ВИТЯЗЬ НА РОЗДОРІЖЖІ

Важко навіть згадати, коли влада припускалася такої кількості помилок за такий короткий термін. Цинічна відозва до народу, арешт Тимошенко, обіцянка накласти вето на закон про вибори в парламент, скептичні заяви стосовно можливості формування коаліційного уряду. «Він ще молодий, хай вколює, - це про прем’єра.«Диванні партії», - це про політичні організації, незалежно від політичної орієнтації. «Український різновид націонал-соціалізму», - це про опозицію... Глава держави, здається, поставив собі шляхетну мету налаштувати проти себе геть усіх. І навіть підпис прем’єра під «листом трьох» радше помилка, ніж успіх. А якщо прем’єр несподівано дасть «задній хід», що подумає пересічний виборець про монолітність цієї влади?

Настільки ж незграбними виглядають ворушіння президентського оточення. Тарас Чорновіл (котрий днями повернувся з Москви, де він, на запрошення телекомпанії НТБ, брав участь у записі програми «Незалежне розслідування з Миколою Ніколаєвим», посвяченій «справі Гонгадзе») розповів цікаву історію. Тарас В’ячеславович стверджує, що ще один київський гість, представник Президента в парламенті, Роман Безсмертний заявив: запис розмов глави української держави ведеться регулярно, у службових цілях... Там же, у студії НТБ, за словами Чорновола, прозвучала заява російських фахівців, що додаткові дослідження ДНК таращанського тіла дозволяють із 99,9% імовірністю стверджувати, що воно належить Георгію Гонгадзе.

За минулий тиждень ми загалом дізналися багато нового. Приміром, Президент в інтерв’ю радіо «Свобода», німецькому радіо й газеті «День» фактично визнав не лише те, що він використовує ненормативну лексику, а й те, що його кабінет прослуховували. Що «таращанське тіло» - останки нашого колеги...

Для країни, схоже, настає момент істини. Для Віктора Ющенка він уже настав.

Про те, що реальний Ющенко трохи відрізняється від Ющенка віртуального (існуючого в уяві невеликої групи політиків, великої групи журналістів і значної частини населення), здогадувалися давно. Але мало хто підозрював, що ці два Ющенки схожі один на одного, як бенгальський вогонь і напалм.

Перша реакція на автограф надії й опори української націонал-демократії під горезвісним «листом трьох» - глибокий шок по один бік барикад і дрібна зловтіха - по інший. І зараз абсолютно не має значення, чим керувався шановний Віктор Андрійович, «візуючи» істерично-історичну відозву - надзвичайно гострою формою страху перед Кучмою чи неймовірно високою мірою поваги до Плюща. Не суттєво, чи тремтіла в патріота і християнина Ющенка рука, коли одним розчерком пера він по суті зрадив десятки людей, які його захищали, і як мінімум десятки тисяч людей, які на нього сподівалися.

Надто милосердні сьогодні виправдують неадекватний (тактовно висловлюючись) учинок глави уряду тим, що він нібито «був не в курсі». Що тексту, у якому таврувалися доморослі «націонал-соціалісти» й інші «політичні банкрути», він в очі не бачив. І про підготовку акції проти Юлії Тимошенко ні сном ні духом не відав.

Версія й справді правдоподібна. Її, незалежно один від одного, підтвердили «ДТ» одразу кілька надійних джерел інформації. Не вірю лише в те, що Ющенко не знав про підготовку подібної заяви. Є підстава вважати, що подібний крок обговорювався ще на засіданні РНБОУ, на якому прем’єр, як відомо, був присутній.

Стверджують, що спочатку Ющенко пройшов багатогодинну «обробку» Іваном Степановичем, а потім його «добив» Леонід Данилович, запропонувавши в ході приятельського обіду підписати якийсь документ, не запропонувавши при цьому ознайомитися з його змістом. А екс-віце-прем’єр із питань ПЕК в цей самий час уже перебувала на півдорозі до Лук’янівського СІЗО.

Спікер парламенту, здається, став для Ющенка «нью-Гетьманом». Має усе більше підтвердження версія про те, що прем’єр потребує постійного керівництва, і що саме Плющ виступає в ролі своєрідного «коваля», котрий напучує його напередодні відвідання політичних «сінокосів». Кажуть, Віктор Андрійович дуже образився на Івана Степановича, котрий переконав його стати «підписантом», залишивши необізнаним щодо лексики й термінології листа. Але не думаю, що суперечка буде довгою.

Не хочу виступати в ролі судді - крий Боже. Нехай вдумливий читач сам розсудить, чи можуть описані вище обставини служити виправданням крупнокаліберному політику, який усерйоз претендує на роль лідера загальнонаціонального масштабу? Може, зворушливо наївний і трохи романтичний Віктор Андрійович думав, що в зверненні, ініційованому Президентом, міститься освідчення в любові до опозиції і задушевний заклик товаришувати «політичними будинками»? Може, підписувати документ не читаючи - давня звичка нинішнього прем’єра, а тому й у банку «Україна», і в НБУ, і в Кабміні він візував численні папери, не переймаючись ознайомленням із їхнім змістом? Може, виявивши, як лиходії його «підставили», сповнений гніву глава уряду відкликав свій підпис під листом, а також привселюдно вибачився перед людьми, котрих мимоволі зганьбив? Може, прем’єр навіть не здогадувався про можливий арешт свого недавнього заступника і, дізнавшись про те, що сталося, совісний Ющенко на знак протесту пішов у відставку?

Те, що Ющенку незабаром доведеться якимось чином визначитися із своїм ставленням до того, що відбувається, стало ясно після недавнього висловлювання Віктора Медведчука. Перший віце-спікер відкритим текстом запропонував «незайманому» прем’єру визначитися, на чиєму він боці. Але ніхто не очікував, що відповідь на запитання «З ким ви, майстре політичної культури?» буде такою швидкою і такою цинічною. Але чи є вона остаточною?

Легко припустити, що соратники (або недавні соратники?) Ющенка з числа діючих опозиціонерів, насамперед представники партії «Реформи й порядок» і фракції «Реформи-Конгрес», мали зажадати від прем’єра пояснень. Перша реакція «реформаторів» була природно різкою. Але коли пристрасті трохи вщухли, представники ПРП дослухалися голосу розуму (себто голосу свого лідера Віктора Пинзеника) і провели з Ющенком декілька бесід. Перша проходила недовго, за невеликого скупчення народу, і питань до совісті нації, яка нею (совістю) так і не стала, після бесіди, здається, стало ще більше. Що, мабуть, і послужило підставою для повторного, широкоформатного діалогу між «пеерпістами» та прем’єром. Він, якщо вірити наявним джерелам, відбувся в четвер ввечері в Кабміні. Подробиці про цю безсумнівно захоплюючу й повчальну розмову, вельми мізерні й іноді суперечливі. Але можна припустити, що, ще не охоловши від гніву, «реформатори»-парламентарі спочатку не дуже соромилися проявляти гнів, а реформатор-прем’єр не соромився демонструвати щире, хоча й досить помірне, каяття. Можна припустити й те, що зрештою все розчинилося в словах, на які Ющенко великий майстер.

Марно намагався кореспондент вибити з учасників бесіди зізнання - як же прем’єр збирається жити далі. Складалося враження, що співрозмовники Ющенка самі до ладу не зрозуміли, на чиєму боці прем’єр, який так і не став лідером об’єднаної опозиції. Одні кажуть про якісь таємні знаки, подані Віктором Андрійовичем, і тішать себе надією, що прем’єр все ж приєднається до антикучмівського руху. І в доступному для огляду майбутньому стане якщо не головнокомандувачем опозиції, то, у всякому разі, зможе командувати правим флангом. Інші думають, що для подібних ілюзій немає підстав, більш того - якщо Ющенко і знайде в собі сили перелізти через барикаду, це стане не стільки перемогою опозиції, скільки її дискредитацією, а, можливо, і приводом для розколу.

Словом, опозиційний народ, принаймні, частина його в роздумах. Ющенко - теж. Стати бетоном або порохом? Ось у чому питання. Тим більше що ні підривати устої, ні приймати на себе вибухову хвилю, екс-глава Нацбанку, здається, не здатний.

