Франція: прибічники Саркозі vs противників Саркозі

Поділитися
Все йде до того, що Ніколя Саркозі таки стане президентом Франції. Принаймні після першого туру виборів, який відбувся минулої неділі, про це можна казати з великою часткою імовірності...

Все йде до того, що Ніколя Саркозі таки стане президентом Франції. Принаймні після першого туру виборів, який відбувся минулої неділі, про це можна казати з великою часткою імовірності. І річ навіть не в тім, що за нього проголосувало 31% виборців, а за Сеголен Руаяль — 26%. Важливо, що саме представник Соціалістичної партії буде в другому турі виборів супротивником головного консерватора країни. Якби Саркозі довелося виступити 6 травня у дуеті з центристом Франсуа Байру, шансів посісти крісло в Єлисейському палаці екс-міністр внутрішніх справ мав би менше. Але французький виборець спростив Саркозі задачу: Байру в першому турі набрав тільки 18% голосів, так і не ставши політичною сенсацією нинішніх виборів.

Але перш ніж аналізувати, яким чином Сеголен Руаяль примудрилася за кілька місяців понизити свій значний рейтинг, спробуємо підсумувати результати першого раунду президентського забігу. По-перше, рекордна явка виборців (83%) засвідчила, що французи досить добре врахували досвід минулих виборів, коли будучи абсолютно впевненими в тому, що боротися за президентську посаду доведеться соціалістові Ліонелю Жоспену і Жакові Шираку, були вимушені вибирати в другому турі між Шираком і одіозним лідером Національного фронту Жан Марі Ле Пеном.

По-друге, 10% голосів, які зміг зібрати минулої неділі Ле Пен, дають підстави вважати, що це його останній ривок у бік президентства. А якщо врахувати, що нинішні вибори також є фінальним акордом у кар’єрі Жака Ширака, то можна казати про певне оновлення верхнього політичного прошарку Франції. Три головні суперники — Саркозі, Руаяль, Байру — представляли вікову категорію від 52-х до 55 років.

По-третє, нинішні вибори у Франції стали першим святом волевиявлення, коли політичні програми й реальні пропозиції означали менше, ніж образи, створені політиками в телевізійних ток-шоу та глянцевих журналах. З одного боку, підкреслено приваблива «мадам у білому», яка співчуває всім підліткам іммігрантських сімей, яких Саркозі свого часу обіцяв зачистити мийками Karcher, з другого боку — жорсткий, але справедливий захисник справжніх французів Ніколя Саркозі. Ну а з третього — колишній вчитель, фермер і письменник Франсуа Байру, який пропонував прості рішення, але намагався уникати складних питань, щоб залишатися електорально привабливим і для прибічників лівого табору, і для шанувальників правих сил, яких у Франції, як вважається, більше. Ось така золота середина по-французьки. Саме у такий спосіб, відщипуючи голоси від Руаяль і Саркозі, він і отримав майже чверть електорального врожаю.

Результат недільного голосування дав підстави багатьом експертам говорити про те, що другий тур виборів знову ризикує перетворитися на апогей боротьби між правими та лівими. Насправді все не так просто. І значний результат центриста Франсуа Байру — красномовне тому підтвердження. Якщо вже хтось і стане проти когось боротися, то це буде боротьба тих, хто підтримує Ніколя Саркозі, й тих, хто його не сприймає. Аж занадто він, у розумінні звичайного француза, радикальний, і аж занадто любить Америку з усіма її пристрастями до торжества свободи та демократії у всьому світі.

Але одна справа, якби Саркозі протистояв Байру, за якого цілком могли б проголосувати прибічники правих сил, які не сприймають міністра внутрішніх справ як безальтернативного представника консервативної партії Союз за народний рух. І зовсім інша Сеголен Руаяль.

