Актриса і режисер Наталія Бондарчук: «Моєму батькові не дозволили зняти «Бульбу» через польське питання»

У святкування 200-річного ювілею Гоголя свою лепту внесла й Наталія Бондарчук, актриса, кінорежисер, дочка легендарних батьків (Сергія Бондарчука та Інни Макарової), знявши фільм про Миколу Васильовича. Тим часом Наталія Сергіївна й сама легенда екрана. Їй пощастило знятися в геніального Андрія Тарковського в «Солярисі» (зіграла Харі). Серед популярних картин із її участю — «Зоря принадливого щастя», «Червоне і чорне», «Дорослий син». Останні роки пані Бондарчук присвятила кінопросвітительству, на її рахунку в умовній персональній серії ЖЗЛ — художні фільми про Пушкіна, Гоголя. Нині вона приступає до роботи над стрічкою про Сергія Радонезького. Тим часом «Гоголь. Найближчий» Бондарчук знімала й в Україні — і на студії імені Довженка, і на батьківщині письменника. Отже, ця робота почасти українського походження.

— Наталіє Сергіївно, уявляю, як непросто вам було працювати над фільмом про Гоголя — за часів кризи, та й тема «некасова».

— Почали знімати картину понад рік тому в Оптинській пустині за благословенням святійшого патріарха Алексія. Та хто знав, що станеться далі? Відзнявши потрібні сцени в цьому святому місці, ми приїхали в Україну. Спочатку збиралися знімати Італію в Криму. Проте — криза, цілу годину матеріалу не вдалося відзняти, грошей немає. Та ще й чутки про те, що 60 проектів заморожено!

І от я приїхала до Києва, на студію імені Довженка. У них, до речі, теж немає в запуску жодного проекту. Студія велика, чудова. Ми почали працювати. Крім нас, на цій студії трудився над своєю програмою Савік Шустер... Підписали з керівництвом студії договір про права на продукт, домовилися про те, що довженківці нададуть мені все, що в них є...

І от у найбільшому павільйоні Європи, нарешті, ми побудували Ніццу, Італію, кабінет письменника. Холод страшенний. У кадрі Ніцца, а в Анастасії Заворотнюк — пара з рота від холоду!

— Як ви трактуєте назву свого фільму — «Гоголь. Найближчий»?

Адже трагічне життя Гоголя було присвячене служінню християнству. Всі його переживання пов’язані з цим. Стати християнином для Гоголя було важливіше, ніж залишитися письменником. Тому наприкінці життя він і почав заперечувати свої твори. Він прагнув стати «найближчим до Христа».

Ну а ми маємо спробувати наблизитися до письменника. Багато хто після перегляду картини казав, що хоче перечитати Гоголя. А один священик промовив фразу: «Цей фільм як проповідь...»

Я не люблю, коли ідея «так і пре» з кожного кадру. Але ж і безідейного мистецтва теж не буває. Навіть коли фільм найнижчого жовтого рівня. І не вірю в те, що є мистецтво для мистецтва. Автор завжди має бути на чиємусь боці й знати, для чого та для кого він створює картину. Цього вимагав від нас і мій учитель — Сергій Аполлінарійович Герасимов…

— Як вважаєте, чи знайдеться для вашого фільму відповідна аудиторія? Чи реально сьогодні в «попкорнівському» залі прокатувати філософську стрічку?

— Для людей нерелігійних цей фільм буде важкий, навіть певною мірою незносний. Тому що будь-яке звернення до себе в душевній якості поєднане з болем. Однак ті, хто несе в собі релігійне начало, виходячи із залу, кажуть: «Весь фільм ми плакали й було відчуття світла, попри те, що Гоголь наприкінці вмирає...»

