«Податковий рай» у вітчизняному курені?

Останні події навколо змін до податкового законодавства і висунутих з цього приводу концепцій яскраво демонструють, що, попри відносно «свіжий» Податковий кодекс, закріплена ним податкова система не влаштовує не тільки бізнес, а й, як з’ясувалося, уряд і навіть… саму податкову! Це дає якийсь шанс провести нарешті справжню податкову реформу. От тільки, як завжди, і урядових, і незалежних експертів тягне на «прості», звичні, рішення. Хоча це саме той випадок, коли треба копнути глибше…

Система податкових «хотілок»

З погляду економіста, найбільший недолік нинішньої податкової системи - це її конфіскаційний характер. Цей термін не означає, що держава забирає собі геть усе. Так називається принцип оподаткування «від бажаного» - звісно, не платником, а державою. Характерна ознака конфіскаційності - встановлення планів з мобілізації (слово ж яке!) податків і митних платежів.

Така система була загальноприйнятою в середні віки, а її скасування стало однією з основних вимог буржуазних революцій і однією з головних умов для революції промислової. Адже без рівності в оподаткуванні неможлива чесна конкуренція, а без передбачуваності майбутніх платежів втрачають сенс інвестиції. Який смисл збирати гроші і шукати їм найкраще застосування, якщо результат - прибуток вищий за середній - усе одно забере на користь держави податківець? Звідси основний принцип «немає оподаткування без представництва»: податки платяться виключно на підставі закону, який, у свою чергу, ухвалюється виключно парламентом.

Формально у нас усе так і є. Але паралельно існує план з горезвісної «мобілізації». А з цього випливає і мотивація податкової служби: не «допомогти правильно заплатити податки», а «наповнити бюджет». За будь-яку ціну, не надто зважаючи на закон, тим більше що й суди забороняють приймати рішення на користь платників податків. Тому доти, доки існує план, благі спроби спростити і поліпшити податкові закони коштують небагато.

Тож головною метою справжньої податкової реформи має стати цілковита відмова від конфіскаційного принципу, усунення будь-якого свавілля у нарахуванні податків. Але для цього треба спочатку зрозуміти, чому конфіскаційна система ще не відійшла в минуле? Кому вигідне її існування? Якими інструментами вона оперує, які технічні проблеми заважають її скасуванню?

Фундаментальна причина - у самій «напівфеодальній» сутності нашої держави як частини суспільного порядку з «обмеженим доступом» (див. «Цікава реформістика…», DT.UA №10 від 16 березня 2012 року). Для такого устрою цілком характерно, що саме держава визначає, скільки вона хоче здерти з підданих, приблизно так само, як рекетир визначає ставку поборів. З ним, звичайно, можна поторгуватися, але на його боці сила. І єдиним обмежником виступає природна економічна закономірність, відома як крива Лаффера: є певний оптимум вимог, за якого збори максимальні. Далі підвищувати тиск немає сенсу, більше хочеш - менше отримаєш. Крім того, така держава хоче зробити всіх своїх підданих «клієнтами», зобов’язаними їй до кінця життя за те, що їм усе ж таки дозволили жити і працювати. Для цього конфіскаційний принцип підходить теж якнайкраще: могли б забрати все, а от, дивіться, залишили на життя і навіть на інвестування. А не будете лояльні - не залишимо!

Наша податкова система - дуже ефективне знаряддя саме такої політики. Причому, як показало життя, незалежно від особистостей: нинішня «об’єднана» опозиція під час її перебування у владі теж не збиралася від нього відмовлятися. А сьогодні впадає в око, що реформувати або скасувати і податківці, і підприємці пропонують насамперед ПДВ, не чіпаючи при цьому податку на прибуток підприємств (ППП). Тим часом, з технічної точки зору, головна проблема полягає саме в адмініструванні останнього податку.

