«Это он, это он, ленинградский почтальон…»

Україна вкотре у центрі збройового скандалу. Справа, так би мовити, звична. Однак нинішній скандал має трохи інший підтекст, оскільки стоїть за ним не хвацькість чи непрофесіоналізм спецекспортерів, а, швидше, професіоналізм спецслужб. Зазначимо, що в справі з самого початку немає традиційних для таких служб обвинувачень у порушенні міжнародних санкцій. А крім того, в ній уперше фігурує «документ», а точніше - його копія, виставлений на огляд в Інтернеті. У бюрократичному трофеї докладно розписано теоретичну комбінацію, покликану обвинуватити Україну в подвійній грі між ворогуючими країнами. Втім, із «документа» не випливає, що поставка зброї відбулася.

Знову ж, пильне око може помітити: у схожі ігри, як то можливі поставки і Вірменії, і Азербайджану, Київ уже грав. Скажімо, примудрявся поставляти зброю і Ісламабаду, і Делі, які, як відомо, не дуже жалують одне одного. Але пропонується звернути увагу: ці аж ніяк не заборонені ігри стали проявлятися тоді, коли платоспроможність Пакистану знизилася до кількох десятків мільйонів доларів, а потен­ціал українсько-індійського ВТС зріс до кількох мільярдів доларів. Однак у появі тіні українських спецекспортерів між Азербайджаном та Вірменією впадає в око інше: непорівнянність обсягів і якості поставок двом ворожим одна до одної держав. Тому що в ДК «Укрспецекспорт», звідки ведеться ВТС із Азербайджаном, не можуть не розуміти потенційного рівня проблеми від сварки Києва з Баку. Не можуть не розуміти цього і в Раді національної безпеки та оборони України, і в адміністрації президента України. Кілька сотень тисяч доларів із божевільним ризиком не можуть конкурувати з мільярдними проектами, до того ж без будь-якої таємниці. Нарешті, вселяє оптимізм і пояснення голови Держслужби експортного контролю України Воло­димира Демьохіна, який запевнив автора цих рядків, що «жодних контрактів, які б передбачали поставки озброєнь і військової техніки, з вересня 2011 року у Вірменію не було». Український чиновник додав, що «старі контракти, які виконувалися до вересня 2011 року, були малі за обсягом і передбачали поставки різної колісної техніки, стрілецької зброї, запасних частин. Але про жодні ракетні системи залпового вогню «Смерч» або комплекси «Игла» (про що йдеться в опублікованому документі. - Авт.) у них і згадки не було». Голова української ДСЕК переконаний, що коли б хтось задумав реалізувати «закручену» схему збройових поставок, обійти Держ­службу було б неможливо.

Кавказький синдром втрати імунітету

Розпочати було б варто з того, що загальні обсяги українського збройового експорту продовжують зростати, наблизившись у 2011 році, згідно з підрахунками ЦДАКР, до оцінки $1,5 млрд. (з урахуванням поставок продукції та послуг подвійного застосування). За таких умов економічний ефект від ризикованих поставок 12 старих систем залпового вогню та невеликої партії ПЗРК виглядає абсурдом. Особливо, якщо взяти до уваги деякі нюанси. За ринок озброєнь і військової техніки Вірменії ніхто не веде боротьби. Та ж таки Росія за період 2006-2011 рр. не поставила Вірменії, можна сказати, нічого. Хоча передавала танки, бойові машини та ще багато стріляючого «добра» на безоплатній основі - для підтримки. Наприклад, у квітні нинішнього року заступник генсека ОДКБ Валерій Семери­ков фактично підтвердив поширену ЗМІ інформацію про передачу Росією у 2008 році Вірменії військового спорядження на суму 800 млн. дол. Таких передач, як стверджують мас-медіа, було кілька. Та не в них річ - це питання другорядне. Можливості Вір­менії не спроможні розпалити апетит експортера: у збройових колах Вірменію вважають неплатоспроможним клієнтом. Та, головне, - здавна є виключно вотчиною Москви. Понад те, рівень ВТС Росії та Вірменії такий, що В.Семери­ков заявив: скоро буде створено спільні вірменсько-російські підприємства військово-промислового комплексу. «Йдеться про продукцію військового призначення, ремонт та обслуговування військової техніки». Ну навіщо, питається, Єревану могли в такому разі знадобитися 12 старих установок? Тільки для однієї мети: зупинити постачання українських озброєнь Азер­байджану. Історію з публікацією «листа» голови ГУР можна було б повісити на Єреван, у якого найбільше вигід від припинення військово-технічного співробітництва Києва та Баку. Але проблема в тому, що поставки Києва порівняно з ізраїльськими чи турецькими виглядають дуже скромно.

