Пол Маккартні: Back in Ukraine. Мелодії — крізь часи

Київ. Субота. 14 червня 2008 року. Майдан. Інформагенції навперебій: «Легендарний Пол Маккартні вперше співає «наживо» для всіх українців! У його шоу Independence concert задіяно близько двохсот британських спеціалістів і близько трьох сотень українських… Обладнання для шоу збирали по всьому світу… На концерті — найсучасніші технології…»

Дитячі спогади вишиковуються в струнку послідовність подій, мабуть, лише у великих письменників, котрі і на світ з’являються відразу в пенсне, толстовках, з гусячим пером за вухом та розлінованим щоден­ником. Я ніколи не планував «щасливити» людство описами своєї «босоногості на тлі епохи», тому в голові залишилася слабо хронологізована суміш із значущого і дрібного, смішного і печального. Я, наприклад, добре пам’ятаю як ридав ридма, бо почув по радіо, що розпочалася війна у В’єтнамі. Батько гладив мене по голові і втішав, пояснюючи, що В’єтнам дуже-дуже далеко, і боятися мені нічого.

До речі, саме радіоприймач, великий, мов скриня, сприймався мною майже як жива істота й улюбленим заняттям було крутити ручки, натискати клавіші, дивитись як кліпає зелене вічко і слухати різномовні голоси та незнайомі мелодії. Чомусь звуки, що долинали на коротких та середніх хвилях, радикально відрізнялися від тих, що вивергав із себе стаціонарний брехунець. Дротове радянське радіо було занадто серйозне і дратувало «Пионерской зорькой», яка щоранку нагадувала — пора збиратися до школи, дуже дивували мене українські диктори, котрі голосами кібериків диктували тексти передовиць, для районних газет, начитуючи і розділові знаки — в голові і сьогодні часом бемкає «Київ. РАТАУ. Крапка». Західні радіостанції працювали за іншими принципами, — новини вони видавали швидко і лаконічно, енергійно і емоційно, а музика, про авторів та походження якої я мав у віці шести чи семи років досить туманне уявлення, зачіпала в дитячому мозку струни, налаштовані на світлу печаль або безтурботний оптимізм. І в цьому Захід перегравав СРСР радикально — в імперій чудово продукуються лише військові марші, а підлітки прагнуть свободи, а не марширування на плацу.

Крізь шум атмосферних та ідеологічних перешкод я вифільтрував мелодії, дзвінкі та виразні, впізнавані серед багатьох інших. Першою піснею «Бітлз», яка мені запам’яталася, стала CAN’T BUY ME LOVE. Хоча жодного уявлення про її авторів я не мав, поступово, радше інстинктивно, ніж свідомо, почав вишукувати в ефірі знайомі голоси. Виявилося, ці хлопці творили хіти мов пиріжки. Дуже жаль, що ледве я з друзями почав орієнтуватись у світі західної музики, з «того світу» почали приходити прикрі звістки: помер віртуоз-гітарист Джіммі Хендрікс, пішла з життя «напівдівчина-напівлокомотив» Дженіс Джоплін. У тому ж 1970-му, записавши останній альбом Let it be, припинили існування The Beatles, котрі були не просто видатною групою музикантів з Ліверпуля, а вершинним явищем у світовій культурі. Мабуть, уперше в історії людську масу гуртували не «Марсельєза», не «Інтернаціонал», не «Хорст Вессель», які закликали до боротьби, повстання, помсти, руйнації, а ліричні пісні про кохання. The Beatles стали супротивником чи навіть ворогом ідеологічних антагоністів — християнської церкви та безбожних комуністів.

Захисна логіка провідників релігії зрозуміла — Христос один, і не можна дозволити христосоподібним молодикам мовою, доступнішою ніж слова і ноти псалмів, проповідувати ідеї любові, милосердя, толерантності. Тим паче молодь радше тратила свої гроші на платівки та концертні квитки, ніж несла їх до церковної каси. З комуністами (особливо радянськими) справа ще зрозуміліша — ті боялися Заходу панічно (і не танків та бомб — бо ця «страшилка» була водночас і непоганою годівницею для мілітаризованої економіки) — жах викликала безідейність ворожого капіталізму, який давав змогу громадянам того світу жити не звіряючись з інструкціями райкому партії. І як на біду, буржуазне суспільство, поряд з дурницями, продукувало матеріальні та духовні витвори, які були набагато привабливіші, ніж клепані скрипучими конвеєрами планової культури та економіки. І залізні завіси з прикордонними нарядами по периметру працювали намарно — «зараза» лізла у кожну шпарину...

Наші юні душі були ображені — як, наших The Beatles вже немає? Невже вмерла навіть химерна надія на те, що «жуки» таки домовляться з Людмилою Зикіною та рушать в Magical mistery tour, «по просторам советской родины»? Може вони передумають, і пісня Back in the USSR перестане бути лише іронічним хітом? Прощавайте Рінго Сталін, Поль Маркс, Джон Ленін, Джордж Гагарінсон. Усі були переконані — The Beatles роздушили жіночі каблуки — гріх на сумлінні рудої Лінди Істмен та безголосої Йоко Оно. Може, ми й помилялись...

До речі, першим осколком The Beatles, який у вигляді запису магнітофонної котушки я послухав (справжній вініл в руках так ніколи й не потримав), став альбом 1970 року John Lennon: plastic ono band. Рінго Стар у групі залишився, але замість Харрісона та Маккартні з’явилась Йоко Оно і якийсь зовсім чужий нам Клаус Вурман. Цей витвір Леннона справив на мене гнітюче враження — важкий безрадісний, а після композиції Well well well (добре, добре, добре) я навіть поліз у словник, аби переконатися, чи бува це слово не має водночас ще й антонімічне значення. Мій товариш, котрий приніс ту «бобіну», пояснив — Леннон записав цей альбом під впливом трагічної події — смерті матері.

Домінування «бітломанії» у світовому мистецькому просторі потроху відтіснилось активним наступом у 70-х роках хард-року. Але треба бути справедливим — ця наденергійна течія музики багато в чому спиралася та використовувала знахідки й відкриття великих британців. Зовсім не випадково композитор Ендрю Ллойд Вебер (автор рок-опери Jesus Christ — Superstar) говорив: The Beatles — це Моцарт сучасної популярної музики». Слухаючи нових музичних лідерів Deep Purple, Led zeppelin, Uriah Heep, Nazareth, ми не забували і про The Beatles — разом зі своїм шкільним товаришем я організував щось схоже на кооператив. На дерев’яних заготовках я малював портрети музикантів, мій колега кріпив шпильки, покривав готову продукцію лаком. Правда, вироби ми зазвичай просто дарували меломанам, отож бізнесом цю діяльність назвати важко, радше — просвітництвом.

Очікування того, чим порадує прихильників Пол Маккартні, виявилося недовгим, він випустив першу постбітлівську платівку навіть раніше, ніж з’явилося вже згадане творіння Lennona. Диск досить логічно називався McCARTNEY, і досить очікувано розпочинався піснею The lovely Linda. Стало зрозуміло, що наш Павло Макаренко зовсім не втратив хисту до творчості. А Лінда, котра стала кочувати разом з ним по сценічних майданчиках, зовсім не заважала. У Пола таланту вистачало на двох. На шкільному випускному вечорі в кримпленових елегантних костюмах ми танцювали під живу музику місцевої групи, яка перетворила в безконечно довгу композицію суперпопулярну тоді пісню MRS. VANDERBILT. Пам’ятаєте «Гоп — гей, гоп, гоп— гей гоп...»

Потім інститут, до якого я вступив 1978 року синхронно з виходом London town групи Wings. Можливо, саме тому цей альбом мені подобається найбільше. Потім посеред навчання дідько заніс мене в Радянську Армію. Але і там The Beatles були поряд —
сержант, начальник радіовузла, регулярно транслював «ненашу» музику. І над «хебешними» рядами злих і голодних піхотинців, котрі шикувалися на плацу, із гучномовця ніжно зітхало Oh, girl. Перед «дембелем» замість власного альбому я намалював бронзянкою на пофарбованій чорним лаком фанерці портрет ліверпульської четвірки з написом Remember Beatles (ще боліла душа через постріл безумця, котрий обірвав життя Джона Леннона) і подарував його інтелігентному командирові взводу лейтенанту Товмасяну, щоправда, той наздогнав мене вже біля КПП, поклав 10 крб в мою вже цивільну кишеню і сказав: «Тобі на свободі згодиться!». Щиро сподіваюся, що моя картинка збереглась і стоїть десь на поличці єреванської квартири...

Не стало вже Джорджа Харрісона, немає Лінди, але є музика The Beatles, міцно тримає гітару в руках сер Пол Маккартні. Через двадцять років після появи пісні Back in USSR у 1988 році він записав альбом Back in USSR. Минуло ще двадцять років. Радянський Союз давно і заслужено зник, перетворившись на сторінку підручника з історії. Пісням The Beatles, мелодіям Пола Маккартні така доля не загрожує. Вони знову в Україні. Хоча, чому знову? Адже вони завжди були поряд із нами.