Діамантовий дим. Дочка Іллі Ільфа розкрила «ДТ» останню «таємницю» автора «Дванадцяти стільців»

Поділитися
Проживши лише сорок років, згорівши на злеті, Ілля Ільф лишив по собі два неревізіоновані епохами ...

«Найважче написати перший рядок!» — говорив Євген Петров, друг і соратник Ільфа. І правда... Напишеш, приміром: «15 жовтня 2007 року виповнюється 110 років від дня народження видатного письменника Іллі Ільфа, котрий народився в місті Одесі на Старопортофранківській вулиці в будинку номер 137...» І самого пересмикне: стандартно! А набереш: «Цього ж року і 70 років від дня смерті чудового сатирика, і 80 років від дня «народження» його «Дванадцяти стільців», які майструвалися темними ночами в редакції «Гудка» восени 1927-го...» І знову — «інформпривідно», якось прісно, буденно.

Зовсім не так хотілося б задати тон розповіді про цю незвичну людину — «...із великими губами, з лукавим поглядом, у пенсне, у кепці», якою запам’ятав її Юрій Олеша. І вже додам від себе — із дуже сумними очима (судячи з фото).

А загалом, як на мене, їх було два...

Перший — «контекстуальний» — із псевдонімом «Ілля Ільф». Бешкетний, сміхотливий, дотепний, який знав ціну влучному слову. Ге­ніальний у своїй літературній афористичності та життєвій спостереж­ливості. Той, хто зауважив, ніби між іншим: «Давайте-но ходити по газонах, наражаючись на штраф» або «Собака такий відданий, що навіть не віриш у те, що людина заслуговує на таку любов».

А другий — власне, «Ієхієль-Лейб Файнзільберг, син Ар’є Беньяміновича Файнзільберга і Міндлі Аронівни, що перебувають у шлюбі з 1891 року, народжений 1897 року за старим стилем; обрізаний 10-го дня» (відповідно до метричної книги одеського рабинату), цей був дуже зосередженою і не завжди щасливою людиною. Вічно сповненою сумніву, часто голодною, смертельно хворою... З якимось «вивихом» навіть у своїй ліриці: «Кімнату мого життя я оклеїв думками про неї...» І з трагічним надривом у спогадах: «Я знав страх смерті, але мовчав, боявся мовчки і не просив допомоги... Мені було дуже страшно, я пізнав страх смерті, і мені стало страшно жити...»

Проживши лише сорок років, згорівши на злеті, Ілля Ільф лишив по собі два неревізіоновані епохами романи (у співавторстві з Єв­геном Петровим), а також «Од­ноповерхову Америку», сценарії кінофільмів (зокрема знаменитого «Цирку» Александрова), ще дивовижний за ліричною проникливістю епістолярій... І єдину дочку — Олександру. Олександру Іллівну Ільф...

В якийсь момент мені навіть здалося «дивиною», що «дочка Іллі Ільфа живе в центрі Москви і погодилася поспілкуватися з вами, тож приїжджайте...»

Та вона справді живе в центрі Білокам’яної. У районі метро «Аеро­порт». Дуже скромна однокім­натна квартира зі стелажами книг. Малень­ка кухонька — крок туди, два назад, не заблукаєш. Комп’ютер — постійно працює над літературною спадщиною батька. А близьких поруч немає — син із сім’єю в Ізраїлі. Тому цілковита самотність: «Знаєте, я дуже рідко зараз кудись виходжу... А куди? Світ «поза» квартирою давно мене нічим не дивує... Хіба що засмучує... То навіщо ж?»

* * *

З Євгеном Петровим, 1933 рік
— Олександро Іллівно, хтось допомагав вашій мамі після смерті батька? Може, Валентин Катаєв — це ж саме він підштовхнув колись Ільфа й Петрова на створення «Дванадцяти стільців»?

— Із великою симпатією ставлюся до особистості і творчості Валентина Катаєва... Після книги «Діамантовий мій вінець» про нього казали різне. І різні. Але, як на мене, Катаєв був порядною людиною. Взяти хоча б історію народження тандему Ільф—Петров. Адже саме Катаєв запропонував цю «угоду», якщо пам’ятаєте. Він вирішив пограти в Дюма-батька, запропонувавши моєму батькові та своєму брату попрацювати «неграми-літераторами» і написати авантюрний роман — саме про стільці й коштовності... Але коли прочитав рукопис, Катаєв вчинив делікатно й інтелігентно, визнавши в цій роботі справжню літературну майстерність.

На плечі Катаєва згодом лягла відповідальність за долю дружини Євгена Петрова. 1942 року, коли йому було 38, він розбився в літаку під Севастополем. Причому це досить дивна історія — пасажири вижили...

