі Києва представник «Свободи» Юрій Левченко, згідно з підрахунками опозиціонерів, випередив Віктора Пилипишина.

Докладніше про ситуацію, яка склалася в кожному із цих округів, читач DT.UA може довідатися з публікації Віктора Трегубова. Але випадок з Булатецьким заслуговує окремої згадки. Є документальні підтвердження, що ставленик опозиції випередив ставленицю Фірташа більш ніж на 12 тис. голосів. Однак навіть такої гігантської переваги виявилося недостатньо для офіційного визнання перемоги.

Кілька слів про ЦВК

5 листопада Центрвиборчком ухвалив постанову про неможливість установити достовірні результати виборів у п’яти зазначених одномандатних округах і звернувся до Верховної Ради із пропозицією провести в них повторні вибори. Сама по собі постанова видається дивною. Однак іще більше здивувала єдність, з якою цей, м’яко кажучи, дивний з юридичного погляду документ було схвалено. За це рішення ЦВК віддали свої голоси всі без винятку члени головної комісії країни. Включно з тими, хто був обраний за квотою опозиційних сил.

Через що цей документ викликав таке щире здивування в тих, хто мав необережність ознайомитися з текстом профільного закону? Пояснимо.

По-перше, стаття 96 Закону «Про вибори народних депутатів» містить чіткий припис: «Визнання голосування недійсним в одномандатному виборчому окрузі не допускається… Окружна виборча комісія зобов’язана встановити результати голосування в одномандатному окрузі незалежно від кількості виборчих дільниць, на яких голосування було визнано недійсним».

Іншими словами, законодавство зобов’язувало окружкоми визначити переможця в кожному разі. Якщо окружком з якихось причин цього не робив, закон наділяв ЦВК правом зробити це самостійно. Про можливість використати такий механізм раніше говорили і заступник голови Центрвиборчкому Андрій Магера, і представник ВО «Батьківщина» у ЦВК Руслан Князевич. Що змусило головних рахівників кампанії самоусунутися від обов’язку встановити істину, залишається загадкою. Із цього приводу є версія, але про неї нижче. Поки що поговоримо про фактичний бік справи.

Члени Центрвиборчкому не завдали собі клопоту чітко пояснити, що саме завадило їм установити результати виборів. І хто конкретно винен у тому, що волевиявлення громадян виявилося незатребуваним. Тому рішення ЦВК видається не тільки сумнівним із правового погляду, а й несправедливим - із загальнолюдського.

Окремі персонажі починали говорити, що частина бюлетенів виявилася зіпсованою, ще частина - зовсім зникла. Що протоколи комісій суперечили один одному. Такі доводи не були переконливими. Закон дозволяв і дозволяє ЦВК установити результати голосування в кожному з округів на підставі оригіналів протоколів окружних і дільничних комісій. Представники опозиції стверджували, що всі необхідні протоколи - з «мокрими печатками», з повним комплектом оригіналів підписів усіх членів комісій, зокрема й тих, що представляють владу, - у них на руках. І заявляли, що опоненти такого набору документів не мають. Зокрема, що в протоколах комісій, якими козиряють представники провладних кандидатів, немає підписів членів ОВК і ДВК, що представляють опозицію. Чи повинен я їм вірити на слово? Ні. І Центрвиборчком не повинен. Але він не просто мав право, він був зобов’язаний це перевірити. Був зобов’язаний, але не зробив цього. Дивно? Так. Але ще більш дивно, що такий демарш не обурив опозицію. Їхні офіційні представники не поставили членам ЦВК жодного із зазначених вище абсолютно очевидних запитань. Ніхто з них ні публічно, ні кулуарно не зміг пояснити, на якій підставі та з якої причини за сумнівне рішення голосували ті члени Центральної виборчої комісії, які покликані стояти на сторожі інтересів противників чинної влади. Опозиційні вожді обмежилися тихим здивуванням і кулуарним обуренням.

По-друге, дивуватися з приводу рішення ЦВК - спроба зробити відповідальною за проведення повторних виборів Верховну Раду. Згідно зі статтею 104 виборчого закону, повторні вибори призначає ЦВК. Вона ж уповноважена ухвалювати рішення щодо повторного голосування та проміжних виборів. Проведення позачергових - прерогатива президента. Парламент призначає лише чергові.

