ЮРІЙ ЛУЦЕНКО: «КУЧМА ОБОВ’ЯЗКОВО ПОНЕСЕ ПОКАРАННЯ, ЦЕ МАЄ СТАТИ УРОКОМ ДЛЯ ТИХ, ХТО ПРИЙДЕ ДО ВЛАДИ ПІСЛЯ НЬОГО...»

У людини, котра не дуже розуміється на світовій літературі, словосполучення «російський поет» практично неминуче викликає асоціацію з Пушкіним. Людина, ледь знайома з вітчизняним мистецтвом можливого, на запитання про головного політичного заводія країни майже напевно знає про Луценка. Намети, мегафони, транспаранти, барикади — таким виглядає світ радикала, нонконформіста та задираки.

Однак саме бретер Луценко є третьою за впливовістю (після резонера Мороза і канцельєрі Вінського) людиною в Соцпартії. І, всупереч дещо поблажливому ставленню до нього з боку паркетних політиків, Юрій Віталійович починає відігравати дедалі помітнішу роль у перманентних парламентських переговорах усіх з усіма.

В інтерв’ю, запропонованому до уваги читачів «ДТ», один із лідерів СПУ постане, можливо, у дещо незвичній іпостасі — не стільки трибуна, скільки філософа. Не стільки викривача, скільки аналітика. Не стільки агресора, скільки захисника. І в порівняно новій для нього ролі Луценко часом виглядав цілком переконливо...

— Юрій Луценко був одним із трьох депутатів-соціалістів, котрі відмовилися 3 лютого підтримати обновлені варіанти проекту №4105. Відразу після того, як модернізований варіант конституційної реформи здобув підтримку конституційної більшості, ви піддали своїх колег по парламенту різкій критиці. Однак після засідання політвиконкому позиція найрадикальнішого члена СПУ несподівано пом’якшилася. У чому річ?

— Моя позиція не змінилася, вона піддалася уточненню. Уранці 3 лютого, після дуже серйозної дискусії у фракції, я дійсно прийняв рішення не брати участі в голосуванні. По-перше, тому що був проти фактичної легалізації незаконного, «парнокопитного» голосування 24 грудня. По-друге, я не бажав обрання прем’єра з президентськими повноваженнями цим складом Ради. «Кучму — геть у прем’єр-міністри!» — не моє гасло. Не за те боролися.

У той момент Олександр Олександрович не зміг навести аргументи, здатні змінити мою точку зору. Він зробив це тільки два дні по тому. Цілком можливо, що Мороз із наміром так вчинив. Буду відвертий: тоді мене захльостували емоції, і я навряд чи сприйняв би аргументи. Казати про суть цих аргументів не стану, щоб не давати додаткової поживи для розмірковувань медведчуківським аналітикам.

— А як же бути із заявою другої людини в партії, Йосипа Вінського про те, що ваше самоуправство стане предметом розглядів на з’їзді?

— Річ у тім, що засоби масової інформації не зовсім коректно переказали висловлювання Вінського в прямому ефірі на 5-му каналі.

— Кажуть, що свою думку з приводу конкретної участі фракції в реалізації конституційної реформи змінював не лише депутат Луценко, а й депутат Мороз. Джерела в «Нашій Україні» стверджують, що Олександр Олександрович напередодні обіцяв Віктору Андрійовичу не брати участі в злощасному голосуванні. Джерела в Компартії ці відомості спростовують. Ваша версія?

— Не можу погодитися з тим, що Мороз змінював свою позицію. 2 лютого проходили багатогодинні консультації, у яких взяли участь представники «Нашої України», СПУ, БЮТ, КПУ, а також голова Верховної Ради Володимир Литвин і перший віце-спікер Адам Мартинюк. Обговорювалася можливість підтримки підкоригованого проекту №4105 частиною «Нашої України». Наскільки можна судити, представники «НУ» у принципі не відкидали такої можливості і, як мінімум, висловлювали готовність відмовитися від блокування трибуни.

Чому цього не сталося? Можна припустити, що Ющенко прислухався до порад тієї частини свого оточення, котра вважала, що участь у процесі реформування Конституції принесе лідеру «Нашої України» більше шкоди, аніж користі. На мій погляд, це була помилка. Відвойоване у влади право всенародно обирати Президента — безсумнівна перемога опозиції. Віктор Андрійович фактично позбавив опозицію перемоги, до якої, до речі, сам був значною мірою причетний. Зрозумілим є бажання Ющенка залишитися чистим, але навряд чи можна цього домогтися, забруднивши інших.

