«Садівник». У головній ролі — Б.Ступка

27 серпня в тотальних залпах святкових салютів, присвячених 70-річчю Богдана Ступки (програми про нього на всіх телеканалах!), досить непросто вклинитися в загальний «хоровод»… З якимись суб’єктивними висловлюваннями. Причому тоном задушевним, тихим, несміливо-трепетним. А не пафосно-монументальним, як висловлювалися в прадавні часи незламні герої романтичних драм…

Ну та нічого - ризикну.

Завдання й справді нелегке. Треба сформулювати щось таке - не нудотно ювілейне - про головного лицедія… На саму згадку якого не те що громадяни, а навіть собаки в цирку радісно кивають, захоплено скавчать, демонструючи посилене слиновиділення. Настільки він упізнаваний і любимий, знаменитий і шанований. І все це на якомусь рефлекторному рівні народного обожнювання.

На щастя, у свої 70 він, як і раніше (повсюди), затребуваний. Он, гляньте, черги тих, хто прийшов бити чолом, під дверима його кабінету. І всі з проханнями відзнятися в черговій «мурі» для телевізора. Оскільки ж він людина доскіплива, то завжди витягує «сито» з нижньої шухляди робочого столу... І мудро, неспішно відсіює сценарні зерна від полови. І, уявіть, завжди вгадує: де потрібен, де доречний? Де буде успішним?

Ну так і не було ж у нього останнім часом стидного заробітчанського прохідняку. Кожен образ у «новому кіно» - наче різний сорт міцного вина, розлитого в різні посудини.

Візьмімо, наприклад, батька-генерала у «Водії для Віри». Роль-доля. З тривожними життєвими і дуже глибокими обертонами.

Або «Свої». Його герой, старий-«дворушник», каже у фіналі хлопцям: ідіть, мовляв, Батьківщину захищати! І мені все зрозуміло про цього чоловіка. «Наш» він, свій у дошку, невіддільний від землі і батьківщини. Роль у «Своїх» - взагалі шедевр. Недарма отримав усі мислимі нагороди.

А ось резонансно-одіозний «Тарас Бульба». Хоч би як ми сперечалися про це кіно (точніше - про ідеологічну складову режисури В.Бортка), але ж гоголівський герой таки здобув справжнє обличчя. І це обличчя - Ступка... А не веселі малюнки в перевиданнях книжки. У тому Бульбі, можливо, менше фантасмагоричного молодецтва (хоча всіх коней сам особисто приборкував - на власні очі бачив під час зйомок поблизу Кам’янця-Подільського). Зате вирування батьківських пристрастей артист передав сповна. Аж через край. І зіграв у легендарному сюжеті насправді грецьку трагедію. Коли фатум невблаганний, коли рвуться родинні зв’язки. І коли вже сама душа людська (ближче до фіналу) ширяє все вище й вище… за хмари, до отця свого… до Творця…

А ось недавно на «Інтері» пройшов скромний серіал «Учора закінчилася війна». То про що, ви думаєте, тими вечорами судачили старенькі на лавках під під’їздом… «А найкращий - Ступка!» Ну, звісно, хто б сумнівався! В такому кіно йому зовсім не складно бути найкращим серед інших. А все одно ж спромігся майстерно зробити роль: філігранно, з повоєнним присмаком і придихом. Недарма згадувався «Голова» з М.Ульяновим. Де так само в одній скаліченій маленькій біографії відбивалася велика трагічна епоха…

Звісно, Ступка - теж із цих… Із «цієї»… Одне слово, і його зігріла «шинеля», з якої в різні періоди радянського мистецтва вийшли в післявоєнний світ такі ж майстри, як і він. Ульянов, Борисов, Лавров, Смоктуновський, Лебедєв, Єфремов… Деякі інші.

І, їй-богу, ніхто з нас досі не може переконливо пояснити - ЧОМУ всі вони якось раптово виникли... А потім - розкрилися. А потім ще й виразили час. І сам час виражався в них.

