БЕЗЗАХИСНІ ВІД МІЛІЦІЇ

Ця історія, яку я розповім, страшна насамперед... буденністю й типовістю. Тортури й нелюдське поводження в правоохоронних органах України вже сприймається суспільною свідомістю як щось звичне й невідворотне на кшталт землетрусу чи епідемії пташиного грипу, які ніхто не в силах зупинити.

На грунті практично повної безкарності укоренилося на теренах України катування в міліції під час дізнання й попереднього слідства. І це при тому, що тортури в Російській імперії (куди тоді й входила й територія нинішньої України) були скасовані Олександром І ще в 1801 році. У середині ХХ століття як плід колективного розуму людства з’явилася Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини. Згодом Рада Європи ухвалила ще й спеціальну Євроконвенцію про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню, які були ратифіковані Верховною Радою України. Як і ці два документи, частиною національного українського законодавства після вступу України до Ради Європи стали й рішення Європейського суду з прав людини у Страсбурзі. Та щороку українські «борці зі злочинністю» калічать і вбивають ні в чому не винних наших співгромадян.

Тільки до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини зі скаргами звернулися понад 12 тисяч громадян, що стали жертвами катувань. Втім, українські правозахисники вважають, що насправді їх у кілька разів більше, бо до омбудсмена звертаються далеко не всі. Тих же, хто вирішив відстоювати свої права й людську гідність у нерівній боротьбі, ще менше...

В останній день минулорічної весни слюсар газоконденсантного промислу «Полтавагазвидобування» Олександр Б. мав заночувати на дачі під Абазівкою, що поблизу Полтави. Цілий день він з численною ріднею садив розсаду і йому просто не вистачило місця в автомобілі. Пізно увечері заїхав його товариш Сергій і запропонував підвезти додому. Та до Полтави друзям доїхати не судилося. Біля готелю в Абазівці браві хлопці в чорному камуфляжі витягли їх з машини й поклали обличчям у пилюку. Хвилин з двадцять Сашко й Сергій «загоряли» під зорями (діло було опівночі), доки вояки по рації викликали підмогу. Останні й словом не обмовилися до бранців і під час етапування їх до Полтавського УБОЗу. — Мій тодішній стан це — шок і заціпеніння, — розповідає Олександр Б. — Я навіть не знав, де той 6-й відділ у Полтаві знаходиться. Губився в здогадах, що ж я такого скоїв, щоб мене отак хапали, наче якогось особливо небезпечного для суспільства злочинця.

Тільки коли співробітники «Сокола» доставили чоловіків у кабінет на другому поверсі УБОЗу в самому центрі Полтави (поруч з міськвиконкомом) і передали в руки оперативників, котрі одразу ж напосіли, щоб Олександр зізнавався, як заправляв бензовози «лівим» газоліном, він хоч трохи зрозумів, що й до чого. Бо й справді чув, що напередодні міліція затримала кілька бензовозів з газоліном.

Тим часом четверо УБОЗівців у цивільному, які, ясна річ, не назвалися, почали його «опрацьовувати». Оперативники були збудженими, наполягали на зізнанні в злочині, мовляв, відпиратися — собі дорожче і взагалі марна справа. «Гестапо у нас відпочиває!» — куражилися вони. Якщо візьмуть «в роботу», похвалялися, то Сашко зізнається і у вбивстві Лістьєва, а не те що в співучасті в крадіжках газоліну з промислу.

Зізнаватися Олександру не було в чому, тож години півтори він намагався переконати борців з організованою злочинністю у своїй непричетності до тих бензовозів і безпідставності підозр щодо нього.

В Олександра було два стільникові телефони — свій і дружини, але скористатися ними, незважаючи на його прохання, відмовили: «Ти що, лох, в Америці? Може, тобі ще й адвоката?!» І демонстративно вибалакали з «мобілок» у своїх приватних справах усі наявні на рахунку гроші. Несподівано Олександра запитали, чи він курить. «Так, але дуже епізодично», — відповів наївний чоловік. «Ну то зараз покуриш…» — зі значенням мовив один з «оперів» і кинув на стіл пачку «Прими». Олександр здивувався, що йому, певно, запропонують ці дешеві й смердючі цигарки в той час, як самі палять з фільтром.

Та ще більше він був подивований, коли «опери» з великого картонного ящика, що стояв біля столу, дістали шматок заяложеного матраца, натреновано розпластали його на ньому, підмотавши якийсь брудний порваний светр на зап’ястках, здавили їх ззаду наручниками так, що там щось аж хруснуло. З швидких і злагоджених дій команди відчувалося, що цим вони займаються постійно.