— Чутки про матеріальне стимулювання депутатів від СПУ ви, звісно, відкидаєте...

— З усією відповідальністю заявляю як офіційна особа: Соціалістична партія не одержувала ніяких грошей від політичних супротивників за голосування 3 лютого. Що стосується регулярно згадуваного Миколи Рудьковського, то у нього горезвісна свердловина була ще до одержання депутатського мандата. Якщо не помиляюся, чи то півтора, чи то два роки тому він її реалізував.

Чи є хтось із членів фракції СПУ співзасновником підприємств? Напевно не знаю, але не виключаю. Однак можливі комерційні інтереси ніколи не були і ніколи не зможуть стати визначальним чинником при нашому голосуванні за те чи інше рішення. На позицію фракції завжди впливали лише дві обставини — ідейні переконання та тактичні міркування.

— Зустріч Мороза з Медведчуком, якщо дотримуватися вашої логіки, також не могла вплинути на позицію ваших соратників?

— Їхня розмова тривала не більше п’яти хвилин: глава президентської адміністрації сів у машину до Олександра Олександровича і запевнив його в тому, що більшовики дотримуватимуться домовленості і політичного кидка не буде.

— Ющенко, наскільки можна судити, мав із цього приводу іншу думку...

— Коли уранці 3 лютого наша фракція приймала рішення, чи голосувати за змінені проекти №4105, з’явився Віктор Андрійович із кількома «нашоукраїнцями». Між ним і Морозом відбулося бурхливе з’ясування. Один звинувачував іншого в зв’язках із владою.

У відповідь на закид із приводу зустрічі з Медведчуком Олександр Олександрович зауважив: «Мені що — залишається звинувачувати вас у тому, що ви зустрічаєтеся з Кучмою? Я не готовий будувати розмову за принципом «Сам дурень!» У ході цього не дуже тривалого, але занадто емоційного діалогу Ющенко дуже погарячкував, що явно не сприяло знаходженню взаємопорозуміння.

— Якщо Мороз справді нічого не обіцяв лідеру «Нашої України», чому ж Віктор Андрійович так нервувався?

— Того ж дня я поставив йому кілька запитань. Ющенка не влаштовувало обрання президента парламентом? Ця норма віддається забуттю. Його турбувало обрання наділеного додатковими повноваженнями прем’єра в кучмістському парламенті? Цього положення можна позбутися в проміжку між попереднім схваленням законопроекту й остаточним голосуванням.

Відповідь Ющенка була недвозначна: «Мене не влаштовує такий поворот подій, оскільки за цей час із моєї фракції виб’ють не менше двадцяти чоловік. Ви підставляєте цих людей під репресії».

Якщо лідер фракції не може ручатися за стійкість своїх підопічних, то чому він перекладає цю проблему на плечі своїх союзників? Мені відомо, під яким пресом перебувають «нашоукраїнці», але вважаю своїм обов’язком зауважити: ми під ним перебуваємо значно довше.

Чудово розумію емоції Віктора Андрійовича, поділяю його переживання, однак переконаний, що порятунок «Нашої України» від репресій не входить в обов’язки Соцпартії. Тим більше — ціною відмови від реформи, проведення якої було ледь не найголовнішим завданням, що стояло перед нашою організацією довгі роки. Жертвувати цим задля збереження цілісності лав «Нашої України»? Це вже не політика.

— Можна стверджувати, що Мороз не переконався в готовності Ющенка провести реформи?

— Ймовірно. На Ющенка сьогодні тисне тягар колосальної відповідальності за прийняття рішень. Подібний тягар був на плечах Мороза — 1999-го, 2000-го, почасти 2001-го. Від його позиції багато в чому залежала поведінка опозиції, що визначала долю країни. Сьогодні це — хрест «Нашої України» і особисто Ющенка. І тільки від нього самого залежить — як довго він цей хрест нестиме.

На словах члени «НУ» демонстрували готовність підписати спільну заяву про необхідність проведення політреформи, результати якої вводилися б у дію після 2006 року. Я знаю, що і сьогодні більша частина «Нашої України» згодна з подібною постановкою питання. Але коли мова заходила про розробку спільного законопроекту, про формування єдиного, реалістичного підходу, «нашоукраїнці» лише відмахувалися: «А навіщо, якщо все одно ніякої реформи не буде?»

Подібна недалекоглядна політика залишила Ющенка поза процесом. Хоча розумній людині відомо: якщо процесу не уникнути, то краще його очолити. Віктор Андрійович мав таку можливість, але знехтував нею. На жаль, він виявився заручником висновків тих аналітиків із «Нашої України», котрі були переконані, що конституційної реформи не буде.

— Тепер там настільки ж твердо переконані, що більше не має сенсу говорити ні про опозиційну трійку, ні тим більше про четвірку?

— Як на мене, представники «НУ» самі себе загнали в куток. У куток, але не в глухий кут. Коли мова заходить про їхню участь у реформі, багато хто з них розводить руками: «Ми в принципі не проти, але у нас немає зворотного шляху». Самообман! Зворотний шлях легший, аніж це виявиться з «висоти» того політичного болота, у якому за власною ініціативою опинилася фракція Ющенка.

Конституційні зміни — на початку шляху. До них не соромно повернутися, до них не соромно підключитися. Істинна реформа тільки виграє від цього, так само як і «Наша Україна» безумовно виграє від участі в реформі.

Тим більше що зміна Основного Закону — лише половина справи. Я абсолютно згоден із Ющенком: щоб змінити країну, недостатньо змінити систему влади, необхідно змінювати людей при владі. Це — значно важливіше і значно складніше завдання, аніж виправлення конституційних норм. Подібне завдання здійсненно лише у разі об’єднання зусиль опозиції.

— Тобто ви ще вірите в ренесанс об’єднаної опозиції? Може, для вас і тема єдиного кандидата не втратила своєї актуальності? Особливо після того як Мороз фактично заявив про початок своєї передвиборної кампанії.

— Ця тема набула особливої актуальності. Що стосується Мороза, то він готовий йти на вибори. І як представник СПУ, і як представник об’єднаної політичної сили. Він ще місяць тому заявив про свою готовність до пошуку розумного компромісу між всіма опозиційними силами.

— Чи може стати плодом розумного компромісу кандидатура Ющенка?

— Особисто я зроблю все від мене залежне, щоб на виборах переміг представник опозиції. Хоч би хто ним був. Коли виявиться, що єдиним претендентом на перемогу буде Ющенко, я зі шкури вилізу, щоб йому в цьому допомогти, хоча у мене до нього запитань більше, аніж хотілося б. Якщо у Мороза з’явиться реальний шанс виграти, я кістками ляжу задля того, щоб це сталося. На цих виборах суспільство зобов’язане усунути владу. І записати в історію України: «влада змінювана».

— Ви поділилися особистою думкою. Чи можете спрогнозувати можливу позицію партії?

— Соцпартія погодиться на будь-якого єдиного кандидата від опозиції, якщо він матиме серйозні шанси на перемогу. І якщо його претензії на право називатися єдиним кандидатом будуть підкріплені виразними аргументами.

— Тобто СПУ торгуватиметься?

— СПУ домовлятиметься, але вона не стане ні під кого лягати. Ми хочемо брати участь у переможній коаліції, у котрій спільну програму реалізовуватиме єдина команда.

З моєї точки зору, необхідно зосередитися не стільки на розмовах про персону єдиного кандидата, скільки на розробці спільної програми та формуванні спільної команди. Пересічна людина нескінченно далека від високої політики, вона живе цілком земними проблемами. І її вибір у кінцевому рахунку визначається просто: вона прикидає, наскільки той чи інший кандидат здатний вирішити актуальні проблеми. Передвиборні програми потенційних претендентів на президентський пост від опозиції ще не оприлюднені, але слабкі місця кожного з них заздалегідь відомі. Об’єднавши зусилля, можна позбавити населення від багатьох необгрунтованих страхів.

— Тобто?

— Скажімо, буде оголошено, що після перемоги на президентських виборах єдиного кандидата від опозиції послом у Москву поїде соціаліст А. Практично не сумніваюся, що це суттєво розширить електоральні можливості цього кандидата, наприклад, у Харкові — місті, де цілком серйозно побоюються охолодження взаємин з Росією. Приблизно те ж відбудеться в Донецьку, якщо буде відомо, що пост міністра освіти отримає соціаліст B, котрий явно не стане нав’язувати насильницьку українізацію місцевих шкіл. Маса запитань відпаде, коли з’ясується, що міністром внутрішніх справ стане бютівець C, а D, його колега, відповідатиме за вугільну галузь.

