Консорціум. Інший світ

У невеликій, але затишній гостинній залі сільського клубу за овальним столом сиділи троє. Один напроти одного розмістилися сільські голови. Один — лисуватий і маленький, другий — огрядний і з зачіскою. Між ними сидів смаглявий і доглянутий чоловік. Він був керівником району, причому району благополучного, принаймні до недавнього часу. Це надавало йому додаткової ваги, а знижувало вагу те, що він був керівником призначеним, а двоє інших — обраними на сільських сходах. Точніше, лисуватий обраним не був, але однаково керував селом, як хотів. Так у тому селі було заведено.

 — Дозволите вас привітати, — легкою скоромовкою почав Лисува­тий. — Ми зібралися сьогодні, колеги, щоб поговорити про наших баранів.

Він кинув швидкий погляд на присутніх. Великий похмуро дивився в стіл. Смаглявий щось повільно записував.

 — Як відомо, — продовжував Лисуватий, — ми поставляємо баранів шановному району (погляд на Смаглявого), користуючись дорогою, що проходить через сусіднє село (погляд на Огрядного). — І в нас є договір, за яким братнє село купує баранів і забезпечує транзит їх у район. І нас у цьому все влаштовує...

 — Звичайно, — буркнув Огряд­ний. — Мене б на його місці теж улаш­тувало б...

 — Але от наші брати, — удаючи, що не почув, продовжував Лисуватий, — стверджують, що ціну баранів завищено. Хоча, як усім зрозуміло, це ринок!

 — Та який це ринок! — не витримав Огрядний. — Барани ж є тільки у вас! І не тому, що ви такі розумні, а тому що гірські пасовища є тільки у вас!

 — Не тільки в нас, — не погодився Лисуватий. — Вони й на сході від нас є, і на півдні...

 — А возити нам їх звідти як? На дирижаблях? Це ж будуть золоті барани!

 — Правильно! У нас же дешевше. Я тому й кажу — ринок! — Лисуватий був задоволений.

 — Вони ж нам виходять дорожче, ніж їхньому району, — кивнув Огрядний на Смаглявого.

 — А це тому, що в нас там спільні м’ясокомбінати є, — відповів Лисуватий. — Отож, наші брати стверджують, що їхній сільський бюджет не тягне ціну наших якісних і вгодованих баранчиків. І ми могли б не звернути на це увагу й вирішити питання в районному суді, — сказав він, звертаючись до Смаглявого. Той продовжував записувати.

 — Секундочку! — несподівано низьким басом сказав Великий. — Цей ваш договір підписала наш колишній голова сільради. Вона навіть із правлінням не порадилася! Не мала вона права! І тепер за порядком, що діє в нас у селі, відповідатиме. А ми, коли що, підемо в їхній районний суд!

 — Ну гаразд, гаразд, — усміхнувся Лисуватий. — Посадили дівчину ні за що ні про що...

 — Два слова, — озвався Смаглявий. — Перше. Якщо ви хочете їздити в наш район на шопінг, колишнього голову сільради саджати не можна. Це в нас не заведено. І друге. Якщо хочете продавати нам ваші молотки й свердла, треба б вам її відпустити.

 — А кого ще не можна? — насмішкувато спитав Огрядний. — Усіх, хто крав із нею, теж не можна?

 — Інших можна, — погодився Смаглявий. — Якщо порушили закон, звичайно. А її не можна. Такі в нас правила.

Лисуватий сміявся очима.

 — Ну гаразд, чого ви... Ви там щодо дівчини подумайте... Так про баранів. Ми ж братні все-таки села. І коли в наших сусідів криза, ми завжди приходимо на допомогу, протягаємо вам руки, щоб ви там не простягнули ноги (хихикнув).

 — У нас не все так погано, — обурився Огрядний. — Ми розвиваємося, ми наводимо лад...

 — Ти ще скажи «модернізуємося», — знову хихикнув Лисуватий. — Був у мене один такий модернізатор. Хочеш, пошлю його до тебе? Недорого...

Огрядний звернувся до Смагля­вого, котрий продовжував записувати:

 — Ми ж рухаємося по шляху до вас!

Смаглявий похлинувся.

 — Куди до нас? Коли? Навіщо?

 — Ну, в значенні хочемо інтегруватися, — пояснив Огрядний.

 — Хух... — полегшено зітхнув Смаглявий. — А я ж подумав, що вже рухаєтеся. Вам ще дуже багато треба зробити. Навести лад на вулицях, підмести їх хоча б. Міліцію вашу реформувати. Зробити так, щоб у майстернях не крали. Школу відремонтувати. Корупцію в правлінні ліквідувати.

 — Отож вона ж корупцією й зай­малася! — вигукнув Огрядний і, звертаючись до Лисуватого, поцікавився: — У нас тут одна бабця казала, що вона від вас за ваших же баранів премію одержувала, га?

 — Наклеп, — хитро посміхаючись, сказав Лисуватий, — у нас пуб­лічна бараняча компанія «Баран­пром», вона вся під контролем. Ось у вас до неї є претензії? — звернувся він до Смаглявого.

 — Ну які претензії! — вигукнув Смаглявий. — У нас із нею давні конструктивні відносини.

 — Рекламації щодо якості баранів є? — спитав Лисуватий.

 — Ну що ви, прекрасна баранина. І ми дуже вдячні вам за її якість і кількість. Правда, от із кількістю... З’явилася в деяких наших селах думка, що час нам їсти її менше. Рейтинг вегетаріанців зростає, так що на майбутнє нічого сказати не можу.

 — Ваші вегетаріанці — пройдисвіти! Запитай кожного з наших експертів, кожен скаже: жити без баранини ваш народ не може! — різко сказав Лисуватий. Він нервувався.

 — Я знаю, що ви там потихеньку з оазами домовляєтеся. Ну послухай, які оази! Поки ви баранину законсервуєте, поки привезете, а в них розборки, дикі люди, одне слово. А траву жерти, може, й екологічно, але неефективно ж! Яка енергія від цієї трави? Ми, до речі, можемо вам дещо додатково запропонувати.

Останні слова пролунали тихо, а сам Лисуватий нагнувся до стола:

 — Та це ми потім з вами обговоримо, наодинці...

Огрядний насторожено спостерігав за їхньою бесідою. Найне­при­ємніші підозри підтверджувалися.

 — Ну, гаразд, — сказав Лисуватий. — А тепер про предмет бесіди. От наші брати стверджують, що в них немає грошей на підтримку в порядку дороги, що йде через їхнє село, і якою від нас ідуть барани. Кажуть також, що ми мало платимо за користування цією дорогою, хоча дорогою її й назвати вже не можна. Так, путівець. Ви б, до речі, там хоч бордюри поставили, — звернувся він до Огрядного.

 — Нормальна дорога, — відповів той. — А якщо не подобається, так чого ж ви нею користуєтеся?

 — А ми невдовзі, може, й перестанемо, — спокійно відповів Лисуватий. — Ось ми міст через північне озеро побудували, новий такий місток. А скоро через південне побудуємо, і ви своєю дорогою воду возитимете.

 — Добродії, — встряв у розмову Смаглявий, — не сперечайтеся. Ми як основні покупці баранів зацікавлені в їх безперебійному надходженні. І головне, чого нам треба уникнути, — це припинення їх поставок. Нам наші жителі не подарують.

 — Гарантуємо безперервне надходження баранів до вас, — завчено сказав Огрядний.

 — Ну-ну, гарантуємо, — озвався Лисуватий. — Раніше теж гарантували. А потім наші баранчики десь у вашому селі тю-тю. Ноги їм приставили. Що, смачно було?

 — Добродії! — знову перервав їх Смаглявий. — Я закликаю вас до взаємопорозуміння...

 — Та розуміємо ми один одного ліпше, ніж вас, — усміхнувся Лисуватий. — Брати ж. Ми ж духовно — одне село. У них, звичайно, голова обертом іде, у район вони інтегруються. Ну куди їм у ваш район? Ви їм кордон відкрийте, і всі до вас відразу втечуть! І матимете багато п’яних на вулицях!

 — Усі мають право ввійти до складу нашого району. Принаймні, торгувати вільно мають повне право, — твердо зауважив Смаглявий. — До того ж, нас цікавить їхній центральний базар.

 — Ось базар ваш їх і цікавить, — звернувся Лисуватий до занудженого Огрядного. — А потім твої жителі жертимуть не нашу баранину, а їхні консерви, а майстерні зупиняться, а сівалки твої я не куплю. Ні, не куплю... Якщо я кордон відкрию, ти ж через нього їхній спирт до нас гнатимеш..

