«Звільнення» за наймом?

За півмісяця до місцевих виборів ВО «Свобода» (яке носило колись значно менш презентабельну назву — Соціал-націоналістична партія) згадало про своє коріння. Його кандидат на посаду мера Львова пообіцяв українцям «соціальну національну революцію». Вже 31 жовтня. І показові розстріли. Бюлетенями. Лідер партії таких широких обіцянок давати не став. За його словами, завдання — встановити контроль над ще чотирма обласними радами в Західній Україні — на додачу до Тернопільської, «завойованої» ще півтора року тому. Втім, коли Олега Тягнибока запитали, чи претендує він на крісло голови Львівської облради, — той лише всміхнувся й заявив, що вважає себе діячем не регіонального, а загальнонаціонального рівня. Чомусь згадалося, як Адольф Гітлер — під час суду над організаторами «пивного путчу» — у відповідь на припущення, що він планував стати міністром, театрально розреготався й оголосив, що на дрібниці не розмінюється, а має намір «знищити марксизм в усьому світі».

«Йоббіки» Тягнибока

Утім, чому «чомусь»? Зростання популярності радикальних націоналістів — зовсім не галицька, а, як мінімум, загальноєвропейська тенденція. І пояснення цього феномена неначе списані з історичних досліджень, присвячених 20—30-м рокам минулого століття. Розчарування в можливостях демократії та ринкової економіки, фінансова криза, яка вдарила передусім по середньому класу, пошук простих політичних рішень, туга за сильною рукою, готовність списати всі біди на засилля чужих... Ну хіба що в ролі «чужих» цього разу виступають не євреї, а мігранти. З країн третього світу. Чи навіть із бідніших європейських країн. Якщо вже Ніколя Саркозі не соромиться наполягати на висилці з Франції румунських циган, а Ангела Меркель відкрито заявляє про провал ідеї мультикультуралізму («не спрацювала ідея», як свого часу висловився незабутній Леонід Данилович), — то чого ніяковіти східноєвропейським радикалам? З угорської партії «За кращу Угорщину» (відому в нас як «Йоббік»), скажімо... Чи з української «Свободи»...

Зрозуміло, для вітчизняних «йоббіків» боротьба з міграцією — завдання важливе, але не головне. Для них «чужі» — це не так темношкірі торговці секонд-хендом на Шулявці, як «російськомовні окупанти» і їхні поплічники з «найчистокровніших» українців. Ну а в іншому — риторика спільна для всіх європейських правих радикалів. Чого варті лишень гучні інвективи на адресу «ліберастів» і «толерастів», які звучать на мітингах «Свободи», чи розмірковування Тягнибока про те, що «демократія — це хаос». Звісно, не слід плутати бажання українських радикалів «крокувати в ногу» із Ле Пеном та «Фіамма триколоре» — з настроями їхніх потенційних виборців, чимало яких про мультикультуралізм ніколи й не чули, тому й розчаруватися в ньому не могли. Але Тягнибок і не намагається «вдавати з себе розумного», він намацує те, з чим «пересічний громадянин» внутрішньо згоден, хай навіть і не наважується про це сказати вголос.

Ковалі його щастя

З іншого боку, і самих «заборонених» тем в українській політиці останніми роками поменшало. Дискредитувати демократію та парламентаризм першим почав зовсім не лідер «Свободи». Це робили всі українські президенти епохи незалежності, яким Верховна Рада тільки заважала. А власну безпорадність чи просто лінощі так легко було пояснити тим, що главу держави по руках і ногах зв’язували демократичні обмеження. І сакраментальне «Чому ви вирішили, що люди не хочуть диктатури?» вимовив теж не Тягнибок. До речі, саме тому зростання популярності націонал-радикалів у нашому конкретному випадку — це зовсім не прямий наслідок «розчарування в демократії» і туги за сильною рукою. За «сильну руку» українські виборці проголосували ще в січні. 35,32% — за «залізного хазяїна», 25,05% — за «хазяйку»...

За дев’ять місяців, звісно, парламентська демократія не стала популярнішою. Змінилися хіба що особисті симпатії. І в цьому — але тільки в цьому — сенсі результати місцевих виборів будуть уже наслідком розчарування в січневій «втечі від свободи». Тепер — до «Свободи» по-тягнибоківськи. У Німеччині 20-х «продажний парламентаризм» критикували, до речі, не тільки нацисти, а й ліві, і цілком респектабельні праві. Кожен у надії на те, що це допоможе прийти до влади саме йому. Тільки виграти в цьому змаганні міг лише один. І шансів було більше якраз не в тих, хто мав більшу підтримку. А в тих, хто у своїй зневазі до демократії був найпослідовнішим, а в досягненні мети — найбезцеремоннішим.

З іншого боку, безцеремонність переможців президентських виборів у проведенні своєї «гуманітарної політики» стала для свободівців не меншим подарунком, ніж інфляція демократичних цінностей. У цьому теж немає ніякого ноу-хау, — німецькі націонал-радикали у 20-х роках щосили експлуатували почуття обивателя, скривдженого «версальською несправедливістю» щодо Німеччини. Але якщо поведінку переможців у Першій світовій ще можна пояснити підозрілою безпечністю, то демонстративний, зумисний наступ на все, що викликає в нової влади асоціації з помаранчевою епохою (асоціації ж, як свідчить практика, може викликати навіть проста присутність української мови на телебаченні та в кіно), видається свідомою провокацією. Прагненням загнати ту частину інтелігенції, яку ідеологи нового режиму називають «національно стурбованою», у політичне, інтелектуальне (а коли вдасться — й регіональне) гетто. Зростання популярності радикалів, які виступають у ролі «останніх захисників українства», біло-синім «гуманітаріям» тільки на руку — на їхнє глибоке переконання, кращого способу дискредитувати опонентів і не придумати.

