Мухаммад Юнус: банкір, який врятує світ

Присудження в грудні 2006 року Нобелівської премії Миру банкіру з Бангладеш далеко не всіма було сприйнято з розумінням. Найбільшу радість ця звістка викликала на батьківщині героя, хоч би що там казали про нелегку долю пророка у своїй вітчизні. Бангладешці назвали це досягнення найважливішою подією в історії країни з моменту здобуття нею 1971 року незалежності і навіть запропонували оголосити цей день національним святом.

Не скупилися на привітання та дифірамби й у багатьох інших країнах, які успішно відтворюють розроблену Мухаммадом Юнусом модель мікрокредитування. Однак знайшлося чимало скептиків, які поставили під сумнів як саму обгрунтованість присудження премії Миру людині, котра не мала жодного стосунку до будь-яких конфліктів, так і основні тези створеної ним економічної філософії.

Банкір мимовлі

Взагалі-то стати банкіром Мухаммад Юнус ніколи не прагнув. На момент народження (1940 рік) його рідне село перебувало в територіальній юрисдикції Індії. Його батьки не були ні занадто освіченими (батько — сім класів середньої школи, мати — чотири класи), ні занадто забезпеченими.

У 1947 році все сімейство (у Юнуса було ще вісім братів і сестер) переїхало до Чіттагонга — міста-порту на кордоні з М’янмою, котре згодом стало другим за розміром у Бангладеш. Там батько Мухаммада зайнявся ювелірним бізнесом, доходи від якого хоч і давали змогу не бідувати, але й розкошувати не дозволяли. Його старший брат, відповідно до традицій мусульманського суспільства, початкову освіту здобув у релігійній школі, але потім прослухав курс комерції та права. Мухаммад же пішов у перший клас у звичайнісіньку школу, розташовану по сусідству з домом. Однак успіхи, досягнуті ним уже наприкінці четвертого класу, спонукали наставників порадити йому спробувати продовжити навчання в найпривілейованішій школі міста.

До школи доводилося довго добиратися, навчання було платним, не кажучи вже про те, що вступити туди міг далеко не кожен. Мухаммад вступив, його батько навчання на найближчі два роки оплатив. Але розв’язання решти проблем (із яких транспортна була найменш критичною) залишив на розсуд сина.

Школа ця призначалася для дітей високопосадовців і закордонних дипломатів. Мова викладання — англійська. Рівень матеріального добробуту учнів — значно вищий за середній. Однак уже наприкінці першого півріччя Мухаммад не лише показав найкращі результати, але й набув привілейований статус, який забезпечив йому додаткові навчальні години в процесі підготовки до кваліфікаційних іспитів. За результатами іспитів він посів перше місце серед випускників школи. Тут же він вступив до лав бойскаутів.

Подальшу освіту майбутній лауреат здобув у міському коледжі, а за результатами випускних іспитів він опинився на 15-му місці серед 39 тис. випускників аналогічних закладів. При цьому членства в загоні бойскаутів він не припиняв і став активним учасником їхніх міжнародних зльотів — спочатку в Пакистані, потім в Індії (у той час територія Бангладеш була частиною Східного Пакистану) і, нарешті, в Канаді. Причому ця остання поїздка не обмежилася лише відвідинами Країни кленового листа, а переросла в захоплюючу подорож по Америці, звідти океаном — до Англії, а потім на куплених задурно автобусах (у компанії з іншими вихідцями з Азії) — по всій Європі та Близькому Сході.

Настільки нестандартний маршрут повернення зі зльоту дещо спантеличив керівників місцевої бойскаутської асоціації, проте передача на баланс організації цих самих автобусів дуже сприяла досить мирному залагодженню конфлікту.

Прослухавши курс історії мистецтв, побувши редактором студентської (а потім і загальнонаціональної) газети, Мухаммад 1961 року здобуває ступінь магістра економіки в Даккському університеті. З цим дипломом він повертається в Чіттагонг, де і влаштовується на викладацьку роботу. Попутно він відкриває власну друкарню — єдину на той момент на території майбутньої Бангладеш (до цього всю друковану продукцію поставляли з Пакистану). Бізнес, на подив досить успішний, забирав забагато часу, і Мухаммад незабаром поклав турботи про нього на батька та старшого брата, а сам замислився над здобуттям ступеня доктора філософії.

