Фредерік Беґбеде: «Я не Набоков… Я — літературний Чіп і Дейл»

Поділитися
«Я — літературний Чіп і Дейл», — зізнається французький автор Фредерік Беґбеде, один із небагатьо...

«Я — літературний Чіп і Дейл», — зізнається французький автор Фредерік Беґбеде, один із небагатьох сучасних європейських письменників, роман якого «1,499 євро» (перша назва «99 франків», у деяких перекладах — «39.90») видано українською мовою, а попередньо — двадцятьма іншими мовами. Переклад М.Ілляшенка та О.Ногіної з’явився у харківському видавництві «Фоліо». Сам Беґбеде оцінює свою літературну творчість скромним: «Я не Набоков». На запитання, чи вважає себе письменником, відповідає, що є, радше, свідком епохи, а також не заперечує, якщо його книжки використовуються замість снодійного («хоча б якась користь»). Сучасники часом дозволяють собі висловитися про нього гостріше. Жиль Ляпуж, зокрема, вважає Беґбеде «нікчемою в літературі», симпатичним, не злим, не дурним і назагал доволі приємним, який має «лише одну ваду — він не є письменником». Не згоден із такою оцінкою інший, не менш популярний за Беґбеде сучасний французький письменник, Мішель Уельбек (роман якого «Платформа» також перекладено українською, він вийшов у одній серії із «1,499 євро»): «Сама назва книги «99 франків» (сьогодні перейменованої — зміна грошової одиниці зобов’язує...) — це концепція. Концепція обґрунтована, отже геніальна: винести у заголовок книги її ціну, означає відверто виразити природу світу, в якому кінцевою реальністю є гроші».

Основним у романі «1,499 євро», як і в решті творів Беґбеде, є епатаж і провокація. «Я взагалі не розумію, навіщо люди пишуть книжки, які не шокують читача, — заявляє письменник в одному з інтерв’ю. — Газети вимруть, бо їх ніхто більше не читає. Ми повинні розбудити людей. Усі книжки, які мені подобаються, свого часу були скандальними: «Лоліта» Набокова, «Елементарні частинки» Уельбека, «Коханець леді Чаттерлей» Д.Г.Ловренса, «Улісс» Джойса». Якщо погодитися з таким визначенням основної мети літератури, то роман «1,499 євро» слід негайно включити до шкільної програми, а заодно й решту творів Беґбеде. Думаю, школярам дуже сподобаються спроби старшого дядька шокувати публіку.

Наприклад, в останньому своєму романі «Вікна у світ», темою якого є трагедія 11 вересня, автор показує цей день у житті кількох постраждалих за принципом: «Оскільки це неможливо відтворити, то потрібно вигадати». Одна з пар, яка потрапляє у будівлю світового торгового центру («газову камеру класу люкс»), вирішує провести свої останні хвилини за «добрячим трахом». «Подої мої яйця востаннє», — просить вбраний у дорогий костюм брюнет у своєї білявої подруги, вбраної не менш розкішно. В Австрії довкола книги розгорівся скандал, бо Беґбеде порівнює 11 вересня із Аушвіцом і називає це «неофашизмом».

Але повернімося до «1,499 євро». Тема неофашизму тут також присутня, але цього разу об’єктом благородного авторського гніву стає середовище рекламістів, у якому письменник працював протягом кількох років. Про сюжет Беґбеде розповідає у своїх інтерв’ю так: «Не треба плутати автора з героєм. Октав Паранґо — це не я. Він споживає 4 грами кокаїну на день, його пре, він бачить нацистів скрізь. Він у стані гострої параної. Також він шизофренік, бо збунтувався проти світу, співучасником якого він є. Я, звісно, сильно перебільшую. Скрізь, куди він іде, він має враження, що перебуває серед архітектури а-ля Альбер Спір, йому здається, що він бачить рекламні ролики так, ніби їх зробила Лені Ріффеншталь. Натомість я погоджуюся з Октавом, що історично нацисти перші раціонально та інтенсивно використовували пропаганду, наслідки якої ми знаємо. Вони перетворили цілий народ на вбивць, злочинців. Очевидно, сьогодні «Adidas» — це не Аушвіц. Але реклама — це небезпечна техніка інтоксикації. Тому я зблизив мотто «Procter & Gamble» «не вважайте людей ідіотами, але не забувайте, що вони ними є» з реченням Ґеббельса «що більша брехня, то легше в неї вірять». Для мене зневага до людей починається з цього».

