Коли «нове» не означає краще

Минулого тижня під час зустрічі з представниками міжнародного клубу парламентаріїв та експертів ЄС-Україна президент Янукович наголошував, що основою для поліпшення економічної ситуації, яке, на його думку, спостерігається в країні, стало прийняття Національного плану дій щодо впровадження Програми економічних реформ на 2010-2014 роки.

Тим часом аналіз «Національного плану дій на 2012 рік» (далі План-2012) призводить до сумного висновку: цей документ насправді покликаний лише приховати фактичний відхід від важливих напрямків реформ. На жаль, порівняно з «Планом-графіком реалізації напрямів економічних реформ», затвердженим на початку минулого року, у нинішній його версії (Плані-2012) згорнуто, нівельовано або відкладено на майбутнє найбільш важливі, системні реформи, ті, що спрямовані на запровадження і підтримку конкуренції та посилення прав власності.

Системні реформи: місія нездійсненна?

Системні реформи, навіть ті, що, здавалося б, безпосередньо не стосуються «простих» людей, зрештою визначають стан справ в економіці, а отже, і статки громадян. У разі успіху вони відкривають простим людям, не пов’язаним з владою, доступ до можливостей збагачення. Підприємливим вони дають надію створити свою справу і розвинути її, наскільки вистачить здібностей, просто працьовитим, талановитим, умілим та освіченим - знайти кращу роботу, отримати підвищення або більший заробіток. Адже для всього цього треба, аби підприємців-роботодавців було якнайбільше, і вони змагалися між собою за кращих працівників. Нарешті, непрацездатним і найбіднішим реформи дають надію отримати достойне утримання. Всім без винятку такі реформи обіцяють менші ціни, кращий вибір і сервіс, адже для цього потрібно, щоб продавці змагалися за покупця. І не тільки на базарі, а й, скажімо, на ринку комунальних послуг чи освіти. Якщо реформи сплановані та впроваджуються належним чином, то страждають переважно крадії, корупціонери, неефективні власники та ледарі.

Однак за «суспільного порядку з обмеженим доступом», як його назвали Нобелівський лауреат Д.Норт та співавтори (детальніше див. «Цікава реформістика, або Чому влада не хоче і не може робити реформи?», DT.UA №10 від 16 березня 2012 року), проведення таких реформ суперечить інтересам можновладців, оскільки не тільки позбавляє їх джерел збагачення, а й підриває основи їхньої влади. Справді, проблеми з такими реформами проглядаються вже у Програмі економічних реформ на 2010-2014 роки «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава», з помпою презентованій президентом майже два роки тому.

Але справа не у кількості - системних реформ там заплановано напрочуд багато; і навіть не у глибині. На жаль, попри всю фаховість колег із McKinsey, системним реформам з програми президента часто бракує системності, пардон за каламбур. У деяких важливих випадках вони не продумані до кінця.

Наприклад, скасування планів з «мобілізації» податкових надходжень - чи не найважливіша системна реформа. Адже «мобілізація» є різновидом так званого конфіскаційного оподаткування, за якого держава сама визначає, виходячи зі своїх потреб, скільки сьогодні їй треба стягнути з платників. Утім, прибуток - складний показник, який легко «намалювати» або приховати. Зокрема, будь-яка велика компанія може відносно легко мінімізувати свої зобов’язання з податку на прибуток шляхом проведення операцій через офшори. І цю лазівку не вдається ефективно заборонити жодним законом. Саме ця обставина насамперед робить неминучим встановлення планових завдань, тому що без них надходження від цього податку різко впадуть. У розвинених країнах, звідки був свого часу скопійований податок на прибуток, підприємства мають стимул показувати або навіть завищувати прибутки задля залучення капіталу. Саме тому він там працює. До того, як такі стимули наберуть достатньої сили і для вітчизняного бізнесу (показником цього можна вважати вихід на ІРО переважної більшості великих компаній), податок на прибуток треба було б або скасовувати взагалі (як робили свого часу країни Балтії), або вводити нижній поріг у відсотках від вартості основних фондів (як у Мексиці), або пропонувати якесь інше рішення. Без цього реформа не відбудеться.

Втім, очевидно, що ані влада, ані споріднений з нею бізнес не поспішають відмовлятися від «договірного» оподаткування, адже воно надає владі можливість тиснути на бізнес, а спорідненому з нею бізнесу - позбавлятися конкурентів і монополізувати ринки руками податкової або за рахунок фактичних податкових канікул для «своїх».

Інший приклад - скасування дозволу на виготовлення печатки, а згодом і обов’язкового застосування печатки як такої (передбачено Планом-2012). Цей крок, за твердженнями його ініціаторів, покликаний спростити та здешевити реєстрацію підприємств. Втім, як зауважив відомий експерт з питань дерегуляції Дмитро Ляпін, саме по собі таке спрощення, навпаки, значно ускладнить поточну діяльність підприємств. Як це, до речі, вже сталося зі скасуванням свідоцтва про реєстрацію і з тієї ж причини - через закритість реєстру власників та уповноважених осіб. А відкрити цей реєстр - як це зроблено у країнах, де працюють без печатки, - набагато важче, адже стане можливо відслідкувати власність впливових діячів, які жодним чином не бажають її показувати.

Проте головна перешкода на шляху цих і решти системних реформ, передбачених програмою президента, - брак політичної конкуренції та відповідальності. Зокрема, принаймні в умовах України важко уявити собі дієву систему відповідальності співробітників податкової служби в той час, коли такої відповідальності не несуть їхні керівники. Хто з можновладців дійсно зацікавлений провести демонополізацію та впровадити конкурентні й прозорі механізми, коли можна безкарно користуватися цією монополією і непрозорістю для власного зиску? Питання, звичайно, риторичне. Саме тому ми скептично оцінюємо шанси на сумлінне впровадження таких реформ.

Вугільна галузь: щасливий виняток?

Щасливим винятком виявилася вугільна галузь. Хоча передача об’єктів соціальної сфери на баланс місцевих органів влади відбувається із запізненням, у всіх інших вимірах План-2012 у частині реформування вуглевидобутку виглядає більш конкретним і рішучим. Треба особливо відзначити намір остаточно позбутися субсидування галузі до 2015 року за рахунок запровадження конкурентного ринку вугілля і закриття збиткових шахт. Це означатиме полегшення податкового тягаря приблизно на 400 грн. щороку для кожного працюючого. Ми також позитивно розцінюємо відмову від збереження у власності держави міноритарних пакетів акцій шахт, що підлягають приватизації: навіть якщо для цього колись були якісь підстави, такий механізм державного контролю виявився неефективним. З’явився також дуже доречний пункт про ефективніше використання запасів, включно з невеликими родовищами («копанками») та відвалами.

Як відомо, винятки тільки підтверджують правила. В цьому разі стала в пригоді насамперед сприятлива цінова кон’юнктура, завдяки якій приватний інтерес став працювати на користь реформі. Високі ціни на енергоносії створюють гарні умови для їхнього видобутку, даючи змогу відносно безболісно відмовитися від субсидування. З іншого боку, це посилює зацікавленість у приватизації шахт і лібералізації ціноутворення на вугілля. Дається взнаки також обізнаність багатьох представників нинішньої влади з проблемами саме цієї галузі. Окрім того, в інтересах Ріната Ахметова, який активно скуповує теплові електростанції, мати доступ до конкурентного ринку палива - саме такий пункт з’явився у розділі, присвяченому електроенергетиці. Але такий ринок ще треба створити, чому власне й присвячено реформи вугільної галузі.

Дерегуляція: уявне протиріччя?

На перший погляд, ситуація у сфері поліпшення підприємницького клімату суперечлива. З одного боку, План-2012 іде далі Плану-2011 у питаннях реєстрації та ліквідації підприємств, ринкового нагляду за харчовими продуктами, ліцензування і дозволів. З’явилися дуже доречні пункти про захист міноритарних акціонерів і співвласників ТОВ, а також удосконалення реєстрації прав на нерухоме майно. Всі вони мають ознаки системних реформ.

Втім, усі добрі наміри одразу забуваються, коли згадати про перевірки та відповідальність контролерів. У Плані-2012 вже не йдеться про запровадження перевірок на основі оцінки ризику та перехід від прямого контролю до профілактики й запобігання порушень законодавства. Отже, вони і надалі будуть карою для підприємств - карою, що призначатиметься довільно, на розсуд начальника. При цьому замість передбаченої програмою президента відповідальності за збитки, завдані підприємствам унаслідок неправомірних дій контролерів, запроваджено адміністративну відповідальність за окремі порушення. Остання зводиться до штрафів, які є неспівмірними зі збитками. Звичайно, така відповідальність не злякає контролерів, якщо їхньою метою є саме завдання збитків, руйнування бізнесу, наприклад, на замовлення конкурентів чи можновладців.

Та, на жаль, протиріччя виявляється тільки уявним.

З одного боку, за твердженнями практиків, заходи, спрямовані на поліпшення ділового клімату, здебільшого просто не працюють - що за нинішньої влади, що при «папєрєдніках», що за часів пізнього Кучми. Скажімо, на тлі розрекламованого скорочення кількості видів діяльності, що потребують ліцензування або дозволу, бізнес за результатами опитувань зауважив погіршення ділового клімату. Що ж до реєстрації підприємств, то навіть якби її вдалося спростити до європейських стандартів, вона вже більше десяти років не є значною перешкодою для ведення бізнесу. Натомість перевірки - найгірша з таких перешкод. І це не дивно, адже саме їх використовують наближені до влади «привілейовані» олігархи, аби позбутися конкурентів у бізнесі та політиці, «віджати» частки в бізнесі та захопити привабливі підприємства, зрештою, монополізувати ринки. Отже, навіть якщо насправді полегшиться реєстрація підприємств та отримання дозволів і ліцензій, це просто означатиме, що влада в такий спосіб дозволяє незалежному бізнесу існувати та зростати тільки для того, аби потім зробити його дійною коровою для корумпованих чиновників або здобиччю привладних рейдерів.

Земля тривоги нашої

За всієї важливості підприємницького клімату все ж найголовнішою системною реформою, наміченою на 2012 рік, було скасування мораторію на купівлю-продаж землі. Проте вона стала жертвою передвиборних резонів і низької легітимності та спроможності влади. Потрібно визнати, що подальше відкладання цього рішення, попри всю згубність мораторію для розвитку вітчизняного агросектору, стало єдино можливим виходом за існуючих умов.

Треба зважати на те, що з економічного погляду земля є відновлюваним природним ресурсом, дуже чутливим до капіталовкладень або, навпаки, хижацької експлуатації. Тому конкретний спосіб реалізації прав власності значною мірою визначає її продуктивність, а наслідки помилок важко виправляти. Йдеться, зокрема, про розміри господарств, наявність чи відсутність у власника коштів для догляду й удосконалень, його далекоглядність тощо. Наприклад, великою проблемою вже стало невдале розпаювання, яке ускладнює створення масивів землі, придатних для обробітку технікою. Для розв’язання багатьох подібних проблем наразі відсутні навіть об’єктивні науково обґрунтовані рекомендації, не кажучи вже про готові політичні рішення.

При цьому створення легального ринку сільськогосподарської землі зачіпає інтереси мільйонів людей, з яких багато хто може і втратити внаслідок реформи. У суспільстві не вщухає гостра дискусія навколо моделі такого ринку та відповідних обмежень, адже кожна деталь означає виграш одних і втрати інших зацікавлених осіб і груп населення. Консенсусу немає ані серед еліти, ані серед широких верств населення. І далеко не факт, що його вдасться досягти. А без хоча б відносного консенсусу права власності не набудуть належної легітимності, отже, власники будуть додатково обмежені у своїх діях, матимуть короткий часовий горизонт. Відповідно, вони не стануть по-справжньому ефективними (або земля не потрапить до справді ефективних), не зможуть залучити інвестиції, не дбатимуть про свою власність, як це сталося свого часу з багатьма великими підприємствами. Тобто реформа не досягне своєї мети.

Більше того, значна частина співгромадян бачить у землі не просто природний ресурс, що має використовуватися дбайливо та ефективно (для чого насамперед і потрібна повноцінна приватна власність), а певний сакральний символ. Тому будь-які реформаторські дії стосовно землі та власності на неї зачіпають глибинні пласти суспільної свідомості. Необережні рухи у цій царині цілком можуть породити бурю.

Нарешті, земля є стратегічним ресурсом. У суспільстві не завершено дискусію з приводу того, чи допускати іноземців до власності на сільгоспземлю. А якщо ні (до чого, схоже, схиляється баланс сил), то в який спосіб можна надійно позбавити їх такої можливості, водночас мінімально обмежуючи конкуренцію між вітчизняними покупцями. Адже без такої конкуренції годі сподіватися на пристойні ціни та ефективних власників.

Усі ці непрості питання потребують важких, але виважених політичних рішень. Тут як у жодній іншій сфері потрібні виважені, науково обґрунтовані реформи, обговорені та роз’яснені на всіх рівнях і згруповані у добре збалансовані пакети з компенсацією тим, хто може програти від основної реформи. Але політичні рішення приймають інститути державної влади, до яких у суспільстві нині бракує довіри. Більш того, представницькі органи, які створені для узгодження інтересів (насамперед Верховна Рада), фактично силоміць позбавлені такої можливості. Тож не вдається віднайти навіть примітивний баланс інтересів, що визначає державну політику «за обмеженого доступу», бо зіпсовано відповідні механізми. А без такого балансу спроби здійснити більш-менш рішучі кроки можуть легко призвести до хаосу. І влада, навчена досвідом «підприємницького майдану» та акцій ветеранів Чорнобилю й Афганістану, добре це розуміє.

Як бачимо, зняття мораторію виявилося не підготовленим концептуально та політично, не кажучи вже про суто технічні питання, такі, як створення земельного кадастру, реєстру майнових прав, розмежування комунальних і загальнодержавних земель тощо. Подовження мораторію означатиме, що номінальні власники землі, як і раніше, отримуватимуть мізерну (якщо взагалі хоч якусь) орендну плату за свої паї, без можливості їх продати за справжню ціну. Утім, можливо, в цьому разі варто ще трохи потерпіти, поміркувати та нарешті з’ясувати, на яких принципах цей ринок працюватиме, аби не дати себе ошукати. Але не дуже довго, бо інакше земля просто виснажиться без справжнього хазяїна.

Міна під приватизацію?

Без господаря, хоча і перебуваючи у державній власності, залишається й значна частина виробничих потужностей. Саме тому приватизація сама по собі вже є однією з найважливіших системних реформ. Олександр Пасхавер свого часу навіть назвав її «локомотивом реформ», адже, на відміну від багатьох інших, ця реформа має власний «мотор» у вигляді приватного інтересу (хоча й корумпованого). Хороша новина полягає в тому, що приватизація триватиме і, напевне, успішно, якщо зважати на кількість і розміри об’єктів. До того ж робитимуться (і, мабуть, доволі ефективно, бо є зацікавленість) кроки на шляху підготовки таких об’єктів, як залізниця, шахти, багатостраждальний ОПЗ. У Плані-2012 повторено ритуальний пункт щодо «винятково прозорої» приватизації, але йому, виходячи з досвіду реалізації попередніх аналогічних обіцянок, ми не віримо. Тим паче що навіть теоретично тільки політично відповідальний уряд може робити прозору приватизацію. Інша річ, що в умовах кризи державних фінансів і наближення виборів ціни продажу державних активів можуть зрости. Але одна річ - домовитися з олігархами про те, що вони задовольняться дещо меншими надприбутками заради порятунку «своєї» влади, і зовсім інша - запровадити прозорі механізми, які дозволили б чужинцям (вітчизняним та іноземним) зайти на ринок без особистого дозволу. Такого влада допустити не може, бо це несумісне з принципами «обмеженого доступу».

Натомість під приватизацію тепер планується закласти міну уповільненої дії. У Плані-2012 з’явився показовий і потенційно дуже небезпечний пункт щодо створення «Державної холдингової компанії» та передачі їй усіх пакетів акцій, що належать державі. Залишається ще поставити на чолі такої компанії людину, наближену до президента країни, як це подекуди прийнято в СНД, і більше нічого не треба «прихватизовувати»: все, що наразі крадеться на державних підприємствах, буде централізовано в одних руках. Але чи це часом не наклеп на чесні наміри реформаторів? Нагадаємо, що попередня спроба створити таку структуру мала місце наприкінці 90-х і закінчилася гучним скандалом, за результатами якого головному ініціаторові ідеї та голові агенції Олегу Таранову було заборонено займати відповідальні посади в органах державної влади. Для тих часів це був нечувано суворий вирок, як для людини, що не становила політичної загрози правлячій владі.

Та навіть якщо не брати до уваги можливі зловживання, ідея створення такої компанії виглядає неоднозначно. Звичайно, можна вітати усунення конфлікту інтересів усередині ФДМУ, який сьогодні відповідає як за приватизацію майна, так і за поточне управління. Але все ж таки його головним завданням залишається саме приватизація. А холдингова компанія матиме на меті увічнення державної власності на відповідні пакети акцій. Навіть за існуючої структури державної власності приватизаторам важко буває подолати інтереси менеджменту державних компаній, які вже давно приватизували їхні фінансові потоки і присвоюють прибутки, нічого не вклавши і ні за що по-справжньому не відповідаючи. І нині директори таких підприємств успішно підключають свої зв’язки в різних державних установах, замовляють піар-кампанії тощо, аби уникнути приватизації. А якщо на їхньому боці буде ще й потужна державна агенція? Напевне, тоді частина комерційних підприємств довічно залишиться у власності держави, іншими словами, залишиться осередками й розсадниками корупції та протекціонізму.

ЖКГ: пересмикування туза на шістку

Насправді, якби у нас приватні інтереси вміли об’єднуватися, то успішніше за інші мала б просуватися реформа ЖКГ, бо у ній кровно зацікавлені без перебільшення десятки мільйонів громадян. Натомість саме ця реформа виявилася найбільш спотвореною, навіть на рівні планів.

Найголовніші «покращення» Плану-2012 - це відмова від встановлення лічильників, а також від обов’язкового створення ОСББ як повноцінних представників клієнтів, що є покупцями послуг цього сектору. Здавалося б, такий крок має спростити шлях до відмови від монополії жеків. Але, на відміну від ОСББ, «незалежні управителі», про яких ідеться в оновленому плані, можуть бути нав’язані мешканцям будинків іззовні. Вони можуть насправді представляти інтереси забудовника, міської влади і навіть тих, хто безпосередньо наживається на непрозорості тарифів і відсутності належного обліку, як описано вище. Можна легко передбачити, що за наявності такої альтернативи влада та «комунальна мафія» будуть всіляко перешкоджати створенню ОСББ, зокрема ніколи не віддадуть їм ані гроші на капітальний ремонт (які раніше закладалися в «квартплату»), ані необхідні для нормального функціонування об’єднань списки власників і технічну документацію. Таким чином, ринкові механізми «горизонтального» контролю за якістю послуг та ефективністю використання грошей будуть і надалі придушені. Замість них передбачається посилити централізований контроль через стандартизацію та інші подібні заходи, які вже неодноразово довели свою неефективність як запорука захисту інтересів споживачів і свою цілковиту безпорадність у запобіганні корупції і марнотратству.

Дуже показовим з точки зору інтересів є переформулювання пункту щодо політики тарифів на газ для населення (хоча цей важливий захід і не є реформою): з рішучого «приведення цін для населення до економічно обґрунтованого рівня» до нейтрального «удосконалення формування цін на природний газ для населення». Поєднання з відмовою від встановлення лічильників у споживачів показує, що це далеко не тільки інтереси простих громадян, які природно бажають сплачувати за газ менше. Набагато важливішими, особливо за «обмеженого доступу», є інтереси тих, хто має можливості продавати не обрахований належним чином газ, нібито спожитий населенням чи теплокомуненерго, промисловим підприємствам за комерційною ціною. З цієї точки зору небажання підвищувати ціну є цілком природним, адже, з одного боку, таке підвищення зменшує «ножиці» цін, на яких роблять нечесний бізнес ті, хто допущений до нього владою; а з іншого - вищі ціни посилюють зацікавленість населення в упорядкуванні обліку, що в разі реалізації такої реформи погрожує взагалі знищити це джерело неринкового збагачення.

Отже, реформа ЖКГ в «оновленому» вигляді навряд чи поліпшить умови життя людей, напевне не дозволить знизити субсидування (якщо тільки воно не буде просто зрізане за браком коштів) і не створить передумов для підвищення ефективності в майбутньому. Натомість утримають свої позиції ті, хто сьогодні незграбно та небезкорисливо керує цією сферою. Варто згадати, як колись керівники колгоспів і радгоспів перетворилися на голів КСП, «червоні директори» - на голів правління ЗАТ, а їхні колишні начальники з радянських міністерств - на президентів галузевих асоціацій та холдингів. Їхні інтереси на багато років законсервували неефективність відповідних секторів, і тому спад, який у більшості посткомуністичних країн тривав кілька років, в Україні затягнувся майже на десятиліття. Але тоді хоча б формально відбувся перехід власності, приватизація. А з «підкоригованої» реформи ЖКГ цей украй важливий момент випав, адже управитель не є, на відміну від ОСББ, власником будинку та прилеглих територій. Це теж є відмовою від справжньої реформи, оскільки в цьому випадку, як і в усіх інших, форма власності вирішальним чином впливає на поведінку та відносини суб’єктів економіки.

У результаті мешканці багатоповерхівок не просто платитимуть ще більше за низької якості послуги (оплачуючи своїми грошима недбалість і крадіжки), а й, цілком імовірно, стануть безпорадними жертвами ще більшого здирництва. Утім, без самоорганізації людей нічого не буде. ОСББ мають стати наочною школою самоврядування, а боротьба з «комунальною мафією» - школою подолання монополізму та корупції, що грунтуються на круговій поруці.

Технічні реформи: найважливіші - відкладено. На щастя?

Технічні реформи - ті, що спрямовані на підвищення ефективності витрачання бюджетних коштів, поліпшення якості роботи державних служб тощо, - за нашим прогнозом, мають кращі перспективи. Адже у них зацікавлена будь-яка верховна влада, хоч би якою корумпованою та авторитарною вона була. Технічні реформи зміцнюють владу, підвищують її популярність та при цьому заощаджують кошти (в тому числі і для корупційних цілей). Звичайно, від них теж дехто втрачає. Тому мудрі реформатори завжди встановлюють певні компенсатори та дбають про свій авторитет і легітимність. Михаїл Саакашвілі любить казати, що немає непопулярних реформ - бувають погано сплановані та роз’яснені реформи. Лєшек Бальцерович наполягає, що реформи треба робити вчасно, і свого часу написав цілу книгу про те, що саме він вкладає у це поняття.

Що ж до нас, то більш невдалий час для проведення реформи соціального захисту, аніж передвиборний рік, важко уявити. Тому не дивно, що з планів зникла сама сутність реформи у цій сфері - перехід від пільг до адресної допомоги. До того ж від початку йшлося про скасування передусім саме тих пільг, які мають особистий характер, отже, є елементом привілеїв, характерних для «обмеженого доступу». Таким чином, щодо цієї частини у можновладців виникає конфлікт інтересів, характерний для будь-яких системних реформ.

Це означатиме, що величезні кошти платників податків, як і раніше, спрямовуватимуться на «допомогу» тим, хто її не дуже й потребує. Чи не краще було б їм сплачувати повну ціну за послуги, але знати натомість, що у разі скрути можна буде розраховувати на повноцінний захист? Адже наразі найбідніші й надалі отримуватимуть жалюгідний «гарантований мінімум», який ще й у кілька разів менший від і без того жебрацького прожиткового мінімуму! Не завадило б також показати наочно тим, кого торкнеться скасування пільг, що їхні гроші не вкрадені, а пішли на користь злиденним співгромадянам.

Ще одна надважлива реформа, яку принаймні відкладено, - це пенсійна. Адже підвищення пенсійного віку, збільшення стажу та часткове скасування пільг для виходу на пенсію ще не є реформою. Програмою президента передбачалося, що ці важкі, але, на жаль, необхідні заходи будуть передувати переходу до накопичувальної пенсійної системи. Були розписані конкретні кроки з підготовки до її запровадження. Але відповідні пункти у Плані-2012 зведено до одного, нікого ні до чого не зобов’язуючого. Як відомо, виконавці відповідальніше ставляться до конкретно сформульованих завдань, бо за їх невиконання можуть і покарати. Тож, якщо певний напрямок дійсно залишається пріоритетом, то в оновленому Плані-2012 слід очікувати подальшої конкретизації заходів, додавання нових аспектів, або принаймні збереження статус-кво. Якщо ж напрямок, навпаки, зведений до ні до чого не зобов’язуючих побажань, то мовою бюрократії це означає можливість нічого рішучого не робити - саме з таких позицій ми робили свій висновок у цьому та інших подібних випадках.

Заради справедливості треба зазначити, що це провина не тільки і не стільки тих, хто безпосередньо відповідає за пенсійну реформу, скільки всієї влади в цілому. Накопичувальна система потребує надійних інструментів інвестування коштів. Навіть у розвинених країнах з цим є певні проблеми, особливо зараз, під час кризи світової фінансової системи. А «за обмеженого доступу» створити ефективну та надійну накопичувальну систему взагалі проблематично. Отже, в цьому випадку технічна за своєю сутністю реформа стала заручницею системних. Але це саме той випадок, коли з кожним роком відкладання проблема поглиблюється й загострюється. Не
кажучи вже про те, що відкладається той час, коли українські пенсіонери зможуть дозволити собі гідне та комфортне життя. Хоча б заради цього пересічному українцю варто боротися за системні реформи.

Однак зникло з планів і набагато простіше удосконалення існуючої солідарної системи, яке могло б виступити «пряником» для детінізації зарплат: інформування громадян про страховий стаж і суми доходів, облікованих у системі персоніфікованого обліку. Здавалося б, що може бути більш «технічним», аніж надати кожному платнику доступ до свого персонального «рахунку» та ще й із можливістю моделювання майбутнього, аби він чи вона могли наочно порівняти свої поточні перспективи у старості з тими, що з’являться в разі сумлінної сплати до Пенсійного фонду. Утім, можливо, проблема саме в тому, що за сьогоднішньої системи нарахування пенсій результати такої прозорості були б не на користь «білої» зарплати…

Так само не випадково, попри загалом більшу продуманість та кращу конкретизацію заходів у сфері управління державним бюджетом, з планів зникли пункти про моніторинг та оцінку бюджетних видатків на центральному рівні, а також про створення баз даних фінансових і матеріальних активів держави. Адже прозорість і тут суперечить сутності «обмеженого доступу». Деякі ключові проблеми (оцінка ефективності бюджетних програм, прозорість розподілу міжбюджетних трансфертів, реальні кроки в напрямку децентралізації) наразі оминаються з тих же причин.

Дещо менш значущі для поточного стану економіки, але потенційно дуже важливі для майбутнього реформи в галузях освіти, науки та охорони здоров’я просуваються відносно успішно з суто технічної точки зору. Утім, з них послідовно вихолощуються навіть натяки на системність, такі, як впровадження відкритих, конкурентних механізмів; розширення автономності у використанні самостійно зароблених коштів; вирівнювання статусу приватних і державних закладів тощо.

З Плану-2012 зникли слова про реформу фінансування науки - перехід від утримання закладів до грантів на конкурсних засадах. Більше не передбачається розширити права наукових установ щодо використання коштів, зароблених самостійно (хоча, на щастя, відповідний пункт зберігся щодо вишів). Згорнуто та узагальнено пункти щодо підготовки реформи фінансування освіти - переходу від утримання закладів до фінансування навчання окремих студентів, для чого треба спочатку хоча б визначитися зі стандартами фінансування. Залишилося у повному обсязі тільки удосконалення формування державного замовлення. Немає згадки про страхову медицину, яка була названа серед довгострокових пріоритетів Плану-2011.

Однак без реформ фінансування освіти, науки та охорони здоров’я не бачити нам прогресу в цих сферах. Вони просто деградують з відносно пристойного рівня, штучно досягнутого за радянських часів, до такого, який зазвичай притаманний країнам нашого рівня доходів. І якщо досягнення фундаментальної науки пересічному громадянинові, за великим рахунком, байдужі (на жаль!), то за пристойну освіту й медицину доведеться так само, як і зараз, платити, причому що далі, то більше.

Ну, і, нарешті, не можна оминути увагою питання регулювання валютного курсу. Хоча за прийнятою нами класифікацією відхід від жорсткої прив’язки гривні до американського долара у бік плаваючого курсу не є реформою у повному розумінні, такий крок мав би неабиякі економічні та, ймовірно, політичні наслідки, як позитивні, так і негативні. Але, побоюючись останніх, влада і тут відкладає рішучі кроки. У результаті торік НБУ за друге півріччя витратив на підтримку курсу (тобто в даному разі насправді на підтримку зарубіжного виробника) майже 6 млрд. дол., що становить майже чверть зовнішнього державного боргу України. Наразі ситуація дещо стабілізувалася, оскільки газ закуповується фактично у борг. Але це ще далеко не кінець, адже кредити доведеться віддавати.

Тому так само, як і в усіх описаних вище випадках, рано чи пізно доведеться лібералізувати і валютний курс. Адже коли держава намагається придушувати природний процес (а поступова девальвація національної валюти є неминучою платою за більшу порівняно з розвиненими країнами інфляцію та слабку конкурентоспроможність економіки) або штучно підтримувати інші дисбаланси в економіці, то відповідні проблеми мають властивість накопичуватися набагато частіше, ніж «розсмоктуватися». До того ж люди що далі, то більше звикають до певних умов, які насправді є викривленими та нестійкими, адаптують під них свою економічну поведінку (у цьому прикладі - беруть валютні кредити). Тому відкладені реформи та інші рішучі заходи є болючішими за своєчасно вжиті. Наприклад, станом на сьогодні «вільний» обмінний курс навряд чи був би хоч на одну гривню нижчий за поточний. А за кілька років різниця може скласти вже дві, а то й три гривні, як це було 2008-го.

Саме тому так прикро, що багато в чому правильні та непогано продумані наміри реформаторів, відображені у програмі президента, реалізуються вибірково, вихолощуються та викривлюються. Існує навіть думка, що відмова від реформ - це на краще. Бо ті, що втілюються, не ведуть до Храму. Хоча було б дивно, якби було по-іншому…