По-третє, трохи дивною є сама пропозиція провести в проблемних округах повторні вибори. Закон передбачає це тільки тоді, коли вибори визнано такими, що не відбулися. Визнати їх такими, згідно зі статтею 62 закону, можна у двох випадках:

- якщо після закінчення процесу реєстрації в окрузі не виявилося жодного кандидата;

- якщо вибори пройшли на безальтернативній основі.

Жодних інших підстав для проведення повторних виборів закон не передбачає. Повторимо, не передбачає він і неможливості встановити результати виборів. Деякі юристи припускали, що таке формулювання теоретично могло бути виправдане в рішенні суду, але вже точно є неприпустимим у постанові ЦВК.

Автор цих рядків сумлінно намагався додзвонитися до кількох членів Центрвиборчкому, зокрема до Андрія Магери та Михайла Охендовського, але встановити з ними контакт так і не вдалося. Поки що залишилися без відповіді два очевидні запитання. Через що ЦВК не змогла встановити результати виборів у п’яти проблемних округах на підставі оригіналів протоколів окружних і дільничних комісій? Що спонукало ЦВК вийти за межі повноважень, передбачених законом і звернутися до ВР із проханням призначити повторні вибори?

Пояснення головного «комісара» Володимира Шаповала, яке він дав в ефірі Першого національного каналу («Це рішення, можливо, для когось юридично й спірне, але дозволю собі дати таку самооцінку рішенню Центральної виборчої комісії: воно було досить своєчасним і досить буденним»), відповідей на ці запитання, на жаль, не дає.

Отже, члени ЦВК спробували вмити руки, відправивши м’яч на половину поля ВР, але й та оперативно відфутболила його назад. 5 листопада Центрвиборчком запропонував парламенту призначити повторні вибори в п’яти округах, але вже 6 листопада парламентарії запропонували ЦВК зробити те саме самостійно.

Члени Центрвиборчкому дали зрозуміти, що ні встановлювати результати у п’яти проблемних округах, ні призначати повторні вибори не будуть. Андрій Магера припустив, що для проведення останніх буде потрібно внести зміни до Закону «Про вибори народних депутатів»; що ці зміни внесе парламент наступного скликання; що відповідна кампанія розпочнеться не раніше ніж у березні наступного року.

ЦВК своє слово сказала. Чим відповіла опозиція?

Кілька слів про опозицію

Насправді опоненти режиму зробили хід першими. Ще 4 листопада один із лідерів опозиції, Анатолій Гриценко, виступив із несподіваною для багатьох заявою, запропонувавши у відповідь на грубі та масові фальсифікації влади «обнулити» списки опозиційних сил, домагатися неповноважності Верховної Ради і створити об’єктивні умови для проведення повторних парламентських виборів. Очільник партії «Громадянська позиція» оголосив, що він озвучив свою пропозицію Арсенію Яценюку та Олександру Турчинову, і ті підтримали цю ідею. Пізніше, хай і з застереженнями, радикальний план дій поділили представники УДАРу й «Свободи».

Тут потрібно дещо пояснити. Для тих, хто забув, нагадаємо: дострокові парламентські вибори 2007 року стали можливими після того, як понад 150 народних обранців добровільно склали свої повноваження. Тоді Верховна Рада виявилася неповноважною, бо, за Конституцією, вона не добирала необхідних 2/3 для роботи. Крім того, «Наша Україна» і БЮТ на партійних з’їздах «обнулили» передвиборні партійні списки, щоб не допустити потрапляння в Раду тих, хто перебував за межами передвиборних реєстрів.

Точне повторення тієї історії неможливе з трьох причин. По-перше, законодавство вже не дозволяє партійним з’їздам самочинно «обнуляти» списки, тепер потрібна добровільна відмова кожного кандидата, до цього списку включеного. По-друге, попередні парламентські вибори відбувалися на пропорційній основі, а теперішні - на змішаній, і для реалізації плану потрібна ще й згода мажоритарників. По-третє, за складення депутатських мандатів голосує Верховна Рада. Той факт, що в майбутньому парламенті влада спиратиметься на більшість, поза сумнівом. Не доводиться сумніватися і в тому, що ця більшість ніколи не проголосує за добровільну відставку 150 своїх колег.

