У чаду економічного дива, або що ж ви робите, панове?

Людмила Шангіна «Дзеркало тижня» №29, 24 липня 2004, 00:00

Не виходить гострословити й лицедіяти. Не виходить не думати про тих, кого шукають на «Краснолиманській», і про тих, кого вже знайшли. Не тішить, що роботи з ліквідації наслідків вибуху тривають за планом. Несила дивитися і слухати. «Члени урядової комісії прикріплені до сімей загиблих... Необхідні кошти для вирішення технічних і соціальних питань уже перераховано в повному обсязі...» Прем’єр, цей «серйозний, міцний, великий, здоровий чоловік», як сказав колись про Віктора Федоровича лідер «Яблука», говорив усе це, затинаючись, я дивилася на нього, і було тоскно...

Зрозуміло, кожній нещасній сім’ї виділять допомогу. Зрозуміло, виплатять заборгованості й погасять борги, виявлять максимальну чуйність, турботу й залагодять проблеми. Зрозуміло...

Страшно усвідомлювати, що це не надовго. Мине кілька днів — і забудуть «Краснолиманську», як забули Баракова, Засядька, «Україну» (не корабель, який веде Л.Кучма невідомо куди, а шахту). Як забули і дев’ятьох загиблих на тій-таки «Краснолиманській» за три роки економічного зростання до того. І знову розпочнеться парад убивчої любові якщо не до дорогого Президента, то до не менш дорогого прем’єра. І знову розповідатимуть мені про економічне диво вітчизняного виробництва та найкращу його модель на землі.

На тлі всього цього писати про відпочинок та як вільні громадяни вільної країни мають намір його реалізовувати, не надто виходить. Але — роботу соціологи виконали. І результати її слід оприлюднити.

Третій рік соціологічна служба Центру Разумкова веде моніторинг планів, можливостей та реального відпочинку населення України. Цього літа опитування проводилося з 28 травня по 3 червня, опитано 2020 респондентів віком від 18 років у всіх регіонах України.

Коротко. Отримані дані в контексті подій довкола дозволяють зробити три висновки.

Перший — нічого особливого у питанні поліпшення нашого самовідчуття, мрій, планів та якості відпочинку за три роки небаченого економічного зростання не сталося.

Другий — ми наполегливо, вперто й завзято сподіваємося на зміни на краще, хоч що з нами роби, а життям своїм різноманітно невдоволені, хоч ти як його вдосконалюй.

Третій — якби у країні не було статистики, ми б так і не дізналися, що живемо безпосередньо в економічному диві вітчизняного виробництва під загальною назвою «Україна — східноєвропейський тигр».

Про відчуття

Відчуття — елементарне психічне явище (стан), що виникає у відповідь на вплив зовнішнього середовища на органи чуття тварин і людини...

Найбільш розвинений у людини зоровий аналізатор і відповідна йому система В., що несе найбільшу кількість інформації про зовнішній світ.

Далі йдуть дотикальні, акустичні та інші В.

Філософський словник

Ніщо у відчуттях, почуттях та інших емоціях громадян країни не свідчить про особливо позитивний вплив вітчизняного зовнішнього середовища на їхні органи чуттів. За даними, наведеними у табличках, читач може бачити, що домінуюче відчуття усіх вікових груп і груп за доходами — надія на те, що життя зміниться на краще (як показник доходу — сума, яку людина може дозволити собі витратити нинішнього року на відпочинок).

Щасливих у нас — 2%; торік було 4%. Частка щасливих логічно і плавно зменшується з 5% у групі 18—29-річних до 1% у групі тих, кому 50—59, — але у старшій (кому за 60) вважають себе щасливими двоє зі ста.

Те саме відбувається і з упевненістю в собі. Частка впевнених у собі становить 7% у групі молодих людей — і 0,2% у групі тих, кому за 60.

Якщо додати частки громадян із переважно позитивними відчуттями (відчуття, що життя нормальне; щастя; впевненості в собі), то їх частка становитиме 12%; торік — 17%.

За віковими групами частки зменшуються від 22% молоді до 5% тих, кому за 60. Протилежна картина — за показником доходів: тут частка тих, кому в цілому добре, зростає точно пропорційно доходові: 6% тих, хто може дозволити собі відпочити на суму до 100 грн., 15% — 100—500 грн., 26% — 500—1000; 32% — 1000—2000 грн. Проте в ілюстративній групі тих, хто має можливість витратити на свій відпочинок понад 2000 грн., частка громадян із позитивним світовідчуттям зменшується — до 24%. І що цікаво: щасливих у цій групі — 0%. Натомість серед інших домінуючих у групі відчуттів — страх перед майбутнім (12%), а поряд із упевненістю в собі — втома від життя (по 6%). І справді ілюстрація до тези «не в грошах…».

