Зірки стають ближче. Агілера, Рамазотті, Deep Purple, Pink Floyd, Queen, Гейнор… Мадонна на закуску?

Київ — місто контрастів. На одному перехресті — просять шматок хліба, благають підвищити зарплату, заклинають зменшити вартість комунальних послуг і «заморозити» ціни на проїзд у метро. А на іншому перехресті (в районі вулиці Червоноармійської) — блиск і ожиріння буржуазії: багата публіка без хрускоту збирається «заковтнути» цієї осені дуже дорогих зірок зі світового гастрольного ринку.

У зв’язку з цими «тектонічними зсувами» уже встановлений рекорд нинішнього сезону. За престижний квиток на прийдешній vip-концерт (визначення ж бо яке: «vip» — начебто тільки для «білих», а всі решта негри) поп-співачки Агілери наші «просять» близько 9500 гривень.

Це, безперечно, цікавий рекорд. Це дев’ять зарплат нашої вчительки, дев’ять зарплат лікаря. Це 18 майбутніх стипендій українського студента (якщо Ю.Тимошенко виправдає сподівання).

Таких радісних цін на «прекрасне», здається, раніше не виникало в мирній творчій лабораторії улюбленої країни... І, сподіваюся, на Банковій уже підготували найвищий указ про присвоєння Агілері звання «народної артистки України» — за рекорд у квитковому господарстві?

Тільки чого вже там? З урахуванням інфляції і з урахуванням того, що Київ за останні рік-два-три перетворився на потворний ерзац європейської столиці (варто бодай на афіші та ціни на нерухомість подивитися), дивуватися і не доводиться.

Можна лише порівнювати.

Навряд чи такі квиткові розклади зустрінеш у тому ж Будапешті. Або в тій же Празі. Або навіть у місті Парижі (за дві години щастя послухати Агілеру на Заході в якомусь концертному залі — близько півтори тисячі євро?). І хіба доморослі продюсери шукають якого-небудь горілочного спонсора під заповітну зірку, аби збити ціновий розгуляй?

Київ — справді місто контрастів. І ще первинного накопичення капіталу. А отже, капіталу дикого. Тож про який ціновий «гуманізм» у цьому ситуативному випадку можна говорити? Тому замовкаю!

Тим більше що на співучий товар тут є покупець.
Палац «Україна» під художнім керівництвом М.Мозгового не пустує, а збагачується (правда, через старий інтер’єр це не відразу зауважиш).

А новий дріжджовий прошарок попсових споживачів тріумфально щасливий. Оскільки доторкнувся до чергової імпортної дорожнечі (і їм байдуже, за скільки доторкатися).

Коли ще п’ятирічку тому афіші — фасади Києва рясніли кітчевими фізіономіями виключно російських поп-стар, то... Тепер — їх ніби дустом витравили!

А, власне, де цієї осені І.Аллегрова — з її міжсезонними жіночими голосіннями за молодшим лейтенантом і судженим-застуженим?

Де народна «зайка» України — із декадою карнавальної непристойності?

Де невгамовна «пташка» Боря — що цьому великому танцюристові тепер заважає розхитувати основи духовності?

Усі пішли в корпоратив — від безвиході та конкурентонеспроможності!

Таки йшла-йшла — і нібито «пішла» із концертної естради сама бадьора Примадонна. Оскільки навіть їй із теперішніми гонорарами заморських «астероїдів» змагатися не під силу. Гонорар Алли (колись рекордний) у доволі цікаві для її творчості періоди початку нульових років максимум становив (за концерт у Києві) — близько 50 тис. доларів. Тепер одвічна наречена Русі тільки за півгодини виступу перед семирічною донькою олігарха бере 100 тис. у.о. А у Києві — на її місці — здавалося б «списана» у запас Глорія Гейнор вимагає за двогодинне шоу без декорацій аж 350 тис. у.о. (так стверджують ЗМІ). Хоча й нігтя не варта артистизму АБ.

Pink Floyd, Deep Purple, Гейнор, старий-новий Queen, Агілера, Рамазотті (він співатиме 15 жовтня в «Україні», і, зважаючи на все, очікується найшикарнійший концерт сезону), по суті, знаменують сьогодні якийсь новий переділ українського шоу-ринку. Старі ділки трохи відійшли убік. Вичікують, певне. А на арену виходять «силачі» нові — відірваний поріст, якому раз плюнути — інвестувати, два плюнути — прокатати супердорогих зірок. Їм що труби продавати — що ляльок, які співають... А чи не однаково?

Цей бізнес — уже без сентиментів і без творчих «кредо». Це бізнес заради бізнесу. Які, до біса, «творчі плани»? Ану ж бо, доставити нам завтра на вечерю Мадонну з овочами — негайно!

За іміджевою ознакою Україна від цього «переділу», безумовно, у виграші. Тому що ці древні і молоді артисти ще п’ять років тому навряд чи здогадувалися про існування на карті такої планети.

У безперечному виграші й організатори — якщо вгадають і якщо зберуть.

У виграші і маестро Благоденство пан Мозговий — йому чим більше, тим кишені дорожче.

У виграші і солодкі агілери вкупі з відрихтованими рок-групами замісу 70-х — усе-таки новий ринок збуту продукції «фабрики щастя».

Хто ж у програші, питається?

Усе той же «тягар» на шиї втомленої держави — лікарі, вчителі, інженери, де-не-де уцілілі. Їм, меломанам бюджетним, як не викручуйся, а до залу не потрапити — за такі-то гроші. Хіба що чорним ходом, в обхід? Тільки, кажуть, Мозговий і там «нічний дозор» виставив: не пробитися, не насолодитися. Отак і скінчився весь мій соціальний пафос!