Мабуть, я останній представник авторського кіно. Поясню, чому останній: я і сценарист, і режисер, і — найголовніше — продюсер. Якщо казати жартома, я — всеросійська жебрачка. Обійшла всіх на світі з шапкою: хто подасть на Гоголя в Україні та Росії? І якби я не була продюсером, то мені нав’язували б, кого знімати і як знімати. І був би зов­сім інший фільм. Сама підготовка забрала чимало часу. Адже я вже десятий рік захоплююся Золотим віком. Вивчала епоху, взаємини Гоголя з царем, із владою. Все це дозволило наблизитися до Гоголя, до його особистості. І цю особистість я дуже полюбила.

— Наталіє Сергіївно, навколо Гоголя багато містичного. Чи не було страшно торкатися такої особистості?

Це дуже важко, тому що в Євангелії сказано: «Слово гниле нехай не виходить із вуст ваших». За кожний помисел, за кожне слово людина відповідає перед Господом. А коли ми цього не розуміємо та не відчуваємо, то нас починає з двох сторін бити щось.

Гоголь зрозумів це до кінця життя і став заперечувати всі свої раніше написані твори. Він хотів іншого, але часу в нього залишалося мало. І він йде на «самоспалення». Горить не тільки рукопис, горить усе його життя, всі надії.

Гоголь хотів зцілити своєю книжкою багато душ. Та не впорався, не
встиг. За ним уже йшов Достоєвський, який впорався та встиг.

Деякі містичні, незвичайні моменти під час зйомок, мабуть, були. Знімали сцену хрещення немовляти в Сорочинцях. Саме в тому храмі, який зберігся від часів Гоголя, у ньому ж хрестили самого письменника. Уявіть, там збереглися ікони тих часів. Я попросила батюшку, щоб він знявся в нас у сцені хрещення немовляти. Тільки все підготували, і раптом згасло світло! Щоб поїхати до Києва по нову електростанцію, потрібно шість годин. Немовля, природно, не чекатиме. Я попросила всю групу, віруючих стати на молитву. Вже потім мене осяйнула думка: адже в Україні є МНС! Подзвонила, викликала електростанцію, дитина в цей час поїла, поспала, була задоволеною, усміхалася та спілкувалася з Гоголем — актором Євгеном Редьком.

— Образ вашого екранного Гоголя неймовірно схожий на образ письменника, знайомий за картинами, фотографіями.

— Ми навмисне відмовилися від будь-якого гриму, пов’язаного з екранним Гоголем. Актор Євген Редько, на мій погляд, зіграв Миколу Васильовича дуже переконливо. У картині також знімався Олексій Богданович, чудовий український актор. І найцікавіше, у ролі лікаря — режисер Віктор Гресь. Він мені допомагав, це неймовірно талановита людина. Його божественність саме у творчій креативності. Наприклад, саме він запропонував, щоб Гоголь, приїхавши в Україну, пішов босоніж по рідній землі. Адже в Гоголя ніколи не було свого дому, він завжди — лише квартирант.

— Серіальна актриса Анастасія Заво­ротнюк несподівано знімається у вас, в інтелігентному фільмі, та ще й у ролі коханої Гоголя… Ви навмисне так вибудовували кастинг?

— А що я зробила? Я її вирвала зі звичного амплуа няньки! У «Няньці» очевидно, що вона талановита людина. Проте Заворотнюк — учениця Олега Табакова і свого часу грала драматичні ролі. А нині її просто експлуатують цим образом. І от у моєму фільмі вона з’явилася в цілком іншому амплуа — у шляхетному образі Смирнової-Россет, в яку був закоханий Пушкін, якій присвячував вірші Лермонтов та яку обожнював Гоголь.

— А от Ганну Вієльгорську грає ваша дочка — Марія Бурляєва.

— Оцінити роботу дочки мені важко. Та її оцінили інші. Вона отримала приз за жіночу роль другого плану — на фестивалі «Золотий витязь». Вважаю, що це хороший початок. Маша соромилася зніматися в моєму фільмі. Але й мені свого часу теж казали, що, мовляв, батько мене по блату влаштував у картину Тарковського. От просто привів Сергій Бондарчук свою доньку й сказав режисерові: «Андрію, знімай її в головній ролі!..» А один кореспондент колись написав дуже смішну статтю: «Народжена по блату».

Розумієте, зіграти «за людину» неможливо. Або в тебе є душа, або її немає. Крім того, дітей кінематографістів завжди порівнюватимуть із кимось. У них підвищена відповідальність за появу на екрані. А які в неї очі, який ніс, який рот? Одна глядачка сказала мені: «Ваша Маша так само благородна, як Інна Макарова, її бабуся».

А мама моя непосида була неймовірна! Сергій Аполлінарійович казав: «Інко, не крутися на хвості!..»

Так, безперечно, у спадщину щось передається. Насамперед витривалість. Моя мама сибірячка, вперта. І я в процесі зйомок картини про Гоголя кілька разів могла лапки догори підняти. Однак… Уявіть, ситуація була серйозна. Довелося закласти свою квартиру, яку в будь-який момент міг відібрати банк. Допомога прийшла просто в останню хвилину…

— Виходить, просвітительські фільми знімати невигідно?

— Сьогодні неодмінно потрібно знімати фільми під певний телеканал. Чула, що режисер Володимир Хотиненко хоче зняти фільм про Достоєвського. І без допомоги Першого каналу йому навряд чи вдасться обійтися.

— Ваша доля акторська, а потім вже й режисерська була заздалегідь визначена чи все-таки був шанс вирватися з кінематографічного середовища?

— Коли мене запитували, ким я хочу бути, я завжди відповідала — пожежником. Я хотіла бути героєм, як мої тато та мама. Та, чесно кажучи, було, напевне, призначення. І ось чому... Тато й мама отримали першу квартиру тільки після мого народження, а доти жили в підвалі. У цій однокімнатній квартирі на Новопіщаному жила й моя бабуся, а також тато, мама, я і няня Нюра. Та за тих часів такі умови вважалися казковими. Наші двері ніколи не зачинялися. Гостювали — Лучко, Рибников, Ларіонова, багато друзів. Я якось загадала: чи знайду я якесь фото актора на «Мосфільмі», якого я особисто не знала б? І не знайшла — жодного!

У ті часи ми жили дуже дружно. Займали «трояки» одне в одного. А нині — не приведи Господи захворіти. Нікому! Тому я і проти капіталізму. Категорично!

Однак я й не комуністка. І ніколи нею не була. Я за помірний соціалізм. Тому вступила до партії «Справедлива Росія». Хочу, щоб повернулися безкоштовні освіта, медицина, держзамовлення на картини, непринижені друзі. Хочу, щоб головні багатства країни були в держави…

— І що ж, ви берете участь у якихось політичних акціях, дебатах?

— Виступала на симпозіумах. Із Сергієм Мироновим підтримую спілкування. Приймаючи мене в партію, він знав, що я не буду партійним гвинтиком. Знаєте, адже мені нестерп­но соромно за нинішній бездарний злодійський капіталізм, який безпощадний до «простих людей». Хоча колись я була ближче до дисидентів. Тому через кордон везла заборонені книжки, наприклад Солженіцина. Звичайно, якби перевірили мою валізу, то стала б «невиїзною». Коли мені було 19, сама свідомо хрестилася. І діти мої хрещені. Обранець моєї дочки, молодий хлопець, нещодавно зворушив мою душу. Каже: «Наталіє Сергіївно, у вас немає Державіна? Аби краще зрозуміти Пушкіна, я хочу почати з Державіна...»

Хіба сьогодні ще є молоді люди, які читатимуть Державіна? Нині він вступає на режисерський факультет…

— Виходить, у вашій сім’ї буде на одного кінематографіста більше?

— Про мене взагалі кажуть, що я була обгорнена кіноплівкою, коли народилася. Тато — Сергій Бондарчук, мама — народна артистка СРСР Інна Макарова, жива-здорова. Мій двоюрідний брат Андрій Малюков багато фільмів зняв — 30—40. Знаю, що його картини дуже люблять — «Спецназ», «У зоні особливої уваги»... Він — народний. Ну і Федір Бондарчук, Олена Бондарчук — мої брат і сестра по батьку. Зустріла якось Федора, потиснула йому руку, сказала, що він трудяга. Коли побачила фільм про фільм «Залюднений острів», зрозуміла: сама в житті такого б не зняла. Чесно кажучи, це не мій жанр.

Що ж до мого колишнього чоловіка актора Миколи Бурляєва, то всім бажаю так само дружити зі своїми колишніми... Ми розсталися, але стосунки наші не погіршилися, а тільки поліпшилися. Нині в нас немає квартирного, побутового питання, залишилася творчість. Він знімався в моєму фільмі «Гоголь. Найближчий» у ролі Олексія Толстого, а в ролі дружини Толстого — його дружина Інга.

Коли дорослі розлучаються, головне, щоб це не відбилося на дітях. Ми обидва дуже любимо наших дітей. Микола Петрович душі не чує за Машею та Ванею. А дружина мого Вані — оперна співачка, яка в «Гелікон-опері» співає арію Тетяни в «Євгенії Онєгіні». У них уже двоє діток — Насті чотири роки та Микиті півтора. Куди нам подітися? Усі коло нас.

— Як вам — актрисі й режисеру, людині постійно зайнятій, вдавалося приділяти належну увагу дітям?

— Дочка Маша на 11 років молодша за мого сина. Було цікаво спостерігати становлення її особистості. Я навіть фільм зняла б про це: який етап розвитку проходить дитина від пологів до одного року життя — думка, голос, очі, реакція — словом, олюднення. Вражаюче! І це жахливо, що наші матері не бачать своїх дітей тільки тому, що мусять працювати. Я ж перші три роки після народження дітей не працювала, а вивчала резервні можливості людини. Я була не просто мамою, а науково-дослідним інститутом людини. Нині багато розмовляємо з дітьми про улюблені фільми. Іноді вони приносять якийсь диск і кажуть: «Мамо, звичайно, тобі цей фільм не сподобається, але там є дуже цікава склейка…» І от через склейку я каламуть американську й маю дивитися…

— Та від реальності не втекти: голлівудська кінопродукція затребувана в усьому світі.

— Так, нині не час серйозних кінематографістів. Фелліні наприкінці життя сказав: «Мій глядач помер...» Це не випадково. Та однаково потрібно трохи потіснити літаючого хлопчика Гаррі Поттера. От навіть тут, у Севастополі, — маленька скромна афіша кінофестивалю. А з двох боків на нас дивляться американський хлопчик, трансформери тощо. Приміром, на фестивалі на Алтаї, у шукшинських місцях, наші фільми йшли в театрі оперети, на такому екрані, як простирадло. Це ж недостойно. І насамперед недостойно тих людей, які сидять і визначають наші долі. Жодний державний канал не взяв нашу картину про Гоголя! Розумію, що канали мають годувати «попкорнівську» публіку. Та коли держави — Росія та Україна — звернуть увагу на кінематограф, то з’являться і держзамовлення. Їх можна здійснювати з допомогою опитування населення, які фільми люди хочуть дивитися.

З фільмом про Пушкіна «Одна любов душі моєї» я об’їздила 30 міст. Глядачі казали: «Хочемо дивитися нормальні фільми, щоб плакати й сміятися...» Особливо обурює те, що на певних каналах, зокрема на Першому російському, у неділю вдень йде відверта пропаганда сатанізму — наприклад, можуть показати «Книгу диявола». Так, це цікаво, але не в недільний же день. І не «Нашу Рашу» весь час показувати, і не Павло Воля — «герой» часу. Мене як людину та громадянина це обурює.

— Наталіє Сергіївно, вас торкнувся великий скандал у Спілці російських кінематографістів. Особисто ви — за Микиту Сергійовича Михалкова чи проти?

— Душею та помислами я за Микиту Сергійовича. Це великий художник. Дуже багато людей йому по-чорному заздрять. Його вплив на кінематограф неоціненний. І, природно, його вплив на представників влади теж великий. Він може як голова Спілки кінематографістів піти й попросити грошей на ВДІК. І йому дають. Бо його чують. Однак таке навколо людини розвести! Це схоже на ту гниль, яка була свого часу щодо мого батька — на V З’їзді кінематографістів. Коли всі пішли проти Бондарчука, Куліджанова, Ростоцького, Наумова. Освистали тоді найкращих кінематографістів. І що далі зробили? Чорнуху цілковиту. Батька цим буквально погубили. І тільки один чоловік підвівся на його захист. Сказав, що якби Сергій Бондарчук зняв тільки два фільми — «Вони воювали за Батьківщину» і «Війну і мир», то він однаково опустився б перед ним на коліна. То був Микита Михалков.

Сьогодні «зіграли» проти Михалкова. На інтелігенції завжди розігрується карта: «А ну подивимося, що з цією країною можна зробити?» На наклепницьку кампанію проти Михалкова було виділено півмільйона доларів! У нас таких грошей немає.

Пам’ятаєте слова Гоголя в моїй картині, коли він сам себе запитує, чого більше в його душі — хохляцького чи російського? Отож і я хочу сказати, що саме ці дві половини поєднуються в кожному з нас. Для цього нам і дано було історію.

…Я сама наполовину українка, і в моєму фільмі найсвітліші сцени присвячені Україні. І не треба забувати: Росію, Україну, Білорусь багато що об’єднує. І не тільки з православ’я. Щойно в Україні прийде до влади людина, яка об’єднуватиме, а не роз’єднуватиме та пануватиме, то й країна розквітне. Мій тато розмовляв українською мовою. Він обожнював українську літературу. Зіграв Шевченка, Франка. Адже він родом із Білозірки Херсонської області… У майбутньому році — 90 років із дня його народження.

— Це правда, що ваш батько хотів екранізувати «Тараса Бульбу» за сценарієм Олександра Довженка?

— Так, правда. Батько дуже високо цінував Довженка... Це й один із моїх найулюбленіших режисерів. Поетика Довженка мені близька, вона була близька й моєму батьку, і Тарковському. Гадаю, це був би приголомшливий твір. Але батькові зробити «Бульбу» не дозволили — через польське питання. Втрутилася велика радянська політика…

— Ви подивилися нову картину Володимира Бортка «Тарас Бульба»?

— Це дуже важка режисерська робота. Талановито зіграв у картині Богдан Ступка, я люблю та шаную цього актора. Та в «Бульбі» Бортка прочитується якийсь ситцевий патріотизм. А його висміював сам Гоголь. У моїй картині Микола Васильович каже Аксакову: «Не надо рядиться в красную рубаху, надо любить свой народ!» Мені, наполовину українці, було прикро це бачити. Це називається «перетиснути»...

Так, безперечно, Гоголь писав російською мовою. Та саме цей псевдопатріотизм Бортка мені й завадив сприйняти картину цілісно. Після перегляду «Бульби» я відразу ж вирішила перевірити одну річ: у фіналі син на дибі кричить Тарасові: «Чуєш, батьку?» Але не міг у цей час там, у натовпі народу, перебувати Тарас. Його відразу б відловили і на ту саму дибу повісили. У Гоголя написано: він «сховался»! А щодо «расчлененки» — я відмовилася б від цього. У картині криваві сцени нічого не вирішують, нічого не додають. Будь-яка «расчлененка» просто так зайва на екрані, вона сама по собі шкідлива. Сергій Герасимов завжди навчав нас: «Якщо у фільмі батько за спиною собі палець відрубує, то це одне. Та якщо ви покажете, як цей палець реально рубають сокирою, то це вже жодного стосунку до мистецтва не має...»