Частина опозиційної інтелігенції, до речі, з азартом включалася в цю гру. Втім, підігравати Тягнибокові вона почала теж не сьогодні. Скажімо, кампанія по героїзації ОУН і особисто Степана Бандери — навіть якщо її учасники щиро вірили в те, що вони «всього лише» відновлюють історичну справедливість, — рано чи пізно мала призвести до того, що найпопулярнішими політиками серед адептів стануть ті, чия поведінка буде мало не буквально копіювати гасло і стиль бандерівців 30-х років. Що не кажи, а в «Свободи» це виходить ліпше, ніж у «Батьківщини», не кажучи вже про «Нашу Україну».

Хто кого найняв?

Нашоукраїнці — і нинішні, й колишні — схильні, втім, пояснювати успіхи Тягнибока значно прозаїчніше. Юрій Луценко, скажімо, недавно зажадав, щоб «Свобода» відверто розповіла, хто її фінансує. Мовляв, витрати на виборчу кампанію — принаймні таку масштабну, яку проводять свободівці, потребує не менше 10 млн. дол. Зібрати які представники малого й середнього бізнесу, про які розповідає Олег Ярославович, просто не в змозі. Отже, є великі інвестори. Інакше кажучи, олігархи. Тягнибок жартує, як мантру повторює тези про «малий і середній», але прізвищ однаково не називає. Вже й «Українська правда» звернула увагу, що повідомлення про акції свободівців розсилаються з факсу київської організації Партії регіонів, і навіть Наталя Вітренко (!) приревнувала «Свободу» до ПР, а у відповідь звучить: «не треба заздрити», і ніхто з олігархів «не зможе стверджувати, що контролює нас».

Ну, було б дивно очікувати, що хтось із великих власників, і без того небагатослівних, став би хвастатися, що дає гроші й тим більше контролює такі радикальні організації. Це по-перше. По-друге, підтримка може полягати не тільки у фінансуванні. У великого капіталу й політичних важкоатлетів є й інші можливості посприяти «молодим і перспективним». На ці можливості, до речі, й натякала Вітренко. А по-третє, якщо уважно простежити за натяками й прямими ствердженнями, що звучали в різний час у вітчизняних ЗМІ, то симпатії до Тягнибока великі власники передають одне одному майже як в естафеті олімпійського вогню. Спочатку говорили, що «Свободу» підтримує Петро Диминський — це коли її діяльність обмежувалася Галичиною. Масову рекламну кампанію Тягнибока під час київських виборів 2008 року пояснювали політичним розрахунком чи то Ріната Ахметова, чи то Бориса Колеснікова, «який топив» нібито в такий спосіб Юрія Луценка (хоча ще можна посперечатися, хто його насправді втопив). Під час тернопільських виборів 2009-го спливло прізвище Ігоря Коломойського. А тепер усе більше говорять про Андрія Клюєва. Якщо все це правда, то ні про яку постійну залежність мови бути не може за визначенням. У крайньому разі — про підрядне співробітництво. На взаємовигідних умовах.

Навіщо Тягнибок біло-синім? Загалом-то, зрозуміло. По-перше, мобілізувати власний електорат. «Поліпшення життя вже сьогодні» поки що не настало, «будівництво нової країни» — діло довге, а «неофашистська загроза» — ось вона, на відстані витягнутої руки. Недарма регіонали виступили з ініціативою вкотре законодавчо закріпити заборону пропаганди ідей фашизму і неонацизму. Не російських же націоналістів і не Миколу Левченка автори закону мали на увазі! По-друге, Тягнибок уже давно виступає в ролі спойлера «Нашої України» і БЮТ — самі біло-сині зібрати голоси вчорашніх помаранчевих не в змозі, а «Свобода» — цілком спроможна. Більш того, робить це. Ну і по-третє, Олега Ярославовича його «куратори» на Банковій уже традиційно представляють як троянського коня в справі дискредитації вуличної активності опозиції. Тягнибок про це може не знати, може від цього відхрещуватися, але розбрід і хитання серед протестантів завжди можна пояснити свідомими діями «агентів». Навіть якщо причина зовсім в іншому. А на Банковій звикли вірити в «конспірологічні теорії».

Навіщо біло-сині Тягнибокові? Та, власне, для того ж. А які ще ресурси є в націонал-радикалів для просування наверх? Отут, як кажуть, кожна крихітка в долоньку. А просування є. Ще недавно їх сприймали як відвертих клоунів. Потім вони обзавелися депутатськими мандатами. Тепер уже мають найбільшу фракцію в одній із облрад. Через тиждень розраховують одержати більшість у всій Галичині й на Волині. Що далі? «Похід на Київ»? Можна, звичайно, розраджувати себе тим, що ніша для українського радикального націоналізму в нашій країні занадто вузька і темпи росту Тягнибока не такі вже і фантастичні. Та взагалі-то він і не поспішає. А більшість на загальнонаціональних виборах, поки вони були хоча б формально демократичними, навіть Гітлер ніколи не одержував...

«Ми його найняли», — так пояснив призначення лідера найбільш радикальної партії главою уряду Німеччини віце-канцлер Франц фон Папен. 30 січня 1933 року. Один із найбільш запеклих політиканів Веймарськой республіки навіть не здогадувався, що в нового канцлера були інші плани.
А 30 січня дванадцять років підряд у «новій Німеччині» називатимуть... днем національної й соціальної революції.