Млинці та ластівки житлово-комунальних реформ

Олександр Сергієнко «Дзеркало тижня. Україна» №16, 28 квітня 2011, 20:00

Фото Андрій Товстиженко, ZN.UA

Уся діяльність нинішньої влади проходить під гаслами реформ, та якщо рік тому обіцяли «покращення життя вже сьогодні», то нині міністри дедалі більше говорять про непопулярні заходи і результати, які дадуть позитив лише через кілька років. Хоча окремі з них видно вже сьогодні (результати, а не позитиви).

Для того щоб побачити, що зроблено «для людей» у сфері житлово-комунального господарства (а вона стосується всіх без винятку, оскільки навіть у найглухіших селах є газ хоча б у балонах і електрика), звернімося до відповідних положень Програми економічних реформ на 2010—2014 роки «Багате суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава», проголошених торік президентом Віктором Януковичем.

Що було обіцяно для ЖКГ

У програмі було чітко намічено потрібні кроки, етапи реформи й індикатори успіху. Відразу скажу, що ці три розділи не узгоджуються і не накладаються один на одного. Кроки не повністю вкладаються в етапи та далеко не всі фіксуються індикаторами.

Так, на першому етапі, до кінця 2010-го, повинні були: 1) розробити методику регулювання тарифів; 2) розпочати їх планомірне приведення до економічно обгрунтованого рівня; 3) розробити та ухвалити закон про незалежного регулятора на ринку ЖК послуг. Що з цього зроблено?

Закон ухвалили. Щоправда, незрозуміло, як буде забезпечено незалежність нового органу-регулятора від волюнтаристського впливу Кабінету міністрів та адміністрації президента, але головне, сам регулятор — Національна комісія регулювання ринку комунальних послуг (НКРРКП) — так і не був створений. Його функції нині виконує Нацкомісія регулювання електроенергетики (НКРЕ), точніше, невеличке управління цієї комісії в складі 19 фахівців. Саме вони перевіряли інформацію й готували рішення НКРЕ по 52 водоканалах, 160 теплокомуненерго тощо. Запитання — чи в змозі вони виконати повний і детальний аналіз кожної статті витрат комунальних підприємств країни? Чи виїжджали вони на місця, перевіряли стан котлів і насосів, оцінювали їх ККД, заміряли втрати в мережах, залучали незалежних оцінювачів і експертів? Не впевнений, швидше, гадаю, навпаки — все звелося до вичитування паперів за столом.

Та й що вони, власне, могли перевіряти? Валові витрати підприємств, незалежно від того, йдуть вони безпосередньо на виробництво послуг чи ні? Адже запропонованої в Програмі реформ методики регулювання тарифів — алгоритму розрахунку або, якщо зовсім просто, формули тарифу — так і не розроблено. Міністри від ЖКГ не вперше поставили віз попереду коня, точніше, віз сколотили, а тягу до нього не приставили.

Тепер 19 співробітників НКРЕ і штовхають вручну «тарифний віз» до «економічно обгрунтованого» рівня, хоча що це таке, в Україні не скаже ніхто.

Як бачимо, влада почала з найпростішого — підвищення тарифів, які невідомо з чого складаються (це комерційна таємниця комунальних підприємств) і невідомо до якого рівня (економічне обгрунтування якого ніким не зроблено і не зафіксовано у вигляді закону чи постанови КМ України).

Що одержали на виході у 2010-му

Узагальнення даних із постанов НКРЕ №34—73 від 20 січня і №91—98 від 27 січня ц.р. по тарифах на водопостачання і водовідведення для водоканалів країни наведено на рис. 1 і 2. Немає сумнівів, що арифметичні калькуляції економісти підприємств виконали правильно. Але розумом цих тарифів не збагнути, в них можна тільки, за Тютчевим, вірити. Чому, наприклад, вартість подачі води (де 50% — вартість електроенергії) відрізняється в 2—3—4 рази, а для Армянська і Бердянська — у 12 разів?! (рис. 1). Чому в Луганську і Жовтих Водах вартість кубометра стоків — близько 5 грн., а в Харкові та Вінниці — всього 1 грн.? У Сімферополі, Маріуполі й Алчевську — взагалі менше гривні (рис. 2). Мимоволі закрадається підозра — а може, там стоки від екскрементів не очищають зовсім?