Відомо Морозу, що йому не до кінця довіряють прибічники жорсткого євроатлантичного курсу? Безумовно. Знає Ющенко, що до нього з недовірою ставляться аграрії, котрі пам’ятають його, м’яко кажучи, неефективну політику в галузі сільського господарства? Не може не знати. Розуміє він, наскільки важливо повернути їхню довіру? Не може не розуміти.

Необхідно для кожної конкретної проблемної сфери знайти адекватного виконавця, котрий позитивно сприймається. Якщо це буде зроблено, хто конкретно стане єдиним кандидатом — уже не так принципово. У всякому разі, пошук цього обранця напевно перестане бути таким болючим.

І ще один принциповий момент. Усі повинні спалити всі мости. Якщо ми в одному човні, то не тільки Луценко мусить кричати «Кучму геть!» І не тільки Ющенко. А й Костенко, і Порошенко, і Пинзеник. Політики не лише першого, а й другого ешелону мусять свідомо відрізати собі шляхи до відступу. Без цього неможлива єдність опозиції. А без єдності не буде перемоги.

— Наскільки може ускладнити процес консолідації опозиції привселюдне звинувачення в зраді, висунуте Ющенком на адресу Мороза?

— Як на мене, безглуздо говорити про особисті образи, коли йдеться про осмислені колективні дії. Емоції минають, політики залишаються. Нанесені і перенесені образи не можуть бути приводом, тим більше — причиною, коли йдеться про принципові речі.

Не буду говорити, наскільки мене свого часу скривдив «лист трьох», у якому нас, «наметовиків», обізвали фашистами. Багато людей цього не подарували досі. Хтось, можливо, не простить ніколи. І не думаю, що для авторів заяви це секрет. Я ж (кажу абсолютно чесно) сьогодні не надаю тому, що сталося тоді, ніякого значення. Просто знаю, що Ющенко тоді вчинив неправильно. Усвідомлення даної обставини дозволяє мені переступити через образу, щоб йти далі. Це не всепрощенство, а наслідок певного досвіду, котрий переконує, що в реальній політиці немає місця ні для тих, хто ображається, ні для тих, хто зволікає.

Хибна, нераціональна, неадекватна подіям характеристика, дана Морозу Віктором Андрійовичем, на мій погляд, не повинна стати серйозною перешкодою для майбутніх спільних дій.

— Питання єдності, здається, актуальне не тільки для опозиції взагалі, а й для СПУ зокрема. Наскільки відомо, далеко не всі в партії підтримують висування Мороза?

— У партії є люди, котрі сумніваються в доцільності висування Мороза в тому разі, якщо він не зможе стати єдиним кандидатом. І число їх значне.

— Чи може поразка в президентській кампанії поставити під сумнів лідерство Мороза? І чи здатна ця невдача спричинити за собою провал на парламентських виборах-2006?

— Авторитет Олександра Олександровича під сумнів не ставиться, і його можливий неуспіх на виборах-2004 не призведе до втрати крісла керівника партії. Йому просто немає рівноцінної заміни.

Я розглядав би проблему ширше: політичний провал опозиції на майбутніх президентських виборах здатний призвести до кризи всього руху опору владі.

Якщо до влади прийде наступник Кучми — чи як Президент, чи як прем’єр, чи (що в багато разів гірше) і як Президент, і як прем’єр — це означатиме появу принципово нової політичної конфігурації. І тоді буде вкрай утруднено існування нинішніх партій у їхньому сьогоднішньому форматі.

— З вашої точки зору, чи може бути ставлеником Кучми Віктор Ющенко?

— Як казав незабутній Потебенько — із ймовірністю 99,6% можу сказати, що це неможливо.

— Півроку тому було важко уявити, що в тій же «Нашій Україні» Олександра Мороза багато хто сприйматиме ледь не як емісара влади. Ви згодні з тим, що СПУ багато в чому сама підставилася? Фракція СПУ взяла участь у легалізації сумнівного голосування 24 грудня. Представники вашого депутатського осередку разом із посланцями більшості брали участь у підготовці та підписанні політичної угоди. Мороз став бажаним гостем на провладних каналах. Не станете заперечувати, що не втаємничений у тонкощі політичної кухні виборець може зробити висновок про змову соціалістів із владою?