Може, річ у самому ринку Азербайджану? Динаміка зростання оборонного бюджету Азербайджану чи не найбільша в пострадянському регіоні (без урахування РФ, звичайно). В Азербайджані в 2012 р. на ці цілі передбачено виділити 1,770 млрд. дол.

Військово-технічна дружба Києва та Баку кувалася давно. А після того як кілька років тому в Азербайджан було поставлено партію винищувачів МіГ-29, ця держава й у сфері ВТС перетворилася на стратегічного партнера на ринку. Оскільки в модернізації літаків брала участь азербайджанська сторона, а результати дослідно-конструкторських робіт (ДКР) відкрили можливість повітряній машині «працювати» по наземних цілях. І, відповідно, результати ДКР було використано при проведенні модернізації літаків для Збройних сил України. Наступним етапом стала нова ДКР - з метою модернізації бойового вертольота Мі-24. Тут уже передбачається інтеграція в бойовий вертоліт високоточної ракети «Бар’єр-В» розробки київського КБ «Луч». І знову ідеологія ВТС така, що її можна застосувати в Українській армії. Принагідно зауважимо: ця ідеологія дуже дратує Москву, яка претендує на модернізацію (або хоча б на контроль) усіх радянських озброєнь і військової техніки, розробники яких опинилися випадково не в РФ. А ще Баку і Київ розглядають можливість створення на території Азербай­джану виробництв легкої бронетехніки, у чому Україна в останні роки досягла успіхів.

Упродовж найближчих років Азербайджан розширить ВТС із п’ятьма країнами, серед яких Україна. Це висновок експертів Інституту регіональних стратегічних досліджень Азербайджану. В опублікованій кілька місяців тому доповіді «Озброєння Азербай­джану-­2012» вказується: за останні 10 років Азербайджан імпортував зброю та військову техніку майже з 10 країн. Найбільші постачальники - Ізраїль, Туреччина, Росія, Ук­раїна.

«В останні роки Азербай­джан закупив у Росії комплекси, оцінювані в сотні мільйонів доларів. Однак це стратегічне озброєння, і з практичної точки зору його використання Азербайджаном не є можливим. У свою чергу співробітництво в галузі озброєння з Ізраїлем і Туреччиною більше відповідає сьогоднішнім потребам Збройних сил Азербайджану», - пишуть місцеві експерти. До цього варто додати, що згідно з контрактами, підписаними між Росією та Азербайджаном, тільки до кінця 2012 року в Баку буде доставлено 64 військові вертольоти. Отже, РФ більш ніж успішно озброює і Баку, а зростання військових амбіцій Баку до кількох мільярдів доларів не могло не розпалювати апетити «Рос­оборон­экс­порта». Знову-таки, згідно з висновками азербайджанських експертів, «найближчим часом Азербайджан планує закупити в ряду держав зенітно-ракетні комплекси, артилерійські системи, вертольоти, протитанкові ракетні комплекси, бойові машини, безпілотні літальні апарати тощо. Водночас Азер­байджан має намір брати участь разом із турецькими компаніями в низці програм. Що ж до цілей місцевого виробництва, то тут відомо таке: починаючи з 2014 року, Азербайджан планує розпочати виробництво військових кораблів; до кінця 2012 року очікується виробництво 85- і 155-міліметрових бойових снарядів». Як бачимо, за цілим спектром номенклатури озброєнь і військової техніки український ОПК міг би стати в пригоді - літаки подвійного призначення, бронетехніка, високоточні засоби ураження, засоби виявлення тощо. Відповідають можливості України й напрями розвитку ОПК Азербайджану. Нині до процесу розвитку оборонної промисловості Азербай­джану залучено кілька держав НАТО. Серед них Туреччина (приблизно 15 компаній), Польща (одне підприємство), Франція (одна компанія), США (три компанії), Чехія (одне підприємство). Як видно, боротьба за азербайджанський ринок досить серйозна. Воно й зрозуміло: держава платоспроможна й готова виділяти ресурси на обороно­здатність. Можна згадати й такий факт: тільки на початку 2012 року за безпілотні літальні апарати та новітні системи ППО Азербайджан виклав ізраїльському концерну Israel Aerospace Industries 1,6 млрд. дол. А в рамках торішнього контракту вартістю 200 млн. дол. із турецькою компанією MKEK Азербай­джан має одержати найближчим часом 36 САУ Т-155 Firtina. Не­озброє­ним оком видно, що на ринку Азербайджан давно виріс до великої дичини. А другим неозброєним оком ми бачимо причини для конкуренції між Києвом і Москвою за ті самі сегменти азербайджанських військових закупівель. А крім того, не забуватимемо про те, що для України експорт озброєнь в Азербайджан - не мета №1, а запорука енергетичної дружби, яка набуває дедалі більшої актуальності в умовах пошуку альтернативних російським джерел енергозабезпечення.

