Напівоб’єднана Європа

Увечері 9 листопада 1989 року гуру європейської дипломатії — західнонімецький міністр закордонних справ Ганс-Дітріх Геншер зустрічався у Варшаві з не менш відомим польським дисидентом Адамом Міхніком. Щойно вони почали розмову, як до кімнати зайшов помічник міністра і передав своєму шефу записку. Геншер, прочитавши її, оголосив Міхніку: «Кордон через Берлінську стіну відкритий». Розмову, звісно, довелося згорнути, і Адам Міхнік поїхав до редакції «Газети Виборчої», аби на першій шпальті вмістити звістку про велике свято: у багатолітній боротьбі між людиною та колючим дротом отримала перемогу людина, а колючий дріт зазнав фіаско.

Сьогодні Міхнік, очевидно, міг би зі спокійною душею написати, що людина в його рідній Польщі чи в сусідній Словаччині не лише перемогла колючий дріт, а й закріпила цю перемогу. Закріпила передусім у вигляді членства цих країн у Європейському Союзі. Так уже склалося, що саме членство в ЄС і НАТО стало мірилом успіху конкретно взятої центрально- чи східноєвропейської країни з часу падіння там комунізму. Колишній міністр оборони Німеччини, добрий знавець України Фолькер Рюе любить казати, що історія євроінтеграції — це історія успіху, і немає нічого дивного в тому, що Україна теж хоче бути причетною до цього успіху. Проте ситуація виглядає таким чином, що хто не
встиг застрибнути в євроінтеграційний потяг, автоматично потрапляє до категорії країн-невдах. А невдах, як відомо, жаліють, проте не особливо поважають. І з позиції невдахи значно важче домовлятися про будь-які важливі речі.

Хоча, як вважають деякі наші співрозмовники з кола європейських політиків та дипломатів, є певні переваги і в тих, хто не вписався у двадцятирічний період після падіння стіни: як серед еліт країн Центрально-Східної Європи, так і в суспільствах відчувається певне спустошення від того, що головну планку — членство в Європейському Союзі та НАТО — взято. Відповідно, стимулу рухатись і розвиватися далі немає.

Так чи інакше, досить показово, що саме до 20-ї річниці падіння Берлінської стіни Євросоюз завершив епопею з Лісабонським договором, — факт, який спровокував скептиків євроінтеграційних процесів провести не зовсім приємні аналогії між Союзом Європейським і Радянським. Деякі європейські газети минулого понеділка вийшли з карикатурами, на яких було зображено щось на зразок жовтого серпа й молота у колі євросоюзівських зірочок, та коментарями на кшталт: «Через 20 років після падіння Берлінської стіни Радянський Союз знайшов реінкарнацію в Європейському».

Показово й те, що на прийнятті, організованому Ангелою Меркель (знову ж таки, з нагоди падіння стіни), головна тема неформальних розмов зводилася, за деякою інформацією, до обговорення ключових кандидатур на посаду першого в історії президента Євросоюзу та людини, до якої Генрі Кісінджер зміг би нарешті зателефонувати й дізнатися про позицію ЄС з того чи іншого питання, — фактично, міністра закордонних справ об’єднаної Європи. У першому випадку
йшлося про нинішнього прем’єр-міністра Бельгії Хермана ван Ромпуя, у другому — про міністра закордонних справ Британії Девіда Мілібенда.

Очевидно, що в цьому євросоюзівському міжсобойчику персони на кшталт Дмитра Медведєва мали б почуватися не особливо комфортно. Ризикну припустити, що десь так воно й було. Під час прямої трансляції впадала в око розгубленість російського президента, тоді як президенти та прем’єри ЄС дружньо віталися і спілкувалися. Таке собі живе свідчення того, що реальне об’єднання Європи насправді ще не відбулося. І об’єднання Німеччини, взагалі-то, було не зовсім об’єднанням.

Хоча чи слід піддаватися загальному тренду й ставити знак рівності між падінням Берлінської стіни та об’єднанням Німеччини? Адже злиття Сходу й Заходу в єдиному пориві було, можливо, останнім, про що думали східні німці у листопаді 1989-го, коли вирішили штурмувати вмить беззахисний мур. У той момент вони прагнули елементарного — свободи пересування. І лише згодом слоган «Ми — нація» трансформувався в гасло «Ми — єдина нація», що досі викликає у деяких західних німців напівжартівливу оборонну реакцію «Ми — теж».

Та й, власне, те, що відбулось у жовтні 1990 року в Німеччині, а згодом — і загалом у Європі, об’єднанням можна назвати лише умовно. Це було приєднання. Приєднання Східної Німеччини до Західної. Центрально-Східної Європи (чи то «нової») до Європи «старої». І в першому, і в другому випадках процес відбувався однаково — у вигляді «пересадки» західнонімецьких «органів» у готове до хірургічних втручань східнонімецьке «тіло». Чи у вигляді трансплантації західноєвропейських стандартів на східноєвропейський ґрунт.

Пікантність ситуації полягає в тому, що наразі деякі німецькі уми змушені дедалі частіше запитувати себе: а чи не виявиться в найближчому майбутньому, що насправді Східна Німеччина (і Східна Європа загалом) приєднала до себе Західну, а не навпаки. Чи не спостерігаємо ми вже сьогодні деяких ознак того, що Захід Європи дедалі більше скидається на її Схід? Чи не стаємо ми свідками того, як під впливом щедрих фінансових вливань зі Сходу Західна Європа дедалі більше надається для корупційних схем — класичної біди НДР і пострадянського простору? Чи мріяли ті, хто із захопленням слухав Вацлава Гавела або Леха Валенсу, про життя в такій об’єднаній Європі, в якій навіть колишніх прем’єрів чи канцлерів можна буде купувати за певну суму російських нафтодоларів (не кажучи вже про пересічних брюссельських бюрократів)? І чи не спостерігається ситуація, коли східні німці, як і східні європейці загалом, «заразили» західних своїм підходом до базових цінностей, який можна сформулювати так: свобода не така вже й цінна, якщо немає можливостей її реалізовувати в повному обсязі. Як написав хтось із німецьких публіцистів: який сенс мати свободу пересування і не мати грошей на поїздки за кордон?

Зрештою, Західна Німеччина, як і Західна Європа, не могла уникнути східнонімецького впливу хоча б тому, що за двадцять останніх років півтора мільйона східних німців залишили свої домівки й перебазувалися на все ще більш заможні й перспективні західнонімецькі землі. Це, звісно, менше, ніж два з половиною мільйона, які переїхали зі Сходу на Захід Дойчленду з 1949-го по 1961 рік, та все ж цифра досить серйозна. Тим паче що процес внутрішньої міграції на користь Західної Німеччини активно триває. І серед творців об’єднаної Німеччини — не лише молоді «оссі», які про 89-й рік знають хіба з розповідей батьків (бо народилися вже після падіння муру) і належать, як свідчать різноманітні опитування громадської думки, до єдиної категорії східних німців, котрі вважають себе громадянами об’єднаної Німеччини. Серед тих, хто розбудовує Німеччину, є чимало людей, котрі й досі страждають на так звану «остальжі» (тобто ностальгію за НДР). Зокрема й колишніх працівників тамтешнього безпекового монстра «штазі». Багато їх зараз трудяться в системі міністерства внутрішніх справ, поліції, таксі. Західні німці навіть люблять жартувати: «Назвіть таксисту ваше ім’я, і, можливо, він сам знатиме, за якою адресою вас відвезти». Що показово, багато східних німців не сміються з таких жартів і навіть вважають їх образливими. Відповідно, постає резонне запитання: наскільки ментальність цих людей, їхній підхід до життя та їхні методи роботи змінилися за двадцять років? Насправді це не так і багато часу.