— По-перше, СПУ підтримала подання в Конституційний суд, у якому пропонується невідкладно розглянути питання про законність зміни порядку голосування і про легітимність прийнятого 24 грудня рішення. Більше того, ми зажадали, щоб висновок КС було оприлюднено до остаточного волевиявлення депутатського корпуса з приводу конституційних змін. Тим більше, що, з огляду на важливість того, що відбувається, це принциповий момент не лише для фракції, а й для всієї країни.

По-друге, я не перебільшував би значення документа, підписаного дванадцятьма фракціями. Що він являє собою насправді? Всього-на-всього міні-графік парламентської роботи, пов’язаної з екстреним розглядом ряду законопроектів. Тих самих принципово важливих законопроектів, ухвалення яких давно і послідовно домагалися опозиційні фракції, включаючи «Нашу Україну» і БЮТ. Угода — лише план, який несе на собі певне технологічне, а не політичне навантаження.

Мороз частий гість на телебаченні? Ви знаєте, був період, коли я був популярним на всіх медведчуківських телеканалах. І не помітив, щоб це якимось чином зашкодило моєму іміджу радикального опозиціонера. Мене чиїм тільки агентом свого часу не називали — і Пустовойтенка, і Медведчука, і Януковича, і Ющенка. До речі, жоден ярлик не встигав прирости, бо замість нього відразу ліпили новий — це одна з характерних рис нашої політики.

Зрештою, ми повинні використовувати будь-яку можливість пояснити людям, що відбувається. Коли Мороз приходить до Піховшека і заявляє, що не він із владою, більше того — влада змушена прийти до нього, хіба він не правий?

Дійсно, виступати на підконтрольному Банковій телебаченні, з одного боку, сумнівне задоволення, з іншого боку — серйозне випробування. Провладні телеканали виконують функції презервативів реальності. Але якщо в них удасться пробити діру, це може призвести до відомих сприятливих наслідків. Несподіваних для виробників.

Згоден, народ не в змозі вникнути в усі тонкощі, він реагує переважно на те, хто, як і з ким голосує. Тому когось дивує, когось ображає, а когось й обурює сам факт сукупного голосування соціалістів і представників пропрезидентської більшості. Припускаю, що ця обставина може болісно відбитися на свідомості нашого електорату, причому не тільки соціалістичного, а й опозиційного взагалі.

Ситуація ускладнюється відсутністю в опозиції потужних ЗМІ. У нас цілком вистачає аргументів для обгрунтування свого погляду, але не зовсім вистачає засобів для його озвучування. Розуміючи це, СПУ торік випустила 20 мільйонів одиниць друкованої продукції — спецвипусків газет, листівок, листів лідера партії до виборців тощо. Тому ми за свій електорат загалом спокійні. Так, метод, яким ми користуємося, примітивний, дідівський. Але, по-перше, він себе виправдує, по-друге, інших засобів комунікації ми, за великим рахунком, позбавлені.

Одне слово, я упевнений, що виборець рано чи пізно розбереться, і нам не соромно дивитися в майбутнє. Переконаний: ми не давали приводу вважати себе безпринципними.

— Ряд експертів вважає, що в Раді (як в опозиції, так і в більшості) накопичилася критична маса зайво принципових парламентаріїв. Які навіть подумували об’єднатися в окрему депутатську групу, але завадила суттєва різниця в ідеології.

— У Раді, дійсно, склалося співтовариство людей, критично налаштованих стосовно режиму і не завжди поділяючих позицію власних фракцій. Я і себе відношу до їхнього числа. Зрозуміло, хотілося б утриматися від згадування конкретних прізвищ, особливо тих, які значаться в списках більшовицьких фракцій. Боюся, моя зайва відвертість може їм серйозно нашкодити. Ми регулярно обмінюємося думками.

— Координуєте дії?