За лічені місяці натхненник цілого руху «сеголеноманія» припустилася стількох помилок, що багато експертів просто дивом дивуються, як це мадам із королівським прізвищем вдалося пройти в другий тур. Навіть її цивільний чоловік, лідер Соціалістичної партії Франсуа Оланд за кілька днів до голосування не виключав, що Сеголен, можливо, і не доведеться брати участь у вирішальному двобої із Саркозі.

Звичайно, прихильники Руаяль можуть заперечити: спробував би Саркозі вести кампанію в умовах, коли б його кандидатурі відкрито протистояли навіть видні партійні колеги. Впливові представники соціалістичного табору до останнього не могли змиритися із тим, що саме Сеголен Руаяль, мати чотирьох дітей, яка була незрозуміло в яких стосунках зі своїм «хрещеним батьком» у політиці Франсуа Міттераном, яка змінювала міністерські посади як рукавички і проте не спромоглася на жодній з них зробити щось видатне, тепер представляє лівих. І екс-прем’єр Лоран Фабіус, і колишній міністр економіки Домінік Стросс-Кан, які також не проти були позмагатися за президентську посаду, не втрачали жодної можливості зачепити Руаяль їдким: «Їй би краще сидіти вдома, займатися дітьми і вивчати нові рецепти печива».

Хоча, зрозуміло, головна відповідальність за повалений рейтинг лежить на Руаяль. Під час офіційної передвиборчої кампанії французи нарешті зрозуміли, чому перед участю у політичних ток-шоу Сеголен Руаяль надавала перевагу обкладинкам глянцевих журналів, при цьому грайливо запитуючи: «Навіщо мені теледебати? Я й без того популярна». Коли ж Руаяль все ж таки з’явилася перед телекамерами, то так і не змогла довести, що за привабливою зовнішністю ховається глибокий інтелект.

Одні дотепер з іронією згадують, як на запитання журналіста, скількома атомними підводними човнами розпоряджається Франція, кандидат у президенти, без вагань, відповіла: жодним. А коли співрозмовник уточнив, що таких човнів у держави сім, вона легко погодилася. Насправді ж їх у Франції чотири. Інші не можуть отямитися від історії з прем’єр-міністром провінції Квебек. Нещодавно кандидат від соціалістів дала зрозуміти, що зовсім не проти від’єднання Квебеку від Канади. Відразу з цього приводу надійшла гнівна заява від канадського прем’єра, а на мобільний Руаяль зателефонував один відомий радіоведучий (кажуть, він симпатизує Саркозі) і від імені голови уряду провінції Квебек подякував їй за таку сміливу позицію. Руаяль настільки була улещена, що з властивою їй безневинністю зізналася: вона цілком припускає, що в майбутньому суверенітет одержить і Корсика, мовляв, народ Франції не буде заперечувати. До того ж попросила нікому про це не розповідати, бо «знову буде скандал». «Народ Франції», прослухавши всю цю розмову в ефірі популярної радіо­станції, дещо розгубився від такої відвертої здачі територіальних інтересів республіки від пані Руаяль. Відповідно, щедро відплатив кандидатці в першому ж соціологічному дослідженні.