Я, звісно, багато чого відтворюю у своїх розповідях тільки за спогадами мами. Коли почалася війна, ми були з нею в Криму. А в Москві вже на повну силу відбувалася евакуація... Поруч нікого — ми геть самі. А треба терміново їхати до Барнаула.

Час евакуації наче ластиком стерто з моєї пам’яті. Пам’ятаю лише, як поверталися назад наприкінці 1943 року. І їхали так довго... Їжі ніякої! А в мене ще стоматит... Пам’ятаю, поруч у вагоні лежала цибулина й окраєць черствого хліба — і таке бажання все це проковтнути, я вам навіть передати не можу!

...Ми добиралися з мамою з Барнаула моторошними воєнними дорогами майже місяць! Справжнє воєнне пекло. Мама згодом мене довірила якомусь військовому, щоб швидше довіз у Москву (мене там зустрічала тітка). А сама вона вже на перекладних доїхала в столицю пізніше.

Ви запитуєте, як вона жила без батька? Звісно ж важко! Їй призначили пенсію. Не найбільшу. Тому було скрутно. Вона знайшла роботу в одному закладі, який давав можливість підробляти. І для них вона розписувала пластмасові тарілки. І займалася цією справою, як кажуть, «від усієї душі» — малювала пейзажі на цьому посуді, якісь облямівки. При цьому була страшною перфекціоністкою. Безкінечно щось переробляла. Не могла заспокоїтися, якщо не виходило. Так удома назбирувалися цілі стоси її розмальованих тарілок. А потім цей посуд кудись відвозили — напевно, на склад? Але грошей усе одно не вистачало. Адже гонорарів за твори батька ми не отримували. Його книжки просто не видавалися тоді...

— А що сталося 1948 року, коли Спілка радянських письменників раптом «отямилася» і спеціальною постановою секретаріату затаврувала творчість Ільфа і Петрова, назвавши їхні книжки наклепницькими, такими, які ганьблять дійсність? Раніше, у 20—30-х, їх творів не прочитали? Адже навіть в «Огоньку» друкували.

— Уявіть собі, дехто так і заявив: «А ми цього раніше не читали!» Мовляв, тільки тепер «прозріли».

— А хто конкретно стояв за цькуванням Ільфа вже по його смерті? Може, Фадєєв, голова спілки?

— Я б не переходила на особистості... Розумієте, тоді — відразу після війни — все змінилося. Коспомолітизм, протистояння з Америкою. З радянських бібліотек вилучили весь тираж «Одноповерхової Америки». Я хотіла було подарувати цю книжку своїй класній керівниці, то мама мене зупинила й заборонила це робити... Щоб не дай Боже нічого не трапилося!

— А мама якось безпосередньо відчувала на собі «таврувальну риторику» «радпису»?

— Я дізналася про це набагато пізніше. Адже що для мене тоді було цікаво — прогулянки, уроки, шкільні друзі. А мама принципово уникала при мені розмов на «заборонені теми».

Однак популярність творів Ільфа і Петрова в народі була неабияка. Одного разу під час шкільного відпочинку оторопівши я почула, як деякі хлопці, мої ровесники, при мені напам’ять цитували окремі розділи з «Дванадцяти стільців»! Сама я обожнювала читати. «Айвенго» — улюблена книжка дитинства.

— Олександро Іллівно, а що відбулося в 1936 році під час зйомок фільму Григорія Александрова «Цирк», коли Ільф і Петров як сценаристи вирішили зняти свої прізвища з титрів картини? Може, Орлова була до чогось причетна?

— Нічого особливого там не відбувалося. Більше вигадок навколо цієї теми. Просто їм не сподобалася постановка Александрова. Вони вважали, що це чиста калька голлівудських мюзиклів. Адже Ільф і Петров написали досить успішне лібрето — «Під куполом цирку». І спектакль під такою ж назвою з успіхом йшов у Ленінграді. Вже потім, повернувшись із Америки, вони побачили змонтований фільм — і чомусь засмутилися... До того ж Александров викинув деякі яскраві епізоди з їхнього сценарію.

— Це не було пов’язано з тим, що Александров трохи раніше вилучив ім’я Ердмана з титрів свого іншого знаменитого фільму — «Веселі хлоп’ята»?

— Ні. Ці історії жодним чином не пов’язані.

— А вас не дивує, що досі спалахують літературні супереч­ки з приводу прототипу Остапа Бендера. Одні стверджують, що це одеський аферист Митя Шірмахер, інші бачать в Остапі письменника Катаєва...