А що ж до тези, висловленої моїм усе ще Президентом Л.Кучмою в ювілейному інтерв’ю про національну особливість менталітету українських громадян разом із поросям, — ні. Ми не схильні «бути завжди незадоволеними». Понад те, ми схильні задовольнятися малим. Задоволені життям і собою — понад чверть тих опитаних, котрі мають для відпочинку суму близько 100—200 дол., третина — тих, у кого така сума становить 200—380 дол. Саме в цій групі зосереджені найбільші частки і щасливих, і впевнених у собі. Для щастя нам потрібно трохи більше п’яти нинішніх прожиткових мінімумів. Отже, якщо ми незадоволені життям, то це не національний менталітет, це життя, зовнішнє середовище. І хоч би скільки вмовляв Президент: «це все ж таки неправда, що люди не відчувають підвищення життєвого рівня», — люди його не відчувають. Можливо, його немає? En mass принаймні…

А в цій самій масі — 63% загальної чисельності громадян країни, в яких на відпочинок або до 100 грн. (31%), або до 500 (32%), неповної тобто сотні доларів.

Що стосується мрій про відпочинок, відзначити слід одну обставину — певне протверезіння громадян країни. Порівняно з минулими роками, мріяти вони стали менше, або мріяти про менше, як кому більше подобається. У 2002 р. в цивілізованих умовах морських курортів, пансіонатів та інших санаторіїв мріяли відпочити 50% опитаних, рік по тому — 46%, нині — 44%. Частка тих, хто мріє про курорт за кордоном, знизилася з 21% до 16%; про закордонний тур — із 20% до 14%. Великий шанувальник поняття «своє місце» пан Бурдьє був би задоволений.

А в планах і в реальному проведенні відпусток та відпочинків особливо нічого не змінилося: у згаданих цивілізованих умовах у рідній країні відпочивають 8—9% нас; на закордонних курортах — 0,4%; у закордонних турах — 0,1—0,6%. Вдома, через відсутність грошей на щось інше, залишається понад третину; на дачі — кожен десятий; у селі — кожен сьомий. Єдина помітна відмінність — збільшується частка тих, хто взагалі не має відпустки або літнього відпочинку: 2001 року таких було 12%, 2002 — 13%, торік — 16%, кожен шостий.

Із соціально-класовим самовизначенням нічого особливого не сталося. До середнього класу зарахували себе 54% громадян, порівняно з 56% минулого літа; до нижчого — 41%, порівняно з 38%. Невловимий вищий склав 0,7%, тому всі міркування щодо нього мають суто ілюстративний характер. Самопочуття середнього класу виразно краще, ніж нижчого. Серед першого — 17% мають позитивні відчуття від життя, серед другого — 5%. Надію на краще — 37% і 24% відповідно.

Такі почуття й відчуття українських громадян від зовнішнього середовища: суперечливі, але, швидше, ні, ніж так. Диво, що спіткало вітчизняну економіку, на громадян en mass жодних вражень не справило — ні зорових, ні дотикальних. Тобто або у громадян однієї окремо взятої країни одночасно й на три роки відмовили зорові та інші аналізатори, або дива — не було.

Про диво

Статистика — це інструмент моніторингу ситуації. Коли нічого не змінюється — статистика не потрібна.

З іншого боку, якби не було статистики, ми б не дізналися про такий рекордний темп зростання ВВП в Україні.

М.Я.Азаров

Це факт. Якби не статистика — точно б не побачила й не сприйняла на дотик. Тут відчуття переважно акустичні, що несуть інформацію таку саму змістовну, як метушня в курятнику.

Контури дива окреслив Президент країни на науково-практичній конференції під інтригуючою назвою «Стратегія сталого розвитку та структурно-інноваційної перебудови української економіки (2004—2015)» і підтвердив у згаданому ювілейному інтерв’ю з нагоди 10-річчя перебування на посаді.

У викладі Президента диво має такий вигляд. Ми пережили «чотири роки потужного економічного зростання», котрі засвідчили, що «українська модель економічної політики, яка сформувалася після 1994 р., ...виявилася однією з найефективніших на пострадянському просторі». У викладі прем’єра: «Так! Ми підняли зростання економіки до найвищого в історії України рівня!».