І якщо праві в особі Саркозі та Ко активно розкручували такі промахи конкурентів, ліві не спромоглися достатньо скористатися навіть очевидними слабкими місцями головного поліцейського країни. Наприклад, тільки-но вони спробували заговорити про придбану Саркозі в 1997 році за заниженою ціною (статус мера дозволяв) двоповерхову квартиру в елітному передмісті на березі Сени, яку він незабаром продав за два мільйони євро, Руаяль відразу висунули претензії щодо уникнення нею та її чоловіком повної сплати податків. А тільки-но хтось із соціалістів спробував припинити передви­борче вторгнення Ніколя Саркозі на електоральне поле Ле Пена, під час якого екс-міністр внутрішніх справ гаряче розповідав про свої плани створити міністерство імміграції Франції, прибічникам Руаяль нагадали, що вперше державне відомство з контролю над імміграцією було створено в тридцяті роки лівим «Народним фронтом». До того ж втілення цієї ідеї у життя підтримує, за деякими опитуваннями, до 69% населення Франції. Так що ліві скільки завгодно можуть говорити про те, що жорсткі імміграційні обмеження свідчать у першу чергу про комплекси Саркозі — сина іммігранта з Угорщини. Очевидно інше: саме такі дії дозволили прибічникам Національного фронту побачити в Саркозі гідну заміну Ле Пену. І швидше за все, саме за нього в другому турі проголосує більша частина тих, хто віддав минулої неділі свої голоси за головного борця з іммігрантами. Причому Саркозі настільки майстерно здобув довіру прибічників Ле Пена, що останній навіть обурився: «Іноді мені здається, що він присутній на наших нарадах. Те, про що ми сьогодні розмовляємо за закритими дверима, Саркозі повторює завтра на публіці».

Інше питання — як розподіляться у другому турі голоси прибічників Франсуа Байру. Буде їм ближчою передвиборна програма Руаяль, яка обійдеться у непід’ємні для бюджету Франції 55 млрд. євро, або реалістична позиція Саркозі: «Ми будемо заробляти більше, тому що ми будемо більше працювати»? Чи потрібен їм президент, який, як Руаяль, обіцяє встановити мінімальну заробітну плату в півтори тисячі євро й видавати кожного року 120 тисяч соціальних квартир, чи президент, який вважає, що ті, хто заробляє гроші, не повинні віддавати їх заради рівності, яка стала вже для багатьох французів занадто обтяжливою?

І, нарешті, президент, який іскрить зовнішньополітичними ідеями, чи президент, який має дуже поверхове уявлення про те, як влаштована міжнародна політика? Так, наприклад, з усього вищесказаного під час кампанії Руаяль можна зробити висновок, що президент-соціаліст збирається розмовляти з Росією «мовою правди», буде прагнути того, щоб «світ був справедливим і багатополярним» (просто за мюнхенською промовою Путіна), Туреччину впустить до ЄС, тільки-но вона визнає геноцид вірменів, а в питанні розширення Євросоюзу буде орієнтуватися на те, «що скажуть люди».

Для України ця позиція, можливо, здається набагато сприятливішою, ніж раніше озвучена Франсуа Байру. Хоча він під враженням від помаранчевої революції й обрав помаранчевий кольором своєї виборчої кампанії, але був єдиним із кандидатів, хто щодо України (як, до речі, й Туреччини) висловився більш ніж однозначно: «Я проти. Чим більше Європу розтягують, тим вона слабше».

З іншого боку, настільки категоричних, як Байру, висновків стосовно євроінтеграційних планів України не робив і Ніколя Саркозі. Але, наприклад, Туреччині вже пообіцяв альтернативний Європейському Союзу варіант. «Я запропоную Туреччині велику спільну мету — бути провідною країною нового Середзем­номорського союзу», — розкрив свої зовнішньополітичні плани Саркозі. При цьому додав, що таку організацію Франція має створити разом із Португалією, Іспанією, Італією, Грецією та Кіпром.

Про те, що Ніколя Саркозі думає про Україну, ми, можливо, взагалі нічого б не знали, якби не його черговий лист, адресований на початку цього місяця Юлії Тимошенко. В цьому не менш унікальному, ніж перше, епістолярному посланні Саркозі стверджує, що йому відома складна політична ситуація в Україні, що сама країна, на його погляд, знаходиться на певному перехресті й найголовніше для неї — зберегти спадщину помаранчевої революції і зробити так, щоб правова держава продовжувала прогресувати. Але, як і вперше, в листі немає жодного натяку на те, що його «вірна дружба» з «дорогою Юлією» у майбутньо­му зможе наблизити Україну до Європейського, а не Середземно­морського, Чорноморського або ще якогось союзу.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі