Звуки «мю». Окільцьовані мюзиклом: Король-лев і хобіт Фродо на батьківщині Шекспіра

В Американській енциклопедії про мюзикл сказано: сценічна, кіно- або телепостановка, яка використовує пісні в популярному стилі та діалоги, щоб розповісти історію або продемонструвати таланти виконавців. В суперечках українських мудреців про цей жанр і про те, чи приживеться він, нарешті, на вітчизняному грунті (досі якось не прижився), це формулювання — ключовий аргумент на користь саме жанру. Дуже успішного жанру. І мюзиклова панорама в Лондоні, на Вест-Енді (конкуренті мюзиклу бродвейського!) дозволяє уважніше роздивитися музичні історії та дарування їхніх творців — у звуці, в кольорі й… з різних ракурсів. Оскільки в полі зору — «Знедолені», «Король-лев», «Володар кілець» (останній, до речі, зовсім недавно з тріском провалився).

Кажуть, на Бродвеї кількість мюзиклів в афіші сягає 40. В Лондоні їх приблизно вдвічі менше. Ось тільки найвідоміші назви — «Привид опери» (по всьому світі він заробив уже п’ять мільярдів доларів), «Йосиф і його дивовижний різнобарвний плащ сновидінь» (теж занесений до Книги рекордів Гіннесса) — обидва Ендрю Ллойда Веббера. Інші — різних років народження та різних авторів: Daddy Cool (римейк «Ромео і Джульєтти» під хіти Boney M), Mamma mia (заснований на піснях АВВА) та We will rock you за мотивами композицій Queen, а ще «Брати по крові» та «Брудні танці», «Скрипаль на даху» та «Чикаго», «Звуки музики» та «Мері Поппінс», «Біллі Еліот» і «Нечисть», «Знедолені», «Король-лев» і «Володар кілець». Квитки на мюзикли дуже дорогі. Але останні три спектаклі вдалося подивитися і мені.

* * *

«Знедолені» Клода Мішеля Шонберга за романом В.Гюго — мюзикл- довгожитель. Поставлений у 1980 р. в Парижі, він завдяки продюсерові Камерону Макінтошу (нині власнику семи театрів Вест-Енду) дістав прописку в 29 країнах світу, зокрема й Великобританії. Хоча, здавалося б, яке діло англійцям до паризьких гаврошів (вони навіть французьку літературу недолюблюють). Проте оригінальне лібрето Алана Бубліля було успішно перероблене режисерами-постановниками Тревором Нанном і Джоном Кейдом з допомогою автора нових текстів Герберта Кретцмера. І в такому дивному сполученні (революційний сюжет на сцені Queen’s Theatre) мюзикл побачив світло рампи в 1985 році.

Незважаючи на участь у постановці такого визнаного метра театральної режисури, як Т.Нанн, багаторічний художній директор Королівського Шекспірівського товариства, спектакль «Знедолені» нагадує фільм. Той самий монтажний спосіб зіставлення сцен (історично розтягнених на два десятиліття першої половини XIX століття) і навіть кіноекран, на який проектуються титри (щоб не переплутати час і місце подій).

Але все або майже все вирішила музика. Не випадково мелодії «Знедолених» звучали і на відкритті чемпіонату світу з футболу 1996 року, і в олімпійській церемонії (Сідней, 2000 р.), і під час виборчої кампанії Б.Клінтона в 1992 р.

У більшості учасників «Знедолених» не просто ролі, а справжні співочі партії. Найскладніші вони в Жана Вальжана (Дж. Овен-Джонс має повнозвучний і виразний тенор) і в Козетти (Клер-Марі Хол проспівала свою зворушливу пісеньку, заслуживши бурю овацій).

При відносно невеликій сцені Queen’s Theatre й відповідному складі трупи (приблизно 25 артистів виходять на поворотне коло, створюючи ілюзію масових і навіть батальних сцен) Т.Нанн і сценограф Дж.Нап’єр домагаються чудових видовищних ефектів. Одна з найкращих — сцена на барикаді, котра повертається і передньою і тильною стороною до глядача. Світлові та звукові ефекти — симфонія справжнього бою. Хрестоматійно знайома сцена — Гаврош збирає патрони для повстанців у торбах вбитих солдатів і кидає виклик смерті, — має вигляд епізоду документальної хроніки.

* * *

На жаль, я не належу до шанувальників Джона Роналда Рейела Толкієна, які називають себе толкієністами, а деякі — з похвальною самоіронією — толкінутими. Світ «Володаря кілець», із усіма подробицями його історії, географії та «ельфської» мови вигаданих жителів Середзем’я, здається мені раціональним і маловигадливим, незважаючи на багатьох фантастичних персонажів. Деякі тлумачі «Кільця» трактують його як ерзац-замінник традиційних релігійних символів, що видається надто вже блюзнірським. До того ж у романі немає гумору, на відміну, скажімо, від світу «Аліси» Керролла, який спокусив читача поглянути на світ в інших вимірах. Незрозуміло, на кого розраховані твори Толкієна. Для дітей вони занадто багатозначні, для дорослих недостатньо захоплюючі. Знаю, що толкієністи стануть заперечувати проти цих доказів, але навряд чи посперечаються з думкою, що мюзикл за бестселером «Володар кілець» точно не склався. А роман же цілком можна вважати прародичем фентезі, одного із найбільш затребуваних жанрів останніх десятиліть у літературі та мистецтві.

Цей спектакль для Вест-Енду — досить свіжий проект, прем’єра в Англії відбулася в червні 2007 р. Але мав рацію рецензент, написавши, що не можна гарантувати успіх мюзиклу простим вкачуванням грошей. А це не багато не мало — понад 8 млн. фунтів. Після більш ніж прохолодного прийому мюзиклу в Канаді продюсери домоглися того, що англійські газети півтора місяця нічого не писали про їхнє дітище. Зате потім дістали сповна — тільки ледачий не лаяв цей проект. І є за що.

Музику написали індійський композитор Алла Раха Рахман (відомий за співробітництвом з Е.-Л. Веббером у мюзиклі «Сни Бомбея») і фінська фольклорна група «Варттіна», аранжувальником став Крістофер Найтінгел, який і до загальної композиції явно руки доклав. Річ у тім, що як для мюзиклу вокальних номерів у цьому спектаклі не вистачає, і тому в ньому часто використовується ілюстративний звуковий фон — типові для кіно саундтреки. Фіни (як виявляється, Толкієн любив образи «Калевали») досягли успіху в написанні моторних танцювальних пісеньок і фольклорних наспівів, як в ірландському танцювальному шоу Майкла Флетлі. «Варттіне» належать музичні теми, пов’язані з зеленим світом симпатичних хобітів (зеленими кучерявими заростями вкриті сценічний портал і близька до нього частина глядацької зали).

Команда хореографа Петера Дерлінга дуже хвацько рухається, показуючи то прийоми східних єдиноборств, то атлетичний танець, схожий на змагання суперників в американському фільмі «Сім наречених для семи братів». Зображуючи загрозу чорних вершників (мисливців за кільцем), артисти танцювально-пластичної групи підскакують на пружинних ходулях. На гігантських ходулях представлені люди-дерева. Люті, огидні монстри-орки бігають по глядацькій залі, викликаючи там веселу паніку. Відповідно до циркових законів видовищності, простір заповнюють повітряні гімнасти, акробати.

З другого боку, абсолютна більшість епічних героїв, таких як Гендальф, статичні та пафосні. Далеко не всі вшановані навіть власними музичними темами. Та й звідкіля їм узятися — герої схожі один на одного своєю позірною загадковістю — от і «солюють» за них у спектаклі блукаючі вогники, вітродуви та лазери в супроводі саундтреків. А закулісний голос коментує події, затягуючи й без того млявий розвиток інтриги.

У технічну розробку мюзиклу недарма було вкладено основну частину грошей (дизайнер Роб Хауелл). В старого королівського театру Друрі Лейн з’явилися небачені можливості. Пластичний мотив Кільця задає рішення трансформації сцени — вона ділиться на кілька сегментів-площадок, які змінюють висоту та конфігурацію. Кожна з них окремо й обертове кільце сцени в цілому створюють враження руху, потоку, виру. У фіналі утвориться кратер вулкана — звідти Кільце влади з’явилося на світ, туди й повертається. І це вже диктує театральна природа спектаклю, спираючись на таємницю магічного походження символіки Толкієна.

Колись автор «Володаря кілець» відмовився від пропозиції переробити свій роман на мультиплікаційний варіант (такий фільм все ж з’явився після його смерті). Думаю, що він лишився б незадоволеним і фінсько-індійською адаптацією, яка в новому жанрі вийшла чимось на кшталт музичного Середзем’я — середньоарифметичним результатом досягнень сучасної естради з нальотом екзотики та використанням модних видовищних технологій.

* * *

Навіть на прикладах кількох мюзиклів на сценах Вест-Енду (вони досить типові у своєму жанрі) можна зрозуміти закономірності створення та прокату цього відносно нового театрального продукту. По-перше, головною ланкою в антрепризі стає, природно, продюсер, який бере на себе тягар відповідальності за успіх або провал проекту. Саме він вирішує, наскільки довгостроковим може бути прокат нового (або старого) дітища музичного театру за назвою мюзикл, наскільки актуальна та цікава глядачам оповідана в ньому історія. Про те, що їх диктують літературні бестселери та шедеври драматургії, навіть мови немає. Мюзикл може бути і театральною фантазією, і соціальною мелодрамою і частково окупувати територію суміжних мистецтв (фентезі, наприклад). Але, з другого боку, як віднести при цьому мюзикл до індустрії розваг, якщо є в ньому і зміст, і прагнення повчати, розважаючи? Можливо, в цій формулі й закладена природа мюзиклу як видовища. Чи перетворюється він при цьому на комікс, їжу швидкого приготування з музичними приправами — питання спірне. Це залежить від смаку постановників і потреб глядача, спроможного викласти за квиток від двадцяти до ста фунтів.

До речі…

Цікава деталь: жоден лондонський мюзикл сьогодні не стає бенефісом яскравої артистичної особистості. Талановитих артистів чимало, а зірок, подібних Лайзі Минеллі або Барбрі Стрейзанд, немає сьогодні й на Бродвеї. Тому ставку роблять не на ім’я, а на техніку видовища — хто перехизується в суперництві з кіно, відео, поп-концертами — всі зірки естрадної музики мігрували на стадіони, звідки викачувати гроші набагато легше.