Про боротьбу невидиму й потрібну

Тяжка доля парламентської опозиції. Особливо вона тяжка при владі, схильній до ґрунтовного авторитаризму. Переможець отримує все, ті, хто примкнув, - контроль над кількома фінансовими потоками, а ті, хто проти, - зо два комітети за залишковим принципом, крісло віце-спікера, користь із якого можна мати тільки в час відсутності перших двох парламентських керівників, та можливість виступити з трибуни, або, за нагоди, її заблокувати.

Із цим змирилася більшість українців. Як свідчать останні кілька років, із цим змирилася й сама опозиція. Понад те - навчилася використовувати цей факт, постійно на нього посилаючись. «Ну й що, що в мене багато прогулів? - розповідав у суперечці з рухом «Чесно» досить відомий опозиційний нардеп. - Ну й що, що я не ходжу на комітети? Все одно мій голос там нічого не вирішить, Рада під контролем влади, комітети під контролем влади...» Подальший спіч зводився до того, що він більше користі принесе країні своїм культосвітнім проектом і появою на барикадах мітингів, ніж марними по суті відвідинами парламенту. Раціонально. Незрозуміло тільки одне: навіщо йому було, у такому разі, залишатися нардепом і йти в парламент по новому колу? Адже проводити культосвітню роботу і зводити барикади можна й без статусу народного обранця.

Аргумент «ми в меншості, ми не можемо» став банальним. Надто часто на нього посилаються. Надто часто у відповідь звучить: «А навіщо ми тоді вас обрали?» Коли народу прямо кажуть: «Це ви винні в тому, що ми недобрали голосів», - у відповідь можна почути дуже багато фраз, найвічливіша з яких: «А що ви зробили, щоб ми віддавали вам ці голоси? Ми не бачимо вашої боротьби!» У відповідь: «А ми - вашої: півкраїни на вибори не прийшло…»

Першою «просікла фішку» ВО «Свобода». І дала народу очікуване видовище: зриму боротьбу з владою. Перед камерами були врочисто спиляно кілька секцій паркану, у процесі боротьби з голосуванням чужими картками підлогу протерли кількома іменитими бійцями від Партії регіонів. Протест був помічений, зафіксований, оцінений, блоги прогресивної спільноти вибухнули криками «ми цього кілька років чекали». Потому свободівці мило побалакали з тими ж таки регіоналами біля трибуни й пішли, давши їм можливість проголосувати чужими картками за свої кандидатури прем’єра та спікера. І вовки ситі, і вівці цілі, і пастухові вічна пам’ять.

Але покладімо руку на серце: хіба це - парламентська робота? Хіба роль опозиції в державі може зводитися до соцзмагання, хто укладе на лопатки більше депутатів від влади і спиляє більше секцій паркану? Хіба задля цього ми їх обирали?

Гаразд, припустімо, дехто з нас - саме задля цього. Тоді тим більше варто згадати, в чому полягає функція парламентської опозиції в нормальних країнах.

Це функція - контролю та інформування.

Суть її ось у чому: опозиції не потрібно мати важелі влади, якщо в неї є засоби зв’язку з суспільством та вдосталь розуму і креативності, аби ними скористатися. Опозиція має відстежувати рішення влади вже на найбільш ранніх етапах, розкривати антигромадські задуми, «схеми», ловити за руку корупціонерів, безпардонних лобістів і виставляти їх напоказ. Зрозуміло, при цьому пропонувати альтернативні рішення, альтернативні законопроекти, дискутувати. Якщо навіть і не вдасться вплинути на владу тепер - народ оцінить зусилля, і до наступних виборів буде що витягнути зі скарбнички заслуг.

Чи роблять так наші опозиціонери?

Згадаймо корупційні скандали останніх років. Чи багато їх розкрила опозиція? Аж ніяк: більшість - виключно заслуга журналістів. Опозиція, безумовно, якось підхоплює ці теми, виносячи їх на свої прапори, але більшість її представників ставляться до них без особливого ентузіазму. Інколи - тому, що й самі не дуже віддалені від цих схем, інколи - тому, що не можуть оцінити значимість інформації, інколи - тому, що просто лінь. А інколи, складається враження, просто з корпоративної солідарності з владою та в надії зберегти схеми після її зміни: мовляв, самі такими були і сподіваємося знову стати, отож ця корова ще знадобиться. Відтак навіть журналісти, які приходять у Раду і отримують, так би мовити, помітно розширені повноваження, різко втрачають здібності й потяг до розслідувань. У результаті багато речей, які належить робити опозиції, замість неї роблять преса і наше фрагментарне громадянське суспільство.

Але є механізми, доступні тільки для депутатів. Ідеться, наприклад, про присутність на засіданнях Кабінету міністрів.

Зробимо невеличкий відступ, щоб було зрозуміліше. Припустімо, на думку якійсь наділеній владою особі (йдеться у даному разі не про депутатів, а про трудівників виконавчої влади) спав новий закон. Яким бачиться його шлях?

Починається він у профільному міністерстві. Воно готує первинний текст проекту. Потім він проходить чотири обов’язкові інстанції: Мін’юст (де перевіряють його відповідність самому собі та чинному законодавству), Мінекономіки (оцінюють його економічну доцільність), Мінфін (прикидають, чи є гроші на його втілення) і Держкомпідприємництва (перевіряє, чи не створює він зайвих сутностей, таких, як непотрібні контрольні органи, чия поява доб’є рештки бізнесу в країні). Якщо проект їх успішно проходить, то він потрапляє в секретаріат Кабміну та апарат першого віце-прем’єра, де формується порядок денний на засідання Кабміну. Там його обговорюють і приймають або відхиляють. Після чого йде в комітети Ради, у зал - на перше читання, знову в комітети і вже з виправленнями - на друге читання. Потім на стіл президента і в редакцію «Урядового кур’єра» та «Голосу України». Ну й набирає чинності в зазначений у ньому строк або ж відразу після публікації.

Коли ж ідеться не про закон, а про постанови Кабінету міністрів, то їх шлях набагато коротший: те саме, що й вище, але без етапів Ради. Однак не слід недооцінювати контроль за цими «малими правилотворчими формами»! Постановами можна змінити суть будь-якого закону, а також русло та користувачів будь-якого потоку… Зазначимо, що низка постанов має закритий статус і не публікується, при цьому не через державну, а через буржуїнську таємницю.

Але повернімося до законів. Отже: на кожному із зазначених етапів, так само, як і між ними, у нормативний акт можуть вноситися зміни, з’являтися нові пункти чи підпункти в «Прикінцевих положеннях» та інші деталі з високим змістом диявола - від відвертого лобізму до злочинів проти нацбезпеки країни. Обізнані люди стверджують, що інколи зміни вносилися навіть на шляху між підписанням і публікацією. Під час підготовки цього матеріалу Арсеній Яценюк подарував нам чудовий приклад, розкопавши, що в період між прийняттям Радою та президентським підписом у Держбюджеті-2013 з’явилася маса змін, котрі знижують витрати на громадян і збільшують - на утримання влади.

У цьому й полягає одне з завдань опозиції - перевіряти постанови та звіряти законопроекти. Переглядати. Накладати один текст на іншій і аналізувати, якщо треба - хапатися за голову й бігти в медіа з розповіддю про помилки або злочини своїх опонентів. Народ має право знати! За законом, депутат має право бути присутнім на засіданнях Кабміну і витребувати всю інформацію про документи, що виносяться на Кабмін. Правда, останніми роками Микола Азаров, навчений гірким досвідом попередниці, впровадив погану традицію: повну стенограму засідань тепер не видають навіть міністрам, обмежуючись протокольними дорученнями, які містять витяжки зі стенограми. Тим актуальнішим стає питання особистої присутності! По-хорошому, кожній опозиційній фракції годилося б або впровадити почесну посаду «постійного представника в Кабміні», або просто щоразу посилати обраних делегатів.

DT.UA зв’язалася з екс-міністром Кабінету міністрів у двох урядах Юлії Тимошенко - Петром Крупком (перш ніж цю посаду було ліквідовано, саме на ньому та його апараті лежала підготовка засідань Кабміну, згодом передана секретаріату прем’єра та першому віце-прем’єру). Він розповів нам, що раніше представники опозиції (тоді це були, нагадаємо, ті самі люди, котрі тепер - влада) регулярно з’являлися на відкритих засіданнях Кабміну, брали участь у дискусіях, пропонували свої зауваження. Частина їх при цьому керувалася партійними директивами, частина намагалася захистити власні бізнес-інтереси, але вони брали активну участь у роботі уряду. Отримували на руки пакети документів, мали можливість ознайомитися з початковими текстами законопроектів, постанов і підготувати позицію фракції щодо них. Зрозуміло, на закриті засідання їх не допускали, але на практиці Кабмін має право призначати закриті для допуску депутатів засідання тільки для вирішення власних внутрішніх питань. І якщо зі змісту законопроекту або постанови, прийнятих Кабміном, стане зрозуміло, що засідання було закрите неправомірно, - це додатковий привід для скандалу та ретельної перевірки ініціатив, які вийшли з цього засідання.

Нині практика опозиційних візитів залишена й похована. Звісно, можна виправдовуватися, що, мовляв, нинішня влада далеко не така демократична, аби дозволяти опозиціонерам те, що їм було дозволено раніше. Приблизно так це й пояснюють деякі новообрані депутати в приватних розмовах: мовляв, ми й ходили б, але сенс? Однак інформацію не дадуть, а якщо дадуть - то неповну... Постає запитання: «А ви пробували?»

Безумовно, ризик зіштовхнуться з УДО є. Але ж повинна опозиція виконувати свою роботу! Так, можливо, це не настільки яскраво, як блокування парламентської трибуни, цього не зафіксує десяток відеокамер, це не вихвалятимуть на Фейсбуці - принаймні до того, як будуть розкриті по-справжньому гучні схеми або дії, що прямо загрожують нацбезпеці... Але робота, яка полягає в оцінці, попередженні та інформуванні суспільства про наміри влади, надасть існуванню опозиції сенсу, а не тільки форму. Щоб це сталося, потрібні кадри з достатніми досвідом та підготовкою, з чим у деяких фракцій поки що проблеми. Але це те, заради чого за них голосували і чого від них очікує схильна до критичного мислення частина електорату. Забракне досвіду й знань - залучіть експертів: Мусіяку, Ключковського, Безсмертного, Беспалого. Та хіба мало спеців, які залишилися поза межами VII скликання!

Врешті-решт, кожній опозиційній силі слід визначитися. Чи вона працює в модусі європейських опозиційних сил – і створює ефективну машину, яка контролюватиме дії влади та інформуватиме суспільство. Або, якщо це не є можливим, вона працює в революційному модусі та веде народ на барикади. Імітація ж опозиційної діяльності - безпечна й легка, але, як доводить практика, не дає жодних результатів. Не можна імітувати все життя: рано чи пізно руки затерпнуть.

DT.UA звернулася до лідерів трьох політичних сил із трьома запитаннями:

- чи планують вони створювати тіньовий уряд або підключатися до його формування?

- яким чином хочуть організувати моніторинг дій влади?

- чи делегуватимуть своїх представників на засідання Кабміну?

На жаль, Арсеній Яценюк не встиг відповісти нам до виходу номера. Зате встигли Віталій Кличко та Олег Тягнибок.

Віталій Кличко, лідер партії «УДАР».

Чи розглядається вашою політсилою проект створення нового тіньового уряду чи долучення до аналогічного проекту інших політсил?

В «УДАРі» достатньо професійних людей, аби самим сформувати уряд. Однак політичні реалії інші, а з Партією регіонів та їх сателітами в одному уряді ми не будемо.

Що ж до тіньового уряду, то, на превеликий жаль, в Україні діяльність цього органу не була ефективною. Думаю, навіть мало хто з експертів згадає, що як мінімум дві політичні сили в останні роки заявляли про створення тіньового уряду - але далі кількох засідань і заяв справа не йшла.

Адже що є головним завданням опозиційного уряду? Моніторинг усіх дій влади, особлива увага певним секторам - бюджетній політиці, економіці, соціальній сфері. Аналіз і публічна реакція на роботу діючого уряду, напрацювання альтернативних законопроектів і пропозицій, до яких влада в ідеалі має дослухатися.

В Україні досі є кілька серйозних проблем, що унеможливлюють ефективну роботу тіньового уряду.

По-перше, це непублічність, критична закритість нинішньої влади, зокрема, і щодо діяльності Кабміну. Згадайте, як готувався держбюджет-2013. Навіть міністри і діючі депутати не знали його ключових параметрів аж до самої хвилини голосування. Це неприпустимо і ми вимагатимемо від влади більшої прозорості.

Друга проблема - влада абсолютно не налаштована на діалог з опозицією. Ритуальні заяви Азарова про необхідність співпраці навряд чи варто брати до уваги. Бо діалог починається тоді, коли влада усвідомлює, що опозиція - це не просто три парламентські фракції, до яких входять 180 депутатів. За ними - мільйони громадян України. На це потрібно зважати.

Тому ми не налаштовані витрачати свій час марно та займатися імітацією діяльності, в тому числі створюючи тіньовий уряд. Ми доб'ємося, аби наша позиція звучала, аби її сприймали, до неї дослуховувалися і враховували. Це принципово для виконання нашої виборчої програми.

Ми плануємо зосередиться на законотворчій роботі. Будемо домагатися, аби ці законопроекти не просто виносилися у сесійну залу, але і підтримувалися нею. Ми докладемо всіх зусиль, аби повернути парламенту його незалежність і авторитет. Парламентська опозиція має отримати контрольну функцію через відповідні комітети Верховної Ради. Також вважаємо більш важливим сформувати робочу групу демократичних сил - з представників трьох опозиційних фракцій та незалежно налаштованих мажоритарників. Вона має зосередитись на роботі над законопроектами. Сьогодні завдання номер один - зміни до бюджету. Бо більш ганебного, непродуманого і драконівського до регіонів та представників бюджетної сфери документу важко собі і уявити. Ось у цих питаннях демократичні сили мають координувати свої дії і добитися їх ухвалення.

