Дипломатія в стилі анти-Саркозі

Кажуть, після президента сильного, але неправого, зазвичай приходить президент слабкий, але правий. У Франції сьогодні відбулася саме така історія. Після сильного Ніколя Саркозі прийшов слабкий Франсуа Олланд. Прийшов не як Олланд, а як анти-Саркозі. Новий президент Франції сам не приховує: вибори стали судом над його попередником, а не оцінкою його власних заслуг.

Заслуг як для новоспеченого лідера П’ятої республіки в Олланда справді не так уже й багато. Міністерських посад ніколи не обіймав. Найгостріша криза, яку довелося йому пережити, - це розкол у його рідній Соціалістичній партії через текст Європейської конституції 2005 року. Персональні контакти на рівні чинних лідерів інших держав зводяться на сьогодні до зустрічі з одним-єдиним президентом - президентом Польщі Коморовським. А запитання «Яку зовнішню політику збирається проводити Олланд?» звучить майже так само загадково й риторично, як свого часу відома фраза Шарля де Голля «як можна керувати нацією, в якої двісті сорок шість видів сирів?».

Зовнішня політика - дійсно наразі одне з найслабкіших місць новообраного президента. Зрозуміло, якщо це «слабке місце» анітрохи не завадило йому стати президентом, то воно має аж ніяк не критичне значення для французів. Коли Ніколя Саркозі намагався похизуватися на тлі Олланда в образі увінчаного лаврами дипломата, французькі коментатори реагували досить скептично: політики намагаються продати зовнішню політику, коли вже нема чого пред’явити виборцеві у внутрішній.

Це при тому, що для французьких еліт зовнішній вимір політики Франції завжди відігравав величезну роль. Символічне підтвердження цього - той факт, що дипломатична служба Франції за кількістю працівників посідає друге місце у світі після дипломатичної служби США.

Невідомо, скільки часу піде в Олланда для опанування азів дипломатичного мистецтва, зрозуміло одне: його зовнішня політика відрізнятиметься від проваджуваної Саркозі переважно за стилем, зміст же в більшості випадків залишиться тим самим. Інакше кажучи, вже сьогодні зрозуміло, що зовнішня політика буде менш персоналізованою і драматичною, але більш передбачуваною, ніж за часів Саркозі.

Франсуа Олланда важко уявити в ролі, яка найбільше вдалася його попередникові, - ролі президента з міжнародних криз. Будь-но ця криза в далекій у всіх сенсах для Парижа Грузії, Лівії чи Березі Слонової Кістки. Водночас французькі соціалісти так само дружно виступали за кампанію в Лівії. Ще й звинуватили Саркозі за зволікання.

Інша річ, що насамперед Олланду доведеться розібратися зі справами європейськими. Відновлення європейської економіки, за словами радників Олланда, буде головним пріоритетом у його зовнішній політиці. Олланд уже встиг отримати від британського The Economist прізвисько найнебезпечнішої людини в Європі після того, як він почав просувати ідею перегляду народженого в переговірних муках і під чуйним керівництвом канцлера Меркель фіскального пакту ЄС. Хоча насправді незрозуміло, чому Саркозі був менш небезпечний для Євросоюзу, коли пропонував вивести Францію з Шенгену або коли лобіював на вищі пости в ЄС кандидатури людей, котрі в жодному разі не повинні затьмарити своїм статусом і професіоналізмом його любимого?

Мабуть, Німеччина є першим і найсерйознішим тестом, який очікує нового президента Франції вже в перші тижні його президентства. Адже символічність моменту не в тому, що Ангела Меркель відкрито підтримала Ніколя Саркозі. І навіть не в тому, що не схотіла зустрітися з Олландом під час його ознайомчого європейського турне. Річ у тому, що канцлер Німеччини чудово розуміла, що ігнорує майбутнього президента Франції, але всіляко дала зрозуміти: сьогодні вона може собі це дозволити. І в принципі мала рацію: Олланд все одно вирішив свій перший закордонний візит у ролі президента здійснити до Берліна. А що, власне, йому залишається робити? Це раніше були часи, коли Німеччина і Франція злагоджено виступали на європейській сцені кожен зі своєю сильною «партією»: німці - з економікою, французи - з політикою та безпекою. Сьогодні Німеччина з допомогою економіки швидко осідлала і європейську політику, а Франція заціпеніла, охоплена жахом від самої думки, що в будь-який момент може поповнити низку країн, які всіляко сприяють поділу Європи на успішну і стабільну Північ та інфікований кризою Південь.

