«Найважче написати перший рядок!» — говорив Євген Петров, друг і соратник Ільфа. І правда... Напишеш, приміром: «15 жовтня 2007 року виповнюється 110 років від дня народження видатного письменника Іллі Ільфа, котрий народився в місті Одесі на Старопортофранківській вулиці в будинку номер 137...» І самого пересмикне: стандартно! А набереш: «Цього ж року і 70 років від дня смерті чудового сатирика, і 80 років від дня «народження» його «Дванадцяти стільців», які майструвалися темними ночами в редакції «Гудка» восени 1927-го...» І знову — «інформпривідно», якось прісно, буденно.
Зовсім не так хотілося б задати тон розповіді про цю незвичну людину — «...із великими губами, з лукавим поглядом, у пенсне, у кепці», якою запам’ятав її Юрій Олеша. І вже додам від себе — із дуже сумними очима (судячи з фото).
А загалом, як на мене, їх було два...
Перший — «контекстуальний» — із псевдонімом «Ілля Ільф». Бешкетний, сміхотливий, дотепний, який знав ціну влучному слову. Геніальний у своїй літературній афористичності та життєвій спостережливості. Той, хто зауважив, ніби між іншим: «Давайте-но ходити по газонах, наражаючись на штраф» або «Собака такий відданий, що навіть не віриш у те, що людина заслуговує на таку любов».
А другий — власне, «Ієхієль-Лейб Файнзільберг, син Ар’є Беньяміновича Файнзільберга і Міндлі Аронівни, що перебувають у шлюбі з 1891 року, народжений 1897 року за старим стилем; обрізаний 10-го дня» (відповідно до метричної книги одеського рабинату), цей був дуже зосередженою і не завжди щасливою людиною. Вічно сповненою сумніву, часто голодною, смертельно хворою... З якимось «вивихом» навіть у своїй ліриці: «Кімнату мого життя я оклеїв думками про неї...» І з трагічним надривом у спогадах: «Я знав страх смерті, але мовчав, боявся мовчки і не просив допомоги... Мені було дуже страшно, я пізнав страх смерті, і мені стало страшно жити...»
Проживши лише сорок років, згорівши на злеті, Ілля Ільф лишив по собі два неревізіоновані епохами романи (у співавторстві з Євгеном Петровим), а також «Одноповерхову Америку», сценарії кінофільмів (зокрема знаменитого «Цирку» Александрова), ще дивовижний за ліричною проникливістю епістолярій... І єдину дочку — Олександру. Олександру Іллівну Ільф...
В якийсь момент мені навіть здалося «дивиною», що «дочка Іллі Ільфа живе в центрі Москви і погодилася поспілкуватися з вами, тож приїжджайте...»
Та вона справді живе в центрі Білокам’яної. У районі метро «Аеропорт». Дуже скромна однокімнатна квартира зі стелажами книг. Маленька кухонька — крок туди, два назад, не заблукаєш. Комп’ютер — постійно працює над літературною спадщиною батька. А близьких поруч немає — син із сім’єю в Ізраїлі. Тому цілковита самотність: «Знаєте, я дуже рідко зараз кудись виходжу... А куди? Світ «поза» квартирою давно мене нічим не дивує... Хіба що засмучує... То навіщо ж?»
* * *
З Євгеном Петровим, 1933 рік |
— Із великою симпатією ставлюся до особистості і творчості Валентина Катаєва... Після книги «Діамантовий мій вінець» про нього казали різне. І різні. Але, як на мене, Катаєв був порядною людиною. Взяти хоча б історію народження тандему Ільф—Петров. Адже саме Катаєв запропонував цю «угоду», якщо пам’ятаєте. Він вирішив пограти в Дюма-батька, запропонувавши моєму батькові та своєму брату попрацювати «неграми-літераторами» і написати авантюрний роман — саме про стільці й коштовності... Але коли прочитав рукопис, Катаєв вчинив делікатно й інтелігентно, визнавши в цій роботі справжню літературну майстерність.
На плечі Катаєва згодом лягла відповідальність за долю дружини Євгена Петрова. 1942 року, коли йому було 38, він розбився в літаку під Севастополем. Причому це досить дивна історія — пасажири вижили...
Я, звісно, багато чого відтворюю у своїх розповідях тільки за спогадами мами. Коли почалася війна, ми були з нею в Криму. А в Москві вже на повну силу відбувалася евакуація... Поруч нікого — ми геть самі. А треба терміново їхати до Барнаула.