2. Яким чином ви плануєте проводити моніторинг рішень та дій влади, організовувати контроль опозиції та громадськості за ними? Чи можливі тут якісь нововведення, незвичні для раніше усталеної практики?

Перша лінія контролю - примус влади дотримуватися вимог Конституції, законів України та регламенту, зокрема, щодо особистого голосування і проходження всіх законопроектів через комітети та їх повноцінному розгляді у ВР. Голосування у двох читаннях і в цілому за одну хвилину, як було в минулому парламенті, коли найодіозніші закони приймалися за 5 хвилин, мають піти у минуле.

Демократичні сили вже почали це робити у парламенті, вимагаючи особистого голосування. Пленарне засідання має починатися з оголошення відсутніх і вилучення їх карток. Ми щодня вимагатимемо це робити. Ми також вже внесли постанову про термінове введення системи голосування, яка передбачала б використання сенсорної кнопки. Щоб зробити фізично неможливим голосування замість інших депутатів. Будемо вимагати на регламентному комітеті розглянути приклади кнопкодавства, зафіксовані журналістами вже на цій сесії, та застосувати санкції до порушників - аж до заборони брати участь в кількох засіданнях. Ми змусимо дотримуватися регламенту і в комітетах, і в сесійній залі.

Наступна лінія контролю - аналіз рішень влади (законів, урядових постанов та указів президента) на корупційну складову. Ми ініціюємо створення ТСК щодо вивчення фактів корупції найвищими посадовими особами і хочемо привернути до цього увагу суспільства, змусити правоохоронні органи реагувати на цей фактаж.

Крім цього, під час виборчої кампанії у ході реалізації проекту «Люстрація влади» ми відпрацювали механізм інтерактивної взаємодії з громадянами. Ми повинні розвинути цей досвід для контролю за рішеннями та діями влади.

Зрештою, ми плануємо максимально використати контрольні повноваження парламенту. Це - «дні уряду», коли ми примусимо керівництво і членів Кабінету Міністрів перед усією країною пояснювати провали в роботі уряду. Також це - діяльність Тимчасових слідчих комісій, яких треба наділити більшими повноваженнями, аби їх робота і напрацювання не йшли в корзину. І ще - бюджетний контроль; маємо примусити працювати Рахункову палату, яка повідомляла би суспільству про випадки зловживань бюджетними коштами.

3. Чи плануєте ви делегувати власних представників на відкриті засідання Кабінету міністрів? Якщо так, то наскільки часто?

Ми вважаємо, що головна функція парламентської опозиції - контрольна. Брати участь у засіданнях уряду доцільно лише в тому випадку, якщо це матиме сенс у контексті контролю за владою, за законністю і прозорістю схвалюваних нею рішень. Масовкою ми працювати ми не будемо.

Олег Тягнибок, лидер ВО «Свобода».

Як опозиція мусимо забезпечити якісне опонування діям влади в законодавчій площині. Ще перед виборами з нашими партнерами ми домовилися про перелік першочергових законодавчих ініціатив, які ми не лише внесемо, а й одностайно проголосуємо за них. Крім того, напередодні виборів «Свобода» презентувала пакет власних ініціатив, які ми запропонуємо до розгляду Верховної Ради VІІ скликання.

Сьогодні опозиційні сили роблять усі належні кроки, аби забезпечити нашу єдність, тому було би нелогічно одноосібно ухвалювати рішення про створення власного опозиційного уряду кожним із представників опозиції окремо. Ми ще не розглядали питання створення спільного опозиційного уряду, але вже відпрацьовуємо механізми якісної між фракційної комунікації та спільні позиції щодо опонування діям влади.

2.Нинішній режим практично не реагує на законні вимоги громадськості, ЗМІ ба навіть народних депутатів звітувати перед суспільством за свої кроки, такі як витрата коштів Державного бюджету та ін. Очевидно, що лише спільні зусилля громади, медіа, депутатів Верховної Ради України та місцевих рад дозволять привести чинну владу до тями, примусять звітувати про використання державних коштів та виконання чиновниками повноважень, покладених на них платниками податків. Першим із наших кроків має бути оприлюднення усіх відомих фактів корупції з боку чиновників.

3.Гласність і відкритість органів державної влади і місцевого самоврядування передбачені Конституцією та законами України. Ми використовуватимемо усі наявні у нас повноваження задля можливості донести наші позиції з тих чи тих питань до Кабміну, в тому числі розглянемо можливість участі у засіданнях уряду та адекватного реагування на антиконституційні, антидержавні рішення очільників виконавчої влади.