Швидше за все, та частина опозиції, яка з самого початку без особливої симпатії ставилася до ідеї залучення Ющенка, лише утвердилася в своїх сумнівах і підозрах. Жорсткі висловлювання активістів Форуму, а також анонсоване бажання членів ФНП подати до суду на авторів листа (у тому числі й на Ющенка) - свідчення тому. Ті опозиційні кола, що чіплялися за прем’єра, продовжать пошуки рятівних соломинок. Гадаю, отримає поширення теза про те, що на Ющенка натисли. Що він кається, але не може собі дозволити розкаятися вголос, бо він людина підневільна. Що було б негуманно ставити на ньому хрест, позаяк він людина загалом хороша. Що було б нерозумно відмовлятися від діалогу з ним, оскільки в країні дефіцит розкручених публічних персон.

А Ющенко буде думати. І, не виключено, процес цей у нього затягнеться до квітня. Коли відставка з поста прем’єра стане не просто загрозою, а реальністю. Однак теоретично у Віктора Андрійовича все ще залишаються шанси як очолити опозиційну правоцентристську коаліцію (яка складається, приміром, із НРУ, ПРП, УНР і КУН), так і об’явитися на чолі якоїсь «третьої сили» (скажімо, передвиборного блоку, сформованого на базі Селянської й Аграрної партій).

А чому б і ні? І справа тут не лише в «проаграрному» пораднику Івану Плющі. Люди, близькі до Ющенка, стверджують, що прем’єра завалюють листами селяни, безмежно дякуючи йому за надану можливість нарешті заробляти власними руками на власній землі. Є й політичний аспект. Сільські жителі - найбільш численний, активний і дисциплінований електорат. Завоювавши симпатії трудівників АПК, можна серйозно думати про президентство. Якщо при цьому з’явиться можливість «вирубати» адмінресурс...

Загалом, немає лиха без добра. Ющенко обіцяв комусь очолити опозицію? Ні. Що втратила опозиція після «листа трьох»? Нічого, окрім ілюзій. Позиція Віктора Андрійовича багатьох активістів опозиції зробила реалістами. Їхня логіка така - Ющенка не варто ні приманювати, ні відштовхувати. Надумає - хай приходить, не надумає - невелика біда. Ющенко «помер» як потенційний лідер об’єднаного опозиційного процесу, і в цьому є свої переваги. По-перше, можна на час відкласти марні дискусії про те, «під кого» робиться революція, і впритул зайнятися власне революцією. По-друге, з’явився додатковий привід відновити активні контакти з комуністами...

Так уже повелося в нашій державі - будь-який хоч скількись серйозний політичний захід має шанс на успіх лише тоді, коли його «пайовиками» є комуністи. Їх заведено критикувати, але з ними не заведено сваритися. «Оксамитова революція» була винятком, який лише підтверджує правило. «Виходи» на наймасовішу політичну організацію і найчисельнішу парламентську фракцію мають і Президент, і уряд, і прокуратура, і олігархи - словом, усі, кому регулярно потрібні захист і підтримка, лобістські послуги й законодавча опора.

Було б наївно вважати, що організатори акції «Україна без Кучми» і «хрещені батьки» Форуму національного порятунку не розглядали КПУ як можливого союзника. Так само легковажно припустити, нібито ідеологи «УБК» й ФНП чекали, що комуністи поспішатимуть ставати під їхні прапори. Радше навпаки: правоцентристам, котрі відіграють не останню роль в організації антикучмівського опору, хотілося б уникнути нехай навіть формального альянсу з консервативними лівими.

Оптимальним вважався варіант, за якого Симоненко з товаришами допомогли б людьми та «боєприпасами» у ймовірно затяжній війні з владою, але при цьому не дуже афішували б такий «ленд-ліз». Передбачалося, що такий варіант влаштував би й саму Компартію. По-перше, репутація стійких прибічників ленінських ідей залишилася б незаплямованою зв’язком із представниками буржуазії, отже, відпадала б необхідність виправдовуватися перед виборцями. По-друге, вони, у разі успіху опозиційного заходу одержали б абсолютно законне право брати участь у перерозподілі владного пирога. По-третє, за провалу операції комуністи не несли б ніякої відповідальності за наслідки.

Зробити компартійців своїми союзниками, певна річ, воліла не лише опозиція, а й влада. Зайвий привід так вважати дала ще одна «відозва трьох». Тріо екс-прем’єрів (Олександр Ляшко, Вітольд Фокін і Віталій Масол) звернулися до глави держави з відкритим листом, у якому рекомендували Леоніду Кучмі «визнати на державному рівні з усіма правовими наслідками, що в Україні здійснюється спроба змови й державного перевороту», а також «перейти до формування широкого політичного блоку всіх патріотичних партій і блоків, включаючи Комуністичну партію України. Комуністи завжди були першими тоді й там, де країні загрожувала небезпека».

Послання трьох заслужених «радмінівців» у чомусь перегукувалося з недавніми заявами одного з визнаних авторитетів КПУ Георгія Крючкова, опублікованими в газеті «День». З одного боку, Георгій Корнійович стверджує, що «ми виступаємо за режим без Кучми...», «ми є опозицією до того режиму, який затвердився в Україні в результаті капіталістичної реставрації...» І жорстко відкидає звинувачення в сепаратному співробітництві з нинішньою владою - «активно попрацювали ЗМІ, аби виставити комуністів, нібито вони в змові з Президентом...» З іншого боку - патріарх Компартії говорить про необхідність «змістовної всебічної розмови про стан законності в державі в широкому контексті». Про те, що «керівництво партії пропонувало різні підходи до розв’язання актуальних проблем... Тож я не можу прийняти докір, що партія винна в тому, що немає діалогу влади й опозиції». І про те, що «у нас різні з владою позиції в тому сенсі, що ми, опозиція, можемо лише говорити чи піднімати людей, а глава держави може вирішувати питання». І ще - «Якщо де Голль був президентом усіх французів, то й наш Президент повинен бути президентом усіх українців».

Тепер порівняйте слова одного з ідеологів лівої опозиції з заявами правих, центристів і правоцентристів, котрі беруть участь в активному протистоянні Кучмі. І відчуйте різницю. «Справа Гонгадзе» і «касетний скандал» перетворили непримиренну опозицію на конструктивну, а конструктивну на непримиренну. Представники буржуазних партій парламентського типу вимагають, представники народної партії авангардного типу пропонують. Перші - за революційні заходи, за радикальну зміну режиму. Другі - за еволюційний шлях, за діалог із владою. За «змістовну всебічну розмову», «вирішення питань» і «актуальних проблем». Так либонь виходить?

Знов-таки ніхто нікому не дорікає. Цілком природним виглядає бажання справді «великої» партії одержати максимум дивідендів і зробити мінімум помилок. Але є одна суттєва деталь - запорука сталості КПУ (і це досить часто визнають самі комуністи) не так у масовій підтримці ідей будівництва соціалізму, як у низькому рівні життя мас. Соціальна опора Компартії - протестуючий електорат, який підтримує цю організацію переважно тому, що вона в нього непохитно асоціюється з протестом проти влади. А «протест» і «конструктивний діалог» у цій країні сьогодні - поняття несумісні.

Випадало чути, що на місцях рядові комуністи (звиклі коливатися разом із лінією партії і все-таки трішки здивовані нинішньою лінією) йдуть на зондажні розмови з представниками не лише СПУ, а й ПРП. Бо ці організації нині більше відповідають поняттям «опозиційні» та «протестні». Член ПРП Олександр Жир стверджує, що в Марганці змінити партійну «прописку» забажав чи не весь місцевий осередок КПУ.

Спілкування з деякими членами компартійної фракції в парламенті дає підстави вважати, що й серед еліти КПУ (до якої, безсумнівно, можна віднести комуністів-депутатів) зростає невдоволення дещо угодовською позицією партії. Звісно, про розкол мова поки що не йде, але причина для «дискусій» (як полюбляють говорити самі комуністи) поза сумнівом є.

Ще одна дискусія, якщо вірити наявній інформації, точиться навколо так званого «російського питання». Очевидне тяжіння Леоніда Кучми до Росії комуністи не можуть не вітати. Але... Комуністи-патріоти мають підстави вважати, що масштаби дружби переходять межі доцільності й не тільки принижують національну гордість, а й таять у собі загрозу національної безпеки. А комуністи-прагматики вправі припускати, що беззастережно підтримувати проросійські кроки Кучми КПУ не гоже. Дружба з Росією досі була козирем Компартії. Тепер цей козир - у Президента. А якщо все йтиме, як іде, то карта опиниться в руках у КПРФ. А КПУ при «старшому браті» виконуватиме роль «аграрно-сировинного придатка». Словом, є про що посперечатися.

Суперечності всередині КПУ не можуть не помічати і не мають права не використовувати опозиціонери з «УБК» й ФНП. Заява окремих активістів Форуму, зокрема Тараса Стецьківа (котрий натякнув на можливість створення «комуно-олігархічної більшості» у Верховній Раді) і Сергія Головатого (який оголосив, що «переговори з комуністами не велися й не вестимуться») слід вважати ритуальною риторикою. Точнісінько так само як і заяви комуністів про те, що Тимошенко й Головатий для них не опозиція.

«Ні я, ні мої товариші не погодимося з тим, щоб за допомогою акцій типу «Україна без Кучми» відкрити В.Ющенку шлях до влади», - окреслив позицію партії Георгій Крючков. Ющенко «відпав». Можливо, має сенс повернутися до діалогу?

Хто, скажімо, може перешкодити двом опозиціям співпрацювати в парламенті? Точок дотику - безліч. Виборча система, приміром. Президент вчора ясно дав зрозуміти, що «пропорційному» закону «світить» вето.

Отже, на порядку денному сесії - подолання президентського вето. Нереально? Як сказати. У цьому питанні позиції і комуністів, і соціалістів, і ПРП, і НРУ, і «Батьківщини» збігаються. Отже, грунт для спільного протистояння Президентові є. Чи набереться 300 голосів без участі більшості? Навряд. Але «більшовики» опинилися в пікантному становищі. Тією чи тією мірою про свою прихильність до пропорційної системи заявляли й есдеки, і народні демократи, і «зелені», і «трудовики». Подейкують, що представники СДПУ(о) під час консультацій із комуністами навіть пропонували спільними зусиллями підвищити відсотковий «поріг» - настільки «об’єднані» впевнені не лише у власних силах, а й в ефективності пропорційної моделі.

Симптоматичне й висловлювання Олександра Карпова, який не лише керівник фракції НДП, а й координатор уже «похованої» Президентом більшості, отже, репрезентує всі пропрезидентські сили у ВР: «Новий закон про вибори я не можу розцінювати негативно. Він сприяє підвищенню політичного впливу на владу. І цей вплив буде прозорим, тоді як інший - кримінально-клановим, «підкилимовим». Отак - ні більше ні менше. А тут, бач, вето - така прикрість...

Із того, як поведуться «більшовицькі» фракції в боротьбі за пропорційну схему, можна буде робити висновок, наскільки серйозну опору вони становлять для сьогоднішнього режиму. Закон про вибори - палиця з двома кінцями. Дражнити Президента небезпечно, але це сьогоднішня загроза, це тактичні втрати. А вибори для НДП, для СДПУ(о), для «зелених» - це завтрашній день, це стратегія.

Таким самим стратегічним питанням є зміна системи державного ладу. І тут дивовижним чином збігаються інтереси не тільки строкатих та різнокаліберних опозиціонерів, а й частини олігархів. Є підстави вважати, що об’єднані соціал-демократи пов’язують своє політичне майбутнє якщо не з парламентською, то принаймні з парламентсько-президентською республікою. Комуністам боротися за парламентаризм сам Маркс велів - вони за ліквідацію інституції президентства виступають із часу створення КПУ. Тож буде цікаво подивитися на позицію представників Компартії при обговоренні проекту закону №6349, внесеного Анатолієм Матвієнком, Костянтином Ситником та Григорієм Омельченком, який передбачає зміни Конституції, спрямовані на ослаблення президентської влади й розширення повноважень парламенту.

«Ми ніколи не були й не будемо кишеньковою опозицією», - заявив учора Петро Симоненко. А в комуністів, як відомо, слова і справи нероздільні...