Земельна реформа — quo vadis?

Земельна реформа - це остання можливість держави розв’язати соціальні проблеми села. Останнім часом в експертному середовищі та засобах масової інформації набула широкого розголосу дискусія про формування ринку сільськогосподарських земель в Україні. Основною причиною став розгляд і прийняття в першому читанні Верховною Радою Закону України «Про ринок земель» (№9001-1д від 7 грудня 2011 року). З цього приводу вже встигли висловитися як політики та політологи, так і експерти, що є фахівцями в різних галузях знань - від грунтознавства до психології. Та, на мою думку, серйозної професійної розмови щодо економічних наслідків земельної реформи ще не відбулося. Порівняно з поданим Кабінетом міністрів варіантом закону, що мав багато вад, законопроект, який розглядається сьогодні у Верховній Раді, є взагалі неприйнятним.

Вважаю, що до початку будь-яких економічних реформ необхідно публічно, відкрито та зрозуміло задекларувати їх МЕТУ. Цілі, які стоять перед розробниками цієї земельної реформи, невідомі і незрозумілі нікому з селян - ні власникам земельних паїв, ні агровиробникам. Відповідно, такий підхід не може привести до успіху. Знову наступати на ті самі граблі, як це було з Податковим кодексом, пільгами чорнобильцям та афганцям, дуже ризиковано, адже це зачепить інтереси як мінімум третини українців і матиме незворотні та згубні наслідки.

Quid prodest?

(Кому це вигідно?)

В Україні у сільській місцевості проживає майже 14 мільйонів чоловік. Об’єктивний процес інтенсифікації виробництва на селі витісняє некваліфіковану фізичну працю і значно скорочує кількість робочих місць. Це може призвести до того, що більш як половина населення, зайнятого в аграрному секторі, втратить роботу та опиниться за межею бідності. Кілька мільйонів людей потраплять у безвихідне становище. В містах у разі втрати роботи можна знайти іншу або змінити фах, а в селах жителі зазвичай позбавлені можливості працювати десь іще, крім аграрної сфери. Тому необхідною складовою земельної реформи має бути державна програма, яка допоможе безболісно пройти неминучий процес трансформації аграрного виробництва, створення нових робочих місць у сфері послуг (зелений, культурологічний туризм, народний промисел тощо) та забезпечить якісну і продуману міграцію жителів сіль­ської місцевості до міст. Програма має забезпечуватися державними надходженнями від високого реєстраційного збору, а також від фінансового ресурсу, який отримають селяни від продажу земель. Вона повинна сприяти створенню висококваліфікованих робочих місць, перепідготовці кадрів агарного сектора та компенсації відсотків при кредитуванні житла у містах в рамках спеціальної програми для селян - «доступне житло».

Ще одним завданням земельної реформи є залучення нових технологій в аграрний сектор, що дасть можливість знизити вартість продуктів харчування, на які в споживчому кошику українців припадає понад 55% витрат. Це можливо у результаті створення конкурентних механізмів на внутрішньому ринку, зростання експортних надходжень і забезпечення стабільності національної грошової одиниці.

Саме аграрне виробництво на сьогодні є однією з провідних експортно-орієнтованих галузей держави, яка забезпечує стабільність гривні, профіцит платіжного балансу та продовольчу безпеку країни. До речі, головна заслуга у відносно низьких показниках інфляції в Україні 2011 року належить не уряду та чиновникам, а аграріям, які наполегливою працею одержали рекордний урожай.

Вагомим результатом ефективної аграрної реформи має стати макроекономічна та фінансова стабільність України. У цивілізованих прозорих умовах ведення бізнесу обсяг іноземного інвестування у сформований земельний ринок та аграрне виробництво України забезпечить вагому частку обсягу платежів, необхідних для обслуговування зовнішнього боргу держави. Пи­тання припливу іноземних інвестицій потребує швидкого вирішення, тому що більшість платежів зовнішнього боргу, гарантованого державою, мають короткостроковий характер і вже найближчим часом можуть перетворитися на реальну загрозу національній безпеці.

Формування сучасного ринку земель мало б також численні супутні результати, серед яких можна виокремити такі:
- впровадження інноваційних стратегій, зокрема енерго­збереження;
- створення прозорих управлінських інституцій;
- формування фінансової бази соціальної сфери на селі;
- розвиток інфраструктури села.

Ab initio nullum, semper nullum

(З нічого нічого й не вийде)

Законопроект «Про ринок земель» є реальним джерелом загроз для селян. До системних недоліків, закладених у ньому, можна віднести ідею створення Дер­жав­ного земельного банку, який монопольно кредитуватиме «пріоритетні» напрямки аграрного комплексу під 3% від ставки На­ціо­нального банку (щоправда, не зазначено, якої саме, що свідчить про «компетентність» авторів проекту). Депозитну базу під таку низьку відсоткову ставку залучити нереально, тому єдиним джерелом надходження необхідних ресурсів до Земельного банку може стати лише рефінансування Національ­ного банку Ук­раїни, тобто нічим не забезпечена кредитна емісія національної грошової одиниці.

Сьогодні банківська система країни потерпає від дефіциту надійних позичальників, якими, власне, й могли б стати власники земельних паїв. Також є незрозумілим майбутнє тих банків, які вже інвестували в аграрне виробництво гроші, отримані в тому числі й від депозитів мільйонів українських громадян, не створюючи при цьому додаткового навантаження на бюджет і фінансову систему країни.

Мабуть, зацікавлені чиновники вважають, що механізм з ексклюзивними правами Дер­жав­ного земельного банку дасть їм змогу тихо реалізувати свої корупційні схеми - купівлю за безцінь землі у селян та концентрацію паїв в обсязі 10-15 млн. га. Мета такої афери - подальша спекуляція українською землею на світових ринках, але, переконаний, жоден із суверенних фондів Китаю, країн Південно-Східної Азії, Перської затоки та інших багатих країн не матиме справи з «брудними» активами.

Крім того, процедура створення банків регулюється За­коном «Про банки та банківську діяльність» і не повинна визначатися Законом «Про ринок земель», бо це суперечить чинному законодавству. Автори ж проекту своєму чиновницькому «новодєлу» надають унікальну можливість брати в заставу земельні паї. В мене викликає великі сумніви ефективність такої установи. Хочу запитати в тих, хто думає про власне збагачення, використовуючи нашвидкуруч державний механізм, - чи багатьом судовим виконавцям вдалося вилучити пральні машини та холодильники, куплені через механізм споживчого кредитування? Ви можете собі уявити, що станеться, якщо до сільської родини прийдуть судові виконавці вилучати закладені до іпотеки земельні паї, навіть у супроводі взводу автоматників? Який рейтинг отримає провладна політична партія в результаті такої реформи? Відповідь очевидна.

Прямим економічним наслідком ухвалення цього законопроекту стане припинення або розірвання угод оренди сільськогосподарських земель з великими агрогосподарськими суб’єктами, які є не тільки основними виробниками і експортерами сільськогосподарської продукції, а й платниками чималих податків до державного бюджету. Більшість з них уже вийшли на IPO, тобто залучили іноземні інвестиції через розміщення на біржах своїх цінних паперів і отримали інвестиції в сотні мільйонів євро, здебільшого з пенсійних фондів країн Євро­пей­сь­кого Союзу.

Виникає багато питань щодо якості ринкових відносин, рівності суб’єктів на ринку фінансових послуг та інших базових вимог економічної безпеки. Скажу більше, непрофесійне втручання аграрних лобістів у законодавчий процес, що регулює фінансову та банківську сферу, формує загрози для економічної безпеки держави.

