Хто виводить провідних політиків України на міжнародну сцену?

Політику лідерів визначають їхні наближені. Ця аксіома підтверджується повністю, якщо поцікавитися змістом міжнародної діяльності провідних українських державних діячів. Підкреслимо, що йдеться саме про міжнародну діяльність, а не про зовнішню політику, оскільки остання, на нашу думку, — прерогатива держави в цілому, а не її окремих представників.

Отже, питання, хто і як впливає на формування міжнародної діяльності VIP-персон, видається навіть важливішим, ніж питання ідеологічних переконань, особливо у країні, де ідеологічне структурування політикуму поступається значенням персональній, груповій, клановій ідентифікації. (А в такому разі міжнародна діяльність охоплює закордонні візити і прийоми іноземних гостей, заяви на міжнародну тематику, публікації в закордонних виданнях та інші форми прояву образів вітчизняних VIP-персон у міжнародному середовищі.)

В Україні не так уже й багато висококласних фахівців, здатних забезпечити якісну і комплексну міжнародну діяльність політика найвищого рівня. Але донедавна проблема мала й зворотний бік: із боку провідних політиків не було чітко сформульованого запиту на таке забезпечення, що, у свою чергу, не сприяло появі достатньої кількості професіоналів. Можна лише пригадати, хто і як вів убогі кампанії з «поліпшення» іміджу пізнього Кучми і раннього Януковича на Заході у 2002—2004 роках.

В останні два-три роки ситуація змінюється на краще, запит на фаховий міжнародний консалтинг топ-політики у принципі сформулювали, а отже, сподіватимемося, відходить у минуле епоха незграбних ляпів і недолугих спроб грубо відбілити не зовсім чисту репутацію.

Увазі читачів пропонуємо аналіз тієї частини оточення провідних українських політиків, яка безпосередньо покликана забезпечувати діяльність своїх патронів на міжнародній арені. До четвірки перших осіб країни, відібраних для цього аналізу, увійшли Віктор Ющенко, Віктор Янукович, Юлія Тимошенко та Олександр Мороз.

У вітчизняних лідерів, незважаючи на багато розходжень, є деякі спільні риси, які істотно впливають на режим їхнього спілкування із «зовнішнім світом». Одна з головних — жоден із названих лідерів не володіє англійською мовою. Більше того, за всю історію існування незалежної України не було жодного(!) президента або спікера парламенту, котрий вільно говорив би цією універсальною мовою міжнародного спілкування, як і іншими головними європейськими мовами. (Що ж стосується прем’єра, то ситуація тут трохи краща: англомовним виявився Євген Марчук.) Ця ситуація ставить Україну воістину в унікальне становище — такого немає майже ніде у світі (аналогії — лише Білорусь і деякі країни пострадянської Центральної Азії).

Перекладачі супроводжують українських лідерів скрізь. І якщо хтось думає, що це не впливає на якість комунікації із закордонними партнерами, — глибоко помиляється. Крім того, такі лідери замкнені в українсько-російськомовний інформпростір, не читають і не дивляться західних медіа, що об’єктивно звужує їхній кругозір.

Віктор Ющенко: ідеологи і технократи

В оточенні Віктора Ющенка після його вступу на президентську посаду відбувається безперервна ротація постатей, відповідальних за міжнародну діяльність глави держави. Першим із обойми ключових порадників випав Петро Порошенко, пік впливовості якого припав на березень–вересень 2005 року, коли він обіймав посаду секретаря РНБОУ. І хоча фахових знань і досвіду у сфері міжнародних відносин у Петра Олексійовича не було, саме на його поради в більшості випадків покладався президент у перших півроку свого правління. До найвідоміших ініціатив Порошенка належить оприлюднений у квітні 2005 року український план придністровського врегулювання, відомий як «План Ющенка». Правда, остаточна версія цього документа була далека від початкової, у якій, за даними очевидців, містилося набагато більше нісеніт­ниць.

Яскравим, але нетривалим був злет Олега Рибачука, який обійняв посаду віце-прем’єра з європейської інтеграції в уряді Тимошенко (березень—вересень 2005 р.) і якому президент довіряв у багатьох питаннях. (Президент довіряє йому й тепер, хоча статус Рибачука значно знизився.)

Спроби першого керівника секретаріату президента Олександра Зінченка самостійно впливати на президента в питаннях зовнішньої політики виявилися незграбними і невдалими.

Протягом 2005 року невпинно зростає роль міністра закордонних справ Бориса Тарасюка, який домагається від президента скасування (серпень 2005 року) указу президента Кучми, що встановлював патронат адміністрації президента над МЗС.

Починаючи із середини 2005 року і весь наступний рік вирішальний вплив на формування президентських підходів до зовнішньої політики має саме Борис Тарасюк, аж до своєї відставки в лютому 2007 року. Ця політика відзначена такими ключовими віхами — чіткістю позицій щодо прагнення України стати членом НАТО, яка мала своїм наслідком отримання формату Інтенсифікованого діалогу навесні 2006 року, перетворенням ГУАМ на повноцінну міжнародну організацію, ініціюванням створення Співдружності демократичного вибору, початком процесу демаркації кордону з Росією, інтенсивним співробітництвом із ЄС у питаннях Придністров’я і Молдови.

Президент у той час вів дуже інтенсивну міжнародну діяльність. Кількість візитів за кордон, як і прийомів іноземних делегацій, стала рекордною за всю історію країни.

Правда, критики констатували не завжди достатню змістовність візитів. Президентові закидали парадну дипломатію, любов до різних закордонних нагород, які рясно сипалися на тріумфатора помаранчевої революції.

Понад те, попри позначений вище дефіцит ідеологічного стрижня, Тимошенко виявилася єдиним українським політиком, який опублікував нинішнього року на Заході масштабну концептуальну статтю на міжнародну тему. Йдеться про статтю «Стримуючи Росію», яка вийшла в суперпрестижному американському журналі Foreign Affairs, у якій Тимошенко пішла набагато далі від того, що ще недавно могли дозволити собі навіть найсвідоміші українські євроатлантисти: вона закликала західний світ до активної протидії розповзанню авторитаризму та неоімперських тенденцій із сучасної Росії. Коли зважити на те, що раніше Тимошенко дуже обережно ставилася до такої риторики, і, наприклад, жодного разу публічно не висловилася однозначно на користь членства України в НАТО, то нині для неї, вочевидь, назад немає вороття — у нішу зовнішньополітичного «болота» й багатовекторності, де вона перебувала тривалий час.

Водночас деякі параметри міжнародної ідентичності Тимошенко залишаються неясними. Наприклад, Тимошенко підтримувала й вітала перемогу представника правих сил Ніколя Саркозі на президентських виборах у Франції. При цьому її партія намагається вступити в Соцінтерн, яка представляє іншу частину політичного спектра Європи.

Як і Янукович, Тимошенко активно користується послугами професіональних міжнародних піарників і лобістів. Так, днями «Газета 24» повідомила, що Міністерство юстиції зареєструвало Еріка Дізенхолла, вашингтонського політтехнолога, офіційним лобістом Блоку Юлії Тимошенко. Дізенхолл, якого називають «пітбулем піару», починав кар’єру за часів Рейгана в управлінні Білого дому зі зв’язків із громадськістю, а нині очолює власну компанію політичного консалтингу Dezenhall Resources Ltd.

* * *

Українські політики впритул підійшли до усвідомлення того, що міжнародна арена — це не набір протокольних заходів, а природне середовище проживання їм подібних. І коли не почуватися в ній як риба у воді, то вони залишатимуться тільки напівполітиками, замкнутими у вузькі національні рамки. Набір можливостей у міжнародній діяльності досить широкий, і виграє той, хто зуміє знайти спосіб використовувати якомога більшу їхню частину.

Поки що українські політики лише вчаться бути європейськими. Іноді це виходить кострубато й не цілком природно, та іншого вибору в них, на щастя, немає.