При цьому «наша модель відрізняється від моделі зростання країн Центральної Європи, основою якої є іноземні інвестиції».

З останнім не можна не погодитися. Все правильно. Жодна європейська країна не дозволила собі дива, оплаченого якістю життя та самим життям її власних громадян. До речі, про зростання.

«Економічні результати, — сказав Президент, — за великим рахунком, таки вражають». За великим — так. А за гамбурзьким?

По-перше. Зростання ВВП у 2003 р. багато в чому зумовлене значним підвищенням світових цін на нашу головну гордість — металургійну продукцію, 80% якої експортується; супроводжувалося наростанням неплатежів (загальний обсяг кредиторсько-дебіторської заборгованості у 2,3 разу перевищує ВВП); його небачені темпи — від заниженої бази порівняння — у попередньому, 2002 р., темпи приросту на 4,1% впустив Анатолій Кирилович. Швидко підняте не вважається таким, що впало?

По-друге. Зростання ВВП слабко позначається на дохідній частині бюджету. В увазі до теми дивної невідповідності обвинувачують опозицію. Коли навесні біля Кабміну стояли пікети з гаслами «Годі обкрадати народ!», віце-прем’єр Д.Табачник заявив: якщо автори тези про 10 млрд. «кажуть про це з повною відповідальністю», то «страшно від рівня їхньої економічної безграмотності... Така безсоромна, безпринципна й необгрунтована демагогія — не предмет політичного аналізу. Це медичний діагноз».

Вибачте, але. Першим питання про невідповідність порушив Президент Л.Кучма 29 січня нинішнього року на Всеукраїнській нараді з проблем боротьби чи то з оргзлочинністю, чи то з корупцією. «Постає закономірне запитання до уряду, — сказав Президент, — чому немає адекватного збільшення надходжень до бюджету? Куди поділася значна частина прибутків від зростання економіки? Відповідь очевидна: у «тінь». А це мільярди гривень!». Понад те, 9 лютого з’явився Указ «Про систему заходів з усунення причин та умов, які сприяють злочинним проявам і корупції», де першим заходом визначено: до 1 березня 2004 р. «проаналізувати причини невідповідності надходжень до бюджету України динаміці основних макропоказників економічного й соціального розвитку України... та вжити заходів із недопущення такої невідповідності у 2004 р.».

Кому в такому разі поставив медичний діагноз пан Табачник?

Я не зобов’язана здобувати вищу економічну освіту, щоб ловити за руку мій уряд. Для цього в мене є купа осіб, мною оплачуваних. Одна мінфінівська особа пояснила мені доступною мовою: слід враховувати, що деякі галузі й території (вільні економічні та пріоритетного розвитку) ВВП виробляють, але бюджет особливо не поповнюють, оскільки користуються податковими преференціями. У 2003 р. бюджети всіх рівнів недоодержали 71,3 млрд. грн. — саме таку суму становили податкові пільги (з них 62 млрд. — із ПДВ). А одержали — 75,2 млрд. грн.

Серед галузей, які користуються пільгами, — згадана вже металургійна промисловість. Треба пояснювати далі?

По-третє. Небачені темпи розвитку економіки оплачені, мабуть, найвищою у світі ціною — знецінюванням людської праці. Відсутність будь-яких економічних передумов цього визнавав сам Л.Кучма. І визнає. Але саме нелюдськи низька ціна праці є, по-перше, єдиною складовою конкурентоспроможності вітчизняної (металургійної) продукції на світових ринках і, по-друге, додатковим і дуже потужним джерелом як латання бюджетних дір, так і поповнення тих самих напрочуд великих рахунків. Моя країна — єдина, в якій за працю можна взагалі не платити. Лише так можна обійтися без іноземних інвестицій...

Два показники наслідків економічного дива.

Останніми роками кількість зареєстрованих мільйонерів в Україні подвоюється, сьогодні їх 850, або 0,002% дорослого населення країни, доларових — трохи менше, лише 142, або 0,0004% того самого населення. Щиро радію. За цей самий час у країні, кажучи словами Л.Кучми, «практично стабілізувалися параметри, що характеризують рівень бідності населення». Бідних офіційно — 30% населення. Тих, хто витрачає на місяць менше прожиткового мінімуму, — на рівні 80%. Які «параметри, що характеризують»? Продовольча криза, відповідно до опитування, проведеного в серпні 2003 р., відчутно вплинула на сімейні бюджети майже 85% громадян країни (47% — «дуже»; 38% — «певною мірою»). Можна також поглянути на вищенаведені суми, котрі громадяни можуть дозволити собі на відпочинок у розпал літа...