— Звіряємо позиції. І такі звіряння здійснюються перед кожним принциповим голосуванням. І в «Нашій Україні», і в КПУ, і у фракції «трудовиків», і серед аграріїв є люди, думка яких для мене вкрай важлива. Цінна для мого світовідчування. Сподіваюся, що моя точка зору є настільки ж важливою і для них. Передумови для формалізації подібного духовного братства, об’єднання людей з однаковим політичним ставленням і до влади, і до опозиції є. Але я не упевнений у доцільності цієї формалізації. Зробити це — значить дати зайвий привід провладній пропаганді кричати про розкол в опозиції.

— Ви, до речі, так і не відповіли на запитання про внутрішні тертя в Соцпартії — наскільки вони серйозні?

— У СПУ завжди існували різні течії: як і всякий живий організм, вона не є монолітом. Як відомо, усе занадто стабільне перебуває на цвинтарі. Вся наша історія супроводжувалася гострими дискусіями на найрізноманітніші теми. Спрощено кажучи, в організації існують два погляди на СПУ — одні є прибічниками пострадянської моделі, інші — європейської. Напередодні з’їзду дискусія між представниками двох течій загострилася. Ці дебати складно назвати світською бесідою, але ні приводом до розколу, ні причиною для чисток вони не стануть. Хоча мушу зауважити: після недавнього засідання політвиконкому, у якому брали участь перші секретарі обкомів, я у черговий раз переконався в правоті відомого афоризму: «Песимізм — настрій, а оптимізм — сила волі».

— Наскільки я можу судити, чутки про можливий вихід Луценка з Соцпартії і наступне за цим закриття газети «Грані плюс» позбавлені реальної основи?

— «Грані плюс» ніколи не були виданням Соцпартії. Це радше бойовий листок опозиційних політиків і журналістів, аніж ЗМІ в звичному розумінні цього слова. Газету може закрити тільки її власник. Не думаю, що у нього для цього є якісь підстави.

Що стосується виходу... У СПУ я маю можливість бути почутим, можу висловлювати свою думку, не завжди приємну для дуже багатьох. Саме за це я особливо поважаю Мороза. Упевнений: у жодній іншій партії немає більш демократичних дискусій.

— Але в принципі вам пропонували перемінити фракційну прописку?

— Колись мене напівжартома звали в «Нашу Україну», на що я їм відповів: «Не впевнений, що вас обрадує перспектива появи ще одного Тараса Чорновола».

— А в КПУ не звали?

— Ні, там відомо моє критичне до них ставлення: керівництво комуністів не стільки є таким по суті, скільки експлуатує назву.

Я не уявляю себе поза Соцпартією. Я вступив у СПУ 1991 року, але це був не стільки усвідомлений вибір, скільки емоційний порив, акт протесту проти шабашу правих екстремістів у мене на батьківщині, у Рівному. Там тоді відбувалися позамежні речі, про які навіть сьогодні боляче говорити. Мій батько в тому, минулому, житті був першим секретарем обкому Компартії, і коли він проводжав мене на установчий з’їзд СПУ, його очі світилися гордістю за сина.

Сьогодні я переконаний соціаліст, і моя мета — зробити все для остаточного становлення сучасної, європейської лівої партії. Без котрої неможливо побудувати повноцінну демократію. Будь-який птах літає з допомогою двох крил — правого і лівого, якщо одного крила бракує, він кружлятиме на місці, доки не впаде.

Занадто багато довелося пережити країні, щоб після «справи Гонгадзе» праві і ліві (принаймні, найдалекоглядніші політики по обидва боки) відчули необхідність в існуванні одне одного.

— На вашу думку, рух «Україна без Кучми» міг призвести до зміни влади?

— Міг, якби підтримали нас Ющенко і Симоненко. Ні для кого не секрет — сила-силенна «наметовиків» були безпосередніми прибічниками Ющенка. Вони чекали від нього хоча б моральної підтримки. А дочекалися «листа трьох».

2000 року в різних регіонах до нас підходили місцеві комуністи з тим же розгубленим запитанням: «Коли наші дадуть сигнал?» Я не знав, що їм відповісти. Не міг же їм розповідати, як Петро Миколайович цікавився, хто буде президентом у разі падіння режиму Кучми. «Будуть вибори», — відповідали йому. Слід гадати, така відповідь Симоненка не влаштувала.

— У чому, на вашу думку, секрет політичного довгожительства Кучми, котрого стільки разів оголошували політичним небіжчиком?

— Кучма — людина з неймовірно розвиненим тваринячим чуттям, у цьому, напевно, головна запорука його численних успіхів у численних інтригах. Після провалу акції «Україна без Кучми» він став мені нагадувати вовка, котрий проскочив червоні прапорці й увірував у власну невразливість. Як на мене, даремно. Мені здається, самовпевненість зіграла з ним злий жарт. Намагаючись убезпечити себе, він найняв людину з таким же чуттям, але значно досвідченішу в мистецтві інтриг. Жертвою яких цілком може стати і сам Леонід Данилович.

Наскільки я можу судити, нова інтрига Медведчука полягає в тому, щоб приспати пильність Януковича розмовами про єдиного кандидата і розміняти його на більш згідливого Тігіпка. У всякому разі, за моїми даними, Віктор Володимирович у союзі з Пінчуком мають намір під білі ручки ввести нинішнього главу НБУ в Кабмін. І навіть замовили відомій російській фірмі бізнес-проект «Тігіпко-прем’єр».

Російський чинник у нашій політиці присутній незмінно. Кожен кандидат від влади розраховує на підтримку Москви. На мою думку, російський президент уже зробив свій вибір. І цей вибір багатьох здивує.

— Наявність російського чинника неминуче призведе до того, що на виборах знову почнуться спекуляції з приводу російської мови та федералізму. Ви, до речі, наскільки пам’ятаю, ці ідеї почасти підтримуєте. Розколу України не боїтеся?

— У мирному житті я був головним конструктором електронного заводу. Отож у цій галузі існує таке поняття, як напруга скла. Скло проходило термообробку, і якщо зміна температури від нуля до сотні градусів, а потім від сотні до нуля не була плавною, то в склі утворювалися не помітні для ока тріщини. І через якийсь час скло лопалося від найменшого удару.

Небезпека розколу для України існує. Вона може виявитися згубною у разі консервації наявних проблем. Не помітні оку тріщини утворилися давно, коли всю державу вирішили вимірювати одним аршином. У Івано-Франківську й у Харкові не можуть і не будуть однаково розмовляти, думати, вірити і святкувати. Давайте чесно визнаємо: країна занадто велика і занадто різна, щоб намагатися її уніфікувати. У Луганській області шануватимуть молодогвардійців, а в Рівненській — бійців УПА. На Слобожанщині люди ходили і ходитимуть у православну церкву, причому Московського патріархату. А в Галичині відвідуватимуть греко-католицькі храми. Ніхто і ніщо не вправі змусити людей робити інакше.

У Донецьку, швидше за все, діти ще довго розмовлятимуть удома тільки російською. Хоча я дуже хотів би, щоб там вважали українську як мінімум другою рідною. Якщо російська в даній області отримає статус офіційної (при обов’язковому збереженні української єдиною державною), це буде цілком природно. А в Тернополі завжди спілкуватимуться тільки українською, і спроба в тому регіоні зробити російську офіційною протиприродна. Кожна частина України має право любити, вірити і розмовляти так, як їй зручно. Визнання цього факту буде свідченням поваги центру до кожного конкретного регіону. І безсумнівно обертається повагою всіх регіонів до територіальної цілісності держави.

Я не називав би те, що пропоную, федералізмом. Радше — усвідомленням історично сформованої специфіки різних територій України. Чи виникне при цьому загроза сепаратизму? Вона давно виникла, бо сепаратнішими, аніж наші губернатори, не можна бути в принципі. Кожен регіон уже давно живе за власними звичаями і правилами. То давайте ці звичаї легалізуємо, а правила узаконимо, заодно надавши їм цивілізованого вигляду.

— Яким чином?

— По-перше, слід нормалізувати систему місцевої влади. Схема проста: народ обирає Ради, Ради формують виконкоми і вибирають губернатора.

По-друге, слід нормалізувати діяльність прокуратури, котра не займалася б політичними репресіями, а стежила за дотриманням законності.

Тоді, напевно, не буде підстав побоюватися проявів сепаратизму з боку окремих регіональних вождів.

— І проявів антисемітизму — теж?

— Підгрунтя запитання зрозуміле. З моєї точки зору, і публікація Яременка, і рішення столичного Шевченківського суду вільно чи мимоволі підігрівають антисемітизм. Що неприпустимо в країні, котра і так розділена за багатьма параметрами.

— І котру в черговий раз розділять президентські вибори. Розділять на тих, хто боїться, і на тих, хто сподівається. До перших, безумовно, належать серйозні підприємці. Вітчизняний бізнес вже тіпає від очікування результатів майбутніх президентських виборів, від можливого масштабного переділу власності та масової зміни власників. А потенційні кандидати від опозиції не квапляться переконувати їх у протилежному.

— Безумовно, українська буржуазія має право знати, що буде з нею у разі приходу опозиції до влади. На мій погляд, у передвиборній кампанії 1999 року лідер СПУ припустився лише одного суттєвого промаху: він не достукався до сердець народжуваної української буржуазії і не зміг переконати її в готовності підтримати конкурентоспроможний малий і середній бізнес.

— Тобто переділу не буде?

— Буде. Якщо вважати переділом процес розукрупнення гігантських олігархічних утворень, що зрослися з владою і незаконним шляхом монополізували цілі сфери. Монополії не повинні, як у Росії, передаватися в руки чекістів чи нових фаворитів. Опозиція не тільки за політичну, а й за економічну демократію. На ефективні підприємства, котрі працюють, сплачують податки, ніхто не замахуватиметься.

— Вам відомо багато підприємств, які б завжди і повністю платили за рахунками нашої податкової адміністрації?

— Так, я знаю, що вітчизняна економіка дихає крізь діри бюджету Азарова. Але це слід залишити в минулому.

— Тобто опозиція за податкову амністію?

— Оскільки поки немає формалізованого рішення, я маю право говорити лише від власного імені і від імені товаришів, котрі поділяють мою думку. Немає нічого поганого в тому, щоб представникам бізнесу, у тому числі й олігархам, було надано право почати життя з чистого листа. Але для цього необхідна їхня власна добра воля, їхня готовність жити за новими, прозорими правилами. Поки подібного бажання у них не спостерігається. А його можна простимулювати.

— З допомогою компромату?

— Сейфи у відповідних кабінетах вгинаються від папок, де зібрано найдивовижніші відомості. Не захочуть працювати на країну — будемо змушувати на неї працювати. І країні буде краще, і олігархам.

— Загалом, гучних показових судових процесів чекати не варто?

— Якщо їх затівати, то під удар потраплять не стільки могутні вожді холдингів, скільки скромні бухгалтери шахт.

— У наявності у спецслужб необхідної кількості компрометуючих матеріалів, ви, схоже, не сумніваєтеся?

— Я сумніваюся в наявності необхідної кількості чистих рук у керівництві спецслужб. Хоча знаю, що не на останніх ролях у цих органах є люди, готові розчистити вітчизняні авгієві стайні.

— Якщо я вірно зрозумів, опозиція готова до тотального відпущення гріхів?

— Ви невірно зрозуміли. Не можуть бути амністовані люди, винні у скоєнні політичних і кримінальних злочинів. Наприклад, організатори та виконавці убивства Гонгадзе за жодних обставин не можуть розраховувати на індульгенцію. Так само, як і співучасники інших убивств на політичному й економічному грунті.

І ще одна важлива деталь: багато представників вищої та середньої ланки різних силових структур, на моє переконання, готові до такого повороту подій. Гнутися перед карними «шістками», як це було в жовтні в Донецьку, втомилися і полковники СБУ, і генерали МВС.

— Для Президента, якщо буде доведено його причетність до справи Гонгадзе, винятку також не буде зроблено?

— Він мусить обов’язково понести покарання, і це має стати повчанням для країни й уроком для тих, хто прийде до влади після нього. Якщо цього не зробити, влада не зміниться, і країна не зміниться. Тим більше що відомо: саме Леонід Кучма наказав усунути журналіста.

— Тобто — убити?

— Було замовлення на усунення. Поки складно судити, що під цим малося на увазі: те, що сталося, було ексцесом чи свідомим убивством. Хоча друге не виключається. Була необхідність залякати журналістів країни, котра неминуче рухалася по білоруському шляху. І повністю повторила б його, не будь «України без Кучми» і Форуму національного порятунку. За всієї суперечливості наших дій.

Адреса матеріалу: http://dt.ua/POLITICS/yuriy_lutsenko_kuchma_obovyazkovo_ponese_pokarannya,_tse_mae_stati_urokom_dlya_tih,_hto_priyde_do_vl-39074.html

• Tweet
• Помітили помилку в тексті? Виділіть її мишою та натисніть ctrl+Enter.