Прибуток - можливо, теоретично, і справедливий, але найбільш невловимий предмет оподаткування: його найлегше сховати або «намалювати». Наприклад, за рентабельності продукції в 10% і доданої вартості у половину відпускної ціни платник знайшов спосіб приховати одну десяту продажів. Тоді зобов’язання з ПДВ зменшаться на 20%, що теж чимало, але з ППП вони узагалі становитимуть нуль! Тому останній відносно добре працює тільки в країнах, де розвинений фондовий ринок створює стимули завищувати прибуток. Але й там рідко де збирають з його допомогою 15-20% усіх податкових надходжень, як у нас. Такий видатний результат досягнуто дорогою ціною. Щоб «не допустити зменшення бюджетних надходжень», у закон впроваджено величезну кількість обмежень, через які податковий облік має мало спільного зі звичайним, управлінським. Закон складний, громіздкий, двозначний, тому породжує безліч помилок і може трактуватися по-різному. У результаті на практиці сума до виплати встановлюється шляхом домовленості. У такому разі план стає необхідністю, інакше весь податок платитиметься неформально, у кишеню інспектору. Не випадково стільки країн просто відмовилися від ППП або ж залишали його суто символічним, дозволяючи відносити на витрати майже все, що заманеться, включаючи інвестиції.

Що ж стосується ПДВ, то він набагато гірше вписується в конфіскаційну модель, і саме це, а зовсім не суть самого податку, перетворює його адміністрування на жах. Конфіскаційний принцип потребує гнучкості бази. А для ПДВ базою слугує увесь обсяг випуску платника разом із його постачальниками, який сховати або, тим більше, «намалювати» значно складніше. Тому залишаються два основні способи витягнути з реального сектора необхідний для виконання плану обсяг: не повертати ПДВ експортерам (це, до речі, зовсім не пільга - ПДВ заміняє податок з кінцевих продажів усередині країни, тому експорт ним не обкладається за визначенням) і під будь-якими приводами відмовлятися зараховувати податковий кредит. Для узаконювання обох варіантів потрібні нескінченні перевірки з метою знайти порушення на потрібну суму. І багатьом практикам здається, що вже краще чинити, як із прибутком: домовилися - і все, бухгалтер «намалює», скільки треба. Звідси нав’язливе прагнення замінити ПДВ будь-чим: хай гірше, аби інше.

На захист ПДВ

Головний аргумент на користь ПДВ уже багато разів наводився - це вимоги гармонізації з ЄС. Але навіть крім цього, такий податок існує в абсолютній більшості країн світу. Звичайно, не без проблем, як будь-який інший спосіб вилучення у громадянина зароблених ним грошей. Однак треба зазначити дві великі стратегічні переваги ПДВ. З одного боку, щодо нього накопичено колосальний світовий досвід боротьби з різними видами зловживань. Тому за бажання можна зібрати «консиліум» з найкращих фахівців і звести ухиляння й адміністрування до мінімуму. З іншого боку, результат можна відносно легко оцінити непрямо, порівнюючи обсяг доданої вартості в оподатковуваних секторах (показник, яким підприємства навряд чи сильно маніпулюють) з обсягом зібраного податку. Враховуючи, що у нас розрахована в такий спосіб ефективність обкладання була в останні кілька років (закінчуючи 2010 роком, свіжіших даних, на жаль, ще немає) менше 60% (тут і далі розрахунки виконані доцентом КНУ ім. Т.Шевченка Миколою Голованенком), а в найвідсталіших країнах ЄС вона становить 80%, резерви є, і великі. Але про пропозиції - далі.

Поки що зупинимося на двох ідеях: модернізації ПДВ з перетворенням його, принаймні частково, на податок з обороту (ДПСУ) і заміну ПДВ податком з кінцевих продажів, запропоновану в травні з’їздом підприємців. За ближчого розгляду з’ясовується, що обидва варіанти - ще гірші.

Податок з обороту (ПО), на перший погляд, привабливий простотою: ніякого обліку витрат, мінімальні навіть порівняно з доданою вартістю можливості для ухиляння плюс традиція радянських бухгалтерів. На жаль, це той випадок, коли простота гірша за крадіжку. Такий податок по своїй суті - антиринковий. Адже він обкладає кожну операцію обміну і, тим самим, пригнічує ринок як такий. Це було абсолютно логічно в радянській економіці, яка всіляко прагнула знищити економічну свободу з суто ідеологічних міркувань, але виглядає абсурдом і анахронізмом у країні, що проголосила курс на модернізацію. В Україні цей рудимент совка слід відкинути раз і назавжди, включаючи «держмита» при продажу будь-яких товарів.

Однак, як уже неодноразово зазначалося, ПО хороший для вертикально інтегрованих структур. У своєму інтерв’ю DT.UA голова ДПСУ О.Клименко, визнаючи цей факт, все одно наполягає на тому, що всюди, де вертикалі природно вибудовувалися (а це переважно так звані базові галузі), вони вже вибудувані, а в інших галузях викидання посередників, мовляв, тільки на краще (див. О.Клименко: «Не може бути Податковий кодекс переліком застиглих догм», DT.UA №30 від 31 серпня 2012 року). Тобто, інакше кажучи, його цілком влаштовує, що такий податок надає величезну й нічим не виправдану перевагу «старим» галузям, за рахунок яких мали б розвиватися нові, але вбиває на корені малий і середній бізнес, особливо залучений у розгалужені ланцюжки з вузькою спеціалізацією. А на них, між іншим, тримаються всі інновації та високі технології! Так, для існуючого великого бізнесу (за дивним збігом, тісно асоційованого з нинішньою владою) ПО вигідний. Для зовсім дрібного бізнесу, який тільки надає послуги населенню, теж, там він уже успішно працює як єдиний. А для тих, хто тільки мріє вирости, податок з обороту може стати нездоланним бар’єром. Утім, можливо, в цьому й полягає мета його адептів?

Проте для економіки така консервація статус-кво (з тенденцією подальшого збільшення концентрації за рахунок укрупнення великих і руйнування дрібних) смерті подібна. ПО остаточно закріпить сировинний характер нашого виробництва, завдасть удару по сектору послуг, торгівлі та харчовій промисловості, де велика кількість посередників існує не заради виведення грошей у власника (таких посередників 2% не відлякають), а потрібна для самого процесу. Наприклад, мережа супермаркетів може собі дозволити закуповувати товари великими партіями безпосередньо у виробника, а кіоск - ні. Останній і без того має більші витрати, ніж більші конкуренти, оскільки мусить закуповувати товари через кілька рук, щоб сформувати весь потрібний асортимент. А податок з обороту доб’є його. Те ж саме спостерігатиметься і в інших галузях. Таким чином, цей податок сприятиме подальшій концентрації нашої й без того монополізованої економіки. Відповідно, знизяться асортимент і якість товарів і послуг, а ціни зростуть.

Крім того, імпортні товари при цьому одержать зовсім незаслужену фору перед вітчизняними. Щоб компенсувати одну потворність, пропонується запровадити іншу - підвищену ставку ПДВ саме на імпорт. Але, по-перше, якщо ПДВ у принципі зберігається, то залишаються й усі проблеми з його адмініструванням. Хіба що, оскільки ставка нижча, то й стимулів для використання «конвертів» залишається менше, але ж перевірок все одно менше не стане, адже план податковій робити треба! По-друге, дискримінація імпорту, та ще й укупі із запровадженням додаткового збору на купівлю валюти - це приховані бар’єри, що нахабно порушують усі принципи міжнародної торгівлі. По-третє, специфіка податку з обороту в тому, що навіть аналогічні товари й послуги несуть різне навантаження залежно від фактичної кількості стадій виробництва та торгівлі. Тому одна на всіх ставка додаткового ПДВ одних (вертикально інтегрованих) незаслужено захистить, іншим - не дуже допоможе. А запроваджувати диференціацію, як справедливо наполягають у ДПСУ, означає плодити зловживання.

Не ліпші справи і з податком із кінцевих продажів, який справді існує у США та Японії, але не має, до речі, нічого спільного з податком з обороту. За економічним змістом він аналогічний ПДВ: в обох випадках обкладається кінцеве споживання (а не ринковий обмін, як у разі ПО!). Його перевага в тому, що, оскільки він не збирається на проміжних стадіях, не треба відшкодовувати й від’ємне сальдо. Але далі починаються недоліки.

Насамперед агентом зі сплати такого податку виступає тільки кінцевий продавець, тому на нього падає вся вага адміністрування. І в нього ж найсильніший стимул ухилитися від податку, адже при цьому він виграє всю суму, а не тільки свою частину, як у ПДВ. Відповідно, у кожного торговця касовий апарат, перевірки кілька разів на день, непрямі методи та інші привабливості тотального контролю. І жодного спрощення, інакше вся торгівля миттю піде на базари та у схеми зі зловживанням єдиноподатниками (чим уб’є «спрощенку», тепер уже назавжди). А ставка - не вища 10%, більше реально не вдається збирати навіть законослухняним американцям. Та й там такий податок працює лише за рахунок високої вартості праці: супермаркет виграє у вуличного торговця за собівартістю стільки, що може собі дозволити заплатити податок. Але за такої ставки незрозуміло, чим перекрити дірку в бюджеті. Залишається загадкою, чому підприємці на своєму з’їзді проголосували за таке нововведення.

