«Я роблю те, що може кожен»

Вікторія Сорокопуд «Дзеркало тижня» №24, 26 червня 2010, 00:00

У Дипломатичній академії при МЗС України нещодавно, за підтримки Генеральної дирекції з обслуговування іноземних представництв, відбулася презентація цікавого і маловідомого в широких колах проекту — «Шевченківська світлиця», яка на сьогодні стала вже третім осередком синергетично поєднаних шевченкознавчих досліджень, народознавчих творів і праць самого Кобзаря. Одним з її ідейних натхненників і «духовних двигунів» став 75-річний культуролог, шевченкознавець і державний діяч, радник юстиції третього класу, генерал у відставці Борис Войцехівський. Відкриття Шевченківської світлиці збіглося із презентацією його книжки «Я роблю те, що може кожен», яка є збірником ілюстрованих численними світлинами статей, пов’язаних із переяславською шевченкіаною та Григорієм Сковородою.

Почесними гостями цього заходу стали не тільки збирачі і поціновувачі спадщини великого Кобзаря — серед яких, до речі, був і добре знаний в Україні фахівець музейної справи, директор Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» Михайло Сікорський, а також журналісти, освітяни, академіки, письменники, народні артисти й відомі художники, — а й представники дипломатичного корпусу, студенти та викладачі самої академії. «Завдання Шевченківської світлиці — допомагати людям іти до Тараса, — зазначив у своєму виступі пропагандист і створювач «зелених пам’ятників-дібров», один із творців переяславського музею «Заповіт» Борис Войцехівський. — Шевченко не повинен бути для нас лише іконою. Нам треба його читати, перечитувати, вивчати, пізнавати і, головне, доростати до нього. Всі грані національної ідеї — історичні, гуманітарні, світоглядні — є в його Кобзарі... Сьогодні я передав світлиці 20 цифрових фотокопій рисунків, акварелей Шевченка та 14 цифрових фотокопій оригіналів його рукописів, які зберігаються в державному сховищі і які, кажучи відверто, було не так просто дістати. Але слухачі академії повинні мати можливість бачити оригінали творів великого пророка. Сподіваюся, що Шевченківська світлиця, яку ми започаткували сьогодні в академії, сприятиме патріотичному вихованню українських дипломатів».

Нагадаємо, що досі українська столиця, на відміну від Переяслава та Брусилівської середньої школи, не була причетна до тієї «живої» шевченкіани, завданням якої є стирання нагромаджених довкола постаті Шевченка кордонів та недосяжних надособистісних границь. За словами «духовних двигунів» цього проекту — Бориса Войцехівського, народного художника, директора видавництва «Криниця» Леоніда Андрієвського та відомого громадського діяча Володимира Стадниченка, шевченківські і сковородинівські світлиці повинні бути сьогодні в кожному навчальному закладі України — від занедбаної сільської школи до престижного університету.

Чому першу Шевченківську світлицю було відкрито в Переяславі-Хмельницькому? Тому що саме на Переяславщині найвідоміший в українській історії кріпак, крім свого «Заповіту», перекладеного на сьогодні майже 200 мовами світу, став автором іще й 12 поетичних творів і семи малюнків-акварелей, серед яких, зокрема, «Вознесенський собор», «Михайлівська церква», «Андрушківські верби», «Церква Покрови у Переяславі», «Церква в Андрушках». До речі, Тараса-художника ми знаємо набагато менше, ніж Тараса-поета, Тараса-борця, Тараса — ліричного співця. Директор Національного музею Тараса Шевченка Наталія Клименко, яка також була серед почесних гостей цього святкового дійства, особливо підкреслила це. «Сьогодні надзвичайний день не тільки для автора презентації, Дипломатичної академії, а й для нашого музею, — сказала вона. — Адже для музейних працівників усе, що пов’язане з ім’ям Шевченка не тільки в Україні, а й далеко за її межами, — дуже дороге. Саме тому музей дарує сьогодні Шевченківській світлиці «Кобзар», текст якого побудовано так, ніби Шевченко сам його ілюструє, а також декоративну таріль, на якій зображено знамениту Катерину. Крім того, ми зробимо свій внесок і в те, щоб світлиця була наповнена експонатами, які допоможуть відчути не тільки Шевченка-кобзаря, а й Шевченка-художника». А щодо презентованої Б.Войцехівським книги пані Клименко сказала надзвичайно влучні слова: «Я роблю те, що може кожен» — так може сказати тільки людина, яка справді має на це право. Зважаючи на свій зрілий вік, Борис Михайлович міг би піти на законний відпочинок і спокійно вудити рибу або пасічникувати, але для цієї людини наша культура — річ надто важлива. Саме тому цей сивочолий чоловік продовжує працювати на Україну — діяти, а не просто говорити слова».