Однак шанс домогтися повторних виборів в опозиції був. Річ у тому, що депутат набуває повноважень після складання присяги. Якби вже після оголошення результатів виборів усі кандидати-списочники від опозиції (включно з тими, хто не пройшов) офіційно відмовилися від претензій на депутатське крісло, а всі опозиціонери-мажоритарники не склали присягу на першому засіданні, то Рада втратила б свої повноваження, так їх до пуття й не набувши. У такому разі її неповноважність була б очевидною, а її вибори - неминучими.

План видавався складним, але, у принципі, реальним. Для цього необхідні були дві речі - єдність у лавах опозиції та готовність вождів іти до кінця. Будемо відверті: домогтися від усіх кандидатів добровільного складення мандатів було б непросто. Але натиск і єдність могли примусити владу неабияк злякатися. Режим, який намагався дотримуватися певних правил пристойності, зірвався з котушок, коли з’ясувалося, що заповітна мрія - 226 депутатів у фракції влади - опинилася під загрозою. Далі в хід пішли кийки «Беркута» і рішення судів, після чого причетність влади до деяких «самовисуванців» стала очевидною. Але голодування Тимошенко, протест частини населення, помітна стурбованість Заходу примусили владу трохи напружитися. Заява Гриценка, підтримана значною частиною провідних опозиційних політиків, трансформувала напругу в розгубленість. В опозиції з’явився простір для гри, якщо хочете - привід для блефу. Але блефувати треба вміти. Якби на місці Яценюка була Тимошенко, гадаю, опозиція зуміла б довести гру до кінця. І домогтися від влади зговірливості, а від ЦВК - неухильного виконання свого обов’язку. Влада однаковою мірою боялася як можливих перевиборів, так і народних заворушень. Якби вона відчула, що ці загрози реальні, - провладна більшість у ЦВК отримала б чітку команду Банкової оприлюднити справжні результати виборів у п’яти проблемних округах і визнати виграш справжніх переможців.

Але ініціативу було віддано. Громадяни, що зібралися на мітинг протесту, не отримали чіткого сигналу, а часта зміна позиції взагалі заплутала симпатиків борців із режимом. Особливо «послідовним» виявився перший номер найбільш рейтингової політичної сили Арсеній Яценюк. До полудня 5 листопада він озвучив готовність іти до кінця, але з його слів було не зовсім зрозуміло, який смисл вкладає політик у ці слова. Але вже ввечері того ж дня, після зустрічі з керівництвом ЦВК, Арсеній Яценюк оголосив, що досягнуто домовленості про перевибори в п’яти проблемних округах, і назвав такий варіант «найкращим виходом». Таке рішення важко вважати найкращим виходом, і вже точно воно не свідчило про готовність іти до кінця.

Джерела, близькі до Банкової, стверджували, що на зустрічі 5 листопада керівництво ЦВК запропонувало трьом переговірникам від опозиції - Арсенію Яценюку, Віталію Кличку та Олегу Тягнибоку - компромісний варіант. Суть пропозиції зводилася до такого: ЦВК винести рішення стосовно п’яти округів не зможе, вона самоусувається, оскільки більшість членів комісії не йтиме проти волі Банкової, меншість не має можливості вплинути на рішення, а всі разом хочуть зберегти бодай рештки репутації. Влада налаштована рішуче, вона не віддасть п’ять зазначених округів (про інші навіть не йдеться), однак може погодитися на «нульовий варіант» - на перевибори в цих округах. Квінтесенція: опиратиметеся - втратите всі п’ять округів, погодитеся - зможете всі п’ять відвоювати. Мабуть, годилося б опиратися, але переговірники виявилися до цього не готовими. Тиснути або блефувати, наскільки можна судити, навіть не намагалися. Вирішили, що п’ять синиць у небі краще, ніж п’ять журавлів у чужих руках, і дали добро. Після чого компроміс був схвалений і на Банковій. Влада, ЦВК та вожді опозиції, схоже, домовилися між собою. Усіх усе влаштувало. Якщо ця версія правильна, то одностайне голосування членів Центрвиборчкому вже не видається таким дивним. Коли на мить забути, що вони мають справу з волевиявленням народу, а не перевіряють квитки в цирк.