Цей ступінь він отримав через кілька років як Фулбрайтський стипендіат у Віндельбратському університеті в США. Економіка розвитку, математичне моделювання, економетрія — от сфера його безпосередніх інтересів під час навчання. На момент завершення дисертації Мухаммад уже мав посаду викладача в університеті Теннессі.

Саме там його застала новина про початок репресій у Дацці. Разом з іще п’ятьма земляками Мухаммад організував Комітет громадян Бангладеш, який розгорнув кампанію як в американських ЗМІ, так і серед найвпливовіших політиків. Після проголошення незалежності Бангладеш молодий економіст повернувся на батьківщину.

Пришелепуватий професор

У столиці його видатні наукові досягнення й талант викладача залишилися незатребуваними, і незабаром він знову опинився в Чіттагонзі, де й отримав посаду викладача університету. Країна, і без того дуже бідна, постраждала від масових заворушень, руйнівного циклона і страшного неврожаю. Перебуваючи на межі повного виснаження, селяни збрідалися з усіх околиць до міста, сподіваючись врятуватися від голодної смерті. Мумії жінок і чоловіків, дітей і стариків мовчки сиділи прямо на тротуарах, і університетським викладачам, які поспішали на лекції, нерідко доводилися переступати через їхні тіла.

Юнус переступати не став. Замість того щоб спокійно викладати елегантні економічні теорії, котрі докладно пояснюють закономірності нагромадження багатства, він узяв своїх студентів і вирушив у найближче село, щоб «у польовому експерименті» дослідити закономірності поширення злиднів.

Перше, що впало в око дослідникам, — необроблені землі, попри розпал посівного сезону і зеленіючі сходи на сусідських полях. Причина, як пояснили місцеві жителі, полягала в тому, що там земля була зрошуваною, а у них — ні. Висновок видавався очевидним: потрібно бити свердловину. Проявивши незвичайну активність і завидну силу переконання, професор економіки домігся виділення 200 тис. таків (приблизно 5 тис. дол.) державного фінансування. Гроші виділили, свердловину (яка забезпечувала поливом 80 акрів землі) пробили. У перший рік розорали 9,5 акра землі, на другий — 10, на третій — жодного!

Природно, продуктивність праці, як і рівень добробуту жителів села, не підвищилися, попри те, що вся офіційна статистика стверджувала, що ці зміни автоматично відбуваються за бурінням свердловини.

Чому так сталося, професор і його студенти з’ясовували разом із мешканцями села. З’ясувалося, що всьому виною — проблеми з оплатою пального для роботи насоса: хтось намагався скористатися ним «на шару» і при цьому заявити, що він усе, що потрібно, заплатив, а хтось старанно платив, але залишався без прибутку.

Зрештою, було ініційовано план тричасткового управління, що базувався на спільному веденні господарства. На взяті в кредит гроші закуповували дизельне паливо для насоса, насіння та добрива, які розподіляли між селянами. Отриманий потім врожай ділили на три частини: одна йшла землевласнику (примітно, що до початку цього експерименту землевласник забирав собі половину зібраного врожаю), інша залишалася в розпорядженні селянина, третя йшла на погашення кредиту. Кредит у 40 тис. таків (близько тисяча доларів, яка потім переросла в півтори тисячі) Юнус взяв в університетській філії комерційного банку на своє ім’я.

Бажаючих взяти участь у цій програмі було стільки, що професор засумнівався в здатності свердловини забезпечити зрошення такої великої кількості землі. Однак селяни запевнили його, що тривожитися не слід — адже можна перегородити греблею місцевий струмок, виклавши на це якусь тисячу таків, й отримати стабільне і дешеве джерело води для зрошення! Греблю побудували, врожайність зросла в сім разів, практично вдвічі перекривши середню по країні, селяни і землевласники залишилися дуже задоволеними, а Юнусу... довелося погашати кредит із власної кишені. Представники землевласника щодня чергували на полях, відразу ж забираючи свою третину, себе селяни теж намагалися не скривдити, а те, що частка, призначена для погашення кредиту, зменшувалася із кожним днем, їх мало хвилювало.

Кредит Юнус погасив, експеримент вирішив продовжити, ось тільки від фінансової участі в ньому утримався. Однак селяни уже увійшли в смак і, за рекомендацією професора, самі взяли кредит. Тепер частку в «общак» відбирали в першу чергу, і результати виявилися такими високими, що дали можливість учасникам проекту замінити дизельний насос електричним, а згодом навіть викупити частину землі. А сам Юнус представив науковій спільноті доповідь, у якій старанно аналізувалися тонкощі технології місцевого самоврядування.