Наступного року Фредеріку Беґбеде виповнюється сорок. Він народився у паризькому передмісті, у заможній родині, закінчив класичний ліцей та політехніку в університеті. Тривалий час займався журналістикою, зокрема світською хронікою. Цьому присвячений і його дебютний роман «Щоденник молодого ідіота». Співпрацював із журналами «Globe», «Elle», «Voici». Певний час працював у рекламному бізнесі (зокрема для фірми «Danon»), звідки його вигнали після виходу книги «1,499 євро». Останній факт, як і ще цілий ряд автобіографічних моментів, письменник з успіхом експлуатує для самореклами: «Якщо людина від народження має все, вона пише, щоб втратити щось. У кожній з моїх книг я щось втрачаю: «Канікули в комі» позбавили мене 10 років нічного життя, «Кохання триває три роки» — моєї колишньої дружини, «99 франків» — 10 років праці у рекламі. Я виступаю за літературу «випаленої землі». Щоб позаду залишалися палаючі руїни. Це схоже на духовний стриптиз».

Що ж сенсаційного може знайти для себе український читач в одкровеннях французького екс-рекламіста? Боюся, що значно менше, ніж читач європейський, для якого поняття довіри до бренду та репутації фірми — не лише порожній звук, як це переважно трапляється у нас. Реалії українського ринку містять наразі речі набагато більш шокуючі та несправедливі, ніж одкровення на тему того, що реклама брехлива, а товари насправді не мають тих властивостей, про які торочать рекламодавці. Чи про те, що найбільш креативні ідеї для рекламних роликів ніколи не потрапляють на очі споживачам, бо рекламодавці бояться надто сміливих думок і завжди обирають варіанти стандартні й нудні. Як і про те, що реклама заволоділа всім світом і від неї немає порятунку. Реклама створила систему влади людини над людиною, «проти якої навіть свобода безсила. Навпаки, ця система базується на свободі, що і є найбільшою її знахідкою. Система досягла своєї мети — навіть непокора стала формою покори. (...) Я бавлюся з вашою правою півкулею. Ваші бажання більше не належать вам: я нав’язую свої. Я забороняю вам бажати навмання. Ваше бажання є результатом мільярдних інвестицій. Це я вирішую сьогодні, чого ви схочете завтра. (...) Ваші страждання — допінґ для торгівлі. На нашому жаргоні це зветься «посткупівельним розчаруванням». Ви вкрай потребуєте якогось товару, але тільки-но ви його придбаєте — вже хочете чогось іншого. Гедонізм — це не гуманізм, а рух готівки. Її девіз? «Я витрачаю, отже — я існую». Аби створити попит, необхідно розпалити заздрість, біль, невдоволеність — ось моя зброя. І ви — мішень».

Отже, як виглядає хронічний Weltschmerz, на який раптом занедужав Октав Паранґо? Виглядає непогано. Рожевий і помаранчевий «макінтоші», один із яких — із бездротовим виходом в Інтернет та кольоровим принтером «Epson Stylus 740», ванна кімната у стилі Кельвіна Кляйна, супутниковий GSM телефон із факсом, найдорожчий у світі холодильник «General Electric», забитий осетровим кав’яром «Петросян», гусячою печінкою з трюфелями та шампанським «Petit Auberge», шезлонґ Чарльза Еймса, шість стільців епохи Людовіка XV, два BMW Z3, п’ять костюмів «Dolce & Gabbana» та п’ять від Ричарда Джеймса і ще півтори сторінки дуже дорогих речей.

Чим займається Октав, аби подолати симптоми цієї тяжкої недуги? Робить усе, аби його вигнали з добре оплачуваної та не особливо обтяжливої роботи (звільнитися самому фінансово невигідно). Залишає кохану після того, як довідується про її вагітність. Ридає під вікнами дитячого супермаркета, обдовбується кокаїном, а на завершення викликає повію Тамару, послуги якої коштують 460 євро за годину і з якою він не спить, а спілкується «про життя». Усе це він робить зовсім не тому, що не любить Софі чи свою роботу. Навпаки. «Мені подобається вигадувати вислови. Жодна інша професія не дає такої влади над словами. Я щиро ненавиджу те, на що я перетворився, але назвіть мені іншу роботу, де можна протягом трьох тижнів сваритися з приводу одного прислівника?» Це про роботу.

«Я не кохав її більше я кохатиму її вічно хоч кохав не досить міцно зрештою я завжди її кохав але не кохав так як слід було б кохати». А це вже про Софі.

Почуття Октава значно більше нагадують рекламні слоґани, ніж переживання живої людини: «Ти удаєш із себе байдужого, але ти — інший». «Ти відвідуєш мандрьох не тому, що ти цинік, але через те, що боїшся кохати». «У тому, що бідні вмирають, багатії знаходять сенс життя». І нарешті: «Ти нічогісінько не зробив, аби покращити світ!» Ясна річ, поки Арнольд Шварценеґґер займається брудною політикою, хтось мусить рятувати світ замість нього.

Якби Октав Паранґо задовольнився тим, що вигадує вдалі рекламні слогани, і не поширював своїх амбіцій на роль рятувальника світу, в нього була б вродлива дружина, міцна сім’я, гарненька донечка, син (продовження буде...), прибуткова робота і щаслива старість. Але він обрав свободу, якої боїться більше, ніж смерті, і яка не спонукає до кращих ідей, ніж передозування кокаїном та вбивство старенької багатої бабусі з ідейною, ясна річ, метою (її висока пенсія скорочує робочі місця у Європі). Тому Октав страждає за ідею і закінчує свої дні в тюрмі під картиною Ґоґена із зображенням щасливої пари з немовлям на березі моря.

Якби Фредерік Беґбеде обмежився романом про викривальну суть реклами, це була б непогана книга, адже життєвого матеріалу йому не бракує, а стилістика рекламних слоганів та сценарії до роликів у стилі Лені Ріффеншталь пожвавлюють текст і легко сприймаються. Як цього і бажає автор: «Мені подобається, коли проза легко читається, а речення добре запам’ятовуються». Але письменнику захотілося відчути себе Набоковим, і тому мало не на кожній сторінці читаємо псевдофілософські афоризми у стилі: «Знаєте, яка різниця між бідними та багатими? Бідні продають наркоту, аби купити кроси «Nike», а багаті продають кроси «Nike», аби купити наркоту», «Ти плачеш навіть зараз, коли пишеш ці рядки», «Берґсон визначив сміх як «механічне накладання на живе». Сльози ж — це навпаки, коли живе накладається на механічне» тощо. Аби виправдатися за цей солодкавий присмак, Беґбеде любить додати рекламних слоґанів і у свої газетні інтерв’ю: «Вся література — це плаґіат, який триває вже багато років», чи «Література — це бомба з годинниковим механізмом». Часом Беґбеде «заносить» аж до достоєвщини, і не лише у питаннях бабусевбивства: «Якщо людям постійно товкмачити, що їхнє життя позбавлене сенсу, то рано чи пізно вони здуріють і почнуть бігати всюди й волати; вони не можуть погодитися, що їхнє існування позбавлене мети; якщо поміркувати, то неприпустимо казати, що ми живемо ні для чого, аби вмерти, і все; не дивно, що весь світ сказився». Саме так мала би звучати Леґенда про Великого Інквізитора у хрестоматійній версії для шестирічних. Або в рекламі від «Procter & Gamble».

Велика література потребує великої ідеї. У всіх книгах Беґбеде, як стверджує він сам, ця ідея одна й та сама. Запитання, що його ставить автор, звучить так: «Чи може гедонізм зробити людину щасливою?» Відповідь: «Не може». Ось тільки однозначність, із якою письменник дає відповіді на екзистенційні запитання, не дуже асоціюється з Набоковим, Ловренсом чи Джойсом. Хіба що з Уельбеком, для якого епатаж у літературі, здається, також важливіший за все інше. Із самою літературою включно. Мінімальна стилістична різниця між цими популярними авторами полягає хіба в тому, що для досягнення мети Уельбек використовує прийом ображання читача, а Беґбеде застосовує зневагу: «Режисер зневажає аґенцію, аґенція зневажає рекламодавця, рекламодавець зневажає споживача, споживач зневажає своїх сусідів». А сам автор зневажає всіх і все, включно з фірмою-виробником автомобіля та черевиків, за які варто померти (див. далі у тексті). Не кажучи вже про шампанське.

Але повернімося до гедонізму. В романі «1,499 євро» гедонізм розвінчується у правдиво рекламний спосіб. Ті з героїв, які втомилися від виснажливого життя у світі ґламуру, інсценізують власну смерть і переселяються на острів Привидів, де на них чекає райське життя: море, відпочинок, калорійна їжа на всі смаки, алкоголь, гашиш, пластична хірургія і секс в асортименті. Там же, як виявляється, опинилися Елвіс Преслі, Курт Кобейн, леді Діана і ще маса знаменитостей. Поступово все це їм набридає і хочеться назад, у жорстокий світ бізнесу. Але вороття немає. Є лише депресія. Але ж автор попереджав: гедонізм не може зробити людину щасливою. Хоча якщо не гедонізм, то що ж тоді? Сам Фредерік Беґбеде (не в романі «1,499 євро») вважає (трохи непослідовно): «Існують речі, задля яких варто боротися і померти. Як, наприклад, швидко їхати з другом у «Порше», розливаючи при цьому шампанське собі на туфлі від «Gucci». Його герой Октав Паранґо (не плутати з автором) трохи більш романтичний: «Щастя, — це білий пісочок, блакитне небо, солона вода. Щастя — це опинитися в рекламі «Perrier» або «Pacific» з його відомим відбитком босої ступні на мокрому піску, який швидко випаровується на розпеченому понтоні».

І ще трохи інформації про автора (не плутати з персонажами): він має рожевий i-mac та помаранчевий e-book, лазничку, вмебльовану Кельвіном Кляйном, та повне зібрання книг французьких поетів із групи «Плеяда», яких ніколи не розгортав. Він носить тільки кашемірові сорочки, має двійника бомжа внизу, біля свого будинку, та шість успадкованих від діда й бабці стільців Людовіка ХV.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі