Війна Обами і війна вибору

Президент США Барак Обама зробив свій вибір. Виступаючи першого грудня у Вест-Пойнті, він звернувся до нації із закликом виграти «війну необхідності» в Афганістані. Це історичне рішення. Глава Білого дому знає, що воно може коштувати йому дуже дорого. Але це — «війна вибору». Вибору свободи і безпеки своєї країни, союзників і, звісно ж, Афганістану.

З погляду політики, напевно, найбільшою загрозою для Обами є те, що він виявився практично одним у полі воїном. Віце-президент Байден, категорично не погоджуючись зі стратегією, загальні контури якої було окреслено Обамою ще в березні, схоже, створив «антивоєнний фронт». Байден дуже впливовий. Його прибічники — представники ліберальних і лівих академічних та аналітичних кіл — посідають багато ключових посад адміністрації у сфері безпеки та оборони, зовнішньої політики. Велике представництво цього «фронту» в обох палатах конгресу. І вони готові визнати можливу поразку у війні. Проте тільки не Обама. Як не готові визнати цього і багато американців.

Стратегія, тактика, сили, ресурси

Першого жовтня ситуацію «підірвав» командуючий силами союзників в Афганістані Стенлі Маккрістал, який визнав під час свого виступу в лондонському Chattham House, що для Сполучених Штатів війна може закінчитися поразкою. Раніше на стіл президента лягла підписана Маккрісталом доповідь, у якій давалася оцінка того, що відбувається, і пропонувалися заходи, здатні привести союзників до успішного завершення операції «Непохитна свобода». Після цього розпочався тримісячний виснажливий марафон, який закінчився зверненням президента до нації у Вест-Пойнті.

Обама провів десять засідань на найвищому рівні. Значно більше — у вужчому колі. Як зазначається в матеріалах вашингтонського Центру стратегічних і міжнародних досліджень, з початку війни в Афганістані було підготовлено п’ять стратегічних оглядів. І тільки документ, на основі якого базувалося звернення президента, визначав засоби та цілі нової стратегії — «Очищення, утримання, побудова і передача» (Clear, Hold, Build and Transfer).

Нова стратегія президента Обами насамперед спрямована на захист афганського населення і створення умов максимальної безпеки його життя. Вона також визначає своєю ключовою метою регіональну стабільність, яка відкриває перспективи успішної боротьби з ісламським тероризмом в усьому світі, а також нове утвердження США як надійного стратегічного союзника.

Керівництво США має намір діяти рішуче, швидко і жорстко. А це передбачає досягнення серйозних успіхів у південних та східних провінціях Афганістану до початку весни, коли повстанці традиційно розгортають свої масштабні бойові кампанії. На середину 2010 року кількість американських солдатів зросте приблизно до ста тисяч. П’ять нових бригад буде послано в найнебезпечніші регіони, де вони з’єднаються з уже розташованими підрозділами.

Що особливо важливо, у разі потреби адміністрація може відправити ще понад тридцять тисяч американських солдатів. Стратегія дій, згідно з оцінками американських фахівців у сфері проведення антитерористичних і антиповстанських операцій, полягатиме в т.зв. переміщенні точок: сили, які визволили певну територію, передаватимуть контроль над нею національним силам, а самі перебазуються в інші райони.

Вперше військове командування США віддало наказ про взаємодію з афганськими національними силами безпеки як із партнерами, а не помічниками. Нині афганська армія контролює тільки Кабул. Передбачається спільне планування і проведення операцій, обмін розвідувальними даними. Згідно зі стратегією Обами, чисельність афганської армії у 2010 році має сягнути 134 тисяч.

Але ключова проблема — це величезний рівень корупції афганської влади і надзвичайно низький рівень довіри населення до її представників. Цілком можлива дестабілізація ситуації в Пакистані або встановлення контролю над країною з боку ісламських фундаменталістів. Тоді вся концепція американської адміністрації може виявитися недійовою. Тому 1,5 млрд. дол., які виділяються Вашингтоном як фінансова допомога уряду Пакистану на п’ять років, можуть стати дуже важливим інструментом для підтримки стабільного управління та економічного розвитку.

Політична боротьба з приводу фінансування нової стратегії Обами, схоже, буде безпрецедентною. А джерелом найсильнішої протидії може стати ліве крило Демократичної партії. Хоча заплановані кошти називають астрономічними і деякі республіканці.