Зазначу, що до кожної постанови НКРЕ додається доповнення з калькуляцією, але опублікуванню воно, як запевняють у Нацкомісії, не підлягає. Хоча, між іншим, серед кроків Програми реформ передбачено і такий: «Обов’язкове надання компаніями, що працюють у сфері ЖКГ, фінансової звітності…» Чому ж НКРЕ не почала з цього? Адже це так просто і не потребує жодних видатків із бюджету? Очевидно, тому що Нацкомісія, всупереч положенням програми, є залежним органом, у цьому разі — від комунальників.

Не менш цікаві й пов’язані з ціною водопостачання і водовідведення норми споживання води на одну людину, які виявляються абсолютно різними в різних областях України

(докладніше — на сайті Мінрегіонбуду) — див. рис. 3. Якщо вірити цим даним Мінрегіонбуду, то в Житомирі й Тернополі миються вдвічі рідше, ніж у Запоріжжі та Львові. Що стосується запорожців, то складається враження, що вони взагалі — страшенні чистюлі: витрачають на себе майже 7 кубометрів гарячої води на місяць! У більшості областей народу вистачає від 3 до 3,5 кубометра. Явне порушення конституційної рівності прав громадян!

Зрозуміло, що таке совкове нормування відкриває ще один канал для маніпуляцій із тарифами — плата за гарячу і холодну воду нараховується як добуток вартості одного кубометра на величину нормативу, тому за однакової вартості кубометра в різних регіонах виставляють різні суми. Чи не в цих нормативах споживання води приховуються і «нормативні втрати»? Ну, прямо готовий показник стану водогінних мереж у кожному регіоні!

Якби вартість води розраховувалася за формулою або алгоритмом, із визначеними наперед і обмеженими в розмірах складовими, то такої, даруйте, свистопляски по тарифах у різних виробників не було б. Можливі, звичайно, певні аномалії, наприклад, у разі значного віддалення міст від річок та інших джерел води, але їх треба розглядати як винятки. Замість цього будь-які «забаганки» водопровідників піднесено в ранг правила.

Цілком очевидно, що кількість спожитої води природно визначати за лічильниками, а не за нормативами. Але поки що тільки в Києві багатоквартирні будинки на 98% забезпечено лічильниками холодної води, в інших областях — 60, 43, 29, 20% і далі по спадній.

Що стосується обліку гарячої води, то тут ситуація ще гірша. Якщо в Києві прилади обліку — на 34% багатоповерхівок, на Івано-Франківщині — на 24%, то в інших областях — від 6 до 0% (дані із сайту МінЖКГ на 1.09.2008 р., свіжіших немає).

Здавалося б, міністри-комунальники, почніть із цього, позбавте народ нормативного здирства, тим більше що в Програмі реформ є відповідна вимога: «Розробка і реалізація програми забезпечення споживачів лічильниками для обліку води, електрики, тепла і газу». І міністри справді почали. З чого б ви думали? Нізащо не здогадаєтеся.

Що пропонують рахувати за лічильниками

Ну, звичайно, починати треба не з електрики, бо на неї лічильники є в кожній квартирі. Тоді, напевно, зі встановлення лічильників на найдорожчі послуги — опалення і гарячу воду. До речі, саме тут комунальники безсоромно включають до тарифів 15% (і більше) втрат, які вони називають «нормативними». (Звучить це так, начебто на запитання дружини: «Де гроші?» — чоловік пояснює: «У мене нормативні втрати з кишені — 10 грн. на один квартал дороги з роботи».)

Проте й тут ви помиляєтеся! Не з цих дорогих і «втратомістких» послуг розпочали керівники галузі реалізацію Програми реформ у сфері установки приладів обліку.

Буквально позаминулого тижня Верховна Рада ухвалила Закон «Про забезпечення комерційного обліку природного газу». Закон зобов’язує всіх споживачів газу, крім населення, встановити лічильники до... 1 квітня 2011 року (запізнілий першоквітневий жарт Партії регіонів)?! Що стосується населення, то споживачі газу для опалення зобов’язані встановити лічильники до 1 січня 2012-го. Здійснити це дуже нескладно, бо на сьогодні 97,5% таких сімей уже мають лічильники. Ті, в кого є водонагрівальні котли (бойлери), зобов’язані встановити лічильники до 1 січня 2016 року (нині рівень забезпеченості — 25,3%), а решта, в кого тільки газові плити, — до 1 січня 2018-го. У наших реаліях 2018 рік — це майже нескінченність: мінімум двоє виборів до ВР, одні президентські, так що народу можна не хвилюватися, але грошики з населення знімуть — хоче воно того чи ні. Як?

Як із наших кишень (непомітно) виймуть 3,4 млрд. грн.

У пояснювальній записці до проекту закону сказано, що близько 4 млрд. кубометрів, або 20% газу, що йде на потреби населення, споживається без лічильників. При цьому норма споживання — 9,8 кубометра на людину в квартирі з газовою плитою і 23,6 кубометра в будинках, де є водонагрівальні котли. Всі ці норми, на думку експертів, явно завищено, бо прийнято їх ще 1996 року (постанова КМ України від 8.06.96 р. №619), коли в більшості будинків стояли совкові плити і водогрійки (з відповідними ККД), а не сучасні Gorenje або Siemens.

Наявність завищених нормативів на газ призводить до того, що облгази можуть «хімічити» з нібито спожитим, але й реально оплаченим газом, продаючи його ще раз. Прибуток від таких операцій у масштабах України оцінюється в 200—300 млн. дол. щороку («Кому таріфи, а кому — газ», «ДТ» №26 від 10 липня 2010 року).

Тому мета ухвалення закону виглядає, на перший погляд, шляхетно. Подивімося, як збираються досягти її на практиці. По-перше, з населення, виявляється, вже давно знімають 60 млн. грн. щороку у вигляді «цільової надбавки на встановлення лічильників» у тарифі на газ. (Громадяни, кому з вас за останні роки встановили газові лічильники безплатно?) По-друге, пропонується додатково збирати для цієї мети щорічно по 430 млн. грн. до 2018 року (див. тут).

Таким чином, для вирішення завдання за сім років треба всього-на-всього 3 млрд. 430 млн. грн. Де їх узяти? В авторів закону відповідь готова — за рахунок Державного бюджету. Чудово, думаєте ви, але знову помиляєтеся, бо в дужечках автори додають — «у вигляді цільової надбавки до тарифу на природний газ», а також «надбавки до тарифу на постачання природним газом». Простіше кажучи, лічильники для блага населення збираються встановити за рахунок самого населення. Може, це й правильно?

Чи потрібен нам газовий лічильник, відповість президент…

У звичайній київській квартирі з газовою плитою з людини беруть 7,82 грн. за 9,8 кубометра (за нормативом), середній розмір столичної сім’ї — 2,56, тобто плата за газ — 20 грн. на місяць. Офіційне встановлення (а інакше — не можна) газового лічильника в столиці (особисто перевіряв у «Київгазі») коштує від 1200 до 1800 грн., у середньому — 1500 грн. Якщо сім’я в результаті встановлення лічильника заощаджуватиме половину (!) газу, тобто 120 грн. на рік, то витрати окупляться через 10—15 років. Та це оптимістична економія, з огляду на те, що влітку народ по два місяці сидить без гарячої води, а взимку ставить праски на конфорки, щоб зігрітися хоча б на кухні. Більш реально взяти 25%, тоді термін окупності збільшиться вдвічі — до 20—30 років.

У містах, забудованих переважно багатоповерхівками, частка плати за газ у сумі комунальних платежів — мінімальна. У Києві, де 10,5 тис. багатоквартирних будинків і 22 тис. будинків приватного сектора (переважно з газовим опаленням), вона становить в опалювальний сезон 9,7%, а влітку падає до 5%. Запитання — наскільки актуальне встановлення лічильника на таку, скажемо прямо, недорогу послугу?

Відповідь одержимо від президента, в якого закон перебуває нині на підпису. Особисто я вбачаю в цьому законі інтереси продавців приладів обліку і власників облгазів. Встановити 5 млн. 284 тис. лічильників (стільки в Україні споживачів без них) по 1,5 тис. грн. кожен — дуже солодкий шматочок вартістю в 1 млрд. дол.

Нехай президент подумає: а може, треба позпочинати реалізацію положень Програми реформ зі встановлення лічильників на тепло й гарячу воду? Хоча б на багатоквартирні будинки? У Києві, до речі, такі лічильники вже років десять припадають пилом на складах «Київенерго». Куплені за кредит Світового банку (за який кияни розрахувалися зі своєї кишені через міський бюджет), вони, природно, не потрібні самому «Київенерго» (як списувати втрати, якщо на кожному будинку стоятиме лічильник?!). Останнім часом у кулуарах міської влади посилено циркулюють чутки про те, що ці лічильники «застаріли» й «не годяться» для використання. Хоча справедливості заради повідомляю, що заступник голови КМДА Олександр Мазурчак пропонує ці лічильники мешканцям, якщо встановлено їх буде їхнім коштом, — приблизно по 20 тис. грн. на будинок.

Тому треба проявити політичну волю і здоровий глузд, щоб приборкати тепловиків лічильниками і змусити їх модернізувати галузь.

Про далекозорий МВФ і короткозорі тарифи

Відомо, що влада при проведенні реформ орієнтується на рекомендації МВФ (інакше кредитів не одержить). Проте деякі позиції міжнародних експертів (або наших доморослих «грантоїдів»?) викликають запитання. Зовсім нещодавно директор європейського департаменту МВФ Антоніо Борхес заявив: «Ми хотіли б, щоб уряд (України) дотримувався цілей, погоджених у програмі. Вона передбачає дуже істотне збільшення цін на газ, які нині дуже субсидовані та створюють великий відплив із бюджету» (виділено мною. — О.С.).

Незрозуміло, про субсидування яких цін говорив пан директор. Якщо для найбагатшого українського металурга або відносно бідного хіміка, який виробляє хімічні добрива, то, можливо, це справді питання до уряду Партії регіонів. Якщо ж ідеться про ціни для населення, то дамо довідку.

Газ для населення відпускається по ціні 72,54—79,8 коп. за кубометр (із лічильником і без) або, по-простому, по 91—100 дол. за 1000 кубометрів. Для підприємств теплокомуненерго (опалення і гаряча вода) — по 165 дол. (постанови НКРЕ №812 і 813 від 13.07.2010 р.). При цьому середня ціна газу українського видобутку — 56,2 дол. (постанови НКРЕ №887—890 від 27.07.2010 р.), а його щорічно добувають 19—20 млрд. кубометрів, що на 80% забезпечує потреби населення і ТКЕ.

Як бачимо, не уряд і бюджет субсидіюють населення, а якраз навпаки — люди сплачують за український газ удвічі-утричі більше, ніж він коштує, навіть з урахуванням того, що до нього «підмішують» дорогий російський. Може, МВФ, зазираючи вдалечінь, не бачить циферок у комунальних платіжках, які зблизька лякають українців.

Що ж у результаті

Закон про регулятора, НКРРКП, є, але регулятора — немає. Працює (замість нього) НКРЕ. Тарифи піднімає, але формули (алгоритму) тарифу немає. Різниця між «економічно обгрунтованим рівнем» (законодавчо не визначеним) і встановленими тарифами залишилася, її за Законом «Про житлово-комунальні послуги» має компенсувати НКРЕ, але грошей у неї на це немає. Хто покриє збитки комунальників — запитання. Чи тарифи вже досягли економічно обгрунтованого рівня?

Розгортається програма встановлення лічильників, але не тих, що потрібні найбільше. Інтегрально тарифи для населення зросли на 50% (хоч би хто і що казав), це показує офіційна статистика — нарахування за всі ЖК послуги в Україні в жовтні становили 3,0 млрд. грн., а в лютому сягнули 4,6 млрд. Як наслідок, рівень платежів населення впав із 96,6% (2010 року) до 85,5% (у лютому 2011-го). Сумарна заборгованість тільки населення зросла з вересня 2010-го по лютий ц.р. на 31% — до 12,7 млрд. грн. (рис. 4).

Вирішуйте самі — млинці це чи ластівки?

P.S. Одне тішить — голоси волаючих в Україні почуто. На одному з останніх засідань Кабміну Микола Азаров заявив про те, що потрібно «завершити роботу з аналізу обгрунтованості визначення тарифів на послуги ЖКГ» і що тарифи на комунальні послуги дуже високі і не співвідносяться з рівнем заробітної плати населення. Саме про це писало DT.UA («Уряду — кредити! Народу — тарифи!», №9 від 11 березня 2011 року). «Нехай перед урядом постануть відповідні керівники, наприклад, Закарпаття, де за гігакалорію тепла люди сплачують удвічі дорожче, ніж в інших областях», — сказав прем’єр.

Ми теж хочемо почути, що вони скажуть.