Аграрна реформа: чому так відбувається?

«Горе - думается мне - тому граду, в котором и улица, и кабаки безнужно скулят о том, что собственность священна! Наверное, в граде сем имеет произойти неслыханнейшее воровство».

М.Салтиков-Щедрін

Основними і найбільш чітко виявленими результатами аграрних перетворень в Україні останнього десятиліття є перехід земельних ресурсів країни у власність великої буржуазії, формування потужних і надпотужних аграрних латифундій, швидке відмирання українського села як виробничої і соціокультурної структури.

Прийнята стратегія аграрних реформ визначається, мабуть, загальною глобалізацією світової економіки. У ній не залишається місця ні патріархальним формам господарської діяльності, ні пов’язаному із ними сільському способу життя. Разом з тим є підстави припускати наявність певної історичної зумовленості таких змін, притаманних саме для України.

Найбільш характерними для нинішнього часу є колосальні масштаби тіньової приватизації землі переважно напівкримінального, а часто й кримінального характеру. Законодавча і виконавча влада (парламент, президенти країни та їхні адміністрації, Кабінет міністрів, прокуратура, судові органі, СБУ, МВС) спокійно спостерігають за цією незаконною діяльністю, і, цілком імовірно, що багато хто з них у ній бере участь.

Нині вищі ешелони влади в Україні - це своєрідний клуб багатих і дуже багатих. Зараз ні заощадження на банківських рахунках, ні інвестування в розвиток промисловості, сільського господарства, сфери послуг та інше не гарантують збереження капіталу. Один з найнадійніших способів його вкладення - скуповування нерухомості і насамперед землі. Сюди капітал спрямовує свої інтереси й зусилля, незалежно від того, якій гілці влади він належить. Тому боротися з тіньовою приватизацією землі нікому. Усі владні структури прямо або опосередковано в цих процесах задіяні.

Сформувалася велика верства земельних спекулянтів з власними юридичними службами, що міцно зрослася з державною, законодавчою і виконавчою владою. Сформувалася земельна мафія.

Перехід земель сільськогосподарського призначення у власність міських жителів стимулюється правом спадкування паю. За останні півтора десятиліття пішли з життя багато пенсіонерів, яким земельні та майнові паї було виділено у власність. При­родно, ця власність перейшла до їхніх спадкоємців, які проживають у містах і з сільсь­ким господарством жодним чином не пов’язані. Ці міські землевласники становлять значний контингент власників земельних і майнових паїв, готових продати їх кожному, хто побажає їх придбати. Легко розстаються з паями нинішні пенсіонери та сільські люмпени.

Набуло поширення і таке явище, як сільське «рейдерство», за рахунок скуповування майнових паїв та усунення в результаті цього керівної ланки господарств, що закінчується розпродажем майна, худоби і повним руйнуванням сільськогосподарських підприємств. Більшість нових власників не бажають займатися тваринництвом як складною галуззю, що потребує чималих капіталовкладень, наявності численних кваліфікованих працівників, ведення складної племінної роботи й ветеринарного контролю, галузі кормовиробництва тощо.

Захоплені в результаті рейдерських атак господарства орієнтуються переважно на виробництво зерна і насіння олійних культур. Купується нова техніка та освоюються працезберігаючі технології обробки польових культур.

У результаті такої переорієнтації господарської діяльності та зміни технологій робочі місця в нових хазяїв одержують у найкращому разі п’ять відсотків з числа колись працюючих. Прово­кується масове безробіття, яке в сільській місцевості перетворилося на серйозну проблему. При цьому сільські жителі втрачають елементарну соціальну підтримку, яку в минулому традиційно надавало їм керівництво колгоспів і радгоспів. Таким чином, руйнується «симбіоз» великого аграрного підприємства та жителів сіл, який склався за десятиліття, звичний уклад життя в сільських громадах.

При цьому фонди на утримання сільських безробітних формуються з державного бюд­жету, тобто із коштів платників податків. Прибуток, а в найближчому майбутньому - і земля, земельна рента - багатим, а народу - утримання сільських безробітних.

У результаті цих процесів, викликаних аграрною реформою, зароджується аграрний латифундизм, з’являються нові поміщики. Сільським господарством вони безпосередньо не займаються. Для цього наймаються менеджери. Господарі володіють бізнесом у більш прибуткових і менш ризикованих сферах діяльності. Ними можуть бути і депутати Верховної Ради, і великі державні чиновники, і банкіри. У селах, як правило, мало хто знає особистості нових хазяїв. Вони ховаються за складними назвами юридичних власників.

На відміну від поміщиків минулих епох, вони не мають у селах маєтків і не проживають у них навіть тимчасово. У праці селян, соціальному й культурному розвитку села, сприятливій екології аграрних територій вони не зацікавлені. Землю вони сприймають як виробничий ресурс або об’єкт спекуляцій, а село і його жителів - як зайвий елемент, наявність якого на території призводить до підвищення витрат на охорону врожаю і матеріальних цінностей.

В останні роки позначилося нове явище. Як поміщики на землях України, з’явилися громадяни західних країн: поляки, серби, австрійці, німці, голландці та ін. Загальна стратегія їхньої діяльності мало відрізняється від вітчизняних представників цього ж стану. Але західні європейці мають низку переваг. Для сільськогосподарської діяльності на наших територіях вони одержують дешеві кредити у своїх країнах, а прибуток, звичайно, вивозять за кордон.

Обмежені земельні ресурси й жорстке природоохоронне та соціальне законодавство в Захід­ній Європі зумовлюють значну привабливість земель України для вкладення іноземного капіталу. Аграрна реформа дозволяє нині скромному голландському або німецькому фермеру з наділом на його батьківщині, який ледь перевищує десять гектарів, одержавши у своїй країні дешеві кредити, відразу стати в Ук­раїні латифундистом, поміщиком із тисячами гектарів найкращої в Європі землі.

Те, що в минулому було неможливо здійснити шляхом крово­пролитних війн, сьогодні досягається в мирній тиші банківських і урядових кабінетів.

Зовсім нескладно уявити собі, як розвиватимуться події після зняття мораторію на торгівлю землею сільськогосподарського призначення в умовах уже очевидного усунення держави від вирішення складних питань аграрної економіки та соціальної політики. Узагальнений сценарій може бути тільки таким.

1. Масове скуповування земельних і майнових паїв. Захоп­лення земель великим вітчизняним та іноземним капіталом.

2. Перепрофілювання господарської діяльності з переходом на працезберігаючі малолюдні технології.

3. Подальше зростання сільського безробіття, деградація сіл і сільських територій.

4. Різке погіршення екологічної ситуації в сільській місцевості.

На початку реформ нас переконували, що ринок поліпшить господарську й соціальну ситуацію в країні. Продовжують повторювати це і нині. Але нас за цей час залишилося вже не 52, а 46 мільйонів. При цьому остання цифра викликає сумніви, як і всі офіційні демографічні дані та прогнози.

Якщо оцінювати проведену аграрну реформу як рух у бік Єв­ропи, то це не відповідає заявленим її цілям. Рух, звичайно, відбувається, але у бік латиноамери­канської моделі аграрного латифундизму.

Виходячи з наявного досвіду приватизації початку 90-х років, можна з достатньою впевненістю стверджувати, що через десять років після зняття мораторію на торгівлю землею сільськогосподарського призначення вся вона опиниться у володінні не більш як десятка родин. Відомих в минулому земельних магнатів - Потоцьких, Браницьких, Уру­сових, Лопухіних та інших годі буде й порівнювати з новими «князями».

Незгодних - переконливо попросять, занадто норовливих - приборкають, а можливо, знищать фізично, як це було в проце­сі приватизації промислових підприємств у Донбасі й не тільки.

Нас очікують непрості часи. За володіння землею боротимуться більш жорстоко й безкомпромісно, ніж це було в інших галузях народного господарства. Чому так відбувається?

У цьому випадку важливо встановити причини процесів, які відбуваються в аграрному секторі України. Спрямованість реформи, очевидно, змінити дуже складно.

У сучасному етапі аграрного реформування виявляються знайомі риси періоду абсолютизму, кріпосництва, більшовицького деспотизму щодо методів, форм і цілей. Аграрна історія нашої країни, аж до нинішнього часу, формувалася в такий спосіб, що кріпосницька поведінка міста стосовно селянства складалася як безперервний процес. У ньому свідки й учасники останніх років кріпосництва могли на схилі віку стати свідками повторного покріпачення селян більшовицькою владою. Історична па­м’ять реальної феодально-кріпосницької епохи ще не повністю розчинилася в часі. Подібним чином історичний «місток» через колективізацію було перекинуто у нинішній час, а пам’ять про початки вільного фермерства й нормального буржуазного реформування була у свідомості на­роду дуже жорстоко витравлена в період розкуркулювання шляхом фізичного знищення її носіїв.

Далеке й не дуже далеке історичне минуле продовжує тяжіти над сьогоденням країни. Саме тому дворянські маєтки породили колгоспи й радгоспи, а останні нині плавно переходять у латифундії міської буржуазії. Але особливістю сучасного періоду є те, що вже йдеться не про чергове покріпачення селян, а про їхнє повне усунення з історичної арени.

Досить характерними, такими, які відображають кріпосницько-більшовицьку ментальність нашої управлінської еліти, є методи здійснення реформи. Вони буквально повторюють імперську й більшовицьку методології. Сучасне гасло «земля - селянам» шляхом зрівнялівського паювання відповідає аналогічному гаслу 1917 року не тільки за формою, а й по суті. Він є таким само великомасштабним обманом, як і його більшовицький аналог, але більш витонченим і цинічним. Цілком свідомо і розважливо землею по-зрівня­лівсь­кому наділено жителів сіл, які можуть її тільки продавати за цілковитої відсутності в селах тих, хто може її купити.

Досить згадати, як землю відомим декретом подарував селянам В.Ленін. До чого це призвело, нам відомо. Спочатку селяни, озброєні на фронтах Першої світової війни, буквально змели царський режим, Тимчасовий уряд і розчистили більшовикам шлях до влади. Пізніше за цей «подарунок» селянство заплатило колективізацією і голодною смертю.

Свідками подібних подій довелося стати і нам: селянам знову «подарували» землю. Чим це завершиться? Можливо, новою соціальною катастрофою, як і попередня.

Судячи з останніх подій, результатом чергового «подарунка» буде цілковите знеземелення селян, перехід їхньої земельної власності в руки буржуазії, формування аграрних латифундій, позбавлення селян місця докладання праці, а потім і проживання.

Аграрна історія має властивість повторюватися, на жаль, з незмінними негативними результатами, тому що незмінними вже багато століть залишаються нерівноправні відносини міста і села.

Методика проведення нинішньої аграрної реформи з допомогою указів президента також цілком відповідає феодально-більшовицьким принципам. Вони надзвичайно нагадують рескрипти імператорів або постанови Політбюро ЦК КПРС. У подіб­ному ж порядку ці укази реалізо­вувалися й реалізуються через васальну вертикаль обласних і районних адміністрацій президента, як колись - через монархічну або партійну управлінську вертикаль.

Склалося так, що при задекларованому демократичному устрої найважливіший для сільсь­кого населення і всієї держави глобальний захід - аграрна реформа, втілювався в життя келійно, практично без участі парламенту. При цьому ніхто навіть не спробував поцікавитися думкою сільського населення країни.

Таким чином, якщо говорити про справжні цілі аграрної реформи, то вони вже позначилися досить чітко, свідомо чи мимоволі сприяють формуванню аграрного латифундизму за рахунок швидкої скупки за мінімальними цінами земель, нібито подарованих селянам.

У цивілізованих країнах держава і місто є заступниками, партнерами виробників сільськогосподарської продукції. В Україні ж вони так само традиційно виступають як корпоративний феодал.

Одержавши абсолютну більшість у законодавчій і виконавчій владі, місто формує аграрну політику виключно на свою користь, перетворивши село на свій сировинний придаток, своєрідну внутрішню колонію.

Місто ще не усвідомило, які хисткі його позиції в цьому світі, наскільки воно уразливе щодо техногенних, фінансових катаст­роф, цін на енергоносії у собівартості продуктів харчування, епідемій, проблем міських відходів тощо. Воно не розуміє, що із села воно не тільки одержує продукти харчування і сировину для про­мисловості, а й поповнює своє населення за рахунок сільського.

Цілком очевидно, що в зруйнованих бездумним аграрним реформуванням селах їхні збіднілі, пригноблені морально і без належної освіти, за сучасними мірками, сільські пролетарі не стануть бажаним, необхідним і чисельно достатнім для міст Украї­ни джерелом поповнення робочої сили та населення загалом. Незабаром країні доведеться залучати населення ззовні не тільки в міста, а й на спустілі сільсь­кі території.

Приміром, урбанізовані країни Західної Європи, США, Канада вже не можуть розвиватися без демографічного «допінгу» і, крім позитивних результатів, одержують чимало складних негативних проблем.

Особливе занепокоєння має викликати масова еміграція жінок у Західну Європу, країни Середземномор’я і не тільки. З окремих великих сіл Івано-Франківської та Львівської областей у пошуках роботи і кращого життя виїхало до 250 тисяч і більше остарбайтерів жіночої статі, в основному молоді, активні, сильні жінки дітородного віку. У селах залишилися чоловіки, які спиваються, недоглянуті діти та старі. Характерно, що мало хто з тих, хто виїхав, має бажання повертатися назад. Демографічна й соціальна катастрофа в таких регіонах неминуча.

Можна сподіватися, що в Україні згодом сформується ефективна, відповідальна влада, яка відстоюватиме національні інтереси, і країна одержить свій шанс для розвитку, але без трудового потенціалу села досягти цього буде дуже складно. На наявній базі природних і геологічних ресурсів розвиток можливий, але це буде вже зовсім інший соціум, інша нація, а земля українському народу не належатиме.

Заслуговує на увагу аграрна політика європейських країн «ста­рого» капіталізму: Німеч­чини, Франції, Австрії, Швей­царії, Швеції. Там основу досить потужного аграрного сектора формують відносно дрібні, за нашими масштабами, фермерські господарства. Безумовно, в перелічених державах відбувається постійне збільшення площі земле­користування окремих ферм. Наприклад, за всю повоєнну історію середній розмір ферми в Німеччині збільшився з 8-10 до 50-60 га.

Ніхто не засумнівається, що тамтешня буржуазія змогла б та, очевидно, бажала б скупити всі землі сільськогосподарського призначення і організувати на цій території надприбуткові аграрні холдинги. Але їй (буржуазії) зробити це ніхто не дозволить. У цих країнах розуміють, що в такому разі земля опиниться у володінні транснаціональних корпорацій, а території країн фактично денаціоналізуються. Селянству на них місця не знайдеться.

Це варто було б розуміти нашим реформаторам.

Очевидно, треба здійснювати більш зважену, розумну аграрну політику, вихідна позиція якої передбачає, що аграрна реформа - це не так економічний, як соціальний захід, що викликає потужні збурення в соціальній сфері країни. Ігри в аграрні реформи кабінетного, тим більше зарубіжного походження з приватизацією землі міським капіталом за численного поки ще сільського населення надзвичайно небезпечні з соціального, демографічного, екологічного, політичного погляду, що в остаточному підсумку негативно позначиться на економіці країни, її демографічному стані, екології та культурі.

Складається враження, що в динаміці аграрних перетворень в Україні діє своєрідна матриця, яка вже протягом кількох століть відтворює феодалізм у різних його формах. Щоб звернути з прокладеної попередниками історичної колії, потрібні передусім розуміння і прогнозування процесів, які тільки-но намітилися та які, на наш погляд, небезпечні для української державності, і, звичайно ж, політична воля.

Про те, як треба реформувати аграрну сферу України, можна писати багато, а можна викласти коротко, двома словами - з допомогою кооперації.

Світовий досвід свідчить, що, приступаючи до реформування сільськогосподарської галузі, в сучасних умовах слід враховувати низку основних принципів. Головний із них - первинність соціальних та екологічних факторів стосовно економічного.

Як основні стандарти аграрної політики в країнах так званого золотого мільярда в послідовності, що відповідає їхній пріоритетності, прийнято такі:

- рівність доходів на душу сільського і міського жителя;

- природне середовище, якість і стабільність родючості грунтів, водних ресурсів, повітря;

- соціальна структура аграрних співтовариств, переваги й вади сільського способу життя;

- продуктивність праці та економічна ефективність виробництва;

- кількість, якість, розмаїтість і вартість кінцевого продукту - їжі.

Світова аграрна політика на перше місце ставить соціальні й екологічні проблеми. Питання продуктивності праці, виробництва продуктів харчування як простіші в вирішенні відходять на другий план.

При здійсненні аграрної реформи слід також враховувати поліфункціональність сільського населення країни і сільських територій.

1. Сільське населення закріп­лює за державою її територію. У сучасному перенаселеному світі вільні, занедбані землі тим чи іншим способом освоюють інші народи і держави.

2. Сільські території зберігають типові національні ландшафти, на них формуються водні ресурси країни, їхні кількісні та якісні показники значною мірою визначають якість повітря.

3. На сільсь­ких територіях зо­серед­жено ос­нов­ні рекреаційні ресурси країни.

4. Тільки через управління структурою агроландшафтів можна пом’як­шити не­гативну дію кліматичних і погодних ано­-малій.

5. Сільське на­селення зберігає національну мову і культуру, архетип нації. Су­часні міста загалом космополітичні.

6. Сільські території є основ­ним джерелом попов­нення міського населення, зростання і розвитку міст. Вони делегують у міста найбільш активну, талановиту частину свого населення.

Очевидно, цим не вичерпуються всі функції й сільського населення, і сільських територій, але їх досить для того, щоб зрозуміти таке: реформа, спрямована на руйнування господарської та соціальної інфраструктури сіл, еміграцію сільського населення за кордон, розвиток аграрного латифундизму й міського буржуазного землеволодіння, є антидержавною та антинародною.

Історичний досвід переконує, що у разі правильного визначення цілей і методів проведення аграрних реформ їхні позитивні результати виявляються через невеликий проміжок часу. У нашому випадку ми є свідками тривалого розвалу сільськогосподарської галузі та формування різко негативних процесів у соціально-культурній сфері сільської місцевості і країни загалом. Треба чесно визнати помилковість обраного курсу. Одним із сумних підсумків є якісне «зношення» людського капіталу, занепад духу, надій, втрата перспектив, різка депопуляція в сільській місцевості.

Концепцію аграрного реформування слід повністю переглянути, розробити зовсім іншу ідеологію та стратегію аграрного реформування.

Варто визнати, що в сучасній аграрній реформі відсутній сільський трудівник як суб’єкт і об’єкт реформування, і сама територія зокрема.

У сформованих умовах ліпше не затівати реформ згори. Вони, як доводить досвід, небезпечні для народу і держави в цілому. Потрібно створювати належні умови, щоб сільськогосподарська галузь сама пристосовувалася до ринкових умов. Дер­жавній владі треба лише стимулювати позитивні явища, жорст­ко обмежувати розвиток негативних, небезпечних для народу і держави соціальних, екологічних, економічних явищ і процесів.

Нижче викладемо наше су­б’єктивне бачення можливого виходу зі сформованої кризової ситуації.

1. Провести найдетальнішу інвентаризацію сільськогосподарських земель наземними і космічними засобами з юридичним, правовим супроводом. Виявити всіх справжніх, а не підставних власників земельних ресурсів. Повернути державі й сільським громадам численні самозахоплення.

2. Не менше як на десять років установити мораторій на торгівлю землею сільськогосподарського призначення, щоб грунтовно розібратися з напрямком і структурою аграрних перетворень. Заяви окремих економістів про потребу ринкового обігу землі з метою іпотечного кредитування виробництва непереконливі через низьку прибутковість і високий ризик аграрного виробництва, відповідно, низьку ціну землі та невеликі суми застави, що не забезпечують фінансування господарської діяльності. Спекуля­тивні ціни на земельні ділянки поблизу Києва й інших великих міст не відображають діючих економічних законів формування ціни на землю сільськогосподарського використання.

3. Розробити не так програму розвитку виробництва, як концепцію розвитку територіальних громад, і починати слід із соціальних, а не з виробничих факторів.

4. Внести зміни у процес формування бюджетів усіх рівнів. Бюджет сільських громад і сільськогосподарських підприємств має формуватися знизу. Податок із землі повинен бути основною складовою сільського бюджету. Сільським громадам слід знати, що вони житимуть в основному за рахунок земель, на яких вони розташовані. Податок має бути збільшено принаймні удесятеро, щоб земля не залишалася без господаря. Через земельний податок можуть організовуватися різні соціальні фонди. Земельний податок може стати основою вдосконалення технологій, поліпшення якості земельних угідь, здійснення екологічних програм в агроландшафтах.

5. Обмежити або заборонити рух паїв на 10-15 років.

6. Вивчити й реалізувати можливість передачі паїв державним фондам за певні пільги, наприклад, Пенсійному фонду, оскільки більшість власників паїв становлять пенсіонери і люди передпенсійного віку. Пенсійний фонд може виплачувати власникам паїв певні суми, а землю передавати на погоджених умовах у користування територіальним громадам у формі цілісних комплексів.

7. Установити адміністративну відповідальність за стан і використання сільськогосподарських угідь. За використання землі не несуть відповідальності ні сільські ради, ні самі власники паїв, ні вся аграрна й неаграрна управлінська вертикаль. Кон­цепція недоторканності приватної власності прийнята в карикатурній формі, якої немає ніде у світі.

8. Зобов’язати місцеві адміністрації формувати постійних землекористувачів. При цьому заборонити землеволодіння юридичних осіб і законодавчо обмежити концентрацію земельних угідь в одних руках. Норми можуть мати значні територіальні розходження.

9. Організувати максимальну переробку сільськогосподарської продукції на місці виробництва, що забезпечить сприятливу структуризацію аграрного соціуму, оптимальні за часом зайнятості та спектром професій, а також рівнем доходів, віковим і гендерним складом трудові ресурси сільських громад. Дуже важлива можливість використовувати продукти переробки на місцях як корми, добрива, енергетичні матеріали тощо. Місцева сільська промисловість здавна існувала в селах і була цілеспрямовано знищена в процесі колективізації, що пізніше зумовило перетворення села на сировинний придаток міста.

10. Усі відносини з державою сільськогосподарський виробник має здійснювати через єдиний податок на землю, через місцеве самоврядування. Сільсько­госпо­дарського виробника варто звільнити від прямих контактів із контролюючими та наглядовими органами. Єдине його завдання - сплатити податок, а всі відносини з владою та її структурами вибудовуються через органи місцевого самоврядування. Усі ці питання мають вирішуватися на місці, а не в місті, в інспекціях, банках, статуправліннях тощо.

11. Залучити на сільські території інші виробництва, встановивши податкові та інші преференції, щоб село було людним, повнокровним. Якщо село буде тільки виробником сировини, виробничою діяльністю в ньому за сучасного рівня агротехнологій займатиметься дуже малий відсоток працездатного населення. У таких умовах село як соціально-культурний феномен приречене на загибель. Європейський рівень і характер урбанізації не є позитивним прикладом та єдиним шляхом розвитку країни, принаймні на найближчу перспективу.

12. На державному рівні слід визначитися із зональною і по адміністративних одиницях спеціалізацією виробництва, потрібними обсягами, якістю, відносно стабільними цінами. Сформувати центральний орган із регіональними відділеннями вивчення внутрішніх і зовнішнього аграрних ринків на кшталт функціонуючого багато років у сусідній Польщі Агентства аграрного ринку.

13. Перетворити сільські поселення на сучасні агропромислові структури, які забезпечують диверсифіковану зайнятість населення, наявність соціальної інфраструктури.

Слід чесно визнати, що в державі Україна аграрна політика відсутня. Мається на увазі аграрна політика як стратегія управління соціоприродними системами з їхніми соціальними, екологічними, економічними складовими. Нині ми знову перебуваємо в процесі формування соціального середовища надзвичайно високого рівня конфліктності, при явній загрозі відмирання сільського соціуму як історично сформованого соціально-культурного і виробничого феномена.

Нам цілеспрямовано нав’я­зують віру в те, що варто тільки вдосконалити законодавство - і землю сільськогосподарського призначення можна пускати у вільний продаж. Це в країні зі сформованою кланово-олігархічною економікою, у країні, яка лідирує у світі за ступенем корумпованості, у країні, в якій жодних писаних законів, зокрема Конституції, не дотримуються.

Не будіть лихо, поки тихо. Наслідки можуть бути непередбачуваними.