Бунт подано, сер!

Таких сцен Лондон не бачив із часів бліцу.

Німецькі авіанальоти на схід британської столиці в 1940–1941 роках зруйнували близько мільйона будинків. Загинуло понад сорок тисяч людей.

Нещодавні бунти зруйнували куди менше майна. Троє людей загинуло в Бірмінгемі, намагаючись захистити свою власність від грабунку. Один чоловік, який пробував загасити пожежу в лондонському районі Ілінг, помер у лікарні, як і чоловік, застрелений у машині в передмісті столиці Кройдоні. Отож поки що - п’ять смертей.

Але бунти сталися в медіаепоху, і кожна пожежа прийшла в кожен дім - завдяки телезйомкам.

Кадри палаючої фабрики меб­лів у Кройдоні знімали з вертольота. Величезна будівля горіла несамовито, брунатний дим валив у небо, іскри сипалися на сусідні - житлові - будинки.

Палали склади і магазини. В електронних ЗМІ на чолі з Ін­тернетом ширилися кадри грабунку (в основному зняті перехожими на мобільні телефони). Скоро ми почнемо бачити кадри з камер спостереження: нас уже попросили допомогти з іденти­фікацією мародерів.

Бунти почалися в суботу. У четвер у лондонському районі Тот­тнем, неподалік сумнозвісного житлового комплексу Броуд­вотер Фарм Естейт, застрелили 29-річ­ного Марка Даггана. Він їхав кудись у міні-кебі (приватному так­сі), який зупинили і обшукали на наявність зброї. По­лі­цейські виконували операцію з боротьби з нелегальною зброєю і наркотиками в цьому районі - не­спокійному й повному непраце­влаштованих молодиків усіх ко­льорів веселки (включно з білими).

В українській пресі повідомляли, що Марк Дагган таксист, однак це трохи неточно. Він їхав у таксі, коли його застрелили. Але поліція й місцеві знали його як торговця кокаїном та одного з лідерів місцевої банди, який часто носив зброю. Правда, його родина твердить, що він був хорошим хлопцем і не хотів більше в тюрму. Родина, до речі, засудила бунти й мародерство.

Районом почали ширитися чутки, що Марк не стріляв у поліцейських першим. Текстові повідомлення, твіти і блекбері-меседжі твердили: його зброя взагалі була іграшковою, а справжній пістолет знайшли потім, захованим у шкарпетку. У суботу близько 200 людей вийшли на мирний протест проти його смерті. Поліція не прислала до них достатньо, на їхню думку, високопоставлених представників; під кінець демонстрації районом прокотилися чутки, що поліція побила кийками 16-річну дівчину, яка на них кидалася. Раптом прокотилися заклики до бунту, в районі десь узялися люди, яких тут раніше не бачили, і Тоттнем було сплюндровано.

Схожі бунти вже починалися з Броудвотер Фарм Естейт - величезного будинку для бідних, у який можна, мабуть, заселити чверть Троєщини. У 1986 році під час поліцейського обшуку від інсульту померла чорна жінка, Сінтія Джаретт. Під час бунтів (також із мародерством) та сутичок між молоддю переважно афро-карибського походження й поліцією загинув поліцейський. Ті заворушення поширилися на кілька інших районів.

Але 2011 року, в ногу з часом, нападники спілкуються через твіттер і через смартфони, щоб домовитися про наступну ціль, тож напади поширилися значно швидше. За день мародерство й протести охопили не лише Тотнем, Вуд Грін і Енфілд, а й Хекні, Долстон, Брікстон. Я добре знаю ці місця - жила всього за триста метрів від руїни, на яку перетворилася Вуд Грін Хай Стріт, ходила в оптику, якої більше немає, захоплювалася просторами й колоритом Хекні, коли жила там за рогом Мер-стріт. Боляче дивитися на рештки будівель, на згорілі каркаси машин і автобусів на вулицях. Це ті райони, в яких часто живуть іммігранти, в тому числі й українські. У Хекні й Долстоні є українські магазини «Колос» - із Київським тортом і оселедцем, що його загортають у сірий папір і кричать через увесь магазин: Люда, пробий два! Здається, вони не постраждали.

Бунти, пожежі й мародерство швидко поширилися й на престижні райони - магазини було пограбовано на центральній вулиці Оксфорд-стріт і в Челсі, де живуть місцеві багатії та наші олігархи. У передмісті Лондона Кройдоні, де палали велетенські пожежі, живе багато моїх колишніх колег з Української служби Бі-бі-сі. З ними все гаразд.

Буквально за пару днів заворушення розпочалися в містах Лідс, Бірмінгем, Манчестер. У Бірмінгемі загинуло троє хлопців азійського походження, які захищали свою автомийку від банд молоді афро-карибського походження. Поліція побоюється, що ці смерті вкрай погіршать і так традиційно напружені стосунки між азійською та чорною громадами.

Українські знайомі часто одразу запитують про расовий аспект. Здається, їм важливо знати, що бунтували саме расові меншини, так наче це їх самих робить у чомусь кращими. Ніхто в Британії поки що не поєднав норвезьку трагедію і місцеві бунти, а в Україні ці дві події одразу склали докупи.

Расовий вимір бунтів існував, але назагал не можна сказати, що безлад чинили представники однієї етнічної групи. Білі англійці теж виявилися не проти награбувати собі кросівок та плазмових телевізорів. Мародерствували і азіати, і чорні. Але часто доводиться чути, що бунти спровокували безробіття та безнадія серед іммігрантської молоді Лондона. Мовляв, вони не можуть стягнутися на освіту, багато тридцятилітніх ніколи не мали роботи, бо не можуть її знайти, не дивно, що вони захотіли дістати модні кросівки, яких їм не дає суспільство.

Кажуть і інше: що грабували все-таки не хліб і не ковбасу, а телевізори, фотоапарати та одяг. На вулиці вийшли не голодні люди. Бунтарі називали поліцію «федс», як в американських кримінальних драмах: тобто уявлення про те, якими мають бути стосунки з поліцією і ширшим світом, вони беруть із телебачення, а не з реального життя. Незрозуміло, де були батьки мародерів шкільного віку: грабували сусідній магазин чи дивилися телевізор?

Понад сто тисяч людей підписали петицію за позбавлення державної фінансової допомоги тих, хто брав участь у бунтах. Це перша петиція, яка пройшла поріг у 100 тисяч підписів, необхідний для розгляду в парламенті.

Заарештовано понад 1000 людей, звинувачення пред’явлено половині з них. Суди в Лондоні й Манчестері працювали всю ніч. Прем’єр-міністр Девід Камерон сказав, що всі, засуджені за насильницьку поведінку, підуть у тюрму. Проте вже звучить незадоволення «надто м’якими» вироками.

Повну оцінку бунтам ще давати рано: надто багато аспектів задіяно. Але зрозуміло, що це удар по репутації країни. Лондон насправді дуже пишається тим, що в ньому має пройти Олімпіада-2012. Хоч усі ми кажемо, що краще б її віддали Парижу, - майже кожен лондонець мріє туди піти й намагався купити квитків на багато сотень фунтів стерлінгів.

Вже кілька років триває програма модернізації й забудови бідних, небезпечних районів Східного Лондона, які ця олімпіада має ошляхетнити.

Але саме ці райони й постраждали першими.

Зараз Інтернетом розповсюджуються фото людей, котрі підіймають у повітря щітки. Це ті, хто вийшов прибрати свій район, зелений і жвавий Клепем на півдні Лондона, після руйнації. Можливо, те, як суспільство впорається з наслідками бунту і як воно очиститься, допоможе країні відновити свій імідж у світі.