Серіал Романа Поланськи. Всесвітньо відомий режисер як персонаж ще не знятого фільму

Отже, останні новини. Оскароносець Роман Поланськи днями переведений із в’язниці у своє альпійське шале під домашній арешт (після того, як вніс заставу на суму 4,5 млн. дол.). Режисер провів у швейцарській в’язниці понад два місяці. Тепер він дав згоду носити електронний контролюючий пристрій і здав документи, які посвідчують його особу і без яких він не зможе нікуди виїхати.

76-річний кінометр, що має подвійне громадянство (французьке та польське), завдяки ЗМІ став героєм мелодраматичного «серіалу». Адже несподіване спливання «темного минулого» — незмінно ефектний хід у серіалах. У США режисера вважають розтлителем — у зв’язку з його сексуальними стосунками з 13-річною дівчинкою ще 1977 року. І ось у вересні, на вимогу США, режисера заарештували у Швейцарії, куди він прибув по премію, що підкреслює його незаперечний внесок у світове кіномистецтво.

Саме популярність і зіграла з режисером лихий жарт. Як творіння єврейських міфів, глиняний гігант Голем, коли з його лоба стерлася перша з літер слова «емет» («правда»), перетворившись на «мет» («смерть»), почав убивати тих, хто його створив. Так і популярність Поланського, яка вапном засипала його.

У науково-фантастичному фільмі Річарда Вікторова «Через терни до зірок» є епізод, коли в космосі знаходять зруйнований зореліт. Один із героїв, знаючи того, хто був у зорельоті і хто, вочевидь, загинув, резюмує: «Доля наздогнала Глана». Велика людина у себе на планеті, Глан, боячись помсти незадоволених його експериментами, мусив утікати. Втік він недалеко — й прямому й переносному сенсі, годинникова бомба наслідків його знищила.

Доля Романа Поланськи схожа на долю Глана, за винятком остаточного вердикту. Поки що. Але вердикт для більшості глядачів цього багатофігурного і тривалого серіалу важливий не так, як для його ідейного натхненника і фактичного творця. Н-н-н-н-н-н — нехай процес проти Поланськи продовжили прокурори, але ж розпочав його сам режисер задовго до свого нинішнього (і навіть 30-річної давності ) арешту. Своїм життям, своїм способом життя і своєю творчістю, найчастіше — далекою від життя.

Поланськи являє собою, як мінімум, розбурхуючу, а як максимум — вибухонебезпечну суміш польської самовпевненості, єврейської космополітичності, французької волелюбності, вільнодумства і лодзінського студентства. Плюс фрейдистські моменти, які обов’язковим геномом наявні у підсвідомості кожного. Тільки не в кожного вони такі показові й такі сильні, як у режисера. Варто тільки пошукати правду, озброївшись певною кількістю задокументованого знання.

За Фрейдом, двома головними — явними або підспудними — у людини є думки про смерть і секс. У Поланськи memento mori має не спадковий, а емпіричний характер, з того моменту, коли батько перекинув його, восьмирічного, через огорожу Краківського гетто. Тоді, під час Другої світової, він втратив матір, убиту в Освенцимі, дивом не втративши батька й сестру в Маутхаузені. Шок із усією силою дитячого віку вписав у підсвідомість жах і його причину, які притупилися в наступні роки миром у душі та відносним комфортом у житті.

Кіношкола в Лодзі цей комфорт розширила, проявивши творчий потенціал хлопчини і надавши йому простір для втілення. А теми ж, ідеї, думки не заховаєш, їх можна позичити, але це не про самовпевненого студента-егоцентрика Романа.

У своїй книжці, грайливо названій «Роман», він згадує ідею першого фільму «Велосипед», задуманого ще на першому курсі, про те, як він «уникнув смерті у підземному бункері Кракова».

Стрічка так і не побачила світу, пропавши в нескінченному абсурді Радянського Союзу. Зате друга реалізувалася, попри свою назву — «Вбивство». Третій фільм (або другий за пам’яті режисера), «Усмішка», в цілому завершує картину олією — «Поланськи — пацієнт Зігмунда Фрейда»: про чоловіка, який хтиво стежить за голою дівчиною, що витирається у ванній. Про перші порнофільми, переглянуті в інституті, багато розводитися не варто, — всі пройшли через цю першу серцеву аритмію, яка збиває з пантелику, і незабутній температурний дисбаланс.

* * *

За роки студентства у Поланськи виросли крила, що їх він, як довго зв’язаний ангел, пристрасно прагнув розім’яти. Перший політ — «Ніж у воді» — закінчився автокатастрофою й тріщиною в основі черепа. У другому — «Огида» — героїня Катрін Деньов божеволіє. Зараз видається дивним, що майбутню «опівнічну красуню» Деньов хтось захотів довести в кадрі до божевілля якраз у роки її максимального шербурзького цвітіння. Тоді ж фільм здобув спеціальний приз журі на Берлінському кінофестивалі. Ангел злетів дуже високо.

У наступній роботі, «Безвихідь», дійшло до рукоприкладства. Сестру Деньов, Франсуазу Дорлеак, періщили паском не тільки у сценарії, а й на знімальному майданчику (може, Бунюель — брат Поланськи?).

Але режисер не дуже опирався цьому — Деньов і Дорлеак відверто були не в його смаку. Останню він просто-таки зненавидів. І за її 20 валіз особистого багажу, і за лисого песика чіхуахуа, і за тривалі болючі місячні; її, в якої випадали пломби і яка непритомніла. Тоді, 66-го, спересердя він уперше й спробував ЛСД, ще не заборонений у Британії наркотик. І ЛСД, як і годиться кожному наркотику, проявив, наче на фотопапері, приховані, але вже відбиті в душі мотиви смерті і сексу. Його переживання, стани й відчуття, як писав Поланськи, йшли чітким ланцюжком — «кохання, секс, війна, смерть». У дівчини, яка була тоді з ним, замість очей і рота з’явилися рухомі «три свастики», а йому самому здавалося: «я дивлюся на світ крізь замкову шпару».

Поланськи розповідав, що той досвід із ЛСД був для нього першим і останнім. Ефект від лізергінової кислоти, про який так багато писав Хакслі, Поланськи не сподобався. І це зрозуміло: як людина владна, «егоїстичний диктатор, тиран», він мав величезну владу над людьми, за словами Мії Ферроу, і любив контролювати ситуацію. Розслабився він тільки раз, щоправда, на кілька років, коли 1966-го познайомився з молодою голлівудською старлеткою Шерон Тейт, молодшою за нього на десять років. Характерно, що симпатія до Шерон у нього виникла не відразу, а під час зйомок пародійної містичної комедії «Бал вампірів». По завершенні зйомок наступного фільму Поланськи, «Дитина Розмарі», екранізації роману Айра Льовіна про сатанинські культи, диявола й зачаття антихриста, вони одружилися.

Щастя Поланськи тривало до 9 серпня 1969 року, коли вагітну Шерон і трьох її друзів по-звірячому вбили хіпі з комуни Чарлі Менсона, який вважав себе Ісусом Христом. Але особливого кошмару цьому вбивству надав навіть не той факт, що Шерон мала народжувати через два-три тижні, а те, що вбивці вбили не тих, кого їм наказав убити Менсон. Про це чомусь не особливо говорять, але вбити мали голлівудського імпресаріо Тері Мітчелла, чий будинок на певний час орендувало подружжя Поланськи, а сам він, виявляється, відмовив Менсону у випуску платівки з його «геніальними» творами.

Де тут правда?

Вбивство стало епохальним: воно, фактично, обірвало еру шанування хіпізму в Америці. А Поланськи доля вперше стерла в порошок — не так через убивство, як із допомогою преси. Він став не жертвою, а переслідуваним. Газети, журнали й телерепортажі були переповнені «фактами» про ритуали, які нібито проводили Роман разом із Шерон, про наркотики, якими балувалася парочка, про нескінченні вечірки і про саме нібито культове вбивство.

У шостому сезоні серіалу «Лікар Хаус» одна з серій називається «Миттєва карма». Йдеться про відплату за вчинки. Чи не буде справедливо застосувати суть словосполучення й до життя Поланськи?

Річ не лише в тому, що Шерон і Роман вживали марихуану, про що Поланськи навіть сказав поліції, яка шукала мотиви вбивства. І не в тому, що вони знімали себе у процесі злягання (поліція, обшукуючи будинок, знайшла ці «фільми»). І навіть не в тому, що Роман сповідував полігамію, шукаючи дівчаток під час своїх закордонних вояжів, — усе це роблять багато людей. Річ у тому, що це робив Поланськи, і робив, користуючись своїм становищем улюбленця Голлівуду, потенційної суперзірки, здатної збагатити своїм світінням сяйво Фабрики мрій.

Змінити людину здатний шок. Шок від убивства Шерон Поланськи не змінив. Більше того, вивів його на новий рівень.

«Дуже скоро, можливо через місяць після смерті Шерон, я знову почав займатися сексом», — пише Роман у своєму «Романі». Він зняв «Макбет» за Шекспіром — фільм про вбивства, зраду й смерть. Потім «Що?», в якому молода американка Ненсі, рятуючись від згвалтування, потрапляє в будинок такого собі пана Нобларта, напівбожевільного італійського власника пансіону з цілою зграєю схожих на нього фриків. «Китайський квартал» — про кровозмішення, педофілію та корупцію. «Мешканець» — про… Перелік тем і сюжетів у картинах Поланськи може скласти цікаву збірку перверзій. Але ми цього не робитимемо. Хоча б тому, що таким компендіумом виявився секс-скандал 77-го року.

* * *

11 березня 1977 року режисера Романа Поланськи заарештували в Лос-Анджелесі за звинуваченням матері неповнолітньої Саманти Геймер, яка заявила, що її дочку споїли і згвалтували. Пізніше Роману пред’явили звинувачення за вісьмома пунктами (два пізніше прибрали). Розкручуючись, справа обросла подробицями, яких, крім усього іншого, додавала сама жертва, 13-річна фотомодель. Усе відбулося в будинку актора Джека Ніколсона, що люб’язно надав свої розкішні пенати на Маллхоланд Драйв для запланованої не менш розкішної фотосесії, замовленої Роману Поланськи гігантом Vogue Hommes Magazine. У фільмі 2008 року «Роман Поланськи: розшукуваний і бажаний» відомої документалістки Марини Зеновіч докладно розповідається про це. Зокрема, Саманта під час допитів (які розпочалися наступного дня після арешту підозрюваного) повідомила, що Поланськи поїв її шампанським, дав (?) «квалюд», а коли вона вже не мала сил чинити опір, примусив до орального і анального сексу.

То де правда?

Звісно, посекундної, покрокової правди вже не дізнається ніхто, хоча і Саманта всі ці 30 років розповідає про пригоду з дивовижною постійністю, і сам Поланськи неодноразово говорив про той суд, і навіть про той випадок, зізнаючись, що, мовляв, так, i like young women, додаючи, ніби між іншим: «Як і більшість чоловіків».

Але хочеться все ж таки розібратися.

Наприклад, чому Саманту на фотосесію до Поланськи привела сама мати? Чому вона взагалі привела свою малолітню дочку, якщо Поланськи мав відверту репутацію ловеласа зі, знову ж таки, відвертою пристрастю Гумберта-Гумберта? Як Саманта щось пам’ятає про події, якщо їй і справді дали «квалюд», аналог похідних барбітурової кислоти — відомий в Україні як метаквалон і зарахований до «психотропних речовин, оборот яких обмежений»? Адже швидкодіючий заспокійливий і снодійний засіб «квалюд» має властивість діяти через 15—30 хвилин після прийому, а його дія — це сон (//ru.wikipedia.org/wiki/Метаквалон). І найголовніше. Психологами давно доведено, що згвалтування, як правило, не має нічого спільного із сексом і більше належить до насильства. А навіщо людині, котра зажила слави бабія, вдаватися до насильства? У Поланськи було багато жінок, і коли він був з ними, то спокійно дозволяв десяткам фотографів увічнювати це, а не бив їм пики, на відміну від Шона Пена, і навіть до суду не подавав, на відміну від Алека Болдуїна.

Хай там як, але Поланськи не визнавав своєї вини, водночас не відмовлявся від своїх дій. Коли його привели в поліцейську дільницю, йому казали: «Ти розумієш, що ти спав із 13-річною?». А він відповідав запитанням: «Ну то й що?», додаючи, і на суді також, що сексуальні стосунки були за обопільною згодою. Після п’яти місяців судових розглядів, якраз на восьмі роковини вбивства Шерон Тейт, Поланськи визнав свою вину. Йому загрожував або рік перебування у психіатричній клініці, або умовний строк, або до 50 років в’язниці. Оскільки стаття була не за «згвалтування», а за «незаконні статеві зносини», спочатку його мали обстежити два психологи й видати висновок про його психічний стан. Поланськи виявився нормальним, а психологи рекомендували обмежитися умовним строком. Рекомендацій суддя не дослухався, відправивши режисера у психіатричну лікарню для ретельнішого 90-денного обстеження й мотивуючи своє рішення тим, що підсудного можуть убити, якщо він перебуватиме у в’язниці, де, як відомо, насильників і педофілів не жалують. Утім, суддя, за клопотанням адвоката, дав режисерові дозняти фільм, який той начебто знімав у Європі. І Поланськи полетів до Парижа. Продюсер Діно де Лаурентіс і друзі Поланськи швидко й ефектно, як державний переворот, зліпили йому халтуру, пригодницьку нісенітницю під назвою «Ураган».

* * *

Популярність дала Поланськи шанс — він був знаменитий і талановитий, а мати такого режисера — була мрія багатьох. Біда в самому режисері, франті-ліліпуті, який уявляв себе велетнем. Він-то, звісно, став велетнем після прекрасного і з художнього, і з фінансового погляду «Китайського кварталу», але були люди якщо не вищі за нього, то вже точно сильніші.

Суддя Лоуренс Дж. Ріттенбенд — із таких.

Він вів справи Преслі і Марлона Брандо, і якийсь коротун йому — на один зуб. До того ж, як і Поланськи, він був владним і вибухонебезпечним. Як Поланськи, він любив жінок. А однойменні заряди відштовхуються. Відштовхуються ще сильніше, якщо їх зарядити.

А Поланськи «зарядив» Ріттенбенда своїм пофігізмом: із нібито серйозного знімального процесу в Парижі він вирушив із друзями на пивний «Октоберфест» до Мюнхена, де в натовпі тисяч людей, які веселилися й пили пиво, сфотографувався з сигарою в руці, сидячи між двома чарівними дівчатами. Фото потрапило в пресу. Його побачив суддя. Поланськи наказали негайно повернутися.

І він повернувся. Щоб вирушити до окружної в’язниці. 42 дні він перебував серед різних злочинців, щохвилини зацьковано озираючись. Потім вийшов, оскільки був визнаний психічно здоровим. А ввечері, 1 лютого 1978 року, за день до виголошення вироку суддею Ріттенбендом, який у кулуарах висловлювався за те, щоб засадити Поланськи до кінця його днів, сів у літак у Лос-Анджелесі і вилетів до Лондона, звідки перелетів до Парижа, а Франція, як відомо, не має договору зі Сполученими Штатами про екстрадицію.

* * *

То чи був винен Поланськи? Чи спокусив і згвалтував він 13-річну Саманту, яка під час суду 1977 року офіційно, від імені родини, йому вибачила?

Погодьтеся, суд — це така ж шокова подія, як і смерть. Якщо смерть дружини не змінила Поланськи, це мав зробити суд. Але не так сталося як гадалося, як казав Годар.

У Парижі Поланськи, через п’ять місяців після ідеальної втечі, розпочав зйомки фільму «Тесс». Тут важить не факт зйомок, а актриса, запрошена на головну роль. Нею стала Настасья Кінскі, колишнє кохання режисера, з якою він познайомився 1976-го, вперше працюючи для Vogue. Про неї ніхто не згадав на суді. А їй тоді було 15, тобто вона так само, як і Саманта Геймер, була неповнолітньою, і також, як і Саманта, не була пай-дівчинкою, знімаючись для фотографів і в кіно оголеною.

Хоча 1997-го, даючи інтерв’ю Луїз Фарр для журналу W, вона скаже: «Якби був хтось, хто захищав би мене, чи я просто відчувала б себе у безпеці, — я б не погоджувалася на деякі речі. На зйомки оголеною...».

В Америці, щоб якось прикрити Поланськи, на більшості сайтів зазначена інша дата народження Кінскі. На найбільшому кіносервері світу, imdb.com, навпроти її дати народження стоїть цифра 1959 (24 січня). Якщо вірити паралельному imdb.com серверу, tcmdb.com, вона народилася не 1959 року, а 1960-го, хоча й також 24.01. Ну а на wikipedia вказано 1961 рік. Повну плутанину в питанні «то скільки ж було Настасьї Кінскі, коли вона переспала з Романом Поланськи?» вносить інтернет-ресурс Yahoo!, стверджуючи, що, коли Настя познайомилася з Ромою, він був старшим за неї на 25 років (//movies.yahoo.com/movie/contributor/1800024367/bio ). У кожному разі, на зйомках «Тесс» роману з Кінскі в Поланського вже не було, хоч би як каламбурно це звучало. Фільм приніс Настасьї більше задоволення, ніж її роман. Про нього вона скаже через роки: «Як режисер він був у 10 разів прекраснішим, ніж як коханець».

* * *

Свідомо чи ні, продовжуючи втілювати себе в кіно, на відміну від, скажімо, Олександра Сокурова, який принципово ніколи не звертався по допомогу до свого життя, Поланськи знімає «Несамовитого». У ньому герой Гаррісона Форда губить у Парижі дружину. Замість неї він знаходить іншу жінку, зіграну Емманюель Саньє. У фіналі в Мішель, героїні Саньє, виявляється валіза зниклої дружини Форда. Через два роки Саньє стала дружиною Поланськи в реальності. А через ще десять років зіграла Вавилонську Блудницю у фільмі свого чоловіка «Дев’ята брама», найбільш безкомпромісній стрічці про диявола. Про це не слід було б згадувати, якби не вже знятий фільм Поланськи про диявола «Дитина Розмарі». Справи це стосується дуже опосередковано, але, на наш погляд, має значення.

* * *

Багато років, ведучи безрозсудний спосіб життя (в інтерв’ю Клайву Джеймсу він із цим епітетом погодився), Поланськи став воістину втіленням афоризму «ми — це наші вчинки». І арешт у Цюріху скидається на закільцьований літературний сюжет, у якому судять навіть не героя роману, а антигероя, що провалився в безвість десь у середині й несподівано для себе самого виринув у найбільш невідповідному місці і за найгірших для себе обставин.

Поланськи виявився не Гумбертом-Гумбертом, а Куїлті. Адже не Куїлті спокусив Лоліту, як не першим чоловіком у Саманти Геймер був Поланськи.

Але пістолет у спину Куїлті направив той, хто створив ситуацію роману Набокова. Назвемо її так: система напівправди, яка прикриває тих, хто правди не хоче. Ця система зручна для всіх. Вона лицемірна, але хто ж відмовиться від лицемірства, коли на кону спокійне й комфортне життя?

Поланськи неодноразово бував у Швейцарії, відвідуючи гірськолижні курорти. Врешті-решт, у Швейцарії в нього є власний будинок, у якому він подовгу відпочивав із дружиною та двома дітьми. А тепер мов грім серед ясного неба звучать спогади минулого. Чого б це? Все життя жити в недомовках, а тут — на тобі, правда настійно й неприємно, як сверблячка, вимагає справедливості, і життя-не-жерстянка летить у болото!..

* * *

Проти зміни системи виступають багато людей. Наприклад, серед тих сотень (тисяч?) апологетів десятої музи, які підписалися під петицією випустити їхнього компаньйона з в’язниці і припинити справу «сторічної» давності, свій автограф поставив і Вуді Аллен, режисер всесвітньої популярності. Або він достобіса зухвалий, або склеротик і розраховує, що склеротиками є всі, хто його оточує. Для його 74 років склероз можливий. Але чи можна всім іншим забути такий гучний скандал із його спершу прийомною дочкою Су-Йї? 1993 року Міа Ферроу, тодішня цивільна дружина Аллена, знайшла у нього фотографії голої Су-Йї у відвертих позах і подала до суду. З’ясувалося, що сексуальні стосунки із прийомною дочкою в Аллена не просто були, а почалися ще до того, як Су-Йї виповнилося 16. Однак скандал вдалося зам’яти. Тепер Су-Йї — дружина Аллена.

Чи вдасться остаточно зам’яти скандал Поланськи? Згадалося: тільки за одне антисемітське висловлювання Мела Гібсона, іншого знаменитого голлівудського режисера, практично розіп’яли на хресті його слави, і по судах потягавши, і по в’язницях.

Поланськи в цьому сенсі «з іншого боку». Але, гадаємо, Голем не оберне свій гнів проти нього, хоча всі причини є. На боці Романа — максимальний лібералізм Швейцарії, 15-річний термін спливання строку давності у справах про згвалтування, та й сумнівність самого факту згвалтування... Залишилося тільки стерти злощасне слово з чола персонажа стародавньої міфології.