Середня тривалість життя громадян моєї країни — як у Гондурасі, Алжирі, Йорданії, Таджикистані та Перу. За 10 років керування кораблем «Україна» Л.Кучмою середня тривалість життя чоловіків в Україні знизилася на чотири з половиною роки, жінок — на два і становить нині 61 і 73 роки, відповідно. Нас разом, і чоловіків, і жінок, меншає зі швидкістю 30 тис. чоловік за місяць. Нині нас лише 47,3 млн., з них 6 млн., як промайнуло в ефірі від імені МЗС, — по світах. А в 1999-му нас було ще 52 млн.

Тобто секрет дива простий — воно не для всіх. Воно відбулося для небагатьох — і ціною багатьох. Щоб 0,0004% населення стали багатими, 85% — мусять рахувати гроші на хліб.

Головна ж привабливість дива, яке вже сталося і грозиться тривати до 2015 р., полягає в тому, що ВВП на той час має зрости в 2,3-2,4 разу, на чому неодноразово наголошували учасники вищеназваної конференції про незмінність курсу. Якщо врахувати, що обсяг ВВП рекордного 2003 р. становив близько 50% ВВП 1990 р., то легко полічити: гучно проголошена стратегія має намір через 10 років привести громадян країни, які залишаться серед живих, до рівня 1990 р. Моїм реформаторам знадобиться 25 років, щоб повернути країну на стартовий рівень її незалежності.

Їм знадобилися попередні 10, щоб: (а) провести приватизацію, у результаті якої 18 млн. так званих акціонерів мають цілком пристойні папірці, а кілька особливо близьких громадян — особливо прибуткові підприємства; (б) вичавити з бюджету все, щоб укласти в реконструкцію державного підприємства якнайбільше, а потім якнайдешевше його купити. Береться одна «Криворіжсталь» (до речі, підприємство дуже прибуткове і приватизації не потребує), протягом півтора року вкладається в її реконструкцію 1,5 млрд. бюджетних грошей, а потім за 4,3 млрд. її купує ефективний власник.

Характеризуючи приватизацію у виконанні вітчизняного ФДМ, Президент Л.Кучма дуже гнівався й запитував: «Невже є такі, хто повірить у безкорисливість дій державних чиновників, відповідальних за?..». Відповідаю — немає таких. Але головний державний чиновник — сам Президент.

Загалом, роки зростання й див залишають три запитання.

Запитання перше: якщо в країні з 2000 р. відбувається зростання економіки, то чому й навіщо відправили у відставку Кабінет батька-засновника зростання — пана Ющенка?

Запитання друге: навіщо потрібне зростання, яке ані на бюджеті країни, ані на добробуті її громадян en mass не позначається?

І останнє: якщо все так пухнасто, то навіщо потрібен законопроект про броньований захист Л.Кучми від відповідальності?

Про демократію

Я їх попередив: якщо вони шукатимуть тут захисту, то, в першу чергу, — ми їм ноги попереламуємо, а потім — голови повідриваємо.

І це ми зробимо свідомо, оскільки знаємо, хто вони.

В.Ф.Янукович

Дивлячись на виборчу кампанію сором’язливого прем’єра, не можна позбутися відчуття, що розпочав він усе ж таки з голів. Відчуття від неї — що зорові, що акустичні. Здається, повернулися часи Леоніда Ілліча. Але тоді це було навіть смішно. Тепер — ні.

З’їзди переможців — по всій країні. Створена на підтримку прем’єра братія назвала себе коаліцією демократичних сил «Разом задля майбутнього» — не полінуйтеся ще раз прочитати епіграф — і зростає швидше, ніж ВВП країни. У коаліції вже близько 90 політичних партій та громадських організацій, від трудящих до жінок...

У передвиборній програмі прем’єр запропонував віддати шляхетній меті досягнення найвищих стандартів якості життя «у своєму домі — нашій рідній Україні!» свої ж сили, знання і досвід. По-перше, не зрозуміла — то у своєму домі чи в нашій Україні? По-друге, хотілося б — не весь досвід і не всі знання. Є у прем’єра знання й особливо — досвід, яких мені у моєму домі бачити не хотілося б. По-третє, й останнє — а гроші? Заводи, газети, пароплави... А то, судячи з декларації про доходи, їх В.Янукович не має.