— Продовжу вашу думку... А треті — а це вже сам Валентин Катаєв — запевняли громадськість, що найбільше під «ранжир» Бендера підходив... Остап Шор — теж яскрава одеська особистість. Катаєв знаходив навіть портретну схожість між літературним героєм і тією конкретною людиною. Шор був атлетичної статури, смаглявий. Це був чоловік із хитринкою і якимось романтичним флером. Він був братом поета Фіолетова, якого помилково підстрелили бандити... Хоча мали підстрелити саме Шора! Бо цей чоловік більше крутився у певних «колах». Багато хто з тих хлопців, які згодом стали письменниками, активно працював і в міліції. Євген Петров, наприклад, там працював... Ще юнаком пішов в український карний розшук. І сам проводив дізнання щодо сімнадцяти вбивств! Займався також ліквідацією двох невловимих банд...

— І нібито саме з Петрова згодом створювався образ несамовитого юного сищика в популярному «Зеленому фургоні»...

— ...А Остап Шор, якщо ми говоримо про прототипи Бендера, був дуже добре знайомий з усією тієї компанією. Народився він у Нікополі. Жив в Одесі. Але згодом його сліди загубилися. Батько і Євген Петров одного разу зустріли Шора в Москві. Є навіть свідчення дружини художника Євгена Окса (батькового друга) про те, як Ільф якось вигукнув: «Вава, жаль, що ви не були в мене раніше, щойно від мене пішов Остап Бендер!»

Остапів понесло...

І ще один відступ на задану тему. Той-таки Валентин Катаєв уточнював: «Остапа вабило до поетів, хоча він за все своє життя не написав жодного віршованого рядка. Але в душі, звичайно, він був поетом, найбільш своєрідний з усіх нас. Ось такий був прототип Остапа Бендера». Кінець цитати.

І як продовження... Другий, мабуть найпопулярніший, претендент на «посаду» Бендера — це одесит Митя Шірмахер. Олександра Іллівна, правда, уточнює, що він зовсім не Шірмахер, а просто — Махер.

Отож цей надзвичайно колоритний персонаж, який накульгував на одну ногу й носив ортопедичний чобіт, виявляв чудеса спритності в «тихій» і не до кінця «радянській Одесі». Його зараховували до славного стану «одеських комбінаторів». А брат Ільфа прозвав його «кульгавим бісом Тюркаре». Сам Махер-Шірмахер часто похвалявся у колі знайомих: «Я — позашлюбний син турецькопідданого!». Коли ж цікавилися його спеціалізацією, відповідав: «Я — комбінатор!»

На думку Олександри Ільф, у цього Миті справді є багато шансів виграти «тендер» на автентичність Бендера. Бо Ілля Ільф познайомився із Шірмахером ще в 1920-му — і образ цей забути було неможливо.

Тоді щойно самоорганізувався знаменитий «Колектив поетів» — таке собі об’єднання молодих одеських літераторів, як «клуб за інтересами». І місія кульгавого Миті в цьому заході виявилася просто історичною. Як відомо старожилам-одеситам, аферистові Миті не тільки вдалося витрясти з місцевої міськради гроші на творчі потреби, а й відбатувати для свого «підприємства» цілу будівлю.

Згодом в Одесі відкривається літкафе «Пеон четвертий». А коли радянська влада спробувала було «ущільнити» деяких «нахаб», нічого в неї не вийшло саме з Митею. Пройда Шірмахер вибив собі величезну трикімнатну квартиру на вулиці Петра Великого, обставив її стильними меблями (плюс столове срібло, порцеляна). І зробив цю оселю культовим місцем для найбільш неспокійних літераторів.

Це був «вогник», на який зліталися одеські літературні таланти. Та й імена які летіли — Юрій Олеша, Едуард Багрицький, Валентин Катаєв, Ілля Файнзільберг (Ільф), Зінаїда Шишова, Лев Славін, Володимир Сосюра. Пізніше — Семен Кірсанов. Оголошення про зустрічі молодих літераторів регулярно друкувала навіть одеська газета «Известия». Справу було поставлено на широку ногу. Успіх заходу — гарантований.

До Миті — можливого Бендера — згодом підселився й Едуард Багрицький, якому набридло животіння в пролетарському смороді. Але й кульгавий аферист, попри всю свою «комбінаторність», на думку Олександри Іллівни, не остання інстанція в пошуках справжнього Бендера... Цим питанням вона зацікавилася всерйоз. І встановила...

Коли в 1911 році сімейство Файнзільбергів (батько, мати і четверо їхніх синів) переселилося на Малу Арнаутську вулицю в будинок № 9, квартиру № 25, то сусідами майбутнього автора «Дванадцяти стільців» став не менший пройдисвіт торговець-комбінатор Г.М.Бендер — він тримав м’ясну крамницю. Брат Ільфа — Михайло Файнзільберг — у 1913 році закінчив комерційне училище, і викладачем німецької мови був якийсь Ф.Ф.Бендер. Чим не підходящий кандидат? Тими роками багато одеситів знали й викладачку міської жіночої гімназії Луїзу Мартинівну Бендер. А вже коли Ілля Ільф служив в «ОПРОДКОМГУБі», то разом із ним працював ще один «персонаж» — на прізвище... Бендер.

Тож донька Ільфа з усією відповідальністю мені заявляє: «Не шукайте тільки одного Бендера! Їх багато... Може, їх кілька... А може, він тільки один? А може, його й зовсім не було? І все це лише плід літературної фантазії мого батька та Євгена Петрова».

***

— Є в літературному середовищі і ще один досить живучий міф, нібито саме Бендер і занапастив Ільфа... Ви чули щось таке? Нібито радянська влада не могла вибачити письменникові деяких пасажів із «Дванадцяти стільців», наприклад: «Кто в Советской России не подвергается опасности, тем более человек в таком положении как Воробьянинов? Усы, Елена Станиславовна, даром не сбривают». А можливо, когось із цензорів і сатрапів надто розчулив образний сон Бендера: «Остап видел вулкан Фудзияму, заведующего Маслотрестом и Тараса Бульбу, продающего открытки с видами Днепростроя…»

— Мені знайома ця тема. Більше того, рік смерті батька — а це 1937 рік — деякі шанувальники його творчості пов’язують із роком сталінських репресій. Тобто вбачають у його смерті політичний підтекст. Довго спілкувалась із французьким дослідником Алленом Прессаном — він гасконець, як і д’Артаньян. Отож мсьє Прессан чомусь втовкмачив собі в голову, нібито навколо смерті Іллі Ільфа існує фатальна «таємниця». Нібито він скоїв самогубство, не в змозі примиритися з нестерпною радянською дійсністю. Цей дослідник мені сказав: «Вам хочеться думати, що ваш батько помер у своєму ліжку? Ну то й думайте, якщо вам від цього легше! А все не так...»

Одна німецька газета —
1937-го — написала, що батько наклав на себе руки з політичних мотивів. Правда, Євгенові Петрову довелася тоді писати німцям відповідь: такого не могла бути і так далі...

Знаходилися дотепні люди, котрі вбачали в мумії (один із епізодів із «Золотого теляти») натяк на Володимира Ілліча Леніна, і теж називали батька мало не «дисидентом»...

А хтось вважав навпаки: мовляв, «Стільці» й «Теля» — це суто сталінське замовлення.

— Щоб жити стало «веселіше»? Бо «краще» вже було нікуди?

— Знаю тільки одне. Якщо і є «таємниця» в його смерті, то лише в тому, що він був дуже хворою людиною...

— Він тільки в Нью-Орлеані відчув перший напад хвороби? Чи ваша мама згадувала ще якісь ситуації?

— Тоді, в Америці, Євген Петров написав: «Ільф був блідий і замислений. Він ходив у провулочки, повертався ще більше замислений. Ввечері сказав, що вже десять днів болить у грудях — вдень і вночі, а сьогодні, кашлянувши, він побачив кров на хустинці...»

Батько був хворий на туберкульоз... Але він працював. А про його хворобливість згадував і Славін — про те, як усі хлопці бігали купатися в холодну річку, а Ільф залишався на березі... У нього на вилицях були червоні плями... І роки громадянської війни — це ж страшний голод, це не минулося безслідно. Тоді ж усі голодували...

А вже потім, коли, здавалося, що його життя трохи змінилося на краще — спочатку він отримав кімнату в Стрітенському провулку (його сусідом був Юрій Олеша), згодом з’явилася окрема квартира, гонорари, величезний успіх романів (він завжди шукав подарунки моїй мамі, які привозив їй із різних відряджень), — отож тоді і трапилася ця «американська трагедія»...

Поїздка в Америку підірвала його здоров’я... Це було страшно стомливо — подорожувати в машині так довго. Будь-якій здоровій людині це витримати важко. У результаті, звичайно, народилася чудова книжка — «Одноповерхова Америка». А ось здоров’я...

Так, боролися за його життя. Але безуспішно. Він їздив у різні санаторії — не вилазив із них. Теж марно. Євген Петров на похороні батька у квітні 1937 року сказав, що це і його власний похорон... І хоча без Ільфа він написав кілька кіносценаріїв, зокрема й досить популярного фільму «Антон Іванович сердиться», — у нього наче земля вислизала з-під ніг.

Трохи згодом Петров пронизливо написав про батька, згадуючи, як нечасто Ільф говорив про свою хворобу, — «Такий грізний крижаний весняний вечір, що холодно і страшно робиться на душі. Жахливо, як мені не пощастило...».

А одного разу, незадовго до смерті, батько взяв у руку пляшку шампанського і зі смутком — по-чеховськи — пожартував: «Шампанське марки «Ich Sterbe»?»

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі