Україна на старті в «двадцятку» (G20)

У передвиборній програмі президента України В.Януковича «Україна для людей» перший розділ «Сильна економіка — успішна країна» починається з дуже сміливої та відповідальної обіцянки: «Україна повинна за десять років увійти до 20 найбільш економічно найрозвинених країн світу (G20)». Мабуть, у країні навряд чи знайдеться хоч одна людина, навіть з найбільш ортодоксальних опозиціонерів, якій була б не до душі така приваблива перспектива. Пригадуються слова з хітової пісні часів занепаду розвиненого соціалізму: «…и говорят глаза: никто не против, все — за».

Проте не стерлися в пам’яті також інші подібні обіцянки. Людям старшого віку урочисто обіцяли, що нинішнє покоління радянських людей до 1980 року житиме при комунізмі. Вже у часи незалежної України звучали обіцянки в «історично короткий термін» повернути населенню зниклі вклади радянських часів або ж створити за п’ять років 5 млн. нових робочих місць (тобто збільшити на 5 млн. зайнятість). Тож потрібно виважено підійти до оцінки нинішнього економічного становища України у світі і визначити, які зусилля знадобляться, щоб увійти до найбільш економічно розвинених держав.

Зараз у нас більше на слуху показники, за якими Україна посідає місця в десятках країн, які замикають світові рейтинги. Не далі як у попередньому номері «Дзеркала тижня» коментувалося 145-те місце України, по сусідству з Сирією і Гамбією, за сприятливістю умов для підприємницької діяльності. Однак найбільш всеохоплюючим та авторитетним для визначення позицій України у світі і можливостей її потрапляння в «двадцятку» є індекс розвитку людського потенціалу (ІРЛП), який розраховується ПРООН уже двадцятий рік.

Чергове оголошення рейтингу відбулося 5 листопада в рамках презентації чергової, ювілейної доповіді під заголовком «Реальне багатство народів: шляхи до розвитку людини».

«Двадцятка» чи G20?

Перед тим як розмірковувати про нелегке завдання входження в «двадцятку» найбільш економічно розвинених країн світу, або G20, треба, очевидно, зробити деякі пояснення. До «двадцятки» входять далеко не всі економічно розвинені країни з дуже високими показниками душового ВВП — у її складі дев’ять найбільших держав, які швидше слід віднести не до розвинених, а до країн, що розвиваються.

Поняття «двадцятки» виникло після 1999 року, коли напередодні зустрічей «великої сімки», а потім, із залученням до її складу Росії, «великої вісімки» стали регулярно збиратися міністри фінансів і керівники центральних банків 19 країн і як двадцятий учасник — представники Євросоюзу. Чергова зустріч «двадцятки» відбулася саме цього тижня — 11—12 листопада в Кореї.

Таким чином, зараз «двадцятку» формують країни «великої вісімки» (Великобританія, Італія, Канада, Росія, США, Франція, ФРН, Японія) і ще 11 країн (Австралія, Аргентина, Бразилія, Індія, Індонезія, КНР, Корея, Мексика, ПАР, Саудівська Аравія і Туреччина). А Євроспільнота, яка у G20 представлена її черговим головою і керівником Європейського центрального банку, включає нині 27 країн. Тобто, по суті, мусимо говорити про економіку не 20, а 42 країн.

На частку «двадцятки» припадає близько 90% світового ВВП, 80% зовнішньої торгівлі і дві третини населення світу. І, швидше за все, нам усе ж таки треба прагнути не так до формального, почесного членства в «двадцятці», як до значного підйому нашої економіки, виведення її для початку до рівня, на якому вона була 20 років тому — 1990-го, а потім і її подальшого прискореного зростання.

У 2008 році ВВП України становив тільки 74,1%, а в 2009-му — 62,9% від показників 1990 року. А от світовий ВВП за 1990—2009 роки зріс на 86,7%. Розбіжності вражаючі.

Україна в індексі розвитку людського потенціалу

От уже два десятиліття Програма розвитку ООН (ПРООН) здійснює дуже складні розрахунки так званого індексу розвитку людського потенціалу. Мета цього індексу — кількісно відобразити, що мета економічного і соціального розвитку людського суспільства має полягати у створенні сприятливих умов, що дають можливість людям вести довге, здорове, творче життя.

ІРЛП об’єднує чотири показники: тривалість життя при народженні, ВВП за паритетами купівельної спроможності (ПКС) на душу населення і два показники за освітою.

За підсумками Доповіді ПРООН 2010 року, які переважно базуються на даних 2008 року, Україна посідає 69-те місце серед 169 країн світу. У попередній доповіді в неї було 85-те місце. Таким чином, за рік Україна піднялася на 16 місць, що, звичайно, непогано. Та це поліпшення переважно було зумовлене заміною в останній доповіді двох старих освітніх показників новими.

Справді, за кількісними показниками освіти, особливо вищої, Україна посідає досить пристойне місце. Так, середня тривалість навчання осіб старше 25 років у нас становить 11,3 року, за середнього розміру у світі в 7,4 року, і тут у нас виходить дуже почесне 16-те місце у світі. Найвищі показники у Норвегії — 12,6 року, Нової Зеландії — 12,5 і США — 12,4 року.

Цей уперше впроваджений компонент індексу базується не на офіційних даних, а на оцінках двох авторів за даними переписів населення та обстежень домогосподарств. Досягти прийнятної порівнянності і точності між країнами за цими джерелами досить складно.

Другий освітній компонент — очікувана тривалість навчання — начебто не надто відрізняється від першого. Він містить і здобуття другої або й третьої вищої освіти у зрілому віці, що нині дуже поширено в розвинених країнах.

Цей показник надійніший, у його основі — дані ЮНЕСКО, офіційно одержувані від країн. За ним Україна ділить 38—39-те місце з Білоруссю. За середньосвітового розміру в 12,3 року в Україні він дорівнює 14,6, а найвищі показники в Австралії — 20,5 року, Нової Зеландії — 19,7, Ісландії — 18,2 року. У сумі за двома освітніми компонентами в України приблизно 27-ме місце у світі, і це, звичайно, достойне місце.

А от із двома іншими компонентами індексу у нас справи значно гірші. Очікувана тривалість життя при народженні в Україні становить 68,6 року. Вона навіть трохи нижча від середньосвітового рівня в 69,3 року. За цим показником у нас незавидне 103-тє місце. Зараз в Україні тривалість життя нижча, ніж вона була в 1965—1966 роках — 71,6 року і в 1989—1990 роках — 70,7.

Найвищі показники тривалості життя в Японії — 83,2 року. Тривалість життя 80 років і вище — у 23 країнах, між 75 і 80 — у 29, між 70 і 75 роками — у 44 країнах.

Начебто для потрапляння в заповітну «двадцятку» найважливішим орієнтиром є показник душового ВВП за паритетами купівельної спроможності. В останній доповіді ПРООН він становить по Україні лише 6535 дол., що значно нижче (на 39%) за середньосвітову величину в 10631 дол. Найвищий душовий ВВП у малюсінькому Ліхтенштейні (81011 дол.), Норвегії (58810), яка вже кілька років посідає першу позицію за ІРЛП, ОАЕ (58006), Люксембурзі (51109 дол.). З найбільших економік Європейського Союзу у ФРН він дорівнює 35308 дол., у Великобританії — 35087, Франції — 34341, Італії — 29619, Іспанії — 290611 дол.

Втричі вищий він і в наших сусідів, окрім Молдови (3149 дол.). У Росії — 15258 дол., Білорусі — 12926, Польщі — 17803, Словаччині — 21658, Угорщині — 17472, Румунії — 12844, у відділеній від нас морем Туреччині — 13359 дол.

За душовим паритетним ВВП позиції України у світі значно погіршилися. У 1990 році (Доповідь ПРООН 1993 року) вона посідала за ним 51-ше місце, перевищуючи середньосвітовий рівень на 11%, а зараз лише 89-те. Такої глибини падіння цього основного макропоказника серед інших країн не можна знайти й близько.

За період із 1990-го по 2008 рік індекс світового ВВП становив 190,7%, а в Україні впав до 74,1%. Світова фінансово-економічна криза, що почалася в другій половині 2008 року, не призвела до дуже значного скорочення світового ВВП. У 2009 році проти попереднього, 2008-го, — лише на 2,2%, а в Україні він упав за рік на 15,1% — до 62,9% до 1990 року.

Що треба, щоб стати економічно розвиненою країною?

Які ж темпи зростання ВВП ми повинні гіпотетично мати, щоб наблизитися до нинішнього середнього показника паритетного душового ВВП розвинених країн? І наскільки це реально?

Тут, для початку, не зайве згадати, що у 2008 році серед 42 країн «двадцятки» душовий ВВП нижчий, ніж в Україні, мали лише дві країни: Індонезія — 3957 та Індія — 3337 дол. Він був істотно вищим, ніж в Україні, в Аргентині (14603 дол.), Бразилії (10607), КНР (7258), Кореї (29518), Мексиці (11917), Саудівській Аравії (24726), Туреччині (13359) і ПАР (9812 дол.).

Якщо все ж таки орієнтуватися на тезу про входження через десять років, тобто до 2020 року, до числа розвинених країн і на час відкинути нагадування про «двадцятку», то нам треба виходити з того, що зараз у них середній паритетний душовий ВВП становить приблизно 40 тис. дол. (37077 дол. у країнах ОЕСР і 42370 — у країнах — не членах ОЕСР). Якщо навіть знизити цю цифру до 25—30 тис. дол. і припустити, що вони навряд чи тупцюватимуть на місці в наступні десять років, але їх ВВП скромно ростиме лише на 2,0% на рік, то до 2020-го він зросте ще на 26,8%, і шуканий показник становитиме 31—38 тис. дол. на душу.

Україні для виходу на ці цифри треба йти семимильними кроками і збільшити до 2020 року ВВП — з урахуванням його падіння в 2009 році на 15,1% — у 5,5—6,8 разу. Цього можна досягти лише за середньорічного приросту ВВП на 16,7—19,0%. Навряд чи наше Мінекономіки наважиться прогнозувати, навіть на папері, такі показники.

Вся надія на МЗС?

Проте якщо нас усе ж таки охопить непереборне прагнення потрапити в G20, і замість курсу на стабільний і прискорений розвиток економіки ми визначимо за мету, щоб наші міністр фінансів і голова НБУ їздили на щорічні зустрічі цієї групи, то основний тягар зусиль має, напевно, лягти на плечі МЗС. Тут «проглядаються» три можливі фантастично-утопічні варіанти, які навряд чи реально можна здійснити.

Перший, найпривабливіший — Україна до 2020 року стає повноправним членом Євроспільноти. Тоді ми ніби автоматично, не напряму, а опосередковано, стаємо членами G20, через участь Євросоюзу в цій групі. Певний мінус у тому, що майбутнім ярошенкам і стельмахам не доведеться їздити на засідання «двадцятки» — там Україну представлятиме Євросоюз. Але це терпимо.

Щоправда, реальних шансів стати повноправними членами цієї організації у нас мало. Поки що Україна, на жаль, не фігурує навіть у списку чотирьох офіційних і ще чотирьох потенційних країн-кандидатів. Та цілком виключати цього не можна. За десять років багато чого може змінитися. Хоча поки що на прийом до ЄС нових членів, схоже, оголошено тривалий антракт.

Другий можливий варіант — розширення G20 до G25 або G30. Пригадаємо, як розширювалася Євроспільнота. Але й за цього варіанта потрапити туди буде непросто. Крім України, є чимало охочих стати членами цієї групи. Серед них, наприклад, Норвегія, Швейцарія, які не є членами ЄС, а також Ізраїль, Сінгапур. Їх з більшими підставами, ніж Україну, можна віднести до розвинених країн.

З не меншими підставами на членство в ній можуть претендувати кілька великих країн, що розвиваються, з розміром ВВП більшим, ніж в Україні (339 млрд. дол. за паритетами у 2008 році). Це Колумбія (340 млрд. дол.), Єгипет (346), Пакистан (398), Філіппіни (445), Таїланд (546), Іран (585 млрд. дол.).

Нарешті, третій варіант — якщо G20 не збільшиться або ж перетвориться на G25, у ній на кшталт Ради Безпеки ООН буде впроваджено принцип ротації непостійних членів. І нам вдасться пробитися в цю групу на кілька років — приблизно так, як Україна вже була в роки незалежності непостійним членом Ради Безпеки.