 — Добродії, — не витримав Смаглявий. — Давайте вирішувати щось, а то в мене скоро диліжанс.

 — Ну гаразд, — погодився Лисуватий. — Коротше так. Ми забираємо з вами їхню дорогу, знижуємо їм ціну на баранину, а ви їм цю дорогу реконструюєте. Ну там, бордюрчики всякі, асфальтик фірмовий. Щоб тварини йшли як по маслу. Власність — кожному по третині.

 — А чому ми? — не зрозумів Смаглявий.

 — А хто? Ми втрачаємо наші гроші, а ви свої вкладаєте. І рятуємо разом наших братів.

 — Почекайте, у нас тепер не дуже добре з грішми, — обережно зауважив Смаглявий. — Там два-три села в нас у важкому стані...

 — Хлопці, але ми не можемо всіх рятувати, — розвів руками Лисуватий.

 — Але ви одержуєте за ваших баранів великі гроші, — нагадав Смаглявий.

 — Підкреслюю: це ринок. Не хочете, не купуйте. Гаразд, жартую. Про це ми з вами потім домовимося. Але головне — третина вам, третина нам. Ну й третина їм.

 — Почекайте, це ж наша дорога, — нагадав про себе Огрядний. — Давайте половина нам, половина вам. Обом.

 — Ага, — посміхнувся Лисуватий. — Тоді й будинок правління з твоїм кабінетом. І земельки вашої не забудь, що за околицею.

 — Ні, ми цю землю продаватимемо, — твердо сказав Огрядний.

 — А ти ще не все приватизував? — зачудувався Лисуватий. — Розповідали мені, як же. Магазинчики, майстерні, лакофарбові. А що, кабельне телебачення теж?

 — Хто б казав... — мовив Огрядний, дивлячись прямо в очі Лисуватому.

 — Гаразд, гаразд. Але коли що, ми теж готові взяти участь. У вас там пшеничка росте, морквочка всяка. Пристані нам теж би знадобилися. Але це ми потім, наодинці обговоримо.

Смаглявий з підозрою спостерігав за бесідою. Він пам’ятав про центральний базар і розумів, що над ним нависає загроза.

 — Добродії, у мене диліжанс. Мені треба терміново в проблемні села. Так що, домовилися?

 — Я заскочу днями, — сказав Лисуватий. — Усе вирішимо.

Смаглявий зник.

 — Бувай, брате, — подав руку Огрядному Лисуватий. — Нам із тобою ще жити й жити, ти ж у відставку не збираєшся? А може, ну його, це все?

Огрядний обурено засопів.

 — Жартую. Заскоч якось днями, коли зможеш. Ну, наприклад, у п’ятницю. Десь о 22.40. Ви, до речі, молодці, що час підкорегували. А то подзвоню тобі вранці, а ти спиш іще. А мені тебе будити незручно.

Смаглявий їхав у диліжансі й думав, як він розповість своїм сільським головам про баранину, про те, що село Огрядного віддавати Лисуватому не можна, але й до себе близько не підпускати, а також про те, що ж таке цікаве йому особисто запропонує Лисуватий. Остання думка була особливо приємною.

Огрядний думав про те, що настав час зав’язувати з цією братньою бараниною; про те, що настав час будувати пристань на озері й возити її бог знає звідки, і це однаково дешевше буде; про те, що треба серйозно зайнятися курами, свинями й взагалі менше жерти. А також про те, кому зі співрозмовників як найдорожче продати цю авантюристку, яка нагріла його з баранами. Та так продати, щоб не бачити її у своєму селі ніколи.

Лисуватий згадував слова Смаглявого про вегетаріанців і схилявся до того, що на його віку альтернативи баранині вони там на районі не вигадають; прикидав, як одержати від Смаглявого доручення на ведення справ з обридлим сусіднім селом. Настрій його піднімалося, коли він міркував про принадності будівництва південного містка, який за прибутковістю міг перевершити проведення міжрайонної спартакіади там же, біля озера.

Адреса матеріалу: http://dt.ua/POLITICS/konsortsium_inshiy_svit-88810.html

• Tweet
• Помітили помилку в тексті? Виділіть її мишою та натисніть ctrl+Enter.