Неорганічна нафта. Чи зважиться Україна перевірити теорію на практиці?

В. Тирнов, П. Бубенко «Дзеркало тижня» №11, 20 березня 2010, 00:00

Стосовно майбутнього найрозумніша лінія поведінки визначається словами знаменитого Пітера Друкера: «Братися за будівництво майбутнього досить ризиковано. Не братися — ще гірше. Дуже багато з тих, хто спробує… зазнає поразки. Але будуть і ті, хто досягне успіху. А от серед тих, хто не спробує, переможців не буде». У цих словах — максимум реального оптимізму, який тільки можливий за будь-яких обставин. Тим більше що є речі, які необхідно забезпечувати для будь-якого майбутнього. До найважливіших з них належать енергоресурси, зокрема нафта. Життя з нафтою може бути як поганим, так і хорошим, але без нафти сьогодні життя немає. Тема альтернативних джерел хоча й розвивається, але вони ще не швидко займуть нішу, порівнянну за обсягом з нафтою. До того ж Україна в цьому аспекті далеко не лідируюча країна, немає навіть вартого поваги заділу.

Собівартість видобутку і структура ціни нафти

Оскільки ринки, загалом кажучи, явище локальне, структура ціни на будь-який товар, як і сама ціна, на різних ринках різниться. Тому говорити про неї, як про якусь універсальну вартісну характеристику, в даному разі нафти, можна лише приблизно, з відомою часткою умовності і різним ступенем деталізації. Та, втім, можна.

Найважливішими складовими ціни нафти є вартість її видобутку, транспортна складова, прибутки виробничих і комерційних структур, через які ця нафта проходить, і податки, що їх необхідно сплатити всім ланкам нафтового ланцюжка.

Крім того, відтоді, як нафта стала біржовим товаром, з’явилася можливість (і навіть, ми сказали б, необхідність) виокремлювати в її ціні зовсім не маленьку спекулятивну складову. У світі багато хто переконаний у тому, що саме спекулянти винні у високих цінах на нафту.

Торгівля нафтовими ф’ючерсами — це, по суті, торгівля ще невидобутою нафтою. І її обсяги сьогодні вдесятеро перевищують обсяги реального продукту. Тільки 8% укладених на біржах нафтових контрактів супроводжуються поставкою товару. Ціна на нафту визначається незалежно від традиційного співвідношення попиту і пропозиції. Вона контролюється складною системою фінансового ринку і чотирма основними англо-американськими нафтовими компаніями. Левова частка сьогоднішньої ціни на сиру нафту — чиста спекуляція, що її просувають трейдерські банки і хедж-фонди (http://www.polit.nnov.ru/2008/09/06/oilspec /). Ця «бульбашка» є частиною глобальної фінансової кризи і становить проблему, яку не можна розв’язати ізольовано.

Тільки з урахуванням спекулятивного чинника можна зрозуміти, як при зростанні цін на нафту в десятки разів за останні 40 років собівартість її видобутку залишається дуже скромним показником (найчастіше в межах кількох доларів за тонну), а сам нафтовидобуток належить до інвестиційно непривабливих галузей.

Аналітики зазначають (http://www.bfm.ru/articles/2009/08/20/neft-3.html ), що нафтовидобуток продовжує зростати лише в 14 із 54 нафтоносних регіонів світу, і закликають «піти від нафти, поки нафта не пішла від нас». Пов’язано це з вичерпанням розроблюваних родовищ.

Для Заходу такий «відхід» не виглядає фантастичною альтернативою: там досягнуто значного прогресу у збільшенні к.к.д. фотоелектричних перетворювачів, створюються дедалі досконаліші — як за швидкістю зарядки, так і за ємністю — акумулятори для електромобілів, уже відкриваються перші електрозаправки, надходять у продаж перші електромобілі. Великобританія розпочинає будівництво десяти суперсучасних АЕС. Японія побудує велику комерційну сонячну електростанцію в космосі, що дасть електроенергію за ціною вшестеро нижчою від поточної. Крига, як-то кажуть, скресла.

Україна ж у цьому контексті виглядає дуже непереконливо. У нинішньому своєму стані вона швидше втратить діючі АЕС, аніж побудує нові. Але в цьому разі різко актуалізується питання про джерела нафти.

Нафта для України: географія і доставка

Протягом останніх років у нафти, з якої вироблялися бензин і дизпаливо для українських бензозаправок, було два джерела: російські та українські родовища. Потрапляла сюди і близькосхідна нафта, але ці поставки мали епізодичний характер.

Джерела російської нафти донедавна вважалися практично невичерпними. Проте настав час переглянути цю точку зору, причому переглянути одночасно через дві групи причин: політичні і геофізичні.

Політичні причини (а в їхньому формуванні чимала частка відповідальності лежить на Україні) полягають у тому, що Російська Федерація, шукаючи оптимальне становище у динамічно змінюваному світі, змушена змінювати геополітичні, а з ними і зовнішньоекономічні пріоритети. При цьому РФ розглядає свою вуглеводневу сировину як інструмент геополітики і, спрямовуючи вектор своїх довгострокових інтересів у бік Азіатсько-Тихоокеанського регіону, перенаправляє туди ж і третину своїх нафтогазових потоків.

Друга група причин, які також слід враховувати, полягає в тому, що російський нафтовидобуток, за заявами добре поінформованих офіційних джерел, увійшов у фазу зростання його собівартості і падіння фізичних обсягів видобутку.

Що стосується каспійської нафти, про яку так багато говорять, то надходження її істотних обсягів у досяжній для огляду перспективі навряд чи можливе: весь експорт Азербайджану забезпечується нафтопроводом у Туреччину, експорт Казахстану — нафтопроводами в РФ, Туреччину і Китай, а для поставок нафти в Україну необхідне створення особливих умов сприяння за неформальних політичних домовленостей.

Цілком реальним видається проект поставок нафти з країн Близького Сходу і Північної Африки, оскільки нові нафтотранспортні маршрути в Європу та Азію об’єктивно сприяють скороченню попиту на близькосхідну нафту, звільняючи квоту для України. З тієї ж причини різко знизиться навантаження на турецькі протоки Середземного і Чорного морів, що сприяє фрахту, а наявність в Україні адекватних нафтотерміналів робить безпроблемним приймання цієї нафти. Водночас виникає потреба в глибокій переробці сировини, для чого необхідне будівництво нового або ж модернізація існуючих нафтопереробних заводів (НПЗ). Навряд чи це можливо за рахунок самих лише держінвестицій, знадобиться співробітництво чи то з вітчизняними, чи то з іноземними бізнес-структурами. І треба сказати, що в цьому разі з української сторони доцільно надати їм усі можливі преференції за однієї обов’язкової умови — паритетний розподіл продукції в натуральному вираженні. Внаслідок цього у держави з’явиться інструмент для ефективного впливу на внутрішній ринок нафтопродуктів, що наблизить Україну до стандартів ЄС.

Треба назвати також розробку невеличких родовищ нафти в самій Україні. За наявності державної підтримки є всі передумови для успішної реалізації цього проекту з досягненням позитивних результатів у найближчій перспективі. Кількість таких родовищ у цілому ряді регіонів України досить значна, а практика реалізації, включаючи показники міні-НПЗ, переконливо продемонструвала свою ефективність. Інша річ, що цей вид діяльності є хоча й законним, але юридично складним і тому важким для реалізації. Проте надання йому відповідної легітимності дасть змогу різко підвищити обсяги видобутку нафти в Україні. Те саме стосується і виробництва обмеженого асортименту нафтопродуктів, що мають широкий попит.

Наголосимо також на необхідності проведення комплексу геологорозвідувальних робіт, спрямованих на пошук і розробку великих родовищ нафти в Україні. Його актуальність зумовлюють: розвиненість теорії, положення якої прогнозують можливість виявлення на окремих ділянках території України продуктивних покладів вуглеводнів; дані світової практики про пошук і експлуатацію такого роду родовищ; окупність глибинного буріння в умовах цін на нафту в поточному періоді; прогресивні засоби дистанційного зондування, розроблені в Україні.

«Шкідлива» наука

Для взаємовідносин між наукою, бізнесом і владою дуже показовою є історія «захисту» озонового шару, що має, до речі, прямий стосунок до нафти і газу.

Коли з’явилися аргументи на користь гіпотези про отруєння озону техногенними фторвуглеводнями — фреонами, які руйнують озон, це викликало велике пожвавлення не тільки в колах фахівців із хімії атмосфери, а й у певних бізнес-колах. Розпочалося витіснення фреонів законодавчими заходами, що супроводжувалося активною участю лобістів бізнес-структур, які цьому протистоять.

Тим часом у фреонів як у руйнівників озонового шару з’явилися гідні конкуренти: було виявлено ланцюжок хімічних реакцій, що відбуваються в атмосфері за участі метану, і в цьому ланцюжку руйнується все той самий озон. А метан — не фреон, у нього не техногенне, а цілком природне походження: метаном «дихають» болота, його в чималих кількостях викидають тваринницькі ферми, метану у формі газогідратів дуже багато в океанських глибинах і вічній мерзлоті. Нарешті, є таке явище, що його експериментально можна спостерігати, як вуглеводнева дегазація Землі — вуглеводневі флюїди у великих кількостях піднімаються по розламах із земних надр і потрапляють в атмосферу. Причому ВВ-дегазація людському впливу непідвладна.