Timeo danaos et dona ferentes

(Бійтеся данайців, що дари підносять)

Ще у 2001 році під час ухвалення Верховною Радою Земель­ного кодексу України було визначено, що земельна реформа має розпочатися з формування Зе­мель­ного кадастру України та визначення мінімальної ціни одного гектара землі. Сьогод­ні урядовці декларують, що робота над створенням Земельного кадастру різко активізувалася. Тож було б краще й авторам законопроекту, і народним депутатам спочатку завершити цю роботу, а не лізти «поперед батька у пекло». Тому що поданий на розгляд великий за обсягом законопроект не містить головного - визначення мінімальної ціни землі. Більш того, інформація про встановлену законом, а не чиновником із Кабміну ціну на землю сільськогосподарського призначення в будь-якому регіоні Украї­ни має бути доступна для кожного зацікавленого громадянина.

Сьогодні українські орен­дарі, знаю це з влас­ного досвіду, сплачують 5-7% від нормативної оцінки вартості сільсько­господарської землі, яка становить на рік у середньому 18-19 тис. грн. за гектар. Ця ціна зафіксована в нормативних документах і законодавчих актах. Не­зрозу­мі­ло, кому і для чого потрібно сьогодні знижувати ціну на землю для купівлі саме удвічі-утричі. Ніякої нагальної необхідності у прискоренні зміни власників земельних паїв нині не існує. Кому терміново потрібно купити землю, той зробить це й за високою ціною, що буде тільки на користь небагатим жителям села. З іншого боку, така норма стане й на заваді земельним спекуляціям. Напевно, хтось просто сподівається вилучити земельні паї на свою користь і уникнути відповідальності, переклавши її на того, хто має підписувати цей закон після його ухвалення в парламенті. Пере­ко­наний, цього не вдасться зробити тим, хто буде причетний до пограбування українського народу.

Salus populi suprema lex еsto

(Благо народу - вищий закон)

Переважне право на придбання земельної ділянки повинні мати такі суб’єкти: власники суміжних ділянок і той, хто працює на цій землі. Іноземці, через велике соціальне несприйняття такого кроку у більшості наших громадян, не повинні мати права купувати землю. Проте, відповідно до норми, яка закріплена в ст. 3 згаданого законопроекту, і територіальні громади в особі органів місцевого самоврядування також стають суб’єктами ринку земель сільськогосподарського призначення. Цікаво, звідки візьмуться гроші в місцевих бюджетах на купівлю землі? Замість того, щоб надавати якісні послуги членам своєї територіальної громади, глави органів місцевого самоврядування отримають корупційне джерело. На­приклад, за відмову від участі у викупі земельних паїв. Це напряму суперечить визначеній у Конституції функції органів місцевого самоврядування. Більш того, за законом держава є рівноправним суб’єктом господарювання. Відповідно, у представників державних установ не повинно бути жодних привілеїв, адже в іншому разі це має просту і зрозумілу назву - корупція.

У законопроекті переважне право придбання земельного паю передано державі в особі бюрократа, який підписуватиме дозвіл на продаж землі державної та комунальної власності. Держава була і залишається неефективним власником. І характерним доказом є те, що сьогодні значна частина такої землі взагалі не обробляється, а показники врожайності та собівартості продукції значно поступаються результатам діяльності великих приватних агрогосподарств. Кому це вигідно? Лише тим чиновникам, що планують давати дозволи на приватизацію земель.

Також хибною є норма законопроекту, яка передбачає неможливість використання більш як 6000 га сільськогосподарських угідь на території одного району та більш як 5% площі на території області для ведення товарного сільськогосподарсь­ко­го виробництва. З одного бо­ку, вона позбавляє селян надійних платоспроможних орендарів, а з іншого - створює загрозу того, що землю перестануть обробляти. Ця норма є не лише популістською, а й такою, що на практиці стане корупційним механізмом для формування тіньового ринку підставних власників землі, кожний з яких перебуватиме на гачку у чиновників.