Час евакуації наче ластиком стерто з моєї пам’яті. Пам’ятаю лише, як поверталися назад наприкінці 1943 року. І їхали так довго... Їжі ніякої! А в мене ще стоматит... Пам’ятаю, поруч у вагоні лежала цибулина й окраєць черствого хліба — і таке бажання все це проковтнути, я вам навіть передати не можу!
...Ми добиралися з мамою з Барнаула моторошними воєнними дорогами майже місяць! Справжнє воєнне пекло. Мама згодом мене довірила якомусь військовому, щоб швидше довіз у Москву (мене там зустрічала тітка). А сама вона вже на перекладних доїхала в столицю пізніше.
Ви запитуєте, як вона жила без батька? Звісно ж важко! Їй призначили пенсію. Не найбільшу. Тому було скрутно. Вона знайшла роботу в одному закладі, який давав можливість підробляти. І для них вона розписувала пластмасові тарілки. І займалася цією справою, як кажуть, «від усієї душі» — малювала пейзажі на цьому посуді, якісь облямівки. При цьому була страшною перфекціоністкою. Безкінечно щось переробляла. Не могла заспокоїтися, якщо не виходило. Так удома назбирувалися цілі стоси її розмальованих тарілок. А потім цей посуд кудись відвозили — напевно, на склад? Але грошей усе одно не вистачало. Адже гонорарів за твори батька ми не отримували. Його книжки просто не видавалися тоді...
— А що сталося 1948 року, коли Спілка радянських письменників раптом «отямилася» і спеціальною постановою секретаріату затаврувала творчість Ільфа і Петрова, назвавши їхні книжки наклепницькими, такими, які ганьблять дійсність? Раніше, у 20—30-х, їх творів не прочитали? Адже навіть в «Огоньку» друкували.
— Уявіть собі, дехто так і заявив: «А ми цього раніше не читали!» Мовляв, тільки тепер «прозріли».
— А хто конкретно стояв за цькуванням Ільфа вже по його смерті? Може, Фадєєв, голова спілки?
— Я б не переходила на особистості... Розумієте, тоді — відразу після війни — все змінилося. Коспомолітизм, протистояння з Америкою. З радянських бібліотек вилучили весь тираж «Одноповерхової Америки». Я хотіла було подарувати цю книжку своїй класній керівниці, то мама мене зупинила й заборонила це робити... Щоб не дай Боже нічого не трапилося!
— А мама якось безпосередньо відчувала на собі «таврувальну риторику» «радпису»?
— Я дізналася про це набагато пізніше. Адже що для мене тоді було цікаво — прогулянки, уроки, шкільні друзі. А мама принципово уникала при мені розмов на «заборонені теми».
Однак популярність творів Ільфа і Петрова в народі була неабияка. Одного разу під час шкільного відпочинку оторопівши я почула, як деякі хлопці, мої ровесники, при мені напам’ять цитували окремі розділи з «Дванадцяти стільців»! Сама я обожнювала читати. «Айвенго» — улюблена книжка дитинства.
— Олександро Іллівно, а що відбулося в 1936 році під час зйомок фільму Григорія Александрова «Цирк», коли Ільф і Петров як сценаристи вирішили зняти свої прізвища з титрів картини? Може, Орлова була до чогось причетна?
— Нічого особливого там не відбувалося. Більше вигадок навколо цієї теми. Просто їм не сподобалася постановка Александрова. Вони вважали, що це чиста калька голлівудських мюзиклів. Адже Ільф і Петров написали досить успішне лібрето — «Під куполом цирку». І спектакль під такою ж назвою з успіхом йшов у Ленінграді. Вже потім, повернувшись із Америки, вони побачили змонтований фільм — і чомусь засмутилися... До того ж Александров викинув деякі яскраві епізоди з їхнього сценарію.
— Це не було пов’язано з тим, що Александров трохи раніше вилучив ім’я Ердмана з титрів свого іншого знаменитого фільму — «Веселі хлоп’ята»?
— Ні. Ці історії жодним чином не пов’язані.
— А вас не дивує, що досі спалахують літературні суперечки з приводу прототипу Остапа Бендера. Одні стверджують, що це одеський аферист Митя Шірмахер, інші бачать в Остапі письменника Катаєва...
— Продовжу вашу думку... А треті — а це вже сам Валентин Катаєв — запевняли громадськість, що найбільше під «ранжир» Бендера підходив... Остап Шор — теж яскрава одеська особистість. Катаєв знаходив навіть портретну схожість між літературним героєм і тією конкретною людиною. Шор був атлетичної статури, смаглявий. Це був чоловік із хитринкою і якимось романтичним флером. Він був братом поета Фіолетова, якого помилково підстрелили бандити... Хоча мали підстрелити саме Шора! Бо цей чоловік більше крутився у певних «колах». Багато хто з тих хлопців, які згодом стали письменниками, активно працював і в міліції. Євген Петров, наприклад, там працював... Ще юнаком пішов в український карний розшук. І сам проводив дізнання щодо сімнадцяти вбивств! Займався також ліквідацією двох невловимих банд...
— І нібито саме з Петрова згодом створювався образ несамовитого юного сищика в популярному «Зеленому фургоні»...
— ...А Остап Шор, якщо ми говоримо про прототипи Бендера, був дуже добре знайомий з усією тієї компанією. Народився він у Нікополі. Жив в Одесі. Але згодом його сліди загубилися. Батько і Євген Петров одного разу зустріли Шора в Москві. Є навіть свідчення дружини художника Євгена Окса (батькового друга) про те, як Ільф якось вигукнув: «Вава, жаль, що ви не були в мене раніше, щойно від мене пішов Остап Бендер!»
Остапів понесло...
І ще один відступ на задану тему. Той-таки Валентин Катаєв уточнював: «Остапа вабило до поетів, хоча він за все своє життя не написав жодного віршованого рядка. Але в душі, звичайно, він був поетом, найбільш своєрідний з усіх нас. Ось такий був прототип Остапа Бендера». Кінець цитати.
І як продовження... Другий, мабуть найпопулярніший, претендент на «посаду» Бендера — це одесит Митя Шірмахер. Олександра Іллівна, правда, уточнює, що він зовсім не Шірмахер, а просто — Махер.
Отож цей надзвичайно колоритний персонаж, який накульгував на одну ногу й носив ортопедичний чобіт, виявляв чудеса спритності в «тихій» і не до кінця «радянській Одесі». Його зараховували до славного стану «одеських комбінаторів». А брат Ільфа прозвав його «кульгавим бісом Тюркаре». Сам Махер-Шірмахер часто похвалявся у колі знайомих: «Я — позашлюбний син турецькопідданого!». Коли ж цікавилися його спеціалізацією, відповідав: «Я — комбінатор!»
На думку Олександри Ільф, у цього Миті справді є багато шансів виграти «тендер» на автентичність Бендера. Бо Ілля Ільф познайомився із Шірмахером ще в 1920-му — і образ цей забути було неможливо.
Тоді щойно самоорганізувався знаменитий «Колектив поетів» — таке собі об’єднання молодих одеських літераторів, як «клуб за інтересами». І місія кульгавого Миті в цьому заході виявилася просто історичною. Як відомо старожилам-одеситам, аферистові Миті не тільки вдалося витрясти з місцевої міськради гроші на творчі потреби, а й відбатувати для свого «підприємства» цілу будівлю.
Згодом в Одесі відкривається літкафе «Пеон четвертий». А коли радянська влада спробувала було «ущільнити» деяких «нахаб», нічого в неї не вийшло саме з Митею. Пройда Шірмахер вибив собі величезну трикімнатну квартиру на вулиці Петра Великого, обставив її стильними меблями (плюс столове срібло, порцеляна). І зробив цю оселю культовим місцем для найбільш неспокійних літераторів.
Це був «вогник», на який зліталися одеські літературні таланти. Та й імена які летіли — Юрій Олеша, Едуард Багрицький, Валентин Катаєв, Ілля Файнзільберг (Ільф), Зінаїда Шишова, Лев Славін, Володимир Сосюра. Пізніше — Семен Кірсанов. Оголошення про зустрічі молодих літераторів регулярно друкувала навіть одеська газета «Известия». Справу було поставлено на широку ногу. Успіх заходу — гарантований.
До Миті — можливого Бендера — згодом підселився й Едуард Багрицький, якому набридло животіння в пролетарському смороді. Але й кульгавий аферист, попри всю свою «комбінаторність», на думку Олександри Іллівни, не остання інстанція в пошуках справжнього Бендера... Цим питанням вона зацікавилася всерйоз. І встановила...
Коли в 1911 році сімейство Файнзільбергів (батько, мати і четверо їхніх синів) переселилося на Малу Арнаутську вулицю в будинок № 9, квартиру № 25, то сусідами майбутнього автора «Дванадцяти стільців» став не менший пройдисвіт торговець-комбінатор Г.М.Бендер — він тримав м’ясну крамницю. Брат Ільфа — Михайло Файнзільберг — у 1913 році закінчив комерційне училище, і викладачем німецької мови був якийсь Ф.Ф.Бендер. Чим не підходящий кандидат? Тими роками багато одеситів знали й викладачку міської жіночої гімназії Луїзу Мартинівну Бендер. А вже коли Ілля Ільф служив в «ОПРОДКОМГУБі», то разом із ним працював ще один «персонаж» — на прізвище... Бендер.
Тож донька Ільфа з усією відповідальністю мені заявляє: «Не шукайте тільки одного Бендера! Їх багато... Може, їх кілька... А може, він тільки один? А може, його й зовсім не було? І все це лише плід літературної фантазії мого батька та Євгена Петрова».
***
— Є в літературному середовищі і ще один досить живучий міф, нібито саме Бендер і занапастив Ільфа... Ви чули щось таке? Нібито радянська влада не могла вибачити письменникові деяких пасажів із «Дванадцяти стільців», наприклад: «Кто в Советской России не подвергается опасности, тем более человек в таком положении как Воробьянинов? Усы, Елена Станиславовна, даром не сбривают». А можливо, когось із цензорів і сатрапів надто розчулив образний сон Бендера: «Остап видел вулкан Фудзияму, заведующего Маслотрестом и Тараса Бульбу, продающего открытки с видами Днепростроя…»
— Мені знайома ця тема. Більше того, рік смерті батька — а це 1937 рік — деякі шанувальники його творчості пов’язують із роком сталінських репресій. Тобто вбачають у його смерті політичний підтекст. Довго спілкувалась із французьким дослідником Алленом Прессаном — він гасконець, як і д’Артаньян. Отож мсьє Прессан чомусь втовкмачив собі в голову, нібито навколо смерті Іллі Ільфа існує фатальна «таємниця». Нібито він скоїв самогубство, не в змозі примиритися з нестерпною радянською дійсністю. Цей дослідник мені сказав: «Вам хочеться думати, що ваш батько помер у своєму ліжку? Ну то й думайте, якщо вам від цього легше! А все не так...»
Одна німецька газета —
1937-го — написала, що батько наклав на себе руки з політичних мотивів. Правда, Євгенові Петрову довелася тоді писати німцям відповідь: такого не могла бути і так далі...
Знаходилися дотепні люди, котрі вбачали в мумії (один із епізодів із «Золотого теляти») натяк на Володимира Ілліча Леніна, і теж називали батька мало не «дисидентом»...
А хтось вважав навпаки: мовляв, «Стільці» й «Теля» — це суто сталінське замовлення.
— Щоб жити стало «веселіше»? Бо «краще» вже було нікуди?
— Знаю тільки одне. Якщо і є «таємниця» в його смерті, то лише в тому, що він був дуже хворою людиною...
— Він тільки в Нью-Орлеані відчув перший напад хвороби? Чи ваша мама згадувала ще якісь ситуації?
— Тоді, в Америці, Євген Петров написав: «Ільф був блідий і замислений. Він ходив у провулочки, повертався ще більше замислений. Ввечері сказав, що вже десять днів болить у грудях — вдень і вночі, а сьогодні, кашлянувши, він побачив кров на хустинці...»
Батько був хворий на туберкульоз... Але він працював. А про його хворобливість згадував і Славін — про те, як усі хлопці бігали купатися в холодну річку, а Ільф залишався на березі... У нього на вилицях були червоні плями... І роки громадянської війни — це ж страшний голод, це не минулося безслідно. Тоді ж усі голодували...
А вже потім, коли, здавалося, що його життя трохи змінилося на краще — спочатку він отримав кімнату в Стрітенському провулку (його сусідом був Юрій Олеша), згодом з’явилася окрема квартира, гонорари, величезний успіх романів (він завжди шукав подарунки моїй мамі, які привозив їй із різних відряджень), — отож тоді і трапилася ця «американська трагедія»...
Поїздка в Америку підірвала його здоров’я... Це було страшно стомливо — подорожувати в машині так довго. Будь-якій здоровій людині це витримати важко. У результаті, звичайно, народилася чудова книжка — «Одноповерхова Америка». А ось здоров’я...
Так, боролися за його життя. Але безуспішно. Він їздив у різні санаторії — не вилазив із них. Теж марно. Євген Петров на похороні батька у квітні 1937 року сказав, що це і його власний похорон... І хоча без Ільфа він написав кілька кіносценаріїв, зокрема й досить популярного фільму «Антон Іванович сердиться», — у нього наче земля вислизала з-під ніг.
Трохи згодом Петров пронизливо написав про батька, згадуючи, як нечасто Ільф говорив про свою хворобу, — «Такий грізний крижаний весняний вечір, що холодно і страшно робиться на душі. Жахливо, як мені не пощастило...».
А одного разу, незадовго до смерті, батько взяв у руку пляшку шампанського і зі смутком — по-чеховськи — пожартував: «Шампанське марки «Ich Sterbe»?»