Коли до наших університетів повернеться наука?

Коли більшість наших співвітчизників прикрашали ялинки, їм і на думку не могло спасти, які шахові комбінації розігрувалися тим часом у парламенті навколо Закону «Про вищу освіту». Спочатку регіонал Юрій Мірошниченко відкликав із Верховної Ради свій законопроект «Про вищу освіту». Після цього, 28 грудня, у парламенті з ініціативи Миколи Азарова було зареєстровано законопроект №9655, відомий у народі як «законопроект Табачника». Саме той, що його так наполегливо проштовхували на освітянському з’їзді, заради якого розганялися студентські мітинги і організовувався зразково-показовий студентський референдум. І ось, коли до прийняття закону (читайте - узаконення комерціалізації і жорсткої централізації в освіті) залишився лише крок, сталася несподіванка.

Виявляється, не тільки влада подбала про новорічні подарунки для народу. 30 грудня опозиція - народні депутати Арсеній Яценюк та Леся Оробець («Фронт змін») встигли зареєструвати свій, альтернативний проект закону «Про вищу освіту» (№9655-1). Основ­ними його ідеями є забезпечення академічних свобод, вузівської автономії, впровадження грантової системи фінансування вищої освіти. Безумовно, це дуже важливі і прогресивні речі.

Зрозуміло, шансів у «фронтовиків» майже немає. Не для того чиновниками було докладено стільки зусиль до підтримки cвого законопроекту, щоб в останній момент здатися. Недар­ма свого часу керівник профільного комітету ВР Максим Луць­кий в інтерв’ю «5 каналу» запевнив: «Я з повагою ставлюся до всіх альтернативних законопроектів, але буде прийнятий той законопроект, який ми затвердили і рекомендуватимемо».

Проте у жодному разі альтернативний проект не буде холостим пострілом. Суспільство почує з парламентської трибуни про альтернативні варіанти реформування освіти. А Яценюк ще раз перед виборами нагадає про себе електоратові.

Зрозуміло, що фахові дискусії з приводу двох законопроектів попереду. І точитимуться вони переважно навколо фінансових питань (розподіл та управління фінансами) та свобод (жорстка централізація чи демократизація вищої школи). Сту­ден­ти будуть протестувати проти комерціалізації освіти та законодавчого закріплення нерівного доступу до здобуття знань, запропонованих законопроектом від Азарова - Табачника. Це, безумовно, дуже важливі питання. Але хочеться, щоб обговорення торкнулося і такого глобального й водночас простого питання: коли до наших університетів повернеться наука?

На державному рівні нібито є розуміння того, що розвиток економіки неможливий без розвитку науки. На цьому неодноразово наголошували у своїх промовах найвищі посадові особи держави, коли мріяли про місця у світових університетських рейтингах, про інноваційну економіку.

Про те, що наші університети перестали бути місцем творення нових знань, говориться відкрито. Навчальний процес у більшості вишів відбувається за принципом середньої школи: студенти репродуктивно відтворюють інформацію, а викладачі найбільше переймаються організацією масового контролю та створенням презентацій. Про підготовку фахово мобільних спеціалістів, інноваторів, здатних навчатися протягом життя і брати участь у наукових дослідженнях, не йдеться.

«Знівельовано критерії якості наукового дослідження. Сис­тема закрита. Мабуть, відсотків 70 наукових публікацій українських науковців за кордоном не читають. Дисертації та вчені ступені часто купуються. Значна частина публікацій, особливо в гуманітарних та суспільних науках, не містить жодного посилання на джерела, опубліковані анг­лійською. Це треба називати імітацією наукової діяльності», - наголошує Володимир Ковту­нець, експерт «Програми сприяння зовнішньому тестуванню в Україні» (USETI) .

Але, на думку В.Ковтунця, не завдяки, а всупереч політиці урядів, в Україні є ВНЗ, які можуть увійти до світових рейтингів, і є вчені, які регулярно публікують свої праці у виданнях, що їх читають їхні зарубіжні колеги. Та через недостатнє фінансування урядом університетських наукових проектів провідні вчені знач­ну частину свого робочого часу проводять у своїх західних колег: там є більш-менш пристойна зарплатня, і там публікуються наукові результати. Треба низько вклонитися тим, хто, не зважаючи на наші реалії, регулярно повертається в Україну і знаходить час на своїх студентів. Хоча це й нелегко. «Професор університету не має вдосталь часу на наукову роботу, і від цього потерпає навчання. Професор академічного науково-дослідного інституту обмежений у можливостях працювати з талановитими студентами і таким чином формувати наукову школу. А драконівські правові норми, які регламентують сумісництво та оплату праці, часто виявляються нездоланними бар’єрами і для найзавзятіших фанатів», - зауважує експерт.

«В Україні чинним Законом «Про вищу освіту» встановлено дуже високий показник навчального навантаження на викладачів - 900 годин на рік, - підкреслює викладач Національного університету «Києво-Могилянсь­ка академія» Інна Совсун. - Для порівняння: у Європі цей показник становить 200 -300 годин. При цьому слід зазначити, що заробітна платня українського викладача одна з найнижчих у Європі (нижча лише в Албанії і Молдові). За таких умов викладачі змушені брати по півтори-дві ставки, щоб забезпечити собі та своїй сім’ї якийсь мінімальний рівень життя. Відповідно, часу на наукову роботу фізично не залишається. Те саме стосується аспірантів, які отримують стипендію близько 1000 гривень і так само змушені шукати додаткові підробітки».

Як же відреагували наші законотворці на цю ситуацію? Позицію, викладену у законопроекті Азарова, яскраво характеризують слова керівника парламентського комітету з питань освіти і науки М.Луцького, сказані під час круглого столу в інституті Горшеніна: «Есть много хороших преподавателей. Только нужно предоставлять возможность применять им свои мозги. А не так, как сейчас, идет пере­писывание научных работ из года в год. В новой редакции закона, которая будет принята еще в этом году, мы даже выписали слово «плагиат» и ответственность за плагиат. Будем отчислять за это студентов. Зайдите сегодня в метро и увидите: любая курсовая, любой дипломный проект недорого. Это же ненормальная ситуация». Отже, за всю халтуру в науці, згідно зі статтею 42 проекту закону «Про освіту», відповідатимуть лише студенти. Цікаво, що сам термін «плагіат» у законі не роз’яснюється, отже ця законодавча норма відкриває безмежні можливості для маніпуляцій.

Законопроект від Яценюка - Оробець демонструє розуміння ситуації. У ньому зроблено акцент на зменшення навантаження на науково-педагогічного працівника - не більше 600 навчальних годин на рік. Наскільки зазначена цифра достатня - судити важко, але це реальний крок до покращення ситуації. Особ­ливо у поєднанні з пропозиціями нових підходів до фінансування закладів освіти та положеннями про академічні свободи.

Розмірковуючи про наукові дослідження у вишах, не можна не згадати про університети, що спеціальною постановою Кабмі­ну отримали статус дослідницьких. Кому як не їм стати осередками науки!

Сергій Квіт, президент Києво-Могилянської академії, так прокоментував ситуацію: «На сьогодні статус дослідницького університету поки що нічого не означає по суті, не створює нової якості наукових досліджень і не веде за собою збільшення фінансування. Спочатку була ідея в експериментальному порядку дати такий статус кільком найкращим університетам, збільшивши фінансування на наукові дослідження й відпрацювавши відповідну модель. Потім було урядове рішення. А потім виявилося, що дослідницьких ВНЗ в Україні вже набагато більше, - 14».

Причина стрімкого зростання кількості дослідницьких вузів проста - додаткове фінансування та престиж. Як і в ситуації з дискредитованим на сьогодні статусом «національний», що його всіма правдами і неправдами вибороли собі більше ста вишів.

Стара редакція Закону «Про освіту» поняття «дослідницький університет» не містить. Тому, зрозуміло, кожен із поданих до парламенту законопроектів не міг не визначитися з основними питаннями щодо його діяльності. І насамперед - за яким принципом надавати цей почесний статус?

«На конкурсних засадах» - проголошує законопроект Аза­рова - Табачника. «За результатами акредитації» - пропонує проект Яценюка - Оробець. У принципі, обидва підходи містять раціональне зерно. Чесна конкуренція, у результаті якої обирають найкращих із найкращих, - ідея хороша. Ось тільки наскільки відкритим і прозорим буде конкурс, як формуватиметься його комісія, у проекті Азарова не сказано. Проте ми знаємо, як у нас відбуваються конкурси. Тому тут ілюзій не виникає.

«Долю науки та вищої освіти треба вирішувати не на засіданнях уряду чи в кабінетах державних службовців, - застерігає В.Ковтунець. - Це можуть зробити лише самі вчені, робота яких визнана у світі. Таких небагато, але вони в Україні ще є. Потрібна реальна автономія університетам, академічним інститутам. Потрібна здорова конкуренція: не за прихильність чергового міністра, а за світове визнання».

Законопроект від Яценюка - Оробець пропонує залучати до процедури акредитації вітчизняних і закордонних експертів. При цьому новий статус ВНЗ отримує з одночасним затвердженням державної програми його розвитку. Можливо, такий підхід забезпечить прозорість і об’єк­тивність присвоєння університетові статусу «дослідницький». Але це нагадує школу: ускладнене завдання, позначене «зірочкою», дають лише відмінникам. Можливо, краще було б поєднати ідеї двох законопроектів - прозорий конкурс із залученням міжнародних експертів.

Цікавий у цьому плані досвід Росії. Там усі вузи, які претендують на статус дослідницького, подають на конкурс свої програми, що їх обов’язково оприлюднюють на сайті профільного міністерства разом із умовами конкурсу. Потім комісія, розглянувши університетські пропозиції за критеріями їх якості, обґрунтованості і результативності, визначає переможців, які й отримують омріяний статус. І, знову-таки, цей список оприлюднює на сайті Міносвіти.

До речі, цікаво порівняти права дослідницьких університетів, сформульовані у наших законопроектах і у законодавстві РФ. Прочитавши відповідний розділ у законопроекті від Азарова, можна серйозно засумніватися - а чи розуміє взагалі влада, з якою метою створюються дослідницькі університети? Їм нададуть право самостійно приймати рішення про присудження наукових ступенів і вчених звань, встановлювати нормативи чисельності студентів, аспірантів у межах затверджених загальної чисельності науково-педагогічних працівників та асигнувань на оплату праці. Чомусь саме ці права автори законопроекту від влади вважають основними. «Інші додаткові права дослідницького університету за основними напрямами його діяльності визначаються Положен­ням про дослідницький університет, затвердженим постановою Кабі­нету Міністрів України» - наголошує законопроект. Серед додаткових прав - право визначати тематику досліджень, зароб­ляти гроші завдяки дослідницькій діяльності (трансфер технологій, випуск продукції), впроваджувати подвійні посадові оклади тощо). Дотримується ідей поло­ження у своєму проекті і А.Яце­нюк, але розширює їх правом перерозподіляти ліцензовані обсяги набору студентів, самостійно визначати спеціальності, за якими здійснюється підготовка магістрів, докторів філософії та докторів наук, і затверджувати склад спеціалізованих учених рад. Безумовно, це свободи. Але все-таки якісь несміливі, неповні. Усе «в межах визначеного» і «в межах виділеного».

Тоді як, згідно з федеральним законом РФ (від 10 лютого 2009 р. №18-ФЗ), російські дослідницькі федеральні університети мають право «реализовывать образова­тельные программы высшего профессионального и послевузовского профессионального образования на основе образовательных стандартов и требований, устанав­ливаемых ими самостоятельно». Жоден із наших законопроектів не передбачає такого рівня автономії для дослідницьких університетів. Я далека від ідеалізації системи освіти сусідньої держави, але, ніде правди діти, «за державу прикро».

На сайті російського МОН розміщено безліч корисної інформації. Повідомлення про зміни у законах, конкурси, запитання-відповіді, обговорення. Є перелік дослідницьких університетів, програм, із якими вони перемогли у конкурсі. Сайт нашого МОНМС неприємно вражає інформаційною порожнечею. Таке враження, що чиновники не знають, чим його наповнити. До Верховної Ради подано аж два варіанти закону «Про вищу освіту», а в розділі «Актуальні новини» протягом тижня після цього читаємо «свіжі» новини про гаст­ролі дитячого ансамблю «Пролі­сок» і книжки, які вийшли до юві­лею одного з вишів. Розділ «Вища освіта» востаннє оновлювався аж 11 листопада, «Інфор­маційні повідомлення» - за 18 листопада, а про наукову діяльність у вищих навчальних закладах востаннє говорили (та й то дуже формально) 30 серпня. І ніде не побачите обговорень, дискусій, оперативної інформації. Сайт скидається на районну газету «Колгоспна зоря», а не на реальний живий ресурс галузі, що реформується. І, може, річ тут не у лінощах? Можливо, чиновники розуміють невідворотність подій і не бачать сенсу створювати видимість бурхливого діалогу з суспільством?

До речі, того ж дня, коли А.Яценюк зареєстрував у парламенті свій законопроект, на сайті МОНМС у розділі «Коментарі» таки з’явився новий матеріал. Це афоризми першого заступника міністра освіти, написані російською. Особливо вкарбувався в пам’ять такий: «Без чего плохо, без того же и хорошо». Дуже влучно щодо ситуації з наукою. Звісно, з погляду нинішніх можновладців.