Те, що замість повноцінного об’єднання відбулося приєднання на умовах Західної Німеччини, спровокувало у східних німців відчуття, яке досі не дозволяє берлінському муру впасти остаточно. Це відчуття приниження. Як розповіла напередодні знаменної дати директор Алленсбахського інституту Ренате Кьохер, 42% східних німців сприймають себе за громадян другого сорту. Складається враження, що комплекс приниженого інколи проявляється навіть у канцлера Німеччини, яка, за ідеєю, мала б уособлювати собою успішного представника об’єднаної Німеччини. Ангела Меркель усе ще не може забути, як її вразила зверхність німецького політика Отто Шиллі, який свого часу заявив, що «оссі» приходили на Захід тільки по банани. «Звісно, ми були в захваті від середземноморських фруктів, бо доти рідко їх бачили», — з сумом зізналася вона в нетипово відвертому для німецького канцлера інтерв’ю британській The Guardian.

До речі, згаданий пані Меркель «екзотичний» фрукт у дні 20-ліття падіння стіни неодноразово фігурував у тому чи іншому вигляді на берлінських вулицях. Зокрема й на символічному доміно у вигляді двометрових фішок із дитячими малюнками, розставлених у кількох частинах міста. Такі бананові асоціації не випадкові. Як зазначила авторка книжок «Як ми врятувались від комунізму і навіть сміялись» та «Кафе Європа: життя після комунізму», хорватка з походження Славенка Дракуліч, люди на Сході Європи дуже часто сприймали демократію і свободу як свободу робити покупки на Заході. І, очевидно, багато хто з них, потрапивши в західні шоппінг-молли чи звичайні супермаркети, саме там — серед маси різноманітних товарів, до яких можна було доторкнутись рукою, а не попросити щось через продавця, — вперше в житті зіштовхувався і зі свободою вибору.

Комплекс приниженого — та перешкода, яка не дозволяє Берлінській стіні впасти і далі від східного кордону Євросоюзу. Це приниження пов’язане, власне, з тим самим, що східні німці відвойовували для себе двадцять років тому, — свободою пересування. Скільки б не просили деякі європейські посли не класифікувати візові обмеження на в’їзд до Євросоюзу як другу Берлінську стіну, вона є. Найцікавіше в цій ситуації, що таку стіну між ЄС і Україною зводять представники країни, котра на собі відчула, що означає брак свободи пересування. Бо саме Німеччина займає найжорсткішу позицію в тому, що стосується підготовки так званої «дорожньої карти» в контексті діалогу про безвізовий режим між Україною та ЄС.

Тим часом кому як не німцям знати, що найбільшу загрозу їхній безпеці становлять не іммігранти зі Східної Європи. Чи варто, наприклад, забувати, що основні виконавці атак 11 вересня, які, своєю чергою, спровокували головну війну Заходу сьогодні — в Афганістані, прибули до Сполучених Штатів саме з європейських країн, зокрема й Німеччини? І радикалізувалися вони, як дослідив свого часу відомий оглядач New-York Times Томас Фрідман, уже після певного часу проживання в Гамбурзі та інших містах демократичної й заможної Старої Європи. Можливо, найсерйозніші і найнебезпечніші стіни зараз насправді проходять всередині тих зразкових країн, на основі яких, власне, і будувалася об’єднана Європа, а не між ними та Сходом Європи? І найбільш принижені люди — це зовсім не ті, котрі хворіють на «остальжі» чи страждають на «совок»? І чи випадково разом із позитивною циклічністю, коли на зміну комуністичному Радянському Союзу через двадцять років прийшов демократичний Союз Європейський, — спостерігається й циклічність тих самих загроз, які лякали двадцять років тому: як і напередодні падіння муру, знову маячить на горизонті ядерна загроза (тільки тепер уже не з боку СРСР, а з боку Ірану та Північної Кореї); а Захід, як двадцять із гаком років тому «імперія зла», застряг в апріорі програшній війні в Афганістані. Ще один доказ того, що історія вчить не так уже й багато…