Тож у недалекому майбутньому альтернативи ПДВ, на жаль, немає. Але можна й потрібно зробити його податком «із людським обличчям». Це можливо в рамках комплексної податкової реформи, що ґрунтується на відмові від конфіскаційного принципу.

Податки, з якими можна жити?

Поки що, на жаль, реформатори змагаються в основному за кількістю платіжок: «9 податків» від Сергія Тігіпка, «7 податків» від ВО «Батьківщина», хто менше? Насправді це відгонить «фасадною» дерегуляцією, бо кількість податкових платежів фігурує серед параметрів, оцінюваних рейтингом Doing Business. Тому зменшенням кількості (не розміру!) податків так спокусливо підмінити їх реальне скорочення й тим більше зміну реально діючих принципів оподаткування. Насправді абсолютна більшість підприємств платять три-п’ять основних податків, на які ніхто з реформаторів не заміряється. Тому полегшення відчують хіба що деякі специфічні різновиди діяльності, а підсумковий регулюючий ефект може бути й негативним.

На відміну від цього, відмова від мобілізації податків означає кардинальне полегшення їх адміністрування. Яке, до речі, практично за всіма опитуваннями найбільше «дістало» бізнес (крім, звичайно, спрощенців), тоді як ставки відстають із великим відривом. Тому система має бути насамперед простою й прозорою; потребувати мінімуму перевірок і кваліфікації; не допускати різночитань і вибіркового застосування. Але, звичайно, ставки теж не мають зашкалювати, бо все, що вище 15%, у нашій країні стає предметом ухиляння. Саме на таких принципах було побудовано спрощену систему, й саме тому вона сама по собі справді працювала (і, будемо сподіватися, працюватиме) цивілізовано. І, до речі, саме тому так погано вписувалася в загальний конфіскаційний принцип.

Утім, простота і прозорість - не єдині властивості хорошої податкової системи, якщо така взагалі буває.

Відразу відкинемо демагогію щодо «стимулюючих» податків: неможливо собі уявити, щоб відбирання частини заробленого (нехай навіть з благими цілями) посилювало стимули до праці та інвестицій. З допомогою податків можна хіба що спрямувати приватну ініціативу або споживчий попит у якесь бажане для суспільства (або, точніше, держави) русло, тобто спотворити природні стимули. Це успішно роблять, наприклад, акцизи. Але в іншому податкова система має бути за можливості не спотворюючою, - цій вимозі якнайліпше відповідає ПДВ. А от податок на зарплату працює найгірше, адже зайнятість і доходи працюючих - це якраз те, що в жодному разі не слід обмежувати.

Далі треба визначитися з обсягом податків, який у результаті має надходити до скарбниці. Збільшувати тиск не можна, тому залишаються два варіанти: зменшувати або залишати незмінним. Автор - двома руками за те, щоб зменшувати. Але це насправді не питання податків. Зібрати менше можна завжди, достатньо зменшити ставки. Однак для цього треба навчити нашу державу менше витрачати: наприклад, не залазити в борги під 9% у євро, не забирати у вигляді «відкотів» половини витраченого на закупівлі тощо. Зробити ефективнішою охорону здоров’я та освіту, соціальну допомогу пустити за адресою й подібні речі. На жаль, усе це - справа не одного року. Тому поки що доводиться ставити умови, щоб підсумкова сума надходжень була не меншою або ненабагато меншою за нинішню.

Із запропонованих досі під час дискусії на сторінках DT.UA вимогам простоти та однозначності відповідають дві пропозиції: податок з обороту Олександра Кірша («Велика податкова [контр?]революція, або «Безумству хоробрих...», DT.UA №26 від 3 серпня 2012 року) й універсальний податок на землю Олега П’ятковського («Реформа не для наперсточників», DT.UA №28 від 17 серпня 2012 року). Але перший доведеться відразу відкинути, аргументи наведено вище. Податок на землю, як і на інші рідкісні ресурси, набагато кращий. Він має чіткий і зрозумілий економічний зміст: викопні ресурси, та й земля значною мірою сприймаються як спільне надбання; як і будь-який фіксований податок мало спотворює стимули до роботи (заплатив - решта твоє!); насправді сприяє ефективнішому використанню рідкісних ресурсів і створює сприятливі умови для нового бізнесу, «економіки знань». Однак, як і кожен однобокий підхід, такий податок грішить неповнотою. Тому доводиться запроваджувати диференційовані ставки, різні секторні податки тощо, а все це - неминучі викривлення та потенційні джерела зловживання.

Тому пропонується такий варіант.

- Податок на доходи фізосіб (ПДФО) треба спростити, повернувшись до плоскої шкали: «трішки прогресивна» тільки ускладнює бухгалтерію, а всерйоз запроваджувати ставки по 40% у нас просто не можна. На них свого часу виросла індустрія «конвертів». Не говорячи вже про, м’яко кажучи, суперечливість самої ідеї прогресивного податку. При цьому платник має сам відповідати за сплату податків, аби щомісяця відчувати, що саме він утримує державу, а не навпаки. Ну і, звичайно, давно настав час скасувати зовсім абсурдні норми, що розцінюють переведення особистої власності в грошову форму (наприклад, продаж старого мобільника або дитячої коляски) як «дохід». Зараз тільки для квартир і автомобілів установлено «пільгу» - напевно, тому що з усіх інших подібних «доходів» платити податок нікому на думку не спаде. Має сенс обкладати лише реально отриманий дохід (наприклад, від спекуляції нерухомістю), але, звичайно, визначати його треба як різницю між цінами продажу і купівлі (за умови, що об’єкт куплено уже після набрання чинності цим законом). На надходження це практично ніяк не вплине. А у разі скорочення єдиного соціального внеску (ЄСВ) можна досить упевнено розраховувати на зростання збирання ПДФО за рахунок детінізації зарплат.

- ПДВ зберегти з нинішньою ставкою, але в дуже спрощеному вигляді, з можливістю відносити на податковий кредит будь-які витрати, у яких він є. Але при цьому по-справжньому закрити діри. Зокрема, повернення ПДВ експортерам і стягнення його з імпортерів треба жорстко пов’язати з надходженням документів від митних і податкових органів країни призначення (походження) про сплату або, відповідно, відшкодування ПДВ на іншому боці і зазначену при цьому митну вартість. Завдання - звести зловживання хоча б (будьмо реалістами) до найгірших європейських показників у 20%.

- Податок на фонд зарплати, сором’язливо названий єдиним соціальним внеском, варто було б узагалі скасувати і запровадити замість нього неоподатковувані ПДФО платежі в накопичувальну систему, медичне страхування і страховку від безробіття (не обов’язково державні!). Як перший крок пропонується скоротити його хоча б удвічі - на це, здається, погоджуються всі. Пенсійний фонд давно час влити в бюджет, хоча б заради прозорості, і виплачувати звідти соціальні пенсії. Спеціальні ж пенсії, навколо яких зламано стільки списів, взагалі не мають входити до солідарної системи і повинні платитися прямо з бюджету відповідних відомств як відкладена частина винагороди державним службовцям.

- Найважче з податком на прибуток підприємств. Якби тільки можна було його скасувати, як це зробили свого часу у країнах Балтії, подекуди на Балканах і ще багато де у світі! Але це реально тільки у поєднанні з радикальними скороченнями бюджету, тим більше у світлі зниження нарахувань на фонд зарплати. Для того щоб збирати не менше, а навіть більше, є випробуваний у Мексиці і ще кількох країнах з близькими до наших проблемами спосіб: нижня планка податку на прибуток у відсотках від суми основних фондів підприємства. Тоді можна відмовитися від усіх труднощів, скасувати через непотрібність податковий облік, позбутися головного болю з офшорами і трансферними цінами, віднести всі інвестиції на витрати і, найголовніше, раз і назавжди скасувати всі види планів з мобілізації податків. Іншими словами, оце була б справжня податкова революція.

Звичайно відразу заперечують, що, мовляв, якщо обкласти фонди, то власник втрачає стимули інвестувати. На цей випадок можна передбачити пільговий період для нововведених основних засобів. Але детальний розрахунок показує, що і без нього при наших кредитних ставках і ризиках власникові вигідніше платити податок «на виплат» за ставкою, скажімо, 5% від залишкової вартості, ніж разово заплатити 25% ППП (нагадаємо, зараз інвестувати можна тільки з прибутку після оподаткування).

Інший поширений контраргумент - проблема оцінки основних фондів. Це, звичайно, непросте питання, оскільки балансова вартість найчастіше мало що відображає, а комерційна оцінка дорога і неоднозначна. Але при цьому навіть якщо оцінка вартості стане предметом торгу, це все одно краще, ніж сьогоднішня ситуація: від прибутку залишаються тільки документи, а основні фонди - от вони, приходь і перевіряй, аж до того, що суму оцінки можна й оприлюднити. Та й робиться така оцінка раз на рік, причому рік у рік навряд чи сильно відрізнятиметься. Більш того, у цьому разі підприємства мають стимул вказувати реальну вартість, оскільки ті ж таки основні фонди ще колись треба буде закладати під кредит, або й продавати.

І, нарешті, от саме тут дуже став би у пригоді мінімум, розрахований виходячи з використання землі як ресурсу. Є й більш інновативні ідеї, але про них рано писати, вони потребують опрацювання. Вселяє надію, що податки на комерційну нерухомість, основні фонди, активи та інші фіксовані об’єкти успішно працюють у багатьох країнах СНД, зокрема в Росії, Вірменії та Киргизстані.

Головною теоретичною перевагою ППП перед податком на активи (у тій або іншій частині) вважається контрциклічність: у період спаду податкове навантаження на підприємства автоматично скорочується, а держава, щоб перекрити розрив між доходами і видатками (більша частина яких не зменшується), змушена позичати; зате в період буму додаткові платежі дають можливість цей борг віддати. Але конфіскаційна система вихолощує цю властивість. На ділі держава, принаймні наша, робить усе, щоб за будь-яку ціну «мобілізувати» надходження у період спаду: вимагає платежі авансом, дошкуляє перевірками, забороняє враховувати збитки минулих років… Потурають тільки «своїм» або, у найкращому разі, великим фірмам, здатним відстояти свою правду в суді. У результаті економіка зі спаду виходить ще більш монополізованою. При цьому в періоди буму обкласти тимчасові надприбутки теж не виходить, оскільки їх успішно ховають - вони ж планом не передбачені. Тож пропонована форма цього податку, у будь-якому разі, не гірша. Більш того, оподаткування основних фондів стимулює їх більш ефективне використання, у тому числі перехід до кращих власників, а це в наших умовах дуже актуально.

Як видно з таблиці, пропоновані зміни не зменшать доходів бюджету, навіть якщо не розраховувати на детінізацію зарплат і вважати, що майже ніхто (крім фінансового сектора) не платитиме податку на прибуток понад описану вище нижню планку. Тому ризики - мінімальні, набагато менші, ніж у пропозиціях ДПСУ, і тим більше в «7 податках», які, схоже, ніхто взагалі не оцінював (принаймні не оприлюднив оцінки). Більше того, можливе навіть перевищення очікуваних доходів - тоді буде прекрасний вибір: далі знижувати ставки ЄСВ, зменшувати ПДВ або знижувати описану вище «планку» для ППП. Ці пропозиції були презентовані близько року тому на конференції Асоціації сертифікованих бухгалтерів і аудиторів (АСА) у Києві і несподівано одержали цілковите схвалення аудиторії.

Переваги такої моделі не вичерпуються простотою. Вона усуває глибоко вкорінену несправедливість в обкладанні факторів виробництва (праця у нас обкладена «по повній», зате капітал взагалі звільнений). Оподаткування основних фондів, приватизованих свого часу за безцінь, дозволяє за їхній рахунок годувати пенсіонерів, які ці фонди створювали. Дає переваги новому, швидко зростаючому (зокрема, інноваційному) бізнесу, який реінвестує всі свої прибутки - цим він автоматично звільняє себе від сплати ППП, причому без будь-яких рішень чиновників, списків Кабміну, особливих зон та інших годівниць. Загалом буде досягнуто саме того ефекту, якого так бракує Україні: за рахунок справедливого обкладання «старих» галузей і підприємств будуть створені умови для зростання нових.

Головна проблема, швидше за все, буде в опорі саме тих, хто нині користується цими самими основними фондами і ресурсами. Адже їм значно вигідніше платити звичний совковий податок з обороту…