2005 фінансового року витрати на операцію в Афганістані становили 20 млрд. дол., 2009-го — 55,2 млрд., а 2010-го — заплановано виділення 73 млрд. Додатково у конгресу просять ще 30 млрд. дол. Таким чином, місячні витрати на операцію в Афганістані зросли з 1,7 млрд. у 2005-му до 4,6 млрд. у 2007-му, і в 2010 році сягнуть понад 8 млрд. Але всі чудово розуміють складність ситуації. А відмова президенту у виділенні фінансових ресурсів — це прямий шлях до поразки.

Один із найбільш уразливих моментів у новій стратегії — запланований Бараком Обамою вихід із Афганістану в липні 2011-го. З одного боку, встановлення певної дати — свого роду «стимулятор» для Сполучених Штатів, НАТО, ISAF (Міжнародних сил зі сприяння безпеці в Афганістані). З іншого боку на це можна подивитися і як на помилку президента, що дає «Талібану», «Аль-Каїді» чітке уявлення про наміри США. Навряд чи, знаючи про встановлену дату, ісламські бойовики підуть на свої бази, тим самим повністю відкриваючи дорогу силам союзників для швидкого встановлення контролю над територією. Але вище військове керівництво, включно з міністром оборони Гейтсом, заявляло, що червень 2011-го — це тільки планована дата, і все залежатиме від стратегічного розвитку ситуації. Якщо США, НАТО, ISAF зазнаватимуть поразки, дата виведення вже не матиме значення.

НАТО: останній тест?

Війна в Афганістані є останнім тестом для стратегічної єдності НАТО й останнім шансом для переважної більшості європейських членів альянсу продемонструвати відданість ідеям трансатлантичного співтовариства. У вересні 2001 року ініціаторами набрання чинності знаменитою статтею 5 Вашингтонського договору були саме європейські союзники. Але переважна більшість їх ніколи не планувала участі у війні. Після виступу Барака Обами європейці зобов’язані воювати, розуміючи, що насамперед вони захищають свої країни та своїх співвітчизників. Виступ міністра оборони Канади Петера Маккея в тому ж таки Chattham House пройшов під девізом: «Настав час вирішити долю НАТО».

Після засідання Північноатлантичної ради 3—4 грудня і спеціального засідання з участю міністрів закордонних справ країн — учасниць ISAF ситуація маловтішна: майже місячний тур Расмуссена столицями держав — членів альянсу і відкритий тиск на союзників із боку Гілларі Клінтон мали результатом згоду 12 країн на збільшення своїх контингентів. Спільними зусиллями в рамках коаліції ISAF кількість військових зросте тільки на сім тисяч за необхідних десяти-п’ятнадцяти. При цьому Великобританія додатково надає 500 солдатів, Словаччина — понад 240, Польща — 500 солдатів, Грузія — майже 1000 (!), Південна Корея — 500 (!).

Цікаво, що чимало країн, котрі відмовилися від збільшення своїх сил, виступали проти надання ПДЧ Україні та Грузії. Зокрема це Париж і Берлін. Після повернення Франції у військові структури альянсу, після того, як французький представник очолив командування союзників з трансформації — «мозок» НАТО, така відмова направити додатково солдатів нічим не пояснюється. Правда, лідери Франції і Німеччини заявили, що чекатимуть 28 січня 2010 року, коли збереться міжнародна конференція щодо Афганістану. На той час уже близько 16 тисяч американських солдатів перебуватимуть на бойових позиціях.

Серед європейських союзників у НАТО спостерігається глибокий розкол у цілях, не кажучи вже про тактику ведення операції. Стратегія «всебічного підходу», прийнята на саміті в Бухаресті, практично залишилася на папері. Триває шкідлива для операції практика мікроуправління зі столиць країн — членів альянсу.

Одні з найефективніших учасників коаліції — Нідерланди — з внутрішніх політичних причин прийняли рішення до грудня наступного року вивести свій численний контингент із країни. Можуть повернутися додому на початку 2011 року і австралійці. Вразлива ситуація із союзниками з Центральної та Східної Європи. Особливо з Польщею та Чехією — після рішення Барака Обами відмовитися від розміщення елементів американської ПРО на території цих одних із найбільш відданих партнерів. У дуже складній ситуації перебувають балтійські країни. Але ставки безпрецедентні. І в Європі повинні розуміти, що питання, у принципі, не в майбутньому НАТО. Питання у свободі і безпеці їхніх власних громадян.