При скромних доходах у $670 на місяць прем’єр купив у такого собі колекціонера 44 листи Михайла Грушевського і подарував їх Національному музею історії. Зрозуміло, що листи Грушевського коштують дешевше, ніж принцеси Діани, але зрозуміло й інше — з такими доходами їх не купити. Навіть на командировочні й так люблячи Грушевського, як про це розповідав гуманітарний віце-прем’єр, коли передавав листи музею. І потім — зі знанням біографії політика у Віктора Федоровича не дуже. Губернатором будучи, він якось відвідав із візитом Львів, де й повідомив жителям міста, що Львів — місто стародавнє, в нього глибоке духовне коріння, саме звідти — перший президент Михайло Грушевський…

Прем’єр, нарешті, і почесний несуджений, татарин gonoris causa. Коментувати ніяково через щиру повагу до татарського народу і татарської культури.

І поки прем’єр відкуповується від жертв на «Краснолиманській» — в області, де він п’ять років губернаторствував, його штаб рапортує, що на підтримку міцного господарника зібрано вже мільйон підписів, удвічі більше, ніж потрібно. Заява в день трауру: «Темпи збирання підписів свідчать про популярність саме нашого кандидата у виборців... Те, що ця популярність стрімко зростає і зростатиме надалі, — не викликає сумнівів. Люди прагнуть стабільності, надійного добробуту, цивілізованого життя не колись, а вже сьогодні...» Бажання відрапортувати раніше, ніж штаб опонента, сильніше, ніж пристойність? Ми вже знаємо, що прем’єр любить голубів, коней і милуватися зоряним небом над головою. Ще б «моральний закон усередині нас», якщо вже прижиттєві біографи Канта начиталися...

Про демократичну процедуру збирання підписів один приклад.

У місті Жовті Води, приміром, якісь служиві ходять по квартирах і реєструють виборців. Добра справа, якщо врахувати, що коїться в нас із обліком поголів’я громадян. Одна мила жіночка додумалася прочитати заголовок документа, куди внесли її паспортні дані і який їй пропонували підписати. Виявилося — підписний лист на підтримку прем’єра...

Утім, кожен веде виборчу кампанію, як може.

Насправді показові два моменти.

Вищезгадану конференцію з приводу стратегії «сталого розвитку та структурно-інноваційної перебудови української економіки» збирали з єдиною метою: переконати всіх у тому, що економічний, політичний, соціальний та інші курси здорової влади слід зберегти, зміцнити й гарантувати. А щоб цю нехитру тезу аргументувати, два дні учасники конференції одне одному доводили, що вказана влада та її курс здійснили економічне диво.

Диво лягло в основу виборчої кампанії чинного прем’єра — який і зберігатиме, зміцнюватиме й гарантуватиме курс, що до дива привів. Має прем’єр для цього необхідні «досвід, характер і волю». Для цього — має. І має рацію нехитрий координатор колишньої більшості пан Гавриш: «Є тільки два випадки, коли може перемогти кандидат від опозиції: економічний спад і якщо влада цього захоче. Ми цього не хочемо!».

Тому диво, якщо прем’єр стане президентом, триватиме. Для тих самих небагатьох 0,0004%. І за той самий рахунок. 84% громадян вважають, що не мають жодного впливу на центральну владу країни. І що примітно — тут навіть вікових розбіжностей особливих не спостерігається. Тобто від колиски до гарних і свіжих троянд усі виразно зрозуміли: ні — це ні.

Добре сказав сам Президент: «А ринок, ринкові перетворення — не сприймаються, і зрозуміло, що не сприймаються. Бо ту економічну ситуацію, в якій опинилися люди, ніхто не сприйме». То, може, не варто силоміць укотре ощасливлювати й курс зберігати, зміцнювати й гарантувати?

77% громадян України впевнені, що країні необхідні радикальні зміни на всіх напрямах соціально-економічної політики нинішньої влади. Чи прислухається влада і коаліція, що підтримує її курс, до цього голосу?

Коли Микита Михалков був ще з наголосом на останньому складі й не нащадком воєвод та покойових, а радянським режисером-початківцем, він зняв чудовий фільм — «Раба кохання». У його фінальній сцені Олена Соловей, прекрасна, як наша незбутня віра у краще, з очима бездонними, як вона сама, стоячи на майданчику некерованого, але трамвая, що прямує в далечінь, дивиться на вершників, які її переслідують, і голосом, схожим на шепіт небес, промовляє: «Панове, що ж ви робите, панове? Вас прокляне ваша країна...».

Немає в мене ні бездонних очей, ні небесного голосу, та й не женеться за мною ніхто особливо. Але — панове, що ж ви робите, панове?..