Ігри розуму

Є теми, в яких багато хто з нас вважає себе обізнаним. При цьому наша поінформованість здається такою значною, що дозволяє давати поради не тільки сусідам. Природа такої впевненості нерідко суто побутова: з невеликого досвіду, окрім особистих переконань, часто виростають також публічні рекомендації політикам, медикам, юристам.

Хоча причини такої самовпевненості різні, вони не завжди є наслідком надмірної емоційності. Річ у тім, що соціальні кульбіти останніх десятиліть настільки запаморочливі, їхні герої такі строкаті, а результати настільки сумнівні, що про ознаки профпридатності часто можна тільки здогадуватися. Тим більше коли йдеться про економіку - треба ще пошукати іншу галузь знань з таким вражаючим контрастом між кількістю дипломованих фахівців і якістю їхньої діяльності.

Об’єктивності заради слід наголосити на високій політичній складовій економічного аналізу, що пояснює його відому «гнучкість». Але та ж таки об’єктивність свідчить, що для будь-якої такої складової рідко не знайдеш солідної економічної бази.

У подібних умовах будь-який власник іноземної купюри може з легкістю уявити себе фахівцем з валютного обігу, а власник доларового вкладу - експертом з курсової політики. При тому що сума знань в обох випадках може не виходити за межі котирувань найближчого обмінника і безплатних ранкових новин.

Не дивно, що джерелом паніки в такому середовищі часто є бульварна преса. Самих лише її зловісних заголовків про «валютний крах», «обвал гривні» або «близький кінець євро» буває достатньо для пригнічення волі і розуму вітчизняного обивателя.

Ризики уявні та реальні

Тим часом в останні роки невизначеність і помилкові страхи нерідко пов’язані і з соліднішими джерелами. Чого тільки коштували торішні дебати про дефолт Сполучених Штатів напередодні перегляду конгресом граничного рівня державного боргу. Нині уже мало хто згадує фатальні пророцтва американській економіці та її національній валюті перед 2 серпня 2011 року - днем, коли ліміт держборгу США було підвищено до 14,7 трлн. дол. Зниження Standard&Poor’s їхнього суверенного рейтингу, яке відбулося через три дні, викликало не менший ажіотаж.

Усупереч похмурим прогнозам, долар сьогодні знову демонструє стійкі котирування, перебуваючи в статусі валюти «тихих» заощаджень. Примітно, що це далеко не перше його поспішне відспівування і, мабуть, далеко не остання успішна реінкарнація.

Фатальні пророцтва «про занепад долара» хвилювали фінансовий світ ще в середині минулого десятиліття. Дивно не те, що серед економістів тоді зростав скептицизм щодо стану американської економіки. Дивно, що в їхньому середовищі міцніла віра в можливість однобічного краху долара. Остання була настільки велика, що такий сценарій обговорювався в рамках щорічних зустрічей країн - учасниць МВФ і Світового банку.

На цій хвилі перед кризою 2008 року Національний банк нещадно критикували за наявність у його резервах… долара США. Однак при цьому не враховувався ряд аспектів, що робили цю критику безпредметною. Зокрема, курсова прив’язка до долара або його купівля НБУ на внутрішньому ринку не означала наявності в резервах лише американської валюти. Забувалося, що їхня структура - не тема для публічних дискусій центрального банку. Як і те, що міжнародні резерви служать для вирішення стратегічних завдань, з огляду на що їх структура формується з урахуванням тривалих курсових трендів. Поточні ж котирування не завжди є їхнім точним індикатором. Крім того, вони рідко відображають нерозривну взаємозалежність основних світових валют.

Остання робить неможливими миттєві дво-триразові курсові стрибки долара, євро або тієї ж японської єни. Причин тому чимало. Так, у разі посилення долара в парі з євро американська продукція починає втрачати цінові переваги щодо європейських аналогів. Тож що сильніший долар, то вигідніше стає купувати європейські товари. Глобальний попит починає переключатися на них, підштовхуючи вгору євро і знижуючи долар.

Іншим курсовим стабілізатором виступає рух капіталу. У міру його переливу, наприклад, з Європи у США внаслідок зміцнення долара відсоткові ставки в американській економіці знижуються, а в європейській - зростають. Підвищення дохідності фінансових вкладень сприяє зворотному відпливу капіталу в Європу і зростанню котирувань європейських валют за одночасного знецінення долара.

Значні розміри провідних економік також зменшують коливання світових валют. Оскільки, наприклад, на американську економіку припадає близько 22% світового виробництва (2011 рік), а на зону євро - 18,8%, у разі їх істотного гальмування уповільнюватися починають усі країни. Тому будь-яке значне послаблення долара, викликане, наприклад, зниженням зростання США, частково нівелюється наступним гальмуванням основних валют-партнерів.

Аналогічні курсові ефекти спостерігаються при серйозних збоях і в інших провідних економіках. У силу взаємопроникнення вони впливають не тільки одна на одну, а й на економіку США, хоча і поступаються їй за розмірами. Навіть мізерна, за глобальними мірками, вага Ісландії (0,02% світового ВВП, 2011 рік), непорівнянна з розміром Німеччини (5,1% світового ВВП), Франції (4,0%) або, наприклад, Великобританії (3,5%), не завадила їй 2008 року спровокувати боргову кризу в Європі. Головним виявився критичний рівень взаємних проблем. Подальший ефект доміно підкосив кредитні можливості Греції, Ірландії, Португалії, а згодом і Іспанії.

Остання подія - якісний виток кризи, оскільки йдеться про четверту економіку зони євро, чий ВВП удвічі перевищує сумарне виробництво трьох перших європацієнтів.

На цьому тлі курсові стрибки основних світових валют - скороминущі успіхи у змаганні за менш похмурий рейтинг. Головних його учасників розділяють Атлантика і страх заплатити більше, ніж партнер. Натомість поєднують спільні бізнес-інтереси і, хоч як дивно, світова економіка. Оскільки США і ЄС виробляють майже половину її ВВП (46,9%), без їхньої фінансової стійкості не можна розраховувати ні на стабільність глобальної економіки, ні на зниження волатильності її головних валют.

Однобічного успіху в цьому змаганні бути не може. Поки що ж боротьба за взаємоприйнятні рішення супроводжується міжнародними угодами і міжнаціональними докорами; погрозами кредиторів і шантажем боржників; безтурботністю бізнесу, який розв’язав кризу, і відповідальністю за нього держави; бюджетною економією для одних і офшорними пільгами для інших; зростанням безробіття і злиднів у першому випадку і трильйонами вільного від податків прибутку - у другому.

Котирування долара і євро в цих умовах не менш стійкі, ніж взаємні боргові проблеми США та ЄС, їхні темпи зростання і показники зайнятості.

Євро-доларова залежність

Зазначені взаємозв’язки хрестоматійні. Однак їх реальні прояви не завжди очевидні. Через недосконалість ринків і накладення множинних ефектів курсове вирівнювання може розтягуватися на місяці і роки. Тому на практиці навіть курсові тренди, не кажучи вже про поточні котирування, нагадують швидше хвилі, ніж рівні лінії. Що більша при цьому економіка, то потенційно стійкіша її валюта і менші перепади її курсової хвилі. Амплітуди ж коливань «малих» валют потенційно вищі.

Пояснюється це досить просто. Якщо для України приплив або втрата 10-15 млрд. дол. - цунамі, яке цілком змінює її валютний ландшафт, чинячи неймовірний курсовий тиск на гривню, то для Великобританії або США, чиї економіки в 15-90 разів більші від української, це не більш ніж сплески, а може, і просто брижі на поверхні валютного ринку.

Не дивно, що спекулятивна гра навіть одного маловідомого хедж-фонду може становити серйозну загрозу для валюти та економічного суверенітету невеликої країни. На щастя, пов’язані з подібними атаками виграші не настільки великі, щоб солдати фінансової удачі рвалися її шукати в країнах «третього» світу. Тим більше що курсові ризики при цьому виявляються досить значними.

Однак це слабка втіха для малих економік. Їхня курсова вразливість пояснює підвищений інтерес до міжнародних резервів і різного роду обмежень, включаючи валютні. Що стосується перших, то вони дозволяють згладжувати курсові коливання з допомогою викупу частини іноземної валюти у разі її активного припливу і продажу - у моменти дефіциту.

Примітно, що такі операції проводяться не тільки центральними банками. У ряді країн, багатих на природні ресурси, існують національні фонди, що акумулюють доходи від зростання світових цін на сировину. Якщо, наприклад, в Україні експортери залізної руди кладуть собі у кишеню подібну ренту, то в Чилі виробники міді з 1995 року відраховують її певну частину до стабілізаційного фонду.

Такі фонди не тільки дозволяють перерозподіляти курсові ефекти в рамках валютного ринку і всього суспільства. Вони також дають можливість пом’якшувати «голландську хворобу» - технологічну деградацію сировинних економік. Такі ефекти досягаються завдяки зменшенню економічної і політичної ваги сировинних монополій і часткового перерозподілу їхньої ренти на користь технологічних виробництв, а також зм’якшення бюджетних і курсових коливань. Практика використання зазначених фондів добре відома з багаторічного досвіду Норвегії, країн Перської затоки, ряду колишніх радянських республік.

Так, у Росії вони представлені Резервним фондом і Фондом національного добробуту. Станом на 1 червня ц.р. обсяг першого становив 60,2 млрд. дол., другого - 85,5 млрд., тоді як міжнародні резерви досягали 510,4 млрд. Держнафтофонд Азербайджану було створено 1999 року. На 1 квітня 2012 року його обсяг становив 32,4 млрд. дол. проти 11,2 млрд., накопичених у міжнародних резервах. У Казахстані Національний фонд почали формувати 2001 року. Станом на 1 червня ц.р. його розмір досягнув 51,6 млрд. дол., на третину перевищивши обсяг міжнародних резервів (34,3 млрд. дол.).

Визнаючи відмінності у цілях та ефективності зазначених фондів, не можна не зазначити їхніх значних можливостей з валютної і бюджетної стабілізації. Що ж стосується технологічної прірви між сировинними та індустріальними економіками, то для її подолання наявності лише таких фондів, очевидно, недостатньо.

Поки що ж підйоми і падіння цін на сировину, спонукувані прискоренням або уповільненням переробних економік, зумовлюють фінансову нестійкість країн «третього» світу. За позитивної кон’юнктури у них злітають обсяги виробництва, інфляція і бюджетні надходження. За негативної - відбуваються спади. За прикладами далеко ходити не треба.

Протягом кількох років, що передували кризі 2009 року, українська економіка перебувала на хвилі зростання цін на товари її традиційного експорту. Так, з початку 2002 року по липень 2008-го світові ціни на сталь зросли вчетверо. Не дивно, що середньорічне зростання ВВП України в період з 2002-го по 2007 рік становило 7,5%, а споживчих цін - 9,7%. Однак наступне знецінення сталі у 2,3 разу (липень 2008-го - липень 2009-го) спричинило вкрай жорстоку кризу. Незначний приріст українського ВВП у 2008 році (2,3%) змінився його колапсом 2009-го (-14,8%). При цьому рівень інфляції знизився з 22,3% (2008 рік) до 12,3% (2009 рік).

Примітно, що наступне відновлення української економіки у 2010 році вторило пожвавленню індустріальних економік і зростанню світових цін на сировину.

Залежність сировинних економік від індустріальних тим значніша, що вона спостерігається і у валютній сфері (рис. 1-2). Щодо цього ключову роль відіграють глобальне домінування американського долара і прив’язка до нього світових цін на сировину. У результаті спостерігається досить стійка залежність: посилення долара тягне їх униз, а послаблення штовхає сировинні ціни вгору. Логіка подібних коливань досить проста: глобальне знецінення американської валюти збільшує попит на альтернативні активи, і навпаки.

При цьому головною валютною противагою долара виступає євро. У момент його народження (1999 рік) у долара з’явився гідний конкурент не тільки щодо ліквідності, стійкості, дохідності і надійності, а й щодо ринкової місткості. Останній чинник докорінно відрізняє євро від швейцарського франка, канадського та австралійського долара або, наприклад, єни. Оскільки економіка зони євро - єдина у світі, порівнянна з американською за розміром, то лише її валюта конкурує з доларом як за якістю, так і за обсягами пропозиції.

Ці дві особливості прив’язали весь «третій» світ до коливань пари «долар-євро». При цьому послаблення долара підтримує кон’юнктуру не тільки на сировину - продукцію країн, які розвиваються, а й на їхні валюти. Навпаки, сильний долар - дуже серйозна проблема для сировинних економік та їхніх грошових одиниць.

Так, загострення з початку травня європейських проблем призвело до посилення долара, падіння цін на сировину і котирувань м’яких валют. Здавалося б, ніяк не пов’язані з українською (російською, казахстанською тощо) економікою вибори в Греції і Франції практично миттєво позначилися на курсі гривні (рубля, тенге тощо).

Патові результати першого туру парламентських виборів в Афінах, три невдалі спроби сформувати уряд, загроза невиконання Грецією своїх боргових зобов’язань, ажіотаж навколо її можливого дефолту і виходу із зони євро, новий тур виборів, перемога на президентських виборах у Франції Ф.Олланда - політичного опонента Н.Саркозі та економічного - А.Меркель, зруйнована єдність Німеччини і Франції з питань євро-будівництва - усе це підвищувало європейські ризики, граючи на посилення долара. Останній у парі з євро зміцнився з початку травня по 20 липня на 6,9%, з 1,31 до 1,22 дол./євро. Ціна нафти марки Brent за цей час упала на 10,7%, сталі - на 10%, золота - на 3,6%. На цьому тлі перспективи сировинних країн погіршилися. У багатьох з них знизилися котирування валют до долара: гривні - з 8,03 до 8,07 за долар (рис. 1), російського рубля - з 29,37 до 32,08 (рис. 2), казахстанського тенге - з 147,9 до 149,56 за долар.

Примітно, що в Україні якихось поточних причин для послаблення гривні не було: інфляція - нульова, а зростання ВВП, за попередніми оцінками Держстату, за другий квартал прискорилося і становило 1,9% порівняно з першою чвертю року і 3% - порівняно з аналогічним торішнім періодом. Сальдо платіжного балансу за березень, квітень, травень залишалося додатним - від 0,4 до 0,5 млрд. дол. щомісяця, виявившись від’ємним тільки у червні - через великі погашення уряду за зовнішнім боргом (на загальну суму 1,5 млрд. дол.).

Проте привабливість зростаючого в ціні долара змусила одних його притримати, інших - поквапитися з купівлею, третіх, за нагоди, - перевести євро-активи в доларові. Результат - знецінення не тільки євро, а й низки сировинних валют.

Центральні банки України і Росії змушені були активізувати інтервенції з продажу валюти. Їхня очевидна мета - попередити нервозність ринку, особливо готівкового: обивателю важко пояснити зв’язок євро-проблем з котируваннями гривні або рубля, тоді як на найменше їх знецінення він реагує гранично чутливо.

Вікно можливостей

Подолання сировинної залежності потребує ревізії економічної політики, зміни її структурних пріоритетів, інтенсивних вкладень в обробні галузі, зростання інвестицій у технології, реформи системи фінансових стимулів і обмежень, забезпечення практичних гарантій усім інвесторам - від дрібних місцевих вкладників до найбільших зарубіжних компаній, готових ризикнути вкладеннями в національні технології.

Нічого нового в такому підході немає. Його можливості понад 30 років демонструє Китай. Курс юаня при цьому важливий, але всього лише
локальний елемент загальнонаціональної політики. Її націленість на імпорт промислових ноу-хау - запорука агресивного експорту, випереджального економічного зростання, стійкого припливу іноземної валюти, феноменальних міжнародних резервів, стабільності юаня і зростання його міжнародного статусу.

Курсова стійкість у цьому випадку - результат і чинник технологічного розвитку, поетапного переходу від експорту текстилю до виплавки стали, від найпростішої електрики до електроніки, автовиробництва, авіа- і ракетобудування. Коли ж економічний обрій стискається до чавунних болванок, стабільність курсу стає вікном невикористаних можливостей.

Технологічний ривок Китаю і його валюта - предмет заздрості країн, що розвиваються, і критики - індустріальних. Примітно, що останнім вторять міжнародні організації, які за своїм статусом мали б поширювати його досвід в «третьому» світі - за останні 20 років майже все зниження бідності у світі було досягнуто виключно завдяки Китаю, де її рівень зменшився з 85 до 15,9%, поліпшивши життя понад 600 млн. чоловік.

Замість цього експлуатується теза, що формулою взаємного благополуччя для виробників комп’ютерів і збирачів рису є свобода їх ринкового обміну. При цьому, щоправда, замовчується, що жодна індустріальна країна на зорі своєї промислової революції не дотримувалася цього правила. Ті ж таки Штати відмовилися виступати сировинним придатком Великобританії, що пригнічувала промисловий розвиток своїх заморських володінь. Що й послужило причиною війни за незалежність США у 1775-1783 роках.

Примус сировинних країн до вільної конкуренції на ринках, де в них наперед немає ані найменшого шансу (капіталу, валюти, технологій), - приклад постіндустріальної диктатури. Тим більше очевидної, що економічні лідери тримають на замку свої ринки праці, навіть не думаючи допускати на них робочу сили з «третіх» (сировинних) країн. Не дивно, що їхня насильницька валютна лібералізація відгонить відвертим колоніальним духом. У цих умовах жоден серйозний економіст не скаже, що курсове плавання - спосіб подолання технологічної відсталості («голландської хвороби»). Навіть у МВФ з’являються роботи, що визнають цей факт (Jonathan D. Ostry, Atish R. Ghosh, and Marcos Chamon. «Two Targets, Two Instruments: Monetary and Exchange Rate Policies in Emerging Market Economies», February 29, 2012).

В Україні тим часом підтримується міф, що всі її лиха від недостатньо гнучкого курсу гривні. Що якби він був м’якшим, то й населення з бізнесом менше брали б валютні кредити в докризовий період, усвідомивши свої ризики. При цьому чомусь не враховується банкрутство Ісландії у 2008 році, що мала плаваючу крону. А також те, що вихід із критичного становища був пов’язаний не з її курсом, а з відмовою Рейк’явіка платити за приватними боргами прогорілих банків і кримінальним переслідуванням їхніх керівників.

У центральному банку Польщі не приховують, що гнучкий курс злотого став однією з причин зростання валютних кредитів і кризи іпотеки, тому що його посилення лише підстьобувало валютні запозичення для придбання нерухомості. У цьому контексті, вважають польські економісти, проблема не в курсовому режимі, а в системі валютного регулювання. Польща у ході євроінтеграції була зобов’язана скасувати його, чого не скажеш про Україну.

Проте подібний погляд іде врозріз з неоліберальною доктриною, яка вважає, що стійку рівновагу може знайти лише розум ринку. Її прибічників при цьому анітрохи не бентежить, що США і Європа вже п’ятий рік намагаються упорядкувати ігри цього розуму. Причому ні курсова гнучкість, ні відсутність валютного регулювання не допомагають їм.

Більш того, «валютні війни», гарячкова реанімація прогорілого бізнесу, посилення фінансового регулювання і нагляду, створення європейського стабілізаційного механізму, авральні спроби збільшити членські внески до МВФ, їх критична залежність від країн, які розвиваються, зростання черги європрохачів біля дверей фонду являють собою барвисту палітру вільного ринку і заходів для його порятунку державою.