Так, Ступка - «воєнна» дитина. 1941-го народжений (під Львовом). Знав несолодке дитинство. Відчиняв двері в це життя - часто не з парадного входу. І, цілком імовірно, все ж таки був якийсь тектонічний зсув… Що визволив на зламаних хребцях ХХ століття неймовірну художню енергію... Яку опісля і ввібрав він. І вони.

…І досі ми не можемо осмислити, цитуючи давнього критика, як же вдавалося цим підранкам, цим дітям розламу… «рождать великую тайну искусства, отрывая от земли прикованную к ней телесность»?

«Какая тайна влюблена в меня?» - перепитувала Белла Ахмадуліна наче й про них, акторських унікумів ХХ століття.

Як пояснити технологію гри Ульянова, якщо він уповзав у злочинне тіло Річарда - всім своїм корінням, кожним нервом…

…Або як вам - тут і тепер - розкласти по поличках гру Б.Ступки, бачену мною рік тому під час відкриття сезону у франківців. Він був Миколою Задорожним. В «Украденому щасті». У заграній до дірок постановці. Якій майже чверть століття. Режисер С.Данченко у 80-х облаштовував спектакль як дуель двох рівнозначних і рівновікових партнерів. Миколи й Михайла, чоловіка й коханця. Але минули роки. Навіть десятиліття. Всі «виросли». І з’ясувалося, що в просторі цієї драми можливий винятковий моноспектакль. І вів його, не шкодуючи клітин і зв’язок, звісно, Ступка. Дивлячись на якого навіть Бєлінський вигукнув би: «Потом - его игра, Боже мой, какая игра…»

Нікого й нічого (вибачте…) більше не існувало на тій сцені і в тому сюжеті. Тільки він. Зі своєю скорботною сповіддю про минуще щастя, про згасаюче життя, про якусь глобальну несправедливість. Мовляв, тільки-но цей літній порядний чоловік долоньками зліпив хистку видимість домівки, а тут… вторгається нелюд в обмундируванні жандарма - і нищить усе!

Ну, як гадаєте, на чиєму боці я можу опинитися у цій драмі?

При цьому задум Данченка не деформувався. Він перетікав в інше русло. Оскільки Ступка грав тривожну тему приреченого - останнього - шансу… І цей його герой чіплявся за останнє. Був готовий власними спиною і плечима зупинити руйнування сімейного склепу. То сміявся, то плакав. То «вив»… І вже (згадуючи один із григор’євських сонетів), і «зала выла, как голодный зверь…»

В інтонаційній своєрідності образу, зіграного Ступкою, ретранслювалося більше, ніж відлуння народної пісні про жандарма та обманутого чоловіка. Я, наприклад, сидів і мріяв: а як би він міг подати паралельну тему останнього шансу вже у драмі Г.Гауптмана «Перед заходом сонця»? І яким міг би бути його Матіас Клаузен (закоханий старий з чистими помислами), дивлячись яким «є» його Задорожний…

І яким є - сам цей актор, його невичерпні можливості... Ну ось яким? Насправді…

Таке запитання - таємниця з таємниць. Як і все, що пов’язане з горінням мистецтва, яке передбачає гіпноз, захоплення, глядацький хміль.

Незаперечним у цьому запитанні мені бачиться ось що.

…В тій посудині, за яку ми й можемо прийняти акторський апарат Б.Ступки, по черзі мерехтять ДВА, але полум’яних лицедійських начала.

Начало - стихійне. Начало - раціональне.

Не маю наміру орендувати ваги, щоб порівняти, чого там більше. Та й хіба існує техніка для обчислення пропорції геніїв?

Тому одне скажу…

У стихійному началі він - актор-старовір. Той, якому властива повсякчасна яскравість, манливість, експресивність, виразність як породження неприборканої акторської стихії, властивої великим лицедіям ще позаминулого століття… Таким як Мочалов, Качалов, Каратигін, Саксаганський, Щепкін, etc… Усі вони - тоді - існували «поза» режисерським театром. Самі навколо себе й режисирували - і життя, і п’єси. Але магія самого тільки жесту (будь-кого з названих), а також гіпноз сценічного погляду - все це розбивало й руйнувало (серця, душі). А потім дивовижним чином гармонізувало світ глядацьких очікувань.

Природно, то були актори - інтуїти. Які йшли насамперед за своїм внутрішнім природним покликом.

…І, здається, наш у цьому напрямку часто йде також. Якщо уявити його в стаціонарних декораціях XIX - сам на сам із неосвіченою публікою-дурепою - хіба виникне сумнів, що вмить підкорить собі будь-який зал своїми ж експресією, натиском, лукавим прижмуром… «За мною!» І всі - як один…

Що ж стосується його раціонального начала, то тут, безумовно, як людина розумна, він із розумом і довіряв себе надійним режисерським рукам. Такі руки були в Данченка. І цей режисер «підкладав» їх під Ступку. Тому актор у такому тандемі ніколи не тушувався. Не соромився бути веденим. Якщо поруч такий ведучий…

Проте Ступка ж, у своїй лицедійській раціональності (це як маневри артиста-«куркуля», котрий знає, якого сезону який товар у ціні), ніколи не цурався й вивертів режисерів-раціоналізаторів. Таких як Жолдак. Що «надів» на нього в середині 90-х перуку та дамську сукню в екстремальному парафразі п’єси Олбі. Або поміркованіших інтерпретаторів - таких як Фокін. Що стильно й сучасно перечитав разом зі Ступкою «Старосвітських поміщиків».

…У тому ж таки позаминулому столітті любили порівнювати й навіть зіштовхувати лобами великих артистів Малого і Олександринки (оскільки обидва театри - імператорські). Про одного, наприклад, писали: «Цей - вишукано розпланований сад». А про іншого: «А цей - ліс дрімучий... Тут і велетенська сосна, і плакуча береза, і дуб-велетень ростуть собі впереміш, сплітаючись і корінням, і сучками, одне слово - матінка природа…»

Тепер подумайте: а сказане ж - неначе й про нашого героя! Причому, як мовиться, в одному флаконі - і його розумне планування власного саду, і тут-таки дрімучість якогось таємничого лісу. І не тільки це. Оскільки такий «садівничий» підхід помітний і в його принципах будівництва театру - уже в статусі художнього керівника.

Як і Лоуренс Олів’є в період створення свого Національного, наш теж намагається рухатися шляхом безболісного поєднання - старого й нового. Такого собі старовірного й постмодерного. Оскільки свято вірує: не буває театрів «нових» і «старих», «модних» або «віджилих». А бувають лише погані й хороші. Любимі й нелюбимі… Як актори. Як жінки.

…За десять років керування нашим Національним він і панує в цьому театрі не як… сатрап (боронь Боже!), не як тиран, не як «начальник» (із нахабною поважною міною)… Цей хитро маневрує у своєму господарстві (у долині під Будинком із химерами), швидше, як садівник... То тут, то там нагледить потрібний саджанець (режисера, актора чи п’єсу) - і відразу в сад! У свій город… «Хай росте!» По-хазяйськи так, «по-куркульськи».

Мені приємно, що такому садівнику протипоказана пристрасть до сокири. І ніхто за ці його десять керівних років не був вирубаним, поваленим, навпіл перепиляним. Усі як миленькі - цвітуть і пахнуть! А якщо бурчать інколи, то вже я рот роззявляю: «Та ви ж у санаторії працюєте! Богу моліться й нових ролей просіть, а щодо решти - й так за вас думають!»

Актор-художній керівник - це завжди уразливий об’єкт для критичних стріл. Але ж і усвідомити маємо: а кому тепер довіриш великий театр? Шахраєві, експериментаторові, факірові на годину? Тут потрібні люди міцні, з прогнозованими навичками… Он, наприклад, Табаков у Москві. Він проходить під грифом художній керівник-«купець». Оскільки хоробро скуповує все, що десь «не так» лежить: і повен його театр «ментів», як хата пирогів.

А наш, повторюю, все-таки - «садівник». Мічурінець. Ніколи наскоком не кинеться на чужі запаси, а все намагається вирощувати, прищеплювати. І ростуть-колосяться на його сотках - то наївні сценкомпозиції (ніби за лекалами XIX століття), то вигадливі актуальні хореодрами… А то як проявить себе на всю потужність акторський театр (особливо коли сам на сцені або ж коли на ній Сумська, Хостікоєв, Бенюк, Панчук, Богданович).

Хоча, природно, і бур’яни в саду трапляються. І багатьох «плинних» режисерів особисто я на поріг не пустив би з їхніми амбіціями вкупі.

…Але тут ось яка справа: Ступка (а його вороги зараз забурчать) виявився, на подив багатьох, такою собі «доброю людиною з Сезуана» - в нашому українському театрі. Так… Добра людина? І в цих місцях? Ви ще скажіть, що тут популярна казка про совість? Ба ні, свою совісність і доброту він таки демонструє на території франківського саду. І кожному носа втерти норовить (а є ж і невдячні хижаки, краще палець у рот не пхати). У міру можливостей намагається роль - або іншу зайнятість - підшукати своїй роздутій трупі… Ось нарешті виклопотав добудову нової сцени. Хоча в театрі, як відомо, неможливо бути сонцем, яке б усіх зігрівало.

Проте за десять його урядових років не варто шукати на тілі театру сонячних опіків, розбитих доль, трагічних образ… Бували, звісно, непорозуміння… Скажемо так. Але, на благо, вистачило мудрості й людської висоти піднятися над давніми кривдами: ніби не пам’ятати деяких підступів… Коли недавно москвичі укладали ювілейну книжку про нього, то вирішили передати складний «революційний» період у театрі 2005-го. То він сказав: «Не треба про те згадувати. Навіщо ворушити? Ми ж усі - люди…»

І це теж - багато чого - пояснює.

Не тільки його повсякчасну дипломатичність… А ще й риси, по суті, латентного ідеаліста… Котрий, як мені бачиться, все ще вірить у мистецтво… У щось справжнє, високе. Навіть недосяжне. Інакше не спалахували б його очі, щойно заходить мова про нову п’єсу, найближчі плани, про запрошених режисерів.

Інколи здається, він справді вірить, що навіть із «гарбуза» можна зробити «карету» (інакше як поясниш наявність деяких баштанних культур на його городі).

Але найголовніше - те, що він усе ж таки розмежовує в театрі… щирість і фарисейство. І знає лінію - між злом і добром. І, може (зокрема й за це), я і люблю його, як мало кого в цьому місті.

… До осені ближче він знову хоче вийти на сцену. В образі Фірса. У «Вишневому саду». І немає прекраснішої маленької ролі, ніж ця, - для дуже великого артиста. Згодні? Думаєте, про Раневську той «Сад»? Про Лопахіна? Та він же про Фірса. Тому що він плоттю і кров’ю вріс у кожен стовбур. І тільки йому, як нікому, по-справжньому жаль цього саду… Оскільки, вирубавши вишні, вони ж знищать - і Його, і все його життя. Тільки Фірс - справжній ангел цього саду. Решта - демони, скиглії, утриманці (є й така версія).

Звісно, ніхто не знає, як це буде поставлено (на мій скромний смак, для такої великої історії більше пасували б і режисери видатніші: статусу Р.Стуруа чи Р.Тумінаса). Але зіграти це він повинен, зобов’язаний… Колись. У ювілей? Чи після? Тому що і Ступка, і Фірс - одного поля плоди. Оригінали… Садівники! Ангели й охоронці… Один - театру нашого, інший, - вважай, усієї минулої епохи…

…І ось, уже заокруглюючись у суб’єктивних штрихах до одного портрету, я дуже хочу перефразувати Раневську (Любов Андріївну). І адресувати її текст іншому герою: «О, Садовник мой! После темной ненастной осени и холодной зимы опять ты молод, полон счастья, ангелы небесные не покинули тебя…» «И пусть же впредь не покидают».