Отже, кому може бути вигідно посварити Україну та Азербайджан? І в результаті: а) витіснити з ринку; б) розірвати зв’язки енергетичного співробітництва, що намітилися. Передусім, звичайно, Росії. Понад те, здається невипадковим, що скандал, спровокований публікацією «листа» спалахнув якраз напередодні приїзду до Баку російського віце-прем’єра Дмитра Рогозіна. Спостерігачам відомі специфічні місії цього чиновника, завжди спрямовані на посилення РФ за рахунок лютих нападок конкурентів. Перед­бачається, що для Москви було б не зайвим увігнати останній цвях у труну ГУАМ, який колись подавав великі надії та претендував на антиросійську противагу на пострадянському просторі.

Примітно й те, що до Баку восени збирається президент України Віктор Янукович, і, природно, охолодити ставлення до глави України, яка нібито дворушничає на ринку ВТС, теж було б не зайвим. Зайняти на ринку Азербай­джану не тільки місце України, а й інших постачальників. Взяти, що називається, за вуздечку норовистого кавказького гравця. Момент вдалий, оскільки не весь Захід, що перебуває на порозі можливої війни з Іраном, беззастережно довіряє Баку. І ця обставина, до речі, свідчить про те, що не всі західні гравці зацікавлені в тісному військово-технічному співробітництві Азер­байджану з Україною. Нехай і осторонь, але незримо присутнє «іранське питання». Ряд аналітиків стверджують: у разі війни між Заходом і Тегера­ном Азербайджан може стати більмом на північному фланзі Ірану, надаючи коаліційним силам військову та матеріально-технічну допомогу. Чи не через цю причину Держ­депар­тамент США в 2012-му відмовився від поставок Азербай­джану військової техніки для оснащення вертольотів? Ва­шинг­тон виключив Азер­бай­джан зі списку країн, яким у найближчому майбутньому буде продано американську військову техніку. А німецька компанія MTU заблокувала реекспорт в Азербайджан двигунів MTU 881 Ka-500 (цими силовими установками потужністю 1000 к.с. оснащено згадані вище турецькі САУ Т-155 Firtina).

Нарешті, не можна виключати й банальну версію появи «листа» Гмизи Януковичу: примітивна конкуренція всередині самого ГУР МОУ. Так, до речі, вважають і деякі представники цього відомства, запевняючи, що нинішнього начальника Голов­кому попросту підсиджує один з українських військових аташе, який працює нині в страшно сказати якій країні СНД.

Чи є в цій історії якісь уроки для України? З одного боку, попри спробу надати правдоподібні деталі, експертам історія здається добре продуманою, але не ретельно використаною операцією спецслужб. З іншого, Україна традиційно вразлива в інформаційному просторі: реакція, як завжди, уповільнена. Ми дедалі частіше нагадуємо битого собаку, який огризається після чергового прочухана. Неви­прав­да­ним у цій історії є вперте мовчання ДК «Укрспец­експорт», що не стільки створює запашок навколо дивної справи, скільки свідчить: патентована вертикаль військово-технічного співробітництва кульгає, а про чітку координацію в інформаційній політиці можна лише мріяти. За цієї обставини навіть така іржава міна, як викид в Інтернет липового документа, може виявитися результативним ходом конкурентів. І, можливо, черговий скандал зі стріляючим експортом змусить військово-політичне керівництво держави замислитися над тим, як наростити м’язи для ведення інформаційних війн. Ну, або хоча б для відбиття поодиноких атак, проти яких країна все ще беззахисна.