Однією з головних конкурентних переваг України є наявність ефективних великих товарних господарств недержавної форми власності. Це стосується передусім собівартості сільськогосподарської продукції, яка для основних продуктів українського аграрного комплексу - пшениці, соняшнику, цукру у великотоварних агрогосподарствах в 1,5-2 рази нижча, ніж у фермерських господарствах, а врожайність, відповідно, удвічі-утричі вища.
Наведу дуже простий приклад залежності економічної ефективності аграрного підприємства від обсягу виробництва та площі сільськогосподарських земель. На цукровий завод, який переробляє 2,5 тис. тонн цукрового буряку на добу, рентабельно завозити сировину з території, радіус якої не перевищує 15 км, тоді як для підприємства, що пере­робляє вже 6 тис. тонн цукрового буряку на добу, цей радіус становить 30 км. При цьому слід зазначити, що жоден дрібний фермер добровільно цукровий буряк не сіятиме, бо його вирощування потребує чималих ресурсів, особливо при невеликих обсягах агровиробництва. Сьогод­ні кількість працюючих цукрових заводів зменшилася більш як удвічі порівняно з радянським часом, а після ухвалення цього закону залишиться щонайбільше 30% таких підприємств. Відповідно, українські споживачі змушені будуть перейти на імпортний цукор, купуючи його за оптовою ціною - 8,5-9 грн. за кілограм, замість 5-5,5 грн. за кілограм вітчизняного виробництва.

Чому за власну економічну некомпетентність автори закону хочуть заплатити з кишені пересічного громадянина, змушуючи його купувати набагато дорожчі продукти харчування, а можливо, й створюючи загрозу продовольчій безпеці держави, завдаючи удару по окремих катего­ріях селян, провокуючи недоїдання і навіть голод.

Такий «недалекоглядний», а насправді корупційний законопроект дасть змогу практично за безцінь забрати землі в українських селян. Я певен, що це діяння безкарним не залишиться, і якщо персональна доля бюрократів мене абсолютно не цікавить, то економічна безпека й авторитет моєї країни, яка декларує європейські цінності, для мене є пріоритетними в житті, бізнесі та політиці.

Саме тому, зваживши всі «за» і «проти», я переконався: така реформа - значно більше зло, ніж її відсутність.

Dura lex sed lex

(Суворий закон, але це закон!)

А яка ж потрібна? Розпо­чинати земельну реформу необхідно грунтовно, з конструктивним державницьким підходом:

1. Земельна реформа - це остання можливість одержати кошти для розв’язання соціальних проблем українського села. Вона має проводитися разом із прийняттям державної програми доступного житла для селян і передбачати можливість купівлі доступного житла після першого внеску та компенсації відсотків за кредитами. Реформа повинна передбачати створення нових робочих місць для селян, механізм перекваліфікації працівників аграрного сектора та навчання.

2. Розпочинати земельну реформу можна лише тоді, коли Державний кадастр земель Ук­раї­ни запрацює у повному обсязі.

3. Мінімальна ціна викупу землі має бути високою, аж ніяк не нижчою за діючу нормативну оцінку земель сільськогосподарського призначення для оренди, і повинна бути зафіксована в законі.

4. Першочергове право на викуп земельних паїв повинні мати власники суміжних паїв і той, хто працює на цій землі.

5. Законопроект необхідно узгоджувати з інтересами селян і виробників сільськогосподарської продукції, а не чиновників та земельних спекулянтів.

6. Закон «Про ринок земель» має бути реальним механізмом земельної реформи, а не до­кументом, що матиме значно більші наслідки для держави, ніж це було з Податковим кодексом та законопроектами, що позбавляли пільг чорнобильців та афганців.

7. Земельна реформа має стимулювати впровадження нових технологій, залучення інвестицій в аграрний сектор, що дозволить забезпечити продовольчу безпеку зниженням цін на продукти харчування, поліпшити макро­економічну ситуацію та збільшити надходження до державного і місцевих бюджетів.

Результатом професійно проведеної земельної реформи можуть стати електоральні дивіденди для політичної сили, яка не просто ініціює, а й імплементує та проведе земельну реформу. В іншому разі люди вимагатимуть «АВТОРА!».