З того ж ящика УБОЗівці дістали й натягли на Сашка протигаз, через скельця якого нічого не було видно, такими вони були закопченими. У кожного із «захисників» була своя відпрацьована функція під час катувань. Розтягли ноги, троє всілися на ноги й спину, а четвертий підпалив цигарку і маніпулював протигазом, засовуючи її в трубку.

Ця тортура називається «слоник». Спочатку трубку перекривають, а коли в легенях закінчується повітря і людина починає задихатися, в неї лопаються в горлі судини, в трубку вставляють запалену цигарку... Тим часом інші до нестями піднімали догори скуті в наручниках руки. Це така собі середньовічна диба в сучасній імпровізації українських, з дозволу сказати, охоронців закону й наших захисників. (Інквізиція застосовувала цю тортуру далеко не до всіх. У Кракові я була в музеї тортур середньовіччя, і екскурсовод розповів, що кати-інквізитори ніколи не застосовували одночасно двох тортур). Причому садистам здалося, що протигаз не надто щільно прилягає до Олександрового підборіддя, і вони наділи такий тугий, що він сам завдавав неймовірних мук.

Ті кілька годин катувань здалися 36-річному фізично здоровому чоловіку вічністю. Він корчився від пекельного болю й непритомнів від нестачі повітря. І тільки коли його тіло обм’якало й корчилося у конвульсіях, мучителі робили й собі перерву від тяжкої фізичної роботи, доки Олександр приходив до тями. Так повторювалося кілька разів. (До речі, в цей же час в інших кабінетах УБОЗу подібним чином «дружньо спілкувалися» з Сашковим товаришем Сергієм та іншим колегою Валерієм, якого теж було затримано тієї ночі біля готелю в Абазівці).

Принизити, образити, збезчестити — схоже, це чи не єдине, в чому набули небувалої майстерності деякі українські правоохоронці. Коли Олександр розповідав мені про пережите, в нього раз по раз пересихало в горлі й зволожувалися очі, бо він знову переживав жах ночі 1 червня 2003 року. Перепрошую читачів за надмірний натуралізм, але ж як інакше донести правду про новітній геноцид українців? Мені й самій робилося млосно, коли я описувала ці тортури.

— Пам’ятаєте, в одній з останніх передач «Подвійного доказу» торік, присвяченій темі тортур у правоохоронних органах, — каже Олександр Б., — один з експертів розповідав, що після 4-ї цигарки тортури «слоник» людина підпише будь-що. Це справді так. Я тримався, скільки міг, але теж не витримав. В один момент я чітко зрозумів, що мої кати ввійшли в такий раж, що якщо не напишу, те що вони хочуть, живим я звідси не вийду. А так хоч зможу в суді доводити, що явку з повинною з мене вибили... І я погодився.

Від кількагодинного нестерпного болю в Олександра наче помутилася свідомість, дійсність сприймав вже якось відсторонено. Уже навіть не пригадає, в яких «злочинах» «зізнався». Явку з повинною писав під диктовку «оперів». Точніше, намагався писати. Руки зовсім не слухалися. Ручка весь час вислизала з пальців, від чого аркуш паперу був весь почерканий... «Орли» думали, що їхня жертва придурюється, весь час кричали на Олександра й давали стусанів. Сашко казав їм, що у нього відмовили руки і треба відвезти його в лікарню. Але ці слова залишилися гласом волаючого в пустелі. Отримавши бажану «явку», бригада переймалася тим, як тепер найбільш правдоподібно обставити затримання: «Ну ти ж, паря, пам’ятаєш, що ти був в дупель п’яний, нецензурно виражався, зривав з нас погони (це при тому, що вони були в цивільному. — Авт.)». Не отверезили їх і Сашкові слова про те, що скаржитиметься на них — розреготалися в обличчя. В історії Полтавського УБОЗу ще не було випадку, щоб хтось поплатився за катування хоча б зірками на погонах.

Решту ночі Олександр Б. провів у «клітці» Жовтневого РВВС Полтави — без сну і в муках, куди його спровадили «борці з організованою злочинністю». На ранок вони доправили його в Жовтневий суд, попередивши, що якщо тільки той щось у суді «вякне», тобто, заперечуватиме винуватість, то буде ще гірше. Суддя Г.Андрієнко, незважаючи на явно безпорадний стан «порушника» і не піддаючи сумніву обставини адмінпорушення (о 7-й ранку буцімто лаявся на вул.Фрунзе в Полтаві, на зауваження не реагував, злісно не підкорився міліції) «впаяла» Олександру три доби адмінарешту. Тож з документів випливало, що ніч, коли його скалічили, він нібито був хтозна-де, але не в міліцейських застінках.

Та коли міліціянти привезли його в міський ізолятор тимчасового тримання, де той мав відбути адмінпокарання, черговий ІТТ, побачивши, що арештант не може навіть роздягтися, відмовився прийняти травмованого «дебошира». Тож «бригада» не придумала нічого ліпшого, як запхати Олександра Б. знову в «мавпятник» Жовтневого райвідділу міліції, де на той час вже було 12 затриманих, в тому числі й наркоманів: не те що лягти не було де, сиділи по черзі.

Чергові райвідділу бачили, що руки у Олександра висять, як батоги, але теж не зреагували на його вимогу надати йому медичну допомогу. Ніхто й не збирався повідомляти про місце знаходження його рідних, котрі не знали, що й думати. Шукали його не лише на роботі, по знайомих, а у лікарнях та морзі. Тим більше, що він обіцяв повезти сина й доньку в парк «Перемога» на свято з нагоди Дня захисту дітей. Тільки 2 червня дружина Олександра випадково дізналася, де її чоловік. Привезла їсти. Але він не міг тримати в руках навіть ложки, а гордість не дозволяла попросити співкамерників погодувати його. Ні в туалет сходити, ні вмитися. Ставлення чергових міліціонерів до тих, хто в «клітці», — окрема тема, якщо коротко, — як до скотини...

Чотири доби Олександр провів без сну, голодний, страждаючи від болю й нанесеної психічної травми, повністю безпорадний. На ранок 4 червня його забрав тесть. Олександр зі сторонньою допомогою ледве зміг сісти в машину. Діти, побачивши татка в такому стані, плакали. Тесть і теща допомогли переодягтися, застібали ґудзики, дочка зав’язувала шнурки на кросівках. Дружина, прибігши з роботи, ще не знаючи, що трапилося з чоловіком, з порога влаштувала скандал: скільки живуть разом, ніколи не напивався, то де ж це так «нажлоктився» оковитої, що міліція забрала...

Троє невропатологів різних полтавських клінік, у яких того дня побував Олександр, незалежно один від одного поставили вбивчий для молодого чоловіка вердикт: параліч верхніх кінцівок. По-простому, кати в погонах, піднімаючи й вивертаючи йому руки, як на дибі, порвали нерви передпліч. Від пальців до плечей обидві руки були як затерплі, нечутливі навіть до гальванічного струму, яким лікарі шукали нерви.

Олександр Б. спочатку пробув у лікарні місяць. Та інтенсивне лікування, консультації головного невропатолога області, харківських медичних світил практично не дали результату: він міг лише ворушити одним пальцем на лівій руці, чутливість рук так і не відновилася. Його госпіталізують ще на два тижні. Загалом Сашко прийняв 300 уколів, незліченну кількість крапельниць. А гарантована Конституцією України «безкоштовна медична допомога» обійшлася його рідним у понад тисячу гривень, бо абсолютно все треба було принести в лікарню.

Виписавшись остаточно, Олександр пішов у гараж. Але трохи не завив від відчаю: він був безсилим навіть переключити швидкості легковика... Півроку Олександр пробув на лікарняному. Лікарняні епікризи оптимізму не додають: «гостра закрита хребцево-спинномозкова травма з пошкодженням спинного мозку на рівні шийного відділу хребта», «гостре компресійно-ішемічне посттравматичне пошкодження обох променевих нервів на рівні пахвинних ямок з верхнім дистальним в’ялим вираженим парапарезом», «двобічний параліч розгиначів кистей рук, гіперстезія кистей та променевих відділів передпліч», «атрофія м’язів».

Наприкінці січня Олександр вийшов на роботу. Робота слюсаря на газоконденсатному промислі, ясна річ, не така, як у ремонтника на АТС. Та «легкої праці» (такий припис лікарів), сказало Олександрове керівництво, у них немає, натякнувши, щоб шукав таку деінде. Щоправда, до честі хлопців з його бригади, вони сказали, що Сашка в біді не залишать. Бо ніхто не застрахований бути скаліченим «ментами»... Брат Олександра, що служить у ДАІ, з великими зусиллями домігся порушення кримінальної справи майже через два місяці після «пам’ятної» ночі. Втім прокуратура Полтавської області порушила її не проти конкретних осіб, а лише... за фактом неправомірних дій працівників міліції, тривалий час не давала направлення на судово-медичну експертизу. УБОЗівці через друзів Олександра спочатку погрожували, потім пропонували йому чималу суму грошей, аби «не колотився». Олександр сказав: «Ні! Вони мене так принизили, що я їм цього ніколи не прощу й не продам свою людську гідність!» Адвокат Олександра казала, що їй теж погрожують, якщо вона не відмовиться вести його справу.

Певно, борці з організованою злочинністю пішли іншим, торованим шляхом. Інакше чому за півроку, доки тягнеться слідство, його веде вже п’ятий слідчий, а сама кримінальна справа «футболиться» між прокуратурами області та Жовтневого району Полтави. До цього часу не проведено процедуру впізнання потерпілим своїх мучителів. А слідчий експеримент, який за процесуальними канонами повинен проводитися на місці злочину, тобто, в УБОЗі, вкотре проводиться в кабінеті... судмедексперта?!

Олександр вже втомився кожному слідчому розповідати й описувати, як його катували, бо щоразу він знову переживає психологічну травму, ще не відійшовши від пережитого. Глибокі душевні рани отримали його неповнолітні діти й дружина. Чи розуміють УБОЗівці, що не лише скалічили молоду людину, а й принесли горе, зробили нещасними всю численну родину.

Лікарі не беруться прогнозувати віддалені наслідки катувань для здоров’я Олександра, але оптимістичних висновків він від них не почув, тож не виключена інвалідність.

Та не почув Олександр Б. бодай вибачення від садистів. Лиш одного разу старший міліцейської групи О.Єрмак мовив у своє виправдання, ніби нарікаючи на підлеглих: «Та оце ж, понабирали таких...» Яких, пане майоре? Які не вміють катувати, не залишаючи на тілах жертв видимих слідів? Але хіба вони це робили не під вашою орудою і не за вашої безпосередньої участі?.. Хіба катування в УБОЗі відбуваються не з «благословення» його начальника О.Плужника? Хіба про це не знає головний міліціонер Полтавщини С.Петренко? Але обидва роблять вигляд, що все гаразд?

До речі, українським правозахисникам відомо принаймні 24 різновиди міліцейських тортур, чимало з яких успадковані від НКВС. Найбільш розповсюджені ті, де використовуються наручники: тут фантазії катів, зокрема й сексуальні збочення, не знають меж (чимало тортур спеціально для жінок). Катують струмом, поліетиленовими пакетами, б’ють пластиковими пляшками з водою по голові, нирках, печінці, б’ють по п’ятах через мішечки з піском, відбиваючи усі нутрощі, але слідів не видно. Мій знайомий правозахисник, що займається темою катувань, на пошуковому сервері Рамблер увів дві категорії пошуку: «Тортури Святої Інквізиції» та «Тортури в міліції». Відповідь його вразила: в Інтернеті існує 7044 сайти з інформацією про тортури Інквізиції і... 36496 сайтів — про тортури в міліції (яких не повинно бути за визначенням).

Якби випадок з Олександром Б. був єдиним, і тоді варто було б бити на сполох і будити громадську думку: цьому треба покласти край! Коли ж таких випадків десятки й сотні тільки в Полтавській області (будь-який адвокат в Україні вам скаже, що у 90% їхніх клієнтів, що проходять по адміністративних чи кримінальних справах, катують міліціонери).

До речі. Класикою міжнародного права щодо катувань вважається рішення Європейського суду з прав людини «Рібич проти Австрії» (1995). Фабула її така. Поліція заарештувала жителя Відня Рібича, підозрюваного в зберіганні наркотиків. У результаті жорстокого поводження Рібич отримав тілесні ушкодження (синці на руці), які після звільнення зафіксували лікарі. Поліцейське відомство не завбачило в діях своїх співробітників перевищення повноважень і порушення закону, а вища судова інстанція Австрії скасувала рішення районного суду Відня, який став на бік потерпілого і засудив одного з поліціянтів до двох місяців ув’язнення, відсторонив його від виконання обов’язків та зобов’язав виплатити Рібичу грошову компенсацію. Рібич звернувся до Європейського суду в Страсбурзі, який через 6 років у своєму рішенні зазначив, що людина у поліції (міліції) завжди знаходиться в ситуації виняткової незахищеності (вдумайтеся у парадоксальність твердження). Адже у неї практично ніколи немає свідків жорстокого поводження й катувань. Та коли громадянин не мав тілесних ушкоджень до того, як потрапив у поліцію, правосуддя при доведенні факту заподіяння шкоди здоров’ю затриманого, попри складність доведення злочину поліцейських, повинно прийняти версію потерпілого, а не поліціянтів, бо вони відповідають за його безпеку під час усього перебування в поліції. А будь-яке застосування фізичної сили без необхідності стосовно особи, що позбавлена свободи, зазначив Європейський суд, принижує її людську гідність і є порушенням ст.3 Євроконвенції з прав людини: «Ніхто не повинен бути підданий тортурам і нелюдському та такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню».