Давос, МВФ та інше

Нинішнього року Всесвітній економічний форум (ВЕФ), який стартував 25 січня в невеликому швейцарському містечку Давос от уже в 42-й раз, зібрав рекордну кількість учасників - понад 2,5 тисячі, серед яких начебто значилося близько 40 глав держав.

Однак при формуванні порядку денного і так званого тематичного девізу найбільшої капіталістичної тусовки планети її організаторам довелося фактично визнати свою торішню помилку. Обгово­рюючи на Давосі-2011 «загальні норми для нової реальності», більшість учасників з подачі господарів дійства говорили про нові реалії посткризового світу. Таким чином, мався на увазі той факт, що фінансово-економічна криза вже нібито минула (принаймні пройшла свою найгострішу фазу).

Як незабаром з’ясувалося, усе далеко не так просто. Уже навесні 2011-го почали проявлятися очевидні рецидиви подій 2007-2009 років у Європі, а всю другу половину минулого року боргова криза в ЄС була топ-темою новин для ЗМІ по всьому світу. Не тільки більшість європейських, а й загальносвітова економіка балансує на межі рецесії (явні ознаки спаду проявляються і в Китаї).

От і довелося нині визнавати той факт, що загальносвітова економічна криза ще дуже далека від завершення, а капіталістичний лад усе ще проходить фазу «великої трансформації». Отже, «формування нових моделей» чи то ще триває, чи ще зовсім не розпочиналося.

На жаль, до консенсусу про принципи побудови цих самих нових моделей світова еліта ще тільки має прийти. Більш того, ні в політиків, ні в чиновників, ні навіть у найавторитетніших економістів поки що немає чіткого розуміння, якими їм (моделям) слід бути.

Тим часом традиційні заходи грошово-кредитного та фіскального стимулювання себе практично вичерпали. Центробанки просунутих держав накачали світову фінансову систему такою кількістю грошових знаків, що на самих же фінансових ринках уже давно й не пошепки говорять про можливість девальвації та втрату адекватної платоспроможності більшості ключових світових резервних валют.

Уряди багатьох, і не тільки європейських країн (серед них, наприклад, США і Японія) теж уже давненько втратили колишній кредит довіри. Розпочавши боротися з першими проявами кризи в 2007-2008 роках в основному фіскальними стимулами, у підсумку вони привели свої держфінанси у дуже жалюгідний стан. Тому за практично повної відсутності якісних позитивних зрушень і результатів, а також видимих альтернативних драйверів зростання ситуація дуже близька до тупикової. Оскільки й заощаджувати тепер на всьому, на чому тільки можна, - теж не вихід, як дружно повторюють МВФ, Сорос і багато хто ще.

Отже, сьогодні доводиться говорити не тільки про необхідність відновлення, прискорення та якісної перебудови загальносвітового капіталістичного господарства, а й про формування нових концепцій, підходів тощо. Так і просяться аналогії з гаслами та проблемами СРСР упродовж останніх п’яти років його існування. Особливо тому, що розмов ну надто вже багато, а результати поки що ведуть лише в одному напрямку…

Ще одна з ключових проблем, яку мали б активно обговорювати під час Всесвітнього економічного форуму, - майнова нерівність. Принаймні вона фігурувала в підготовленій ВЕФ доповіді «Глобальні ризики-2012» серед головних проблем найближчого року та десятиріччя разом із бюджетним дисбалансом. Причому, як зазначило видання Business Week, проблемою нерівності начебто так перейнялися найбагатші учасники форуму, що мінімум півдюжини мільярдерів згадали її серед найактуальніших. Зокре­ма, наш співвітчизник Віктор Пінчук зазначив у своєму листі агентству Bloomberg, що бізнес має поставити перед собою подвійне завдання: мати максимальний прибуток і гарантувати «більш справедливий розподіл багатств». Невже й справді багатії всерйоз перейнялися проблемою нерівності на тлі торішніх соціальних протестів, особливо близькосхідних? Чи їх просто так вразили акції активістів руху «захопи Уолл-стріт» (Occupy Wall Street), який у тутешньому варіанті трансформувався в «захопи ВЕФ» (Occupy WEF)?

Утім, наскільки серйозно всі ці заяви виходять за рамки традиційної для подібних заходів PR-активності та чи справді мільярдери перейнялися проблемою нерівності - ще велике питання. Як дуже тонко помітила та сама Business Week, учасникам форуму було дуже непросто знайти заходи відповідної тематики: в 130-сторінковій програмі форуму слово «нерівність» зустрічається тільки один раз, та й то в назві круглого столу на теми мистецтва.

Однією ж із найбільш широко обговорюваних була, хоч-не-хоч, європейська тема. Оскільки клубок загальноєвропейських боргових проблем ще тільки потрібно розплутати, у центрі загальної уваги опинилася канцлер Німеччини Ангела Меркель, яка відкривала форум. Утім, її основ­ний партнер у тандемі, що рятує Європу, - французький президент Ніколя Саркозі - до Давоса цього року не приїхав. До речі, як і перші особи Сполучених Штатів, Великобританії та Росії. Зате, кажуть, найчисленнішою була китайська делегація.

Побували в Давосі й інші рятувальники світової економіки - голова МВФ Крістін Лагард, президент Світового банку Роберт Зеллі та новий голова Європейського центробанку Маріо Драгі.

Причому буквально напередодні форуму МВФ значно погіршив свій офіційний прогноз зростання в 2012 році як загальносвітового ВВП (з 4 до 3,3%), так і економіки єврозони (до «мінус» 0,5%, тоді як раніше очікувалося зростання на 1,1%). Незадовго до цього про значно зрослі ризики світової рецесії попередили ООН, Світовий банк і ЄБРР.

Презентуючи доповідь МВФ, його головний економіст Олів’є Бланшар висловив побоювання, що на подолання нинішньої боргової кризи світу може знадобитися не одне десятиліття. Ну а директор-розпорядник МВФ К.Лагард у черговий раз пристрашила світових лідерів загрозою порочного кола економічного спаду та новою Великою депресією, якщо Європа не впорається зі своєю борговою кризою.

До речі, по ходу форуму, 26 січня, у Цюріху відбулася й зустріч пані Лагард із українським прем’єром Миколою Азаровим. А буквально напередодні відкриття ВЕФ відбувся візит у Вашингтон одразу двох віце-прем’єрів (А.Клюєва та С.Тігіп­ка) і новопризначеного міністра фінансів В.Хорошков­ського. Втім, незрозуміло, а чи справді могло йтися про досягнення в ході візиту якихось конкретних домовленостей про відновлення фінансування, якщо українська делегація збиралася просити про це, як було заявлено, без виконання раніше взятого на себе зобов’язання про підвищення газових тарифів для населення? Хіба що новий український міністр фінансів їхав знайомитися зі своїми майбутніми візаві з переговорів, відвозячи у Вашинг­тон щось на кшталт вірчих грамот. І невже там мали раптом повірити в дієвість нібито запропонованих офіційним Києвом компенсаторних механізмів? Бюд­жет­ні компенсації «Нафто­газу», згідно з даними самого Мінфіну, становили торік 20,6 млрд. грн. (за середньорічної ціни набагато нижче від 416 дол. за тисячу кубометрів). Тому 12 млрд., передбачених у нинішньому бюджетному законі на рекапіталізацію НАК, точно не вистачить для приведення її фінансів у більш-менш благополучний стан. Отже, і закладені до бюджету граничні параметри дефіцитності компанії теж не витримують критики (навіть якщо довіряти надто оптимістичним макроекономічним прогнозам). З огляду на це досить примітною є заява нового міністра фінансів про готовність знайти додаткові 20 млрд. грн. доходів у скарбницю держави. Але чому, власне, йому хтось у Вашингтоні має повірити? Адже ні для кого не секрет, що українським «обіцянкам-цяцянкам» у МВФ уже давно не ймуть віри - надто серйозно та часто ми підводили та обманювали кредиторів за останні три роки. Ні вже, ви спочатку щось реально зробіть і покажіть, як ці самі компенсаторні механізми працюють!

До речі, не тільки про безрезультатність візиту, а й про його малозначущість свідчить і відсутність будь-яких офіційних повідомлень з боку МВФ із цього приводу (навіть в обтічному форматі «ми поспілкувалися, дещо обговорили та вирішили продовжити в майбутньому консультації»). А заступник директора департаменту зовнішніх комунікацій МВФ Девід Хоулі у відповідь на запитання журналіста з цього приводу лише підтвердив той факт, що візит відбувся, вважаючи за краще коментувати зустріч Крістін Лагард із Миколою Азаровим.

Отут він, до речі, використовував ті самі традиційні обтічні формулювання: «сторони обговорили останні економічні тенденції в Україні», а також «ключові елементи політики та реформи, необхідні для забезпечення усталеного економічного зростання країни». Однак тільки й домовилися - «продовжити активний діалог на рівні технічних місій».

От, загалом, і все. Та невже хтось очікував чогось більшого? Швидше, цікаво: чи не з’явилися у МВФ якісь нові умови? Як повідомив після приїзду Сергій Тігіпко, ключовим каменем спотикання усе ще залишається підвищення тарифів на газ. А консультації відновляться в лютому. Але зрозуміло, що вони навряд чи дадуть швидкий позитивний результат (навіть якби й увесь уряд у Вашингтон приїхав). Особливо якщо, як заявив Тігіпко, «у тому форматі, що був закладений до цього, підняття тарифів в Україні не відбудеться».

Тут важливо пояснити, що для МВФ має значення не саме підвищення як таке чи здатність української влади компенсувати різницю. Можливо, йдеться навіть не про бажання домогтися, завдяки вищим тарифам, реальних заходів із підвищення енергоефективності та зниження енергозалежності української економіки. Більш важливо, що функціонерам фонду та інших міжнародних фінансових організацій могло вже надто набриднути закривати очі (покриваючи в такий спосіб) на мегакорупційні схеми, що склалися в нафтогазовій галузі (через насамперед саме диспропорції в цінах). Про існування яких, завдяки багаторічним українсько-російським газовим тертям і численним публікаціям із цього приводу, у Європі та США не знає тільки дуже ледачий політик чи чиновник.

Та й ситуація за ці три роки кардинально змінилася - нині у МВФ дещо інші пріоритети. Серед них - боргові проблеми в ЄС, що пов’язані з Грецією, Португалією, Іспанією та Італією (ну й, на крайній випадок, ще і з Угорщиною). України поки що в цьому списку точно немає. Тим паче що, як неодноразово заявляв наш прем’єр-міністр Микола Азаров, без траншів МВФ ми начебто й так можемо обійтися. Тож навіщо давати Києву гроші (а йдеться про більш як 10 млрд. дол.), якщо їх і так на всіх не вистачає й доводиться майже силою витискувати додаткове фінансування з європейських держав?

Ну й, нарешті, як повідомляють DT.UA джерела, обізнані з перебігом процесу, МВФ-ські функціонери не надто прихильні нині до офіційного Києва. І причина тут не тільки в позиції нинішнього директора-розпорядника чи справі Тимошенко. У цьому разі йдеться про апаратне співробітництво (що не надто благополучно складається) на рівні тих самих технічних місій, які теж уже ситі по горло українськими фортелями. Останній приклад - терміновий візит Тігіпка та Ярошенка до Вашинг­тона на початку листопада саме під час перебування в Києві повністю уповноваженої на проведення переговорів місії. Це ж вам не власні «тертя» з Москвою, до якої одні чиновники їдуть із офіційними, а інші - з реальними директивами.

З оглядкою на все вищесказане приєднаємося до песимістів, які пророкують відновлення фінансування Києва з боку МВФ тільки після осінніх парламентських виборів. Адже тільки після них, найшвидше, все ж таки відбудеться підвищення газових та інших тарифів. А інтереси «широких мас електорату» виявляться в результаті в черговий раз обманутими, при цьому горезвісна майнова та соціальна нерівність посилиться. Але ця обставина на нинішньому порядку денному влади (втім, як і на порядку денному дебатів Всесвіт­нього економічного форуму) значиться хіба що в розділі «інше». Тобто начебто і проблема, про яку не можна мовчати, але думати над її розв’язанням усерйоз не хочеться. Хоча рано чи пізно все одно доведеться.