Логічним, природним, хоч і ризикованим був би інший варіант розвитку подій, який передбачав би:

- відмову від будь-яких компромісів;

- вимогу до ЦВК встановити результати виборів;

- публічну обіцянку організувати акції непокори;

- озвучений намір домагатися неповноважності Ради та проведення нових парламентських виборів, якщо справедливість не буде відновлено;

- вимогу до прокуратури негайно встановити винних у фальсифікаціях і порушити кримінальні справи;

- вимогу до влади припинити карне переслідування тих, хто намагався захистити результати виборів;

- вимогу до членів ЦВК, які представляють опозицію, бути готовими скласти мандати;

- заклик до партійних організацій і населення взяти участь у масових акціях.

Спрацювало б? Майже напевно.

Небезпека так званого компромісного рішення полягала, крім усього, ще й у тому, що воно фактично узаконило технологію «вирубання» округів. Яку, у разі створення прецеденту, зможуть використовувати і в майбутньому. Наприклад, на чергових президентських виборах. Сьогодні «локалізували» Черкаси - завтра «локалізують» Львів і ліквідують необхідну різницю в голосах. І ходи після цього, розмахуй протоколами, демонструй різницю в кілька тисяч голосів - «неможливо встановити результати», і все.

Рішення про перевибори, і головне - публічне схвалення цієї ідеї частиною керівників опозиції, виявилося несподіваним для дуже багатьох. Виборці відчули себе окраденими, кандидати, які перемогли, - зрадженими, частина опозиції, не посвячена у змову, - ошуканою.

Це було оголення слабкості, і влада цю слабкість відчула.

Згода на перевибори в п’яти проблемних округах означала готовність заплющити очі на фальсифікацію в цих округах. Страх перед достроковими виборами всього парламенту - готовність заплющити очі на фальсифікації загалом. За словами Сергія Власенка, так у розмові з ним у четвер оцінила поточну ситуацію Юлія Тимошенко.

Є внутрішня впевненість у тому, що і Кличко, і Тягнибок підтримали б ідею складання мандатів і план проведення дострокових виборів. Кожен з них був готовий стати в цьому союзі третім, можливо, другим, але вже точно не першим. Ініціатива мала виходити від формального лідера списку наймасовішої опозиційної сили - Арсенія Яценюка. Але йому зважитися на складну й небезпечну гру було непросто.

У масові акції він не вірив - це раз. По-своєму, мав рацію. Анекдот про те, що «Майдан сьогодні - це тисяча людей на площі й 10 мільйонів лайків у соціальних мережах» слушний. Проте лише почасти. Події в окремих округах фіксували зарядженість частини населення на боротьбу. Народ порадував більше, ніж вожді. Потрібні політики, які не витрачали б часу на пояснення, чому неможливо зібрати людей на Майдані. Якщо в грі із блефом опозиції гостро не вистачало Тимошенко, то в роботі з вулицею так само гостро бракувало Луценка. Яценюк мав підстави боятися нових парламентських виборів - це два. Наскільки можна судити, саме на плечі приведених ним спонсорів ліг основний тягар витрат на кампанію. Сколотити ще один бюджет було б важко. Яценюк не впевнений у своїх кандидатах - це три. Якби владі довелося поступитися опозиції п’ятьма проблемними округами, здобувати більшість їй довелося б докуповуючи тушки у лавах опозиції. «Слабкі ланки» в УДАРі та «Батьківщині» Банкова розглядає як свій головний кадровий резерв. Ставити під удар репутацію політичної сили відразу після обрання ВР Яценюкові, напевно, хотілося б найменше.

Можливо, із цим пов’язана його готовність іти на поступки, здатність змінювати позицію. Увечері 5-го Яценюк виступав за перевибори, вдень 6-го заявив, що опозиція домагатиметься визнання законної перемоги опозиції у п’яти округах. Учора повідомив таке: «Ми не готові підтримувати рішення, де в нас украли перемогу, ми готові підтримати одне рішення - ЦВК не може усуватися від перерахунку голосів…»

Дивно не домагатися визнання законних результатів на підставі легітимних протоколів, а вимагати безпідставного перерахунку масово сфальсифікованих бюлетенів.

Утім, річ не в Яценюку. Він керує складною структурою в складний час. Який не передбачає простих рішень. Арсеній Петрович, як і будь-який інший опозиційний політик, не може не бути зацікавленим у максимальному успіху антивладних сил.

Опозиція згаяла багато часу, але ще далеко не все втратила в боротьбі за парламент. У трьох політичних сил, які оголосили боротьбу режимові, ще є час довести, що вони здатні бути, а не удавати.

Ви обіцяли «Ми їх зупинимо!»? Не зупиняйтеся.