Ситуація розвивалася по лінії скандалу: «винуватість» фреонів уже стала загальновизнаним фактом, «фреонову» теорію було відзначено Нобелівською премією, був підписаний і виконується Монреальський протокол, зруйнована успішна галузь світової економіки. І тут — на тобі! Це що ж, тепер доведеться реабілітувати фреони? Авторитет багатьох поважних людей і цілих інститутів опинився під ударом.

Отак виникла змова мовчання навколо наукової проблеми надзвичайної значущості. Тому, коли на самісінькому початку століття московський доцент-геолог Володимир Сивороткін захищав докторську дисертацію «Екологічні аспекти дегазації Землі», на його захист з’їхалося близько ста опонентів з єдиною метою — провалити дисертанта. Проте Володимир Леонідович під час безпрецедентного захисту, що тривав кілька днів, відбився від роти опонентів, а вчена рада МГУ присвоїла йому докторський ступінь. Але скасовувати з цього приводу Монреальський протокол і документи, що приймалися після нього, ніхто, звісно, не став. Озоновий шар руйнується, як і руйнувався, а збитки, завдані світовій економіці його «захистом», для широкої публіки так і залишилися невідомими.

Проте озоновий шар — не єдина глобальна проблема, пов’язана з вуглеводневою дегазацією Землі. Ще одна — глобальне потепління. Справа в тому, що метан — такий самий потужний парниковий газ, як і вуглекислий, і причини зміни клімату, як і причини виснаження озонового шару, можуть так само опинитися поза сферою людського впливу.

Третя проблема — вичерпання запасів вуглеводневого палива. Нам кажуть: ще 20—30 років — і все. Тому давайте платити за нафту дедалі дорожче і дорожче. Проте насправді підстава для розмов про невідновлюваність нафтових запасів дуже хистка. Бо найбільш імовірно, що природна нафта має два типи джерел — невідновлювані органічні (розроблювані нині) біогенного походження і глибше розташовані, відновлювані неорганічні абіогенного походження.

На обгрунтування цієї думки можна навести досить широко відомі факти безупинного поповнення нафтових запасів у деяких родовищах. Одне з найбільших у світі — Ромашкінське родовище, яке розробляється уже понад 60 років. За оцінками татарстанських геологів, із свердловин цього родовища можна було видобути 710 млн. тонн нафти. Проте на сьогодні тут уже видобули 3 млрд.
тонн!

Прибічники абіогенної теорії впевнені, що на великих глибинах чекають свого відкриття нові родовища, а розвідані на цей момент нафтові запаси цілком можуть виявитися незначними порівняно з іще невідомими.

Ситуація повторюється. Гіпотеза про біогенне походження вуглеводнів із сьогохвилинної точки зору виключно вигідна тим, хто їх видобуває і продає. А вони досить багаті, щоб «купити» будь-яких експертів і будь-яких піарників. У цю гіпотезу, в її пропаганду вкладаються величезні гроші, і саме вони роблять її «загальновизнаною». А гіпотеза неорганічного походження нафти і газу замовчується і перебуває в тіні. Величезні зусилля її ентузіастів і прибічників здебільшого залишаються якщо не марними, то щонайменше дуже недооціненими і недовикористаними.

Тим часом для країн, які залежать від імпорту вуглеводнів (а це зовсім не мала група, до якої входять як слабка Україна, так і сильна Японія), особливо для найслабших із них, неорганічна нафта є серйозним — а можливо, і єдиним — шансом продовжити вуглеводневу епоху доти, доки вони не накопичать інвестиційного потенціалу, достатнього для наступного кроку в енергетиці.

Для реалізації цього шансу для себе та інших Україна могла б зробити дуже багато. У певному сенсі вона могла б стати лідером у цій групі країн, виступивши з ініціативою створення міжнародного консорціуму з глибокого буріння для розвідки неорганічної нафти і надавши йому для роботи власні майданчики (перспективні майданчики у нас є), могла б узяти на себе роль його організатора при міжнародному фінансуванні, одночасно знайшовши тут і імпульс для власного розвитку. Чим не «національна ідея»? Але для того, щоб вона не стала чимось на зразок Нью-Васюків Остапа Бендера, нею мають зацікавитися влада і бізнес, серйозні політики і фінансисти. А люди, котрі мають необхідний для цього інтелектуальний склад, в українському бізнесі є. Спонсорувала ж кілька років тому дуже серйозна фінансова група досить сумнівні приватні дослідження людей, які обіцяли забезпечити опалення Києва «мотком іржавого дроту». Хоча там негативний результат був практично неминучий, а тут шанси на успіх великі.