Другий терміновий зовнішньополітичний тест для президента Олланда - американський. Уже за кілька тижнів він візьме участь у двох самітах на території США - G8 у Кемп-Девіді і НАТО в Чикаго. Саме там він дасть попередню відповідь на запитання, буде Франція для Америки партнером-наслідувачем, як нерідко бувало за часів президентства Саркозі, чи скоріше повернеться у свою звичну роль партнера-подразника. Її Олланд приміряв іще під час передвиборної кампанії, пообіцявши вивести війська з Афганістану вже наприкінці 2012 року, тобто на два роки раніше від наміченого американцями терміну.

Пройти цей тест після Саркозі буде не так уже й легко. Хто-хто, а він, мабуть, був найбільш дружнім до США президентом Франції за останні півстоліття. А своє прізвисько Сарко-американець виправдав уже тим, що повернув Францію у військові структури НАТО, збільшив контингент в Афганістані, зайняв жорсткішу, ніж самі США, позицію щодо Ірану та Сирії, і в перших лавах почав розрулювати ситуацію в Лівії. Коли щось і могло серйозно дратувати американців у Саркозі, то це його невгамовний темперамент. «Уже самої присутності в кімнаті разом із Саркозі досить для того, щоб у кого завгодно підняти рівень стресу», - так писали американські дипломати в одній зі своїх депеш, які стали доступними завдяки Wikileaks. Та ще, може, його пориви нав’язати персональну дружбу Обамі впереміш з явними нападами ревнощів до міжнародної слави американського президента.

В Олланда таких симптомів не спостерігається. Хоча до Обами в нього теж особливе ставлення. Коли журнал Paris Match попросив його назвати чотирьох політичних лідерів, які найдужче надихають новоспеченого французького президента, він назвав Нельсона Манделу, бразильського президента Лулу, Гельмута Коля і Барака Обаму. Саме до американського президента апелював і екс-прем’єр (сьогодні один з головних кандидатів на пост міністра закордонних справ) Лоран Фабіус, захищаючи майбутнього президента від нападок з приводу його більш ніж скромного зовнішньополітичного досьє: мовляв, Обама, коли прийшов до влади, теж не мав великого міжнародного досвіду.

Загалом важко не погодитися з моїми колегами з вашингтонського Центру стратегічних і міжнародних досліджень (CSIS), які вважають, що хоч би хто став президентом Франції, у зовнішній політиці цієї країни на сьогодні є кілька головних викликів. Наприклад, Париж не може не враховувати того факту, що фокус міжнародної політики дедалі більше зміщується на Схід, зокрема в бік Китаю та Індії. Це якраз та частина світу, де французька політична, економічна і навіть культурна присутність та вплив особливо слабкі. По-друге, економічні та фінансові питання відіграють дедалі більшу роль в епоху глобалізації. Сама Франція і решта світу звикли сприймати цю країну як серйозну політичну та культурну величину, але аж ніяк не економічну. Французькій дипломатії за всього її бажання чи небажання доведеться врахувати соціальні та економічні виклики як у себе в країні, так і в цілому в Європі. По-третє, проблема ресурсів. За постійного тиску з метою скоротити бюджетний дефіцит та національний борг може статися так, що політично доречніше для Франції буде скоротити витрати на зовнішню політику та оборону (від миротворчих контингентів до числа дипломатів), ніж на внутрішні соціальні програми.

А тепер про те, чого слід очікувати Східній Європі від президента Олланда. Мої французькі співрозмовники, котрі спеціалізуються на цьому регіоні, в один голос стверджують: скоріш за все, це буде продовження політики в стилі Russia first (спочатку Росія). Навіть попри те, що з двох головних кандидатів атлантист Саркозі вважався кращим для Кремля, ніж соціаліст Олланд.

Це, звісно, зовсім не означає, що з Олландом Росії буде тяжко. Приємний для Москви символічний жест він уже зробив - виступив за продовження угоди з продажем «Містраль».

Є, втім, один нюанс, на який, зокрема, звертають увагу мої співрозмовники з дипломатичних кіл Франції. Це акцент, який Франсуа Олланд робить у зовнішній політиці на демократичні цінності, особливо на дотриманні прав людини. У комюніке після парламентських виборів у Росії Олланд не на жарт пройшовся по поствиборній ситуації: зокрема казав про те, що «жорстоке придушення виступів опозиції викликає стурбованість» і що «свобода маніфестацій має бути повною мірою дотримана». В інтерв’ю французькому тижневику Le Nouvel Observateur він дійшов висновку, що «Росія причетна до різанини в Сирії». Ну і, нарешті, в ході передвиборної кампанії дав зрозуміти: у разі своєї перемоги більш ніж пильно стежитиме за розвитком демократії в інших країнах.

Якщо це справді станеться, то навряд чи українська влада в її нинішньому форматі може розраховувати на гарні новини з Франції. Хоча на них і так особливо ніхто не сподівається. Багато чого навчила історія з президентством Саркозі.

Навряд чи для когось секрет, скільки погано замаскованих надій свого часу викликало це обрання в Україні. Оптимізм вселяли найдрібніші деталі. Зронена Саркозі на посту міністра внутрішніх справ Франції фраза, що Київ - це, безумовно, «європейська столиця». Той факт, що його зовнішньополітичним радником став пан Левіт - француз з українським корінням. І те, що Саркозі великий атлантист, отже, слухатиме на той момент «дружню» Києву Америку, а не «злу» Росію. І той факт, що про українські перспективи інтеграції в ЄС Саркозі ніколи не висловлювався так різко, коли говорив про Туреччину. Тобто ніколи і під жодним соусом.

Ну а вже за часів Януковича в Києві багато тішили себе думкою, що Саркозі - передусім талановитий бізнесмен, і він, на відміну від деяких інших європейських лідерів, не влаштовуватиме українській владі майстер-класів з питань демократії та дотримання прав людини.

Навряд чи подібні майстер-класи проводитиме небізнесмен Олланд. Не тому, що Україна на зовнішньополітичній карті Парижа має вельми розмиті контури. І не тому, що Франції подобається те, що відбувається сьогодні в нашій країні. Просто тому, що в неї зовсім інша дипломатична культура. Культура, в якій не вітають слова «ні». Віктор Янукович, за нашою інформацією, мав усі шанси ознайомитися з її елементами, коли так і не отримав виразної відповіді з приводу запитів на його зустріч із президентом Франції в Нью-Йорку під час Генасамблеї ООН у вересні минулого року або з прем’єр-міністром Франції під час саміту з питань ядерної безпеки в Сеулі.

Ми навряд чи побачимо головних дійових осіб французької політики в перших лавах захисників Юлії Тимошенко чи в авангарді тих країн, які бойкотують Євро-2012. Навіть при тому, що в тому ж таки питанні бойкоту Євро-2012 французам значно ближча позиція Німеччини, ніж Польщі. Втім, як і німці, французи наразі натиснули в цьому питанні на «паузу»: очікують позитивних сигналів у справі Тимошенко на кшталт дозволу на її лікування в Німеччині.

Таке рівняння у своїй українській політиці на Берлін - ще одна погана новина для української влади, яка періодично має схильність зводити Німеччину в ранг «ворога №1 України в Євросоюзі». Або за те, що німці висловлюють невдоволення демократією без стабільності часів Ющенка, або за те, що трощать у пух і прах стабільність без демократії часів Януковича.

Друга погана новина (але вже виключно для прибічників членства України в ЄС) полягає в тому, що України Олланд в Євросоюзі не бачить. Це стало зрозуміло під час його візиту до Варшави в березні цього року. А точніше - в ході дискусії про майбутнє Європи, організованої шеф-редактором Gazeta Wyborcza Адамом Міхніком, в якій, крім Олланда, брав участь також колишній президент Польщі Александр Квасьнєвський. Саме Міхнік у ролі модератора і поставив Олланду явно несподіване для останнього запитання про Україну. І Олланд дав на нього явно щиру, а не відшліфовану радниками та спічрайтерами відповідь: Україна не значиться на сьогодні у списку держав, які могли би бути прийняті в Євросоюз. І в тому, що членство в ЄС не повинно бути нагородою за демократію, оскільки демократія сама по собі має бути метою для країн, які прагнуть до Євросоюзу. Хоч як потім Александр Квасьнєвський доводив французькому гостеві, що Україні слід і «далі показувати європейську перспективу, аби заохочувати її до демократизації та руху в бік Європи, а не Росії», Олланд залишився при власній думці. До речі, запитання щодо європейського майбутнього України було єдиним, яке змогло спровокувати справжню дискусію між Олландом і його польськими співрозмовниками. У всьому іншому «майбутньому Європи» спільну мову між французом і поляками було знайдено швидко.

Та навіть за всього цього остаточно ховати українську демократію в Парижі не квапляться. Хоча б тому, що мають намір дочекатися парламентських виборів в Україні. За словами наших співрозмовників з уряду Франції, саме вибори повинні винести остаточний вердикт щодо стану демократії в Україні. Так само, як справа Юлії Тимошенко, на думку наших французьких співрозмовників, є певним мірилом ситуації з правами людини в Україні. Власне, саме тому посол Франції з прав людини Франсуа Зімере так наполегливо намагається цю ситуацію вивчити.