Паралельно з цим проектом студенти опитали всіх жителів села на предмет їхнього соціально-економічного становища. Всіх опитаних розділили на кілька категорій: тих, у кого запасів продовольства вистачало на весь рік, на 10 місяців, на півроку, на квартал, і, нарешті, тих, хто щодня був стурбований проблемою пошуку їжі. В останній категорії опинилися переважно жінки, котрі працювали з ранку до ночі, але при цьому не могли вирватися з жахливих злиднів. Найчастіше вони займалися виготовленням бамбукових меблів, причому сировину для них змушені були закуповувати. Грошей на це у них не було, і вони позичали їх у торговця, котрий потім викуповував у них готову продукцію. Природно, з урахуванням наявного боргу, на погашення якого йшла левова частка заробленого.

Як підрахував Юнус, відсотки на цю позичку сягали 3 тис. на рік, і вирватися з таких кабальних умов справді було неможливо. Попри те, що весь борг, який припадав на 42 найбідніших жінок в селі, у сумі становив... аж 27 дол. Отримати кредит у банку під звичайні 15—16% жодна з цих жінок не могла, тому що не мала ні майна для застави, ні поручителя.

З’ясувавши з попереднього експерименту, що розв’язання проблеми «згори» далеко не завжди призводить до бажаного результату, Юнус не став просто роздавати гроші. Він запропонував жінкам розбитися на групи, від п’яти до десяти чоловік, на які і видавався кредит. Погасити його потрібно було протягом року, щотижня сплачуючи 2% від загальної суми. Потім потрібно було сплатити звичайні банківські відсотки. У разі, якщо один із членів групи не погашав кредиту, права на отримання аналогічного кредиту надалі позбавлялися всі члени групи.

Феноменальний успіх цієї схеми призвів до створення 1976 року Grameen Bank (у перекладі це означає «Сільський банк»). Активну участь у його створенні взяли національний уряд, міжнародні організації, окремі спонсори. Зараз кількість позичальників банку сягнула 7 млн. осіб, загальний обсяг виданих кредитів становить 6 млрд. дол. 97% позичальників — жінки, послуги банку доступні в 73 тис. сіл країни, відсоток повернення кредитів виражається рекордним показником 99.

Середній розмір кредиту становить 130 дол. (проти 38 на початку 1980-х). Рентабельність роботи банку оцінюється в 21%, 1995 року було прийнято рішення обходитися без донорської допомоги, 1998-го було отримано останній грант. Але найголовніший показник — це кількість людей, яким так званий мікрокредит допоміг вирватися із замкнутого кола злиднів.

Премія Миру — за війну.
Проти бідності

Здавалося б, людині, яка зробила себе сама, простіше від простого перейнятися переконанням, що у своїх злиднях бідняки винні самі. Особливо переживши на власному гаманці їхнє дуже своєрідне ставлення до допомоги «згори». Проте професор Юнус не втомлюється повторювати, що бідняк — це така собі «людина-бонсай», котру штучно позбавляють життєвих ресурсів і не дають повною мірою реалізувати свій потенціал. Перебиваючись із хліба на воду, не виходить думати про накопичення, без яких неможливі інвестиції, необхідні для підвищення рівня життя. «Кредитна ін’єкція» здатна розірвати це замкнуте коло. Однак найбідніші, а отже, найбільш нужденні в цих ін’єкціях обділені увагою фінансових структур.

Приклад Бангладеш показав усю згубність цієї практики. Можна, звісно, оцінювати успішність діяльності Grameen Bank, користуючись стандартними показниками. Наприклад, частка 150-мільйонного населення країни, що мешкає за офіційною межею бідності (два долари на день), за останні п’ять років скоротилася з 55 до менш як 40%. Частка ВВП на душу населення зросла з 280 дол. 1985 року до 440 — 2006-го. Якщо казати про обсяги приватного кредитування, то мікрокредити становлять усього 5% від загальної його суми, але охоплюють при цьому 37% домогосподарств. У результаті 90% населення Бангладеш опинилися в сфері дії банківських послуг.

Втім, у професора Юнуса є власна шкала для оцінювання успішності розробленої ним програми. Злидні він визначає не як певну суму мінімального доходу, а як певний комплекс можливостей для задоволення основних потреб людини. Цей комплекс містить у собі десять пунктів:

— наявність даху над головою, котрий не протікає, і можливість спати не на підлозі, а на ліжку;

— доступ до питної води;

— усі діти старше шести років відвідують школу;

— наявність спеціально обладнаного туалету;

— наявність одягу, здатного захистити від холоду та москітів;

— можливість для кожного члена сім’ї харчуватися тричі на день протягом усього року;

— можливість отримувати медичну допомогу;

— наявність постійного джерела доходу;

— відсутність необхідності сплачувати борги понад 5 дол. на тиждень;

— можливість робити накопичення.

Як показали результати пильного моніторингу, 55% позичальників Grameen Bank «здають нормативи» за всіма десятьма критеріями вже через 18 місяців після отримання першого кредиту. Іншим потрібно дещо більше часу. Що, втім, не заважає професору Юнусу висловлювати непохитну впевненість у тому, що через кілька десятиліть злидні можна буде побачити тільки в музеї.

А тепер про головне. То до чого ж тут премія Миру? Ну, дали б Нобелівську премію з економіки, то вже нехай. А мир — це після війни. Як, наприклад, в Іраку, де адміністрація Буша витратила 530 млрд. дол.

А так... Кому яке діло, що переважна більшість населення третьої за розміром мусульманської країни у світі стурбована не проблемами ісламського фундаменталізму, а підвищенням власного рівня життя? Тим більше з використанням настільки мізерних коштів, навіть із урахуванням тих ста із зайвим країн, де відтворюється модель мікрокредитування?

Любителі риторичних запитань можуть знайти відповіді на них у текстах нобелівських лекцій як самого Мухаммада Юнуса, так і Оле Дабольта М’єса, котрий очолює Нобелівський комітет. Інші можуть ризикнути дочитати статтю до кінця.

Караван іде!

Тема мікрокредитування у професійному фінансовому середовищі набула виняткової популярності вже кілька років тому, що не позбавило її численних непорозумінь. Занудні й заумні фінансисти насамперед вимагають відповісти на основне запитання економіки: мікрокредитування належить до сфери впливу комерційних організацій чи некомерційних? Коли до перших, то як можна звільняти такий банк від сплати всіх необхідних податків і казати хоч про приблизну конкурентоспроможність, якщо середня ставка відсотка там коливається від 20 до 35 (за рахунок дуже високих витрат на індивідуальну роботу з кожною групою клієнтів)? А коли йдеться про некомерційну організацію, то навіщо заслуженим фінансистам пудрити мізки показниками рентабельності? І взагалі, може, це черговий приклад фінансової піраміди?

Запитували — тож отримайте відповідь. Якщо спробуєте розібратися в усіх механізмах, які забезпечують роботу досить складно організованої схеми. Адже той факт, що її сліпе копіювання приречене на провал, уже доведений. Зате Мухаммад Юнус, котрий у свої 66 років навіть не почав втрачати рослинність над своїм розумовим апаратом, ставить мудрецям дедалі нові запитання, на які вони так поки що і не спромоглися знайти відповіді.

Одне з них — причини феноменального успіху проекту GrameenPhone. На момент запуску цього проекту в країні на тисячу чоловік припадало шість телефонних ліній. 99% цих щасливчиків мешкали в містах. Вартість підключення була однією з найвищих у світі — 500 дол. Що значно перевищувало річний обсяг ВВП на душу населення — один із найнижчих у світі.

Фахівці підрахували, що кожне підключення стаціонарного телефона при витратах у 1300 дол. веде до прибавки ВВП на 5 тис. дол. за рік. І Юнус зробив ставку на телефонізацію всієї країни.

Використовуючи умову, відповідно до якої кредит не можна «проїсти», а можна витратити лише на придбання корови, курей, овочевого візка чи іншого «годувальника», Grameen Bank почав пропонувати в кредит... мобільні телефони. Спочатку слухати про це практично ніхто не хотів. Адже йшлося про країну, у якій лише 16% населених пунктів мають електропостачання. А людей, здатних розібратися в меню мобільного телефона, і зовсім можна полічити на пальцях.

Зараз успіхи цього проекту очевидні. І завдяки використанню джерел живлення на сонячних елементах, і завдяки одноденному (!) навчанню «телефонних леді» у спеціалізованих центрах. Тепер практично в кожному селі є така леді з трубкою, щорічний дохід якої становить надзвичайні за місцевими мірками 700 дол. на рік і яка забезпечує зв’язок кожного жителя найвіддаленішого села з усім навколишнім